Навик — це автоматизований спосіб виконання дії, сформований в процесі вправи

Кожна дія складається з системи рухів або операцій, які розділяють на зовнішні (наочні) і внутрішні (розумові, пси­хічні).

До зовнішніх відносять рухові (моторні) дії людини, дії з переміщення предметів, рухи мовних органів людини, міміку і пантоміміку. До внутрішніх відносять перцептивні (від латин. реrсерtio—сприйняття) дії, за допомогою яких формується цілісний образ предметів і явищ, мнемічні дії, що входять до складу діяльності по запам'ятовуванню якої-небудь інфор­мації і подальшому її пригадуванню, розумові дії.

В результаті багаточисельних досліджень показано, що виконання наочних дій завжди включає почуттєвий (сенсорний) кон­троль і коректування рухів на основі почуттєвих орієнтирів, інформуючих мозок про стан зовнішнього середовища, тобто на встановленні зворотного зв'язку. Такий механізм планування, контролю і регулювання дій П. Анохін назвав акцептором дії. Цей принцип був покладений в основу конструкції автопілота, верстаків з програмним управлінням і інших приладів автоматичного регулювання роботи складних механізмів.

Залежно від міри усвідомленості виділяють такі способи дії, як навики і уміння.

Фізіологічною основою формування навиків є створення в корі великих півкуль і функціонування стійкої сис­теми тимчасових нервових зв’язків—динамічного стереотипу.

Етапи формування навику:

• ознайомлювальний — ознайомлення з прийомами виконання дій і їх осмислення;

• аналітичний — вичленення окремих елементів дії і оволодіння ними;

• синтетичний — об'єднання елементів дій в єдине ціле;

• автоматизації — цілеспрямоване і систематичне повторе­ние дій (вправи) з метою додання дії потрібної швидкості і плавності.

В результаті увага визволяється від сприйняття способів дій і переноситься на результат дії і на навколишню обстанов­ку. Це дає можливість використовувати навик у складі різних дій з різними цілями. Наприклад, людина може вести документацію, фік­сувати результати експериментального дослідження, складати кон­спект лекцій і ін., використовуючи сформований навик листа, який на перших порах, коли людина лише вчилася писати, виступав самосійною дією, що вимагає значних зусиль і зосередження свідомості саме на процесі написання букв і слів.

Відзначимо, що вироблені навики впливають на формування нових. При цьому сформований раніше навик може полегшувати придбання нового навику (це явище називають перенесенням навику), а може і за­труднять (інтерференція навику).

До психологічних умов що забезпечують успішне формування навиків, відноситься кількість вправ, їх темп і розподілення в часі. Велике значення в свідомому засвоєнні навиків має також знання результатів успішності оволодіння ними.

Можливість виконання дії не лише в звичних, але і таких, що в змінених умовах забезпечують уміння, які передбачають використання наявних знань і навиків для вибору і здійснення способів дії відповідно до поставленої мети діяльності.

Отже, діяльність—це процес взаємодії людини, особистості зі світом, причому процес не пасивний, а активний і свідомо регульований. Таким чином, по А. Леонтьєву, особистість—це суб'єкт діяльності.

Виділяють такі основні види діяльності:

- праця —діяльність, направлена на зміну і перетворення дійсності для створення матеріальних і духовних цінностей; є основною діяльністю людини, яка забезпечує існування людства як виду;

- учіння— діяльність, спрямована на придбання знань,
виработку умінь і навиків, що є для учнів в якості усвідомленої мети;

- гра— діяльність, метою якої є сам процес її здійснення, а не результат; у грі в певній формі відтворюються реальні стосунки дійсності.

Кожному періоду життя людини відповідає певний веду­чий вид діяльності, що в першу чергу визначає її психічний розвиток і становлення особистості. Для дошкільного віку веду­щим видом діяльності є гра, для шільного—учіння, а для дорослої людини—праця.

Питання 2. Спілкування і його структура.

Будь-яка діяльність—труд, учіння, гра — неможлива без спілкування, яке є засобом передачі суспільного досвіду. Саме в спілкуванні суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, перш за все в процесі обміну пізнавальною і емоційно-оцінною інформацією. Крім того, в спілкуванні люди обмінюються діями, вчинками, тобто взаємодіють. Не менше важливим є те, як люди, які спілкуються сприймають один одного.

Таким чином, спілкування—процесс встановлення контактів між людьми, породжуваний потребами в спільній діяльності і обмін, що включає, інформацією (комунікацію), вироблення єдиної стратегії взаємодії (інтеракцію), сприйняття і розуміння один одного (перцепцію).

Виділяють такі цілі (функції) спілкування:

• контактну— установлення контакту як стану обопільної готовності до прийому і передачі повідомлення і підтримки вза­ємозв’язку у формі постійної взаємоорієнтованості;

• інформаційну- обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями і т. п.;

• спонукальну— стимуляція активності партнера по спілкуванню, спрямовуючи його на виконання тих або інших дій;

• координаційну — взаємне орієнтування і узгодження дій при організації спільної діяльності;

• розуміння— розуміння сенсу повідомлення, намірів, устано­вок, переживань партнерів по спілкуванню;

• емотивну— збудження в партнерах по спілкуванню потрібних емо­ційних переживань ("обмін емоціями"); зміна власних переживань і станів;

• встановлення стосунків — усвідомлення свого місця в системі ді­лових, міжособистісних і інших зв'язків співтовариства;

• вплив— зміна стану партнера, його поведінки, потреб­, намірів, рішень, думок і так далі.

Спілкування як комунікація передбачає обмін інформацією між людьми, що здійснюється за допомогою знаків (слів, жестів, ієрогліфів і т. п.), які співвідносяться з певними предметами і явищами дійсності.

Виділяють комунікацію вербальну (від латин. verbalus—словесний) і невербальну.

У вербальній комунікації як знакова система высту­пає мова, основною одиницею якої є слово, що позначає предмети і явища у виді узагальнених характеристик—понять. Спілкування людей за допомогою мови називається язиком. Він функціонує на основі другої сигнальної системи. Звуки як певні сигнали існують і у тварин, але вони виражають лише деякі стани (голод, страх), позначаюча ж функція при цьому відсутня. У мові розгортається процес "говору", в ході якого відбувається своєрідне кодування мовних сигналів (звуків, складів, слів, пропозицій) з їх подальшим декодуванням слухачем. Дуже поважно при цьому, щоб співбесідники говорили "на одній мові", вкладаючи одні і ті ж значення і сенс в слова (порівняйте, наприклад, значення слів "капелюх", "дуб" і їх сенс, коли ці слова застосовуються по відношенню до людей).

Невербальна комунікація, доповнююча мову і передаває емоційний стан, включає такі знакові системи:

- оптико-кінетичну, яка використовує жести, міміку, панто­міміку;

- паралінгвістичну (від латин. para—біля), яка ви­ражає відчуття і стан людини за допомогою якостей голосу, його діапазону, тональності;

- екстралінгвістичну (від латин. extra—ззовні, lingua—язик), передбачаючу включення в мову пауз, сміху, певного темпу мови;

- просторово-часову, яка пов'язана з взаємним розташуванням партнерів по спілкуванню, часом спілкування, особливою си­туацией спілкування (наприклад, ефект "вагонного попутника").

За оцінкою дослідників, лише 7 % зміст повідомлення пере­дається значенням слів, тоді як 38 % інформації визначається тим, як ці слова говоряться, і 55 %—виразом обличчя.

В процесі передачі і прийому інформації відбуваються її суттєві втрати, викликані бар'єрами спілкування. До них відносять перш за все бар'єри, пов'язані з кодуванням і декодуванням інформації. При кодуванні думки у внутрішню мову втрачається до 30 % інформації, з внутрішньої мови в зовнішню переходить 80 % тієї інформації, яка перекодована у внутрішню мову. Залежно від словарного запасу того, хто слухає їм сприймається до 70 % інформації. Далі ин­формація втрачається за рахунок її перекладу в образи уяви і пам'ять.

В результаті в ході монологічного спілкування (лекції, уроку), коли слухачі, як правило, не мають можливості уточнити інформацію, в пам'яті у них залишається близько 20 % інформації.

Інші бар'єри носять соціальний або психологічний характер і обумовлені приналежністю співбесідників до різних соціальних груп або різними індивідуальними психологічними особливостями тих, хто спілкуються (наприклад, наявністю "некомунікабельних" рис вдачі, скритністю, зайвою соромливістю і т. п.).

В процесі спілкування люди обмінюються не лише інформацією, але і різними діями. Взаємодія як аспект спілкування про­являєтья в організації людьми загальних дій, направлених на дос­ягнення певної мети в процесі спільної діяльності.

Всі різновиди взаємодії традиційно ділять на дві групи. До першої відносять дії, що підвищують ефективність спільної діяльності (кооперацію), а до другої—дії, що знижують ефективність (конкуренцію).

Кооперація (від латин. соореrаtio — співпраця) передбачає об'єднання зусиль учасників для досягнення спільної мети при одночасному розділенні між ними функцій і обов'язків. Кон­куренція (від латин. сопсиrrо—збігаю, стикаюся) характеризується до­сягненням цілей в умовах протиборства з іншими людьми, які добиваються досягнення цих же цілей.

Отже, спілкування як взаємодія (інтеракція) певним об­разом погоджує дії окремих учасників спільної діяльності, здійснює об'єднання індивідів в певний вид спільноти—группу.

Під групою розуміють обмежену в розмірах спільність людей, виділяєму на основі ряду ознак, які відносяться до змісту спільно виконуваної ними діяльності або характеру спілкування.

У психології виділяють декілька різновидів груп:

1. Умовні.

2. Реальні:

а). природні: б). лабораторні.

- великі; (що історично склалися).

- малі (колективні; що стають).

Контактні (реальні) групи об'єднують людей, що мають спільні цілі і інтереси в тій або іншій сфері життя або діяльності (сім'я, студентська група, трудовий колектив і т. д.).

Групи можуть бути і умовними, включаючи людей, які не всту­пають в об'єктивні, реальні стосунки один з одним, але мають загальні соціальні і психологічні характеристики (вікові, статеві і т. п.) у зв'язку з тією ознакою, на основі якої вони були виділені. Так, можна виділити умовну групу "студенти", куди увійдуть молоді люди незалежно від того, де вони живуть і на якій мові говорять. Їх об'єднують в основному ідентичні вікові, соціаль­ні і інші характеристики.

Вивчення умовних груп дозволяє прогнозувати розвиток і особливостей входження в них людей і будувати стратегію стосунків з ними.

Реальні групи можуть бути класифіковані по ряду ознак. Залежно від кількості учасників виділяють великі і малі групи. Великі групи, у свою чергу, підрозділяють на стихійі (натовп, аудиторія і т. п.) і таких, що історично склалися (нація, партія і т. д.).

Особливе значення в психології приділяють вивченню малих груп, в яких на відміну від великих груп люди, об'єднані спільними це­лями і завданнями, вступають в безпосередню взаємодію.

Залежно від умов виникнення виділяють лабораторні ( спеціально створені для експерименту) і природн і (існуючі в реальних життєвих ситуаціях) групи. Залежно від способистість організації групи можуть бути формальними (офіційними), коли їх діяльність закріплюється спеціально, і неформальними (не­официальными), коли цілі діяльності і обов'язку визначаються самою групою. Залежно від цінності групи для індивіда виділяють групи членства, де індивід присутній через обставини, хоча і не розділяє установки, що існують в ній, стосунки і т. д., і референтні групи, що є для людини еталоном думки, цін­ності, зразком поведінки і орієнтиром для самооцінки.

В процесі життєдіяльності групи виробляються групові норми (від латин. поrта—керівний початок, точне розпорядження, зразок) —сукупність правил і вимог, регламентуючих пове­дінку членів групи. Групова поведінка індивідів регулюється за допомогою санкцій (від латин. sanctio—жорстке повчання) або засобів соціального контролю, які можуть бути позитивними (заохочення дій, бажаних для групи) і негативними (покарання за не­бажані для групи дії).

В результаті положення індивіда в групі (статус) визначається тим, наскільки його поведінка відповідає груповим нормам, виправдовуючи групові очікування (сукупність думок про очікувану поведінку даного індивіда в даній групі).

Особливістю функціонування групи, таким чином, є те, що результати її діяльності не зводяться до суми індивідуальних, а є специфічним продуктом групової взаємодії.

Наприклад, групове рішення може бути ризикованішим, ніж індивідуальні рішення окремих членів групи. Існує гипо­теза, що пояснює такий феномен «зрушення ризику» тим, що в разі груп­пового рішення індивід відчуває меншу особистісну відповідальність за ризикові рішення.

Серед специфічних групових феноменів виділяють також кон­формізм —підкорення думок, дій, поведінки індивіда груп­повому тиску в разі розбіжності точок зору людини і групи. При цьому тиск здійснюється не як пряма загроза, а як психоло­гічний вплив—через оцінки, засудження, образливий жарт і тому подібне.

Широко відомі досліди американського психолога С. Аша, включав­шего випробовуваного в підставну групу, яка інакше оцінювала різні факти, і в результаті випробовуваний, як правило, схилявся до точ­ки зору більшості. Розрізняють конформізм зовнішній і внутрішній.

При зовнішньому конформізмі погляди людини насправді не міняються, а демонстративна згода з думкою групи розглядається як спосіб уникнути конфлікту, боязнь залишитися без підтримки, лицемірство.

Внутрішній конформізм означає прийняття і підтримку думки групи як своєї власної. При цьому міра конформності як податливості груповій думці багато в чому визначається індивіду­альными особливостями людини.

Нонконформізм як прагнення будь-яким способом спростувати точ­ку зору більшості насправді є одним з проявів кон­формізму. Нонконформіст так само прив'язаний до думки групи, як і конформіст.

Конформізм в одних випадках оцінюється позитивно, оскільки забезпечує об'єднання, єдність групи, в других—негативно, оскільки може перешкоджати розвитку особистості і групи.

Важливим груповим явищем є феномен лідерства. Лідер (від англ. leader — ведучий) — це найбільш авторитетна особистість, за якою всі останні члени групи визнають право приймати відповідальні рішення і організовувати їх спільну діяльність. На відміну від керівника, який офіційно управляє групою, лідер висувається стихійно в результаті психологічних стосунків "домінування-підпорядкування". Оптимальним є збіг ли­дера і керівника в одній особі. У інших випадках ефективність діяльності групи може визначатися взаєминами лідера і керівника.

Характер взаємодії людей багато в чому залежить від того, як вони відображують і інтерпретують зовнішність і поведінку, оцінюють можливості один одного. Таким чином, спілкування як сприйняття (пер­цепція) включає сприйняття не лише фізичних властивостей (зовнішності і т. п.), але і внутрішніх характеристик людини, її намірів, думок, здібностей, емоцій, установок. На цій підставі вчинки іншої людини пояснюються і оцінюються певним чином, тобто спілкування як сприйняття передбачає розуміння іншогї людини як особистості.

В процесі розуміння іншої людини виділяють два рівні. На першому відбувається усвідомлення цілей, мотивів, установок іншого людини. Другий рівень характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, установки іншої людини як свої власні. Цей рівень, як правило, відсутній у дітей і є результатом пізнішого розвитку, хоча навіть дорослий не завжди здатний зрозуміти іншого на другому рівні через егоцентризм (від латин. ego — я, сеntrum — центр кола) —зосередженості індивіда лише на власних інте­ресах і переживаннях і, як наслідок, нездатності зрозуміти іншого як відмінного від нього, такого, що має свою точку зору.

До способів розуміння іншої людини відносять уподібнення (іден­тифікацію — від латин. identificare — ототожнювати) себе їйу, тобто свідомо поставити себе на її місце, емпатію, рефлек­сію (від латин. reflexio — звернення назад) —усвідомлення індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню ("я знаю, що він знає, що я знаю...").

Велика роль установки в процесі сприйняття людьми один одного. Наприклад, в дослідженні А. Бодальова різним групам людей пред’являлась фотографія однієї і тієї ж людини, але в одному випадку повідомлялось, що вона—вчений, а в другом—що злочинець. В результаті люди, описуючи фотографію, як правило, знаходили в ній риси, які під­тверджували дану ним установку.

На сприйняття людьми один одного впливають також їх стереотипи (від грец. stereos—твердий, tipos — відбиток) — стійкі і спрощені образи певних явищ або людини, які висвітлюються в умовах обмеженої інформації як результат узагальнення особистісного досвіду індивіда і нерідко упереджених яув, прийнятих в суспільстві. Стереотипи, з одного боку, скорочують час ознаком­ления з іншими людьми, а з іншого — можуть привести до упереджень в сприйнятті людини (наприклад, вчителі люблять читати нотації, повні люди—добрі і т. п.).

На основі стереотипів складаються ефекти міжособистісного сприйняття. Це перш за все ефект ореолу, суть якого полягає в тому, що загальне позитивне враження про людину приводить до пози­тивної оцінки і інших її якостей, а загальне негативне враження сприяє формуванню негативних оцінок. Існуючий образ грає роль ореолу, який заважає побачити дійсні межі і прояви сприйманої людини.

Ефекти первинності і новизни пов'язані із значущістю черговості подачі інформації про людину для формування уявлень про неї. Ефект первинності виявляється в разі сприйняття незнайомої людини, коли на її оцінку впливає первинна інформація про неї. У ситуації сприйняття знайомої людини діє ефект новизни, що приводить до того, що остання, новіша інформація про людину стає значимішою для її оцінки.

Таким чином, стереотипи і ефекти міжособистісного сприйняття можуть сприяти формуванню спотворених знань про людину, тим самим негативно впливаючи на весь процес спілкування.

Питання 3. Психологічні способи дії в процесі спілкування. Прийоми підвищення ефективності спілкування.

Вивчення всіляких аспектів процесу спілкування свідчить про те, що кожен з них передбачає певні способи впливу індивідів один на одного. В результаті цього змінюються поведінка і діяльність партнера по спілкуванню відповідно до цілей спільної діяльності.

До основних психологічних способів впливу в процесі спілкування відносять переконання, навіювання, психічне зараження, наслідування.

Під переконанням розуміють спосіб впливу на свідомість особистості через звернення до її власної критичної думки. Переконливий вплив стане тим успішніше, чим більш висловлена думка відповідає потребам і мотивам даної людини, і буде стой­ким, якщо навколишня дійсність підтверджує зміст сприйнятої інформації. При цьому, якщо висловлювана думка розходиться з установками людини, яку переконують, але яка вже сформувалися, бажано, щоб вона переконалася в негативності останніх.

Таким чином, процес переконання складається з двох етапів. На пер­шому етапі, апелюючи до логічної сфери співбесідника, доводиться об'єктивна і суб'єктивна неспроможність його точки зору, тобто що його установки не відповідають інтересам суспільства (референтною груп­и або іншої спільності людей), а також особистісним інтересам.

На другому етапі аналогічно доводиться об'єктивна і суб’ектив­на значущість висловленої точки зору, що є новою для співбеесідника.

Протилежним переконанню по своєму механізму є навіювання —процес психічного впливу на людину при ослабленому контролі її свідомості і некритичній оцінці змісту сприймаємих повідомлень.

Ефективність навіювання визначається:

- властивостями того, що навіює (соціальним статусом, чарівливістю, вольовою, інтелектуальною і характерологічною перевагами);

- особливостями людини, що піддається навіюванню (мірою навіюваності, невпевненістю в собі, низькою самооцінкою, почуттям власної неповноцінності);

- взаєминами партнерів по спілкуванню (довірою, залежністю і т. п.).

Міра навіювання підвищується із збільшенням кількості людей в групі, а також із зменшенням їх віку.

Психічне зараження засноване на неусвідомлюваній, мимовільній схильності індивіда до певних психічних станів. В результаті спостерігається ефект багаторазового взаємного посилення емоційного впливу партнерів по спілкуванню по моделі звичайної ланцюговій реакції. Це явище супроводжує масові акції, публічне сприйняття ораторських виступів, творів мистецтва. При цьому його ефект буде тим більше, чим більше величина аудиторії і міра емо­ційного напруження людини, яка впливає на аудиторію. Важливу роль в процесі зараження грає також спільність оцінок і установок людей (наприклад, подібний настрій людей, що прийшли на концерт лю­бимого артиста або "боліти" на стадіоні за улюблену команду).

Схильність психічному зараженню залежить і від загального уров­ня розвитку особистості, і перш за все від самосвідомості людей, які складають аудиторію.

Особливою ситуацією, що підсилює вплив через зараження, є паніка, що виникає унаслідок потрясіння і сприйняття ситуації як кризисної. Причинами виникнення паніки можуть бути явища, які ведуть до фізичного ослабіння людей (стомлення, депресія, голод, сп'яніння і т. п.), а також сильне здивування, усвідомлення безсилля перед небезпекою, дефіцит або надлишок інформації.

Певною мірою форми навіювання, супроводжуваного явищем психічного зараження, є слухи—нічим не підтверджені повідомлення про нібито подіях, що сталися. Виникають вони, як правило, в умовах дефіциту важливої інформації. Не знаючи джерела чуток, люди часто схильні вірити тому, що повідомлення йде з надійного джерела.

Наслідування направлене на відтворення індивідом певних зовнішніх меж і зразків поведінки, манер, дій, поступ­ков. Під його впливом формуються не лише прості звички діяльності, але і духовні цінності, ідеї, смаки, манери поведінки. Особливо велике значення наслідування має на ранніх етапах ста­новления і розвитку людини.

У якій-то мірі проявом наслідування є мода (від латин. тодт—норма, правило, міра) — форма стандартизованої мас­сової поведінки людей, яка виникає стихійно, під впливом настрою, смаків, захоплень, переважаючих в суспільстві.

Наслідування моді приводить до певної стандартизації поведінки, робить людину схожою на інших. В той же час розумне наслідування моді визволяє людину від необхідності витрачати енергію у сфері побуту, тим самим зберігаючи сили для реалізації інших справ, твор­чої активності.

Таким чином, основною ознакою спілкування в разі навіювання, зараження і наслідування є те, що особистість сприймає інфор­мацію з малою мірою усвідомлення. Особливо сильно ці дії регулюють поведінку особистості в стихійних групах.

Будь-якій людині поважно не лише знати суть і механізми про­цеса спілкування, але і володіти практичними прийомами підвищення його ефективності.

До таких прийомів відносять, зокрема, формування аттракції (від латин. attrahere—притягувати) —винекнення при сприйнятті людини людиною привабливості однієї з них для іншої.

Відомо, що здатність свідомості людини не дозволяє їй сприймати і переробляти всю інформацію, що сприймається ор­ганами відчуттів. Частина сигналів, що поступають з навколишнього світу, зокрема від співбесідника, людиною не усвідомлюється. Якщо при цьому сиг­нали задовольняють неусвідомлювані на даний момент потреби партнера по спілкуванню (в безпеці, престижі і т. д.), виникають позитивні емоції і, як наслідок, позитивніше ставлення до співбесідника.

У спілкуванні представляється можливим усвідомлено посилати сигнали, значимі для неусвідомлюваних потреб партнера по спілкуванню, і, таким чином, усвідомлено формувати відповідне емоційне відношення до себе.

До прийомів формування аттракції відносять:

- "ім'я власне" (при зверненні до співбесідника називати його ім'я або ім'я-по батькові), в основі якого лежить задоволення неусвідомлюваної потреби в престижі (через нероздільність імені і особистості людини);

- "дзеркало стосунків" ( при спілкуванні із співбесідником зберігати на обличчі добре, приємне вираження, легку посмішку), засновано на задоволенні потреби в безпеці через установку: "Обличча—дзеркало душі";

- "золоті слова" (невелике перебільшення яких-небудь позитивних сторін людини, комплімент), заснований на задовольненні неусвідомлюваних потреб в безпеці, престижі і самоактуалізації;

- "особистісне життя" (вести розмову в руслі інтересів співбесідника), в основі якого лежить задоволення неусвідомлюваної потреби в престижі;

- "терплячий слухач" (вислухування проблем співбесідника, не перериваючи його), заснований на тому ж механізмі, що і попередній прийом.

Використання цих прийомів, як правило, незалежно від волі людини формує відчуття симпатії, тяжіння (аттракції) до партнера по спілкуванню.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. У чому принципова відмінність діяльності людини і складних форм
поведінки тварин? Проілюструйте ці відмінності прикладами.

2. Підберіть приклади, показуючу єдність і відмінність свідомості і деятель­
ности.

3. Які види діяльності ви знаєте і в чому їх специфіка? Яка їх роль
в розвитку особистості?

4. Назвіть основні етапи формування навиків. Від яких умов зависит
успешность їх формування і збереження?

5. Покажіть взаємозв'язок навиків і умінь.

6. Розкрійте роль спілкування у формуванні особистості людини.

7. Охарактеризуйте структурні компоненти спілкування.

8. Які феномени можуть перешкоджати ефективному спілкуванню?

9. Назвіть прийоми підвищення ефективності спілкування.

10.Який стиль поведінки в спілкуванні для вас характерний (суперництво, со­трудничество, компроміс, уникнення, пристосування)?

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ЩО РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ

1. Андреева Г. М. Социальная психология.—М.: Изд-во МГУ, 1980.—С. 97-
159.

2. Бодалев А. А. Восприятие человека человеком.—М.: Изд-во МГУ, 1982. —
200 с.

3. Бодалев А. А. Личность и общение. — М.: Педагогика, 1983. — С. 27-35,86-
265.

4. Гамезо М. В., Домашенко И. А. Атлас по психологии. — М.: Педагогическое общество России, 1999. — С. 72-82, 105-112.

5. Донцов А. И. Психология коллектива. —М.: Изд-во МГУ, 1984. — С. 64-85,
158-191.

6. Запорожец А. В. Избранные психологические произведения: В 2 т. — М.:
Педагогика, 1986.—Т. 2. — С. 25-81.

7. Коломинський Н. Л. Психологія педагогічного менеджменту.—К.: МАУП,
1996. —С. 132-145, 150-155.

8. Коломинский Н. Л. Психология взаимоотношений в малых группах.—Минск: Изд-во БГУ, 1976. — 350 с.

9. Корнев М. И., Коваленко А, Б. Соціальна психологія: Підруч. — К., 1995. —304 с.

10.Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. — М.: Пе­
дагогика, 1983.—Т. 2. —С. 136-166.

11.МайерсД. Социальная психология. — СПб.: Питер Ком, 1998. — 688 с.

12.Методики психодиагностики в спорте / В. Л. Марищук, Ю. М. Блудов*
В. А. Плахтиенко, Л. К. Серова. — М.: Просвещение, 1990. — 256 с.

13.Наине Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии.—СПб.: Питер,
2000. —528 с.

14.Чалдини Р, Психология влияния.—СПб.: Питер Ком, 1999. — 272 с.

Лекція 6. Педагогіка як наука. Предмет, структура і перспективи розвитку.

Вивчивши дану тему, ви повинні уміти:

• пояснити, що вивчає педагогіка;

• визначити предмет і об'єкт педагогіки;

• виділити і охарактеризувати основні категорії педагогіки;

• перерахувати галузі педагогіки, показати її зв'язок з іншими на­уками;

• назвати методи науково-педагогічних досліджень і розкрити специфіку їх вживання;

• розкрити завдання педагогіки на сучасному етапі розвитку суспільства;

• показати роль і місце педагогіки в системі перепідготовки і підвищенні кваліфікації сучасних фахівців.

План лекції.

1. Педагогіка, її основні категорії.

2. Становлення педагогіки як науки. Внесок вітчизняних вчених у розвиток педагогіки.

3. Система педагогічних наук. Зв'язок педагогіки з іншими науками.

4. Методи науково-педагогічних досліджень.

5. Завдання педагогіки на сучасному етапі розвитку суспільства. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХI століття).

6. Роль і місце педагогіки в системі підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації сучасних фахівців.

Питання 1. Педагогіка, її основні категорії.

Сучасна педагогіка (від грец. paidos — дитина і аgo — веду, виховую) займає особливе місце в системі наук про людину. Вона вивчає і вирішує проблеми виховання, навчання, освіти і розвитку людини, що виникають на різних етапах його життя в різних усло­виях соціально-економічного і науково-технічного розвитку суспільства, яке постійно ставить нові завдання в області освіти і виховання.

Педагогіка, як і інші науки, має предмет і об'єкт.

Предметом педагогіки є цілісний гуманістичний процес виховання і освіти, розвитку соціально активної особистості, под­готовки її до життя і праці, суспільній діяльності з врахуванням суспільно-економічної обстановки в країні.

Об'єктом вивчення і дослідження в педагогіці є реальний процес передачі новому поколінню соціально-історичного досвіду і культури людства, шляхи його примноження, гуманістичне виховання, навчання і виховання людини на різних етапах її життя, формування сузагальних і міжособистісних стосунків.

Особливістю предмету і об'єкту педагогіки є те, що ос­новное місце в ньому займає:

по-перше, процес формування висо­когуманістичних взаємин педагога і що навчаються, включа­ючі взаємну довіру, пошану, розумну вимогливість, турботу про всебічний розвиток кожного з врахуванням індивідуальності.

По-друге, організація учбово-виховного процесу, який забезпечив би творче засвоєння соціального досвіду і сучасної культури по основних видах діяльності (людина, техніка, природа, знакова система, художній образ), розвиток творчої особистості, а також гу­манізація, демократизація і гуманітаризація навчання і виховання.

Педагогіка як наука має свої поняття—основные одиниці розумової діяльності. Понятійно-термінологічний апарат педа­гогики включає більше тисячі понять, серед яких основними є "виховання", "навчання", "розвиток", "освіта", "педагогічний процес" і ін.

Розглянемо деякі з них.

Виховання— цілеспрямований організований процес, забезпечуючій всебічний розвиток особистості і підготовку її до трудової і суспільної діяльності. Як явище суспільного життя воно винекло в процесі праці.

Поняття "виховання" уживається в декількох значеннях:

- у широкому соціальному—як соціальне явище;

- у широкому педагогічному—як цілеспрямований педагогічний процес;

- у вузькому педагогічному—як спеціально організований про­цесс по вихованню особистісних якостей людини.

Виховання—явище соціальне. Воно з'явилося з моменту зарож­дения людського суспільства, виникнувши з потреби підтримки і збереження людського роду.

У всіх соціально-економічних фор­мациях виховання виконувало схожі функції і мало деякі сход­ні ознаки:

• турбота про здоров'я і фізичний розвиток підростаючого покоління;

• передача накопиченого досвіду: виробничого, духовного у виді знань, умінь, навиків, досвіду взаємин;

• формування певного світогляду;

• психологічна і практична підготовка до самоосвіти.

Сказане не відноситься до мети виховання, його принципів, змісту, форм і методів, які історично мінялися і залежали від суспільно-економічної і політичної структури суспільства.

Самовиховання -діяльність людини, направлена на самовдосконалення в інтелектуальному, етично-вольовому, естети­чному і фізичному напрямах.

Перевиховання -діяльність педагога, направлена на усунення тих або інших недоліків у вихованців.

Освіта -процес і результат оволодіння системою наукових знань тими, хто вчиться, умінь, навиків, формування на їх основі світогляду, етичних, духовних, естетичних і інших якостей особистості, розвиток її творчого потенціалу, гуманних міжособистісних і сузагальних стосунків.

Освітою є результат завершеного навчання (цілеспрямованого процесу двосторонньої діяльності педагога і учнів по передачі і засвоєнню знань).

Самоосвіта -цілеспрямований процес самостійного опанування цілісної системи знань, умінь і навиків, поглядів, переконань, прогресивним досвідом в певній сфері діяльності під впливом особистісних і сузагальних інтересів.

Розвиток -цілісний, надзвичайно складний і суперечливий процес, що виявляється в якісних змінах в особистості людини, які відбуваються протягом всього життя, але найбільш інтенсив­но —в дитячому і юнацькому віці.

Розвиток особистості, його джерела і чинники вчені трактують по-різному залежно від своїх філософських поглядів.

Дата добавления: 2014-12-07