Структура. Соціяльно стратифіковане (структуроване) суспільство, підтримуючи систему своїх суспільних відносин

Соціяльно стратифіковане (структуроване) суспільство, підтримуючи систему своїх суспільних відносин, — політичних, економічних, правових, морально-етичних, естетичних — відбивається в гетерогенності (різнорідності) культури і модифікує критику.Політично-державні, культурно-освітні, церковно-культові інституції, їх представники і проречисті виразники інституціональних (станових) інтересів накладають на художні твори різні матриці (норми, канони), застосовуючи їх як критерії поцінування естетичних цінностей, породжують, продукують такі різновиди критики, як-от: риторично-стилістична, історична, філософська, релігійно-догматична, етико-дидактична, естетична і т. под. Це зумовлює гостру полеміку між їх адептами, групівщину, активізуючи пошуки сутності справжньої, «істинної критики». Зрештою, усвідомлення специфіки художньої творчості, своєрідності естетичного судження виявляється в дилемі розуміння мистецтва як соціяльно заанґажованого явища чи як естетичної самодостатності — «чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва». Звідси — посилена увага до критики як власне естетичної діяльності з її особливими вимірами. Стає зрозумілим, що в основі літературно-художньої критики лежить естетичне сприймання творів мистецтва, в процесі якого зароджується ембріон естетичної оцінки, а цей процес супроводжується яскравим естетичним почуттям-переживанням.

Естетичні виміри

Зв’язок з комунікативно-рецептивними процесами

Духовне життя людини як суспільної істоти реалізується у спілкуванні кожного члена спільноти з собі подібними суб’єктами. Культура, як і усе створене людьми в процесі їх самореалізації в умовах конкретного довкілля, має діалоговий характер. Люди дивляться один на одного, як у дзеркало, а сприйняття подібності і відмінності, уподібнення і диференціяції в антропоморфному, етнічному і духовному планах приводить до симпатій і антипатій, до взаємооцінок. Рецептивно-комунікативні процеси формують критицизм як екзистенційний умонастрій і, зрештою, в сфері художньо-мистецького життя породжують смакові оцінки, що поступово з набуттям досвіду, з розвитком освіти оформляються в логічно-розгорнуті судження. Творець виражає панівні естетичні смаки свого середовища у формах, зрозумілих йому, а середовище сприймає і приймає його витвір, який стає і довго залишається імперсональним, надіндивідуальним. Незрозуміле, незвичне відкидається чи модифікується, шліфується (народна творчість), що, власне, і є своєрідним проявом оцінювання (у перспективі — критичного судження). Авторство твору — продукт історичного розвитку духовної культури. Надмірний і дошкульний критицизм окремих осіб відкидається: з такими людьми поводяться, як із Зоїлому Давній Греції. Чим більше відділяється процес творення від сприймання, чим інтенсивніше вони опосередковуються засобами тиражування й обігу художніх цінностей, тим гостріше відчувається потреба в регулюванні і взаємокореляції творення і рецепції. Таку потребу і задовольняє власне художня критика.

Естетичне сприймання визначається взаємодією художньої вартості твору, естетично трансформованого досвіду реципієнта, тому має індивідуально неповторний, суб’єктивний характер. Виникає питання, чи може така духовна, інтимно-емоційна база бути основою судження з певною мірою над­індивідуальності, загальноприйнятності, а то й істинності? Пошуки відповіді на це питання — наскрізний сюжет роздумів про критику протягом другої половини XVIII – XIX cтоліть. Українська літературна критика — не виняток.

Вимагаючи від поцінувачів мистецтва «безпристрасності» та «істинності» суджень, культурні діячі все більше розходяться в оцінках популярних творів, ведучи зі сторінок своїх журналів непогамовну, а то й брутальну полеміку. Досвід російських «реальних критиків», народників, як пропагандистів певних суспільно-моральних ідей поступово знецінюється. У Франції Е. Еннекенпроголошує постулати «наукової критики» (есто­психології). В Україні І. Франко, висловивши ряд застережень до російської «рухомої естетики» в працях М. Добролюбова, констатував: «Критика має бути науковою і входити до складу естетики» (1898). ХХ століття в обговорення цієї проблеми внесло ще більше різноголосся. Дискусія, що велася в Україні протягом 60–70-х рр. ХХ століття за параметрами «критика — наука — публіцистика — література», зайшла, зрештою, в глухий кут, поки трактування літературної критики як специфічної діяльності і самостійного виду творчості не запропонувало раціонального виходу з нього. Критика не може не бути суб’єктивною, бо вона — прояв аксіологічної (оцінної) діяльності: треба збагнути в її структурі міру об’єктивного й суб’єктивного, описово-констатуючого й оцінно-інтуїтивного; встановити співвідношення аналізу та інтерпретації. Структуральна поетика, архетипна критика, герменевтика, рецептивна естетика по-своєму впливали на науковість літературної критики на Заході, де вибухнув справжній бум літературного критицизму, а на теренах СРСР йшли гарячкові пошуки альтернативи до нього на марксистсько-ленінській основі. Наближення до поліфункціональної суті літературної критики відбувалося повільно на стику наук і різноспрямованих методологічних пропозицій. Плідною виявилася ідея структури і логіки оцінок.

Логіка, аналізуючи структуру оцінних суджень, виділяє ряд залежностей між їх компонентами, виявляє джерела помилок у їх побудові, оперуванні оцінками, виділяє умови істинності суджень.

Кожна оцінка, виражена мовою (засобами звичайної мови), складається з чотирьох компонентів: має свої суб’єкт, предмет, основу і характер. Під суб’єктом оцінки розуміють особу (групу осіб), яка виражає, формулює оцінку, встановлює цінність якогось об’єкта. Предметом оцінки є те, на що спрямовані увага, зацікавленість суб’єкта. Основою оцінки є все, з погляду чого здійснюється оцінка (ідеали, ціннісні орієнтації, позиція, докази, які спонукають суб’єкта до схвалення, заперечення або вираження байдужості щодо якихось предметів). За своїм характером оцінки бувають абсолютні (виражають або позитивну, або негативну, або нульову цінність) і зіставні, порівняльні, що передають ступінь цінності однотипних предметів.

Аналіз структури та семантики оцінних міркувань (суджень) наштовхує на ряд проблем літературної критики. Першою умовою осмислення оцінки в критиці є встановлення суб’єкта оцінки: кому належить стаття й оцінки, виражені (пропаговані) в ній? Якщо знаємо зацікавлення цієї особи (критика), світоглядні засади, художні смаки та естетичний досвід критика, то легше конкретизувати його оцінки, зіставити їх з оцінюваним твором, збагнути міру суб’єктивності таких поцінувань, ступінь їх достовірності. Великої уваги і дисципліни думки вимагає предмет оцінки: чи то якийсь компонент цілісного твору, чи окремий твір письменника, чи якась тенденція літературного процесу певного періоду. Аналізуючи літературно-критичні оцінки (смакові стислі чи логічно розгорнуті), треба пильно стежити за тим, чого вони стосуються. У великих оглядових статтях ряд проміжних оцінок, що мають стосунок до тем, проблем, особливостей сюжету, персонажів, мови твору, зрештою, приводять до підсумкової остаточної оцінки, вираженої у формі естетичного судження — часто категоричного і безапеляційного. Щоб зрозуміти оцінку критика і збагнути міру її переконливості, треба простежити і відтворити шлях, що привів до оцінки, щоб стало явним усе те, що «знімається» естетичною оцінкою (основа, критерії, аналітично-інтерпретаційні процедури). Предметна визначеність, конкретна спрямованість критичних оцінок — одна з умов їхньої дійовості та істинності. Основа оцінок здебільшого формулюється критиком (у вступі до статті, або в середині тексту статті як мотивація оцінки), хоча й часто не називається, не виражається безпосередньо у статті. І все ж її треба взяти під увагу (з контексту творчості критика, з інших джерел), якщо хочемо конкретно спілкуватися з ним чи, більше того, — полемізувати.

Естетична оцінка, виражена в будь-якій формі літературним критиком, має своєю найближчою безпосередньою основою естетичне почуття, глибшим духовним підґрунтям — ідеали, світоглядні переконання, архетипні образи (взірці) — і виражається як логіко-понятійними засобами (насамперед літературознавчими термінами), так і з допомогою яскравих описів-аналогій, зіставлення твору з іншими творами, з оцінками інших критиків, читачів. Отже, на такій широкій, динамічній основі естетична оцінка стає загальнозначимою, хоча ця загальнозначимість проявляється як інваріянтне ядро, осердя численних індивідуально-неповторних сприйнять та інтерпретацій.

Загальнозначимість естетичної оцінки досвідченого літературного критика не зводиться до понятійно-термінологічної форми естетичного судження. Логічність критичної праці виявляється крізь структуру, яка складається і з логічних суджень у формі понять-термінів, і з образних описів, і з цитованих уривків художніх текстів, і з даних, запозичених у конкретних наук, і з темпо-ритму інтонованої фрази. Йдеться вже про своєрідний дискурс літературної критики взагалі та окремого критика зокрема.

Дата добавления: 2014-12-07