Орієнтовний план вивчення теми 2 страница. У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст

У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступили собори та братства.

Дев’ятнадцяте питання є логічним продовженням попереднього, а тому відразу потрібно відмітити, що занепад Православної Церкви в Україні відбувався із поступовим, після величезного піднесення, занепадом і Католицької Церкви. На папському престолі з’являлися антипапи, кардинали і єпископи водночас були світськими володарями і рядом своїх вчинків компрометували керівництво Церкви. Реакцією на подібні явища стала поява різного роду єресей, а також домагання реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями виступив Мартін Лютер, який 1517 р. відкрито засуджував Католицьку Церкву, заклавши тим самим основи Реформації.

З середини XV ст. в Литовському князівстві поширювалися мало не всі європейські реформаційні рухи, які проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства, основу для яких створювали зв’язки України з Чехією (українські студенти навчались в Празькому університеті). Для України ідеї гуситського руху були близькими не лише в релігійній площині, а й завдячуючи тому, що гусити висували національні мотиви боротьби.

Сильнішим був вплив німецької реформації. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій – кальвінізму, соцініанства тощо. Соцініани (за ім’ям Кальвінового учня Соція) мали впливових покровителів. З 1553 р. ними стали воєвода Віленський Микола Радзівілл, канцлер Великого князівства Литовського та його двоюрідний брат – теж Микола Радзівілл (Рудий), гетьман Великого князівства Литовського. Покровителями були і менші литовські шляхтичі: Вишневецькі, Сапіги, Ходкевичі та ін. Головними осередками соцініанства на українських землях були: м. Киселин Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці Острозького повіту, Берестечко Дубенського повіту. В цілому ж, протестантські рухи не мали значного поширення на українських землях: їх підтримувала невелика група аристократії. М.С. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків.

Як позитивний наслідок реформаційних рухів, варто відмітити пробудження інтересу до рідної мови, появу перекладів Святого Письма (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр.) та появу друкарень (в Несвіжу заснована М. Радзивілом).

Дальший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском з боку католицької реакції.

Протестантизм викликав могутню реакцію Католицької Церкви, котра повела боротьбу з ним з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 р. ордену Єзуїтів. Саме він скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв під свій контроль виховання молоді з допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Після Люблінської унії єзуїти поширили свою діяльність на Литву і Україну. Єзуїтські школи були відкриті у Вільно (1570 р.), в Ярославі (1571 р.), Львові, Кам’янці, Перемишлі. Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та ін. містах. До них вступали і діти православних, які за словами І. Огієнка, разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками, опікунами.

Королівська влада була прихильною до єзуїтів. Стефан Баторій відверто взяв їх під свою опіку. Віленську колегію було перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги єзуїтам приділяв їх вихованець Сигізмунд ІІІ.

Паралельно з державною політикою протегування Католицькій Церкві і єзуїтам тривав процес утисків православних: їх позбавляли права займати вищі посади, православних єпископів позбавляли права засідати в Сенаті з католицькими єпископами, у православних відбиралися права відбувати церковні процесії до похоронних включно, міщани не допускалися до участі в самоуправлінні.

Двадцяте питання – розповідь про релігійні культурно-просвітницькі організації – братства, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Їх завданням було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Вони допомагали зубожілим членам, виступали перед судами і перед королем в обороні Православної Церкви, організовували братські школи. Спочатку це були організації міщан, які поволі набули всестанового характеру. Вони рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства. У 1589 р. константинопольський патріарх Єремія затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Про підтримку братств керівництвом Православної Церкви свідчить надання Львівському братству ставропігії.

З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність: відкриваючи школи, друкарні, збирали бібліотеки. Діяли у Львові, Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та ін. містах України.

Відповідь на двадцять перше питання доцільно розпочати з підсумування попередніх знань про становище Православної Церкви в Україні і визначення передумов пожвавлення унійного руху. Необхідність унії зумовлювалася прагненням виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054 р. Ідея унії розколотого християнства не згасала, але реальні можливості здійснення унії склалися лише в XVI ст. Цьому сприяла, в першу чергу, кризова ситуація, що охопила Православну Церкву в Україні (її проявами були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного у 1589 р. Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів тощо). Важливим спонукальним чинником до унії була необхідність протистояти латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським.

Прихильники ідеї унії були і серед католиків, і серед єзуїтів, і серед православних. Костянтин Острозький (1526-1608), „некоронований король України”, один з наймогутніших магнатів, власник значної частини Волині і великих посілостей в Галичині, патрон понад 100 церков у своїх маєтках бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об’єднати з Католицькою церквою, але не у формі підкорення, а з метою зміцнення.

Для обговорення і вирішення цього питання упродовж 1590-1595 рр. було проведено п’ять соборів і після погодження основних питань єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький у червні 1595 р. розпочали переговори в Римі про об’єднання церков. У грудні 1595 р. обох єпископів прийняв папа Климент VIII і вони склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську православну Церкву із збереженням її обрядів. Згодом було видано документ, який встановлював права та привілеї Української Греко-Католицької Церкви (уніатської).

Урочисте проголошення унії з ініціативи київського митрополита Михайла Рогози та польського короля Сигізмунда ІІІ відбулося на соборі у Бресті, який відбувся 16-20 жовтня 1596 р. Згідно з умовами Берестейської унії Українська Греко-Католицька Церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись. Водночас визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Християнської Церкви та були прийняті догми Католицької Церкви.

Головним наслідком Берестейського собору була поява Греко-Католицької Церкви і початок тривалого протистояння католицької, православної і уніатської церков. Для поглиблення уявлень про ці процеси варто опрацювати статтю С. Плохія „Причини і наслідки Берестейської унії” // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.

Основна хронологія:

1345-1377 рр. – князювання в Литві великого князя Ольгерда Гедиміновича;

1349 р. – Польща захопила більшу частину Галичини;

1362 р. – перемога Ольгерда у Синьоводській битві. Входження до Литви Київщини і Поділля;

1375 р. – створення Галицької католицької митрополії;

1362-1394 рр. – князювання Володимира Ольгердовича в Києві;

1377-1434 рр. – князювання Ягайла Ольгердовича (з 1386 р. – польський король);

14 серпня 1385 р.- укладання Кревської унії;

1387 р. – остаточне загарбання Галичини Польщею;

1399 р. – розгром литовсько-українських військ на р. Ворсклі;

15 липня 1410 р. – Грюндвальська битва;

2 жовтня 1413 р. – Городельська унія;

1392-1430 рр. – князювання Вітовта у Великому князівстві Литовському;

1471 р. – остаточна ліквідація удільного устрою на українських землях;

1 липня 1569 р. – затверджена Люблінська унія – угода про об’єднання Польщі й Литви в одну державу – Річ Посполиту.

1529 р. – Перший Литовський статут;

1 квітня 1557 р. – „Устава на волоки” і початок волочної поміри;

1324 р. – м. Володимир-Волинський отримало Магдебурзьке право;

1339 р. – Магдебурзьке право надане м. Сянок;

1356 р. – Магдебурзьке право отримав Львів;

1494 р. – Києву надано Магдебурзьке право;

1663 р. – Магдебурзьке право надане місту Умані;

1566 р. – Другий Литовський статут;

1588 р. – Третій Литовський статут.

1489 р. – перша писемна згадка про козаків у хроніці М. Бєльського;

1552-1556 рр. – створення Запорозької Січі на о. Мала Хортиця;

1552-1557 рр. – Хортицька Січ;

60-ті роки XVI – 1593 р. – Січ на о. Томаківка (Томаківська Січ);

1593-1638 рр. – Січ на р. Базавлук (Базавлуцька Січ);

1638-1652 рр. – Січ на Микитинському Розі (Микитинська Січ);

1652-1709 рр. – Січ на р. Чортомлик (Чортомлицька Січ);

1709-1711 рр. – Кам’янська Січ;

1711-1734 рр. – Січ в Олешках (Олешківська Січ);

1734-1775 рр. – Січ на р. Підпільній (Нова Січ);

1572 р. – складено перший козацький реєстр (реєстрове козацтво);

1578 р. – реформування козацтва Стефаном Баторієм;

1591-1593 рр. – козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського;

1594-1596 рр. – козацько-селянське повстання під проводом Северина Наливайка.

1458 р. – утворення Київської митрополії, незалежної від Московських митрополитів;

1589 р. – створення Московського патріархату;

1526-1608 р. – роки життя князя Костянтина Острозького;

1556-1561 рр. – переклад українською мовою Пересопницького Євангелія;

1596 р. – Берестейська церковна унія.

Опорні поняття та терміни:

ЛИТОВСЬКА МЕТРИКА – книги у кількості понад 550 томів державної канцелярії Великого князівства Литовського, в яких містяться документи ХІV-ХVІІІ ст. або їхні копії. Містять джерела з історії Литви, України, Білорусії, Польщі, Росії, Туреччини. В них включено цілу низку важливих історичних документів – текст Люблінської унії, реєстри, люстрації тощо.

ОРДА – місце, де перебувала ставка хана. З розвитком державності набуває значення столиці, а згодом і всього державного утворення (напр. Золота Орда).

ПОСПОЛИТІ – узагальнююча назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків і т. д.) в Україні ХV-ХVІІІ століть.

РІЧ ПОСПОЛИТА – держава, що складалася з Корони Польської і Великого князівства Литовського (1569-1795 рр.), які мали федеративні права.

ШЛЯХТА – дворянський стан у Польщі, Литві, Україні в ХІV-ХVІІ ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шляхти були магнати.

КОПА – зібрання (сход) сільської громади в Україні XV-XVII ст., для

вирішення громадянських справ.

КОПНИЙ СУД – суд сільської громади, який збирався в Україні в період

середньовіччя. Діяв згідно зі звичаєвим „копним” правом.

КРІПАЦТВО, КРІПОСНЕ ПРАВО (від „кріпостей” – купчих документів на землі) – система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, юридично закріплювалась державою.

ЛАНОВЕ – державний поземельний податок із феодально залежних селян у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій у XVI-XVIII ст. Розмір ланового визначався постановою сейму і обчислювався з одиниці оподаткування – лану (малий лан – 16,8 га, великий – 25 га).

ЛЮСТРАЦІЇ – в Речі Посполитій описи державних маєтностей для податкових і військових потреб, що проводилися щоп’ять років за ухвалою польського сейму 1562 р. На території колишніх польських володінь проводились до 1876 р.

МАРШАЛОК – високий державний посадовець з наглядовими, розпорядчими та церемоніальними функціями.

СТАРОСТИ – керували повітами (адміністративні одиниці, з яких складалися воєводства).

ФІЛЬВАРОК – багатогалузеве господарство, яке ґрунтувалося на даровій праці кріпосних селян. У таких господарствах не лише вироблялася сільськогосподарська продукція, а й перероблялася й відправлялася великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.

ВЕЛИКИЙ ЛУГ – заплава Дніпра, що протягалася по обидва його боки від о. Хортиця на 100 км при ширині від 3 до 25 км. Загальна площа – понад мільйон десятин землі. Цей комплекс дніпровських плавнів складався із двох масивів: Кінських плавнів і Базавлугу.

ГЕТЬМАН – командувач. В Україні XVI-XVIII ст. – керівник козацького війська. У Польщі і Литві так називали головнокомандувачів. Головний гетьман (великий), його заступник (польний).

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО – система усталених, як правило, письмово не фіксованих і частково санкціонованих верховною владою правил у суспільстві.

КІШ – центральний орган управління Запорозькою Січчю.

КЛЕЙНОДИ – відзнаки та атрибути влади козацької старшини. До клейнодів належали: корогва, бунчук, булава, пернач, печатка, литаври і каламар.

КОШОВА СТАРШИНА – військово-адміністративне керівництво Запорозької Січі. До неї входили: військова старшина та військові служителі. Щороку обиралися на загальній козацькій раді.

КУРІНЬ – 1) основна адміністративно-господарська та військово-організаційна одиниця Запорозької Січі з курінним отаманом на чолі, мала власну назву, формувалась за земляцьким принципом; 2) продовгувата дерев’яна споруда, що слугувала житлом для запорожців.

ПОРОГИ ДНІПРОВІ, ДНІПРОВСЬКІ ПОРОГИ – виступи гранітів і гнейсів у руслі Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Найбільших порогів було 9 – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Лишній, Вільний. Довжина порожнистої частини Дніпра – 65 км, загальне падіння води становило близько 31 м, ширина річища – від 38 до 900 м. У порогах існував природний козацький хід, по якому з великою небезпекою пропливали невеликі судна. Затоплені у 1932 р. під час спорудження Дніпрогесу.

БРАТСТВА – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в XV-XVII ст.

ЄЗУЇТИ – члени католицького чернечого ордену, створеного 1534 р. І. Лойолою і затвердженого Папою Римським Павлом ІІІ (1540 р.), головне знаряддя контрреформації. Для єзуїтів характерна сувора централізація, дисципліна, беззастережне підкорення Папі Римському.

ЄПАРХІЯ – адміністративно-територіальна одиниця в християнській церкві на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом), який відповідає за стан єпархії та свою діяльність у ній перед органами вищої церковної влади.

МИТРОПОЛИТ – у православ’ї сан та звання єпископа, який стоїть на чолі церковно-адміністративної одиниці – митрополії.

ПАТРІАРХ – у православ’ї найвищий духовний сан; глава автокефальної церкви.

ПАТРІАРХАТ – християнська церква, керована патріархом.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА – церковно-теологічна і публіцистична література, яка дістала розвиток у XVI-XVIII ст. в Україні та Білорусі. Спрямована проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

РЕФОРМАЦІЯ – суспільно-політичний та ідеологічний рух в Європі XVI-XVII ст., спрямований проти католицької церкви. Його ідеологи заперечували зверхність Папи Римського, чернецтво, культ святих, вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою.

ЦЕРКВА – особливий тип релігійної організації, об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії на основі спільності віровчення і культу.

ЧЕРНЕЧІ ОРДЕНИ – у католицтві та ісламі – централізовані чернечі об’єднання з особливим статутом.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 41-66.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 5-69.

1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 94-111.

4. Бєляков Г.Ф., Бєлякова О.Г. Польська історична література про українське козацтво // УІЖ. – 1991. – № 5. – С. 73-79.

1. Білоус Н.О. Функції та основні напрями діяльності Київського магістрату в ХVІ – пер. пол. ХVІІ ст. // УІЖ. – 2005. - № 5. – С. 4-18.

6. Боєчко В.Ф., Чабан А.Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. – 1999. – С. 48-63.

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 81-90; 92-101; 101-104.
2. Вовк Ю.Й. Історія України в художньо-історичних образах з найдавніших часів до середини ХVІ ст. – Тернопіль, 2005. – С. 222-237.

9. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – 539 с.

10. Грушевський М. Історія України-Русі. – Т.VІІ. – К., 1995. – С. 196-206.

1. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992.
2. Грушевський М.С. Духовна Україна. Збірка творів. – К., 1994. – С. 136-255.
3. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 134-158.
4. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. УІ. – С. 412-538.

15. Гурбик А.О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3-17.

16. Денисенко А. Козацький гетьман Байда Вишневецький // КС. –1992. – № 1. – С. 70-74.

1. До 400-ліття Берестейської унії // Пам’ять століть. – 1996. - № 3. – С. 106-151.

18. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 101-117; 117-135; 148-166.

19. Запорожці: До історії козацької культури. – К., 1993. – 400 с.

1. Історія релігії в Україні. – К., 1997. – Т. 2: Українське православ’я. – С. 173-211.
2. Історія України / Авт. кол.: Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. та ін. – К., 1998. – С. 70-86; 91-98.
3. Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О. Дзюба, М. Довбищенко,О. Русина. – К., 1997. – С. 46-51 (про Володимира Ольгердовича); 51-57 (про Олелька та Олельковичів).
4. Історія України. Курс лекцій / Керів. авт. колективу Л.Г. Мельник. Т.1. – К., 1991. – С. 79-82; 86-91; 95-107.
5. Історія України: нове бачення: У 2 т. / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр. Т. 1. – К., 1995. – С. 113-142; 129-136; 142-144.
6. Капітан Л.І. Литовсько-польська доба на сторінках „Українського історичного журналу” (1485-2000 рр.) // УІЖ. – 2000. - № 3 – С. 53-61.
7. Капраль М.М. Функціонування органів влади Львова у ХІІІ-XVIII ст. (Нарис історії магдебурзького права) // УІЖ. – 2006. - № 5. – С. 98-111.
8. Козаков О. Московсько-литовська боротьба за давньоруські землі на межі 70-80-х років ХV ст. // КС. – 2004. - № 5. – С. 39-53.

28. Константиненко К. "Реляція про проходження та звичаї козаків" Альберто Віміни: історія, уява, реальність // КС. – 1999. – № 5. – С. 50-70.

1. Крип’якевич І. П. До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI – на початку XVIІ ст. // УІЖ. – 1966. – № 2.
2. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 110-120. 120-129; 129-143; 143-155; 166-188.

31. Леп’явко С. Наливайко і повстання 1591-1596 рр. у пам’яті сучасників і нащадків // УІЖ. – 1992. – № 2. – С. 131-139.

32. Леп’явко С.А. Українське козацтво на державній службі (початковий період) // УІЖ. – 1999. – № 3. – С. 57-62.

1. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). – К., 2002. – С. 57-69.
2. Плохій С. Причини і наслідки Берестейської унії // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.
3. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 303-346; 346-373; 406-413; 373-394.
4. Русина О. Українські землі під литовським і польським володарюванням // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997 р. – С. 3-46.
5. Русина О.В. Міжконфесійні взаємини й суспільно-політичні рухи ХV – початку ХVІ ст. на теренах України // УІЖ. – 2006. – № 3. – С. 4-16.

38. Сергієнко Г.Я. Біля витоків українського козацтва і Запорозької Січі // УІЖ. – 1992. – № 12. – С. 123-132.

39. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – 1991. – № 5. – С. 61-73.

40. Стороженко І. Організаційні структури козацтва, що передували утворенню першої Запорозької Січі // КС. – 2004. – № 2. – С. 23-35.

41. Стороженко І. Перша Запорозька (Базавлуцька) Січ кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Генеза та еволюція // КС. – 2005. – № 1. – С.35-60.

42. Стороженко Іван. Кримське ханство кінця XV – середини XVIII ст. як складова частина Великого Кордону України // КС. – 2006. – № 5. – С. 3-13.

1. Тимошенко Л. Артикули Берестейської унії 1596 р. // УІЖ. – 1996. – № 2. – С. 15-34.
2. Тимошенко Л. Михайло Рогоза і Берестейська унія // КС. – 2000. – № 5. – С. 96-105.
3. Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х книгах. – К., 1994.
4. Харишин М. Українська церква між двома уніями (1569-1596) // УІЖ. – 1996. - № 4. – С. 24-34.
5. Шабульдо Ф.М. Битва біля Синіх Вод 1362 р.: маловідомі та незнані аспекти // УІЖ. – 1996. - № 2. – С. 3-15.

48. Щербак В.О. Джерела формування українського козацтва // УІЖ. – 1994.–- № 2-3. – С. 75-84.

49. Щербак В.О. Запорозька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVIІ ст. // УІЖ. – 1995. – № 5. – С. 66-72.

50. Щербак В.О. Козацтво в станово-класовій структурі українського суспільства (др. половина ХV - середина ХVІІ ст.) // Укр. іст. журнал. – 1991. – № 11. – С. 43-53.

51. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Львів, 1991. – Т. 2. –
С. 6-117.

1. Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // КС. – 1993. - № 3 – С. 77-86.
2. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 90-99; 102-105; 127-136.
3. Яроцький П. Берестейська унія 1596 року // Історичний календар. – 1999. – Вип. 6. – С. 315-316.

Дата добавления: 2014-12-07