Операційна підсистема діяльності та поведінки особистості: поняття і складові. Співвідношення понять «знання», «навички» та «вміння». Формування навичок і вмінь

Активність особистості та її джерела. Класифікація потреб. Потреби і мотиви. Мотиви та цілі діяльності. Спрямованість особистості. Мотивація та пізнавальні процеси. Мотиви та емоційно-вольові процеси і навички.

За допомогою мотивації відбувається актуалізація тих чи інших мотивів, їх поєднання, підпорядкування (ієрархізація). Мотив може реалізуватися в таких формах, як інтерес, прагнення, переконання, установка.

Інтереси – це мотиви особистості, які відображають її специфічну спрямованість на пізнання певних явищ дійсності та її відносно постійну схильність до певних видів діяльності. Інтерес зумовлює вибір об’єктів на основі емоційно-пізнавальної оцінки: безпосередній інтерес зумовлений емоційною привабливістю предмета потреби; опосередкований інтерес виявляється в зацікавленості результатом діяльності з приводу задоволення потреби і зосереджений переважно на її практичному значенні. Інтереси спонукають до активізації не тільки пізнавальних сил, а й творчих зусиль особистості. Вони сприяють розширенню її знань, навичок та умінь у відповідній галузі. Інтерес пов’язаний з переживання емоційного задоволення від певної діяльності. Інтереси характеризуються:

· широтою – кількістю об’єктів дійсності, які мають значення для особистості;

· глибиною – ступенем проникнення особистості в зміст об’єктів, які вона пізнає;

· стійкістю – тривалістю збереження щодо певних об’єктів.

Ці характеристики віддзеркалюють напрями розвитку здібностей особистості. Так, її стійкий інтерес до театрального мистецтва, до отримання різнобічних знань про цей вид мистецтва та до поглиблення такої обізнаності може свідчити про наявність певних здібностей, необхідних для професійної діяльності актора.

Прагнення виявляються у вигляді усвідомлених поривів задовольнити потребу за допомогою організованої діяльності. Прагнення визначається високим рівнем усвідомлення потреби та цілей діяльності, спрямованої на їх задоволення. Прагнення досягти цілей того ступеня складності, на який людина вважає себе здатною, називається рівнем домагань. Рівень домагань зумовлений співвідношенням двох протилежних мотиваційних тенденцій – прагнення до успіху та прагнення уникнення невдачі.

Тенденція прагнення до успіху базується на трьох змінних: прагненні успіху (прагненні переживати гордість і задоволення від успіху), суб’єктивній вірогідності досягнення успіху, привабливості успіху в даній ситуації. Тенденція уникнення невдачі зумовлена мотивом уникнення невдачі (прагненні уникнути розчарування, сорому) та непривабливістю невдачі в конкретній ситуації.

Перша тенденція домінує, коли успіху важко досягнути (суб’єктивна вірогідність успіху є низькою). Друга тенденція слабшає в разі високої вірогідності успіху. Якщо людина визначається високим ступенем сформованості мотиву успіху, їй властиві впевненість в успіхові, активний пошук інформації, яка підтверджує її успіхи, рішучість і готовність взяти на себе відповідальність, задоволення від складних і цікавих завдань, прагнення до змагання та ризику, завзятість у подоланні перешкод, підвищення рівня домагань після досягнення успіху та їх зниження після невдачі, середній і реалістичний рівень домагань. Людям з високим ступенем сформованості мотиву уникнення невдачі притаманні самокритичність, готовність виконувати як складні, так і прості задачі, зацікавленість інформацією про можливі невдачі, причиною якої вони вважають нестачу власних здібностей.

Переконання – усвідомлені мотиви особистості, які спонукають її до дії відповідно до визнаних нею цінностей (еталонів належного, справедливого та необхідного). Переконання складаються з системи поглядів особистості. В їх основі знаходяться знання про навколишній світ: природу, суспільство, людину. До структури переконання також входять емоційні оцінки та вольова готовність до їх захисту і реалізації.

Установка забезпечує наближену до автоматизму визначеність поведінки у різноманітних ситуаціях життя. Вона виявляється в стійкій схильності особистості до певної форми реагування, за допомогою якої може бути задоволена певна потреба у певній ситуації.

Такі схильності мають місце у простих ситуаціях задоволення фізіологічних потреб та в складніших соціально зумовлених ситуаціях спілкування. На вищих рівня свого прояву установка отримує вигляд загальної спрямованості інтересів до конкретної сфери соціальної активності (професійної діяльності, відпочинку, хобі) і утворює систему ціннісних орієнтацій особистості – ставлення особистості до системи цінностей. У ціннісних орієнтаціях відображено передусім ставлення до цілей особистісної життєдіяльності. Тому ціннісні орієнтації виступають регуляторами діяльності і поведінки в найбільш значущих для особистості ситуаціях.

Система домінуючих мотивів особистості утворює її спрямованість. Це найістотніший елемент мотиваційної сфери, який підпорядковує собі всі інші. Структуру спрямованості складають передусім усвідомлені мотиви: інтереси, ідеали, цінності, ціннісні орієнтації, переконання особистості. Водночас до неї входять і малоусвідомлені мотиви: установки, потяги. Взаємодіючи, ці дві групи мотивів визначають поведінку людини в конкретній ситуації. Вони можуть узгоджуватися між собою – наприклад, у випадку відповідності цілі, прагнення, намірів, почуттів фахівця щодо вдосконалення своєї професійної майстерності. Але частіше він, спрямовуючи свої зусилля в цьому напрямі, є небайдужим до спілкування з друзями, цікавиться суспільними подіями, прагне співпрацювати з колегами. Тоді спрямованість виявляється в тому головному, що викликає найбільший інтерес. Розрізняють три види спрямованості:

· спрямованість на взаємодію – визначається домінуванням потреби у спілкуванні, в побудові добрих стосунків з людьми, в спільній діяльності з ними;

· спрямованість на завдання – характеризується перевагою мотивів, які спонукають до діяльності: інтересів до певного його виду чи видів (навчання, праці тощо), прагнення опанувати діяльність та виробляти й удосконалювати свої уміння і навички, досягти найбільшої продуктивності діяльності; у разі необхідності особистість може бути зорієнтованою на співпрацю з іншими;

· спрямованість на себе – виявляється у перевазі мотивів досягнення власного комфорту, добробуту, статусу, престижу; особистість байдужа до потреб інших людей та до своїх обов’язків і більшою мірою зосереджена на власних потребах, а в праці бачить можливість задовольнити ці потреби.

Мотив, як усвідомлена індивідом спонука його дій та поведінки, найповніше виявляє співвідношення між дією та причинами, що її зумовлюють. Акумулюючи в собі емоційний та розумовий образи потреб, втілюючи в собі рішення стосовно їх задоволення чи незадоволення, він надає суб’єктивного сенсу діям. Адже у свою діяльність кожна людина вкладає конкретний зміст, зумовлений її ставленням та спрямованістю.

Мотиваційна сфера виконує роль з’єднувальної ланки між об’єктивними вимогами суспільства (зокрема нормативними) та суб’єктивними відповідями особистості на них. Зумовлюючи культурний розвиток особистості, вона сама є результатом особистісних культурних надбань. Отже, мотивувати людей – означає зачепити їх важливі інтереси, вплинути на їхні переконання, ціннісні орієнтації, створити умови для самореалізації. Як, бачимо, цей процес передбачає взаємодію з внутрішнім світом особистості.

Діяльність відбувається як низка взаємопов’язаних дій – відносно завершених елементів діяльності, які дають змогу виконати одну просту задачу, що входить до складу цілі діяльності. Дії у свою чергу складаються з рухів:

· вроджених (безумовно-рефлекторних);

· набутих (умовно-рефлекторних), які засвоюються та вдосконалюються впродовж життя за допомогою навчання і виховання та відповідно до умов, в яких відбувається життєдіяльність людини;

· предметних рухів, що спрямовані на предмети, на забезпечення контактів з людьми та тваринами;

· поз – рухів, пов’язаних із забезпеченням певного положення тіла у просторі;

· переміщень – рухів, які забезпечують просування тіла у просторі: ходіння, стрибки та ін.;

· виразних рухів, котрізумовлюють скорочення м’язів обличчя і тіла під час спілкування: міміка, пантоміміка;

· жестів– рухів рук;

· мовленнєвих рухів(рухів гортані та голосових зв’язок), які забезпечують мовленнєву діяльність.

В цих рухах беруть участь різноманітні групи м’язів тіла. Їх активність зумовлюється не тільки змістом задачі, а й умовами її виконання. Так, презентуючи глядачам образ схвильованої людини, актор буде контролювати свої рухи відповідним чином: наприклад, рухатися в дещо прискореному темпі, здійснювати більше переміщень від одного предмету до іншого. Кожна дія реалізується за допомогою операціональних засобів: знань, умінь і навичок.

Знання – це сукупність засвоєних людиною відомостей, понять і уявлень про дійсність, які дають змогу визначити цілі діяльності, спланувати діяльність та досягти результату. До системи знань належить засвоєна людиною інформація про навколишній світ та про себе. Знання наукового змісту дають змогу передбачати певні явища, контролювати їх, керувати ними. Художні та житейські (донаукові) знання мають описовий характер. За їх допомогою люди констатують та фіксують факти дійсності. За певних умов люди виконують дії майже автоматично: ходять, пишуть, вживають їжу, говорять. У такий спосіб люди виконують багато дій. В цих випадках йдеться про наявність навичок.

Навички – це засвоєні та частково автоматизовані моторні, сенсорні і розумові дії, які виконуються швидко, з легкістю, не потребують напруження свідомості і забезпечують ефективність діяльності. Навички формуються внаслідок вправ – неодноразового повторення одних і тих самих дій. Під час формування навички спостерігаються такі явища:

· змінюються прийоми (способи виконання, контролю та регулювання) виконання дій;

· змінюються прийоми сенсорного контролю за діями;

· змінюються прийоми центрального регулювання дії.

Зміни першого порядку призводять до того, щодії, які раніше виконувалися ізольовано, зливаються в єдиний акт, виконуються без перерви між окремими складовими. Так, накладаючи грим, студент виконує спочатку багато зайвих рухів: перебирає фарби, пензлі та інше обладнання, розглядає їх, розмірковує, з чого почати, виконує рухи повільно, невпевнено, робить помилки. Поступово правильність та точність рухів підвищується. З’являється суміщення рухів, прискорюється темп їх виконання.

У ході змін другого порядку зоровий контроль може замінитися м’язовим (кінестетичним). Наприклад, за допомогою вправ студент досягає такого рівня, що багато рухів, пов’язаних з накладанням гриму він не помічає – руки ніби самі роблять необхідні операції. Тому в ході діяльності він може виконувати інші дії: спілкуватися з колегою, слухати музику тощо. На цій основі виникає здібність швидко розрізняти і виокремлювати орієнтири, необхідні для контролю діяльності. Зокрема в актора розвиваються здібності розрізняти ознаки, котрі характеризують якість накладання гриму на всіх етапах гримування.

Зміни третього порядку полягають в тому, що увага, яка раніше більшою мірою була сконцентрована на способах дії, переноситься на обстановку та результати діяльності. Перехід від однієї дії до іншої відбувається без спеціального планування. Навичка починає функціонувати як автоматизований прийом виконання дії.

Формування навичок залежить від змісту досвіду людини. Вони складаються у взаємодії з іншими навичками, якими вже володіє людина. Нерідко під час виконання нової задачі вона робить спроби розв’язання за допомогою відомих прийомів. Так, на заняттях зі сценічної мови студент використовує прийоми виразного читання, якими оволодів раніше. Якщо ним отримується позитивний результат, відбувається позитивне перенесення навичок, або їх індукція. У випадку, коли попередньо сформована навичка перешкоджає виробленню нової, має місце її негативне перенесення, або інтерференція. Отже, індукція полегшує процес засвоєння навички, а інтерференція – заважає. У другому випадку процес переучування ускладнюється наявністю попередньо сформованої навички.

Все ж, незважаючи на здатність навичок до удосконалення та позитивного перенесення, вони можуть виявитися недостатніми для виконання діяльності у певних складних, незвичних ситуаціях. Для цього потрібні уміння – сформовані у ході засвоєння досвіду можливості творчо застосовувати наявні знання та навички і досягати бажаного результату в будь-яких (навіть незвичних, нових) ситуаціях діяльності. Формування умінь відбувається: по-перше, шляхом проб і помилок у ході розв’язання задач; по-друге, шляхом управління психічною діяльністю особистості: ознайомлення з прийомами обробки інформації, необхідної для розв’язання задачі, з різноманітними способами виконання однієї задачі, вироблення готовності до пошуку можливостей її розв’язання.

Залежно від змісту діяльності розрізняють навички та уміння самообслуговування, виробничі, розумові, мовленнєві, художні та ін. Сформованість знань, навичок та умінь є неодмінною умовою успішної діяльності в усіх сферах життя, в тому числі в мистецькій галузі.

Дата добавления: 2014-12-07