Щоб не припуститися помилки

Лекція 7

Як у ЗМІ висвітлюють пригоди,

Що дражливіша, подієво сильніша тема інформаційного приводу – то легше її подавати в медіях. Коли йдеться про загрозу життю, здоров’ю чи безпеці, редактор у новинарній агенції недовго міркуватиме, в якому ключі подати принесену журналістом пригоду. От тільки чи зможуть вони скористатися прийомом інформаційного шлейфу – залежить від того, яка з тієї пригоди вимальовується ІСТОРІЯ.

Адже більшість пригод за природою своєю – безладні. Часом навіть компетентні органи й фахівці, яким вмінено в цьому знатися, не можуть дати коментаря, Чому таке сталося, й навіть – Що то було? Бо лихо може статись не тільки на ЧАЕС чи шахті-„гробівниці” ім.Баракова чи Засядька, що в центрі Європи. Зазвичай пригода найвищого ступеня актуальності може розпочатися як прихований процес у недоступному місці (джунглі Конго), в країнах з недостатніми засобами зв’язку (ЦАР), де немає експертів, а органи влади погано зорганізовані (Ліберія, Еритрея) чи закриті від загалу (КНР). В цьому разі медії часто виступають як передовий форпост оповіщення про небезпеку, наприклад, нової смертельної епідемії (геморагічна лихоманка Ебола, атипова пневмонія), але в ЗМІ за такого розвитку пригоди не менше шансів просто збурити масову паніку...

Головним потенціалом резонансу будь-якої пригоди, за правилами наближення інформації, слугує цинічна „трупоцифра” – кількість жертв. Але це число може збільшуватися повільно й одразу не давати знати, що встановлено новий печальний рекорд і Україна побила попереднє „досягнення” з кількості жертв на тонну вугілля (випередивши Китай і Росію). Крім того, дістати якийсь фактичний матеріал на місці пригоди за таких розкладів – украй важко і клопітно. Свідки травмовані і в шоці, родичі збентежені й у горі, чиновники не знають, до якої лікарні сховатися, – а всі разом дають украй суперечливі й неточні дані. До того ж органи місцевої влади можуть спеціально вводити в оману, подаючи відверту дезинформацію в ЗМІ, родичам і „до Сірої хати”.

Крім того, бувають ситуації, коли потреба рятувати потерпілих входить у клінч з вимогами державної безпеки, й тоді перші зазвичай приносяться в жертву другій (історія загибелі атомної субмарини „Курськ” та театрального центру на Дубровці). Тоді весь свій інформаційно-пропагандистський потенціал держава застосовує для того, щоб ускладнити розуміння кризової ситуації не стільки для „своїх” журналістів, як для працівників усесвітніх медіамереж.

Зрозуміло, що на тлі „ліквідації наслідків” дуже люблять піаритися політикани, а речники державних прес-служб роблять пресі багатозначні натяки з однією метою: швиденько створити хибний інформаційний привід і відвести увагу від невиграшного аспекту ситуації (як-от продали облгази приватним компаніям, а ті не займаються обслуговуванням газомереж, як наслідок – знесло півбудинку...).

Втім, чиновників змушує бути над обережними їх офіційний статус, а також загрози судового переслідування, відповідальності й страхових позовів – тому вони мусять діяти надобережно, відверто брешуть на потребу моменту, щоб потім заявити „нас неправильно інтерпретували”, а то й узагалі грають ув мовчанку, скільки стане мочі й громадського терпіння. Тому медійникам ніколи не варто покладатися на „офіційних осіб” з їх дозовано-конструйованою інформацією та слід повсякчас пам’ятати: організація, імовірно причетна до пригоди, вдасться до будь-яких підступів, аби приховати, дозувати чи так „відредагувати” інформацію про подію, щоб ця подія окошилася на винуватцях якомога менше.

Головна небезпека для новинарів при роботі в умовах інформаційного голоду про подію – це вимушена потреба звірятися на непевну інформацію (чутки, здогади, суб’єктивні свідчення), а також велика спокуса подати чиюсь заяву як доконаний факт (аби хоч якось заповнити інформаційний вакуум). На жаль, більшість журналістів на запитують себе, чи вірогідно звучить така заява, а редактори новинарень не наполягають і не допомагають з додатковими перевірками – мовляв, часу немає, конкурент не дрімає, а там якось розберемося... Відповідальність журналіста на місці події йде далі простого знаходження джерела інформації про подію – належить тут-таки проаналізувати слова того джерела з позиції розуму і ціленастанови (а це робота вже редакторська).

Редактора першого поставлено боротися з поспішними висновками та емоційними судженнями, бо журналісти на місцях подій, як правило, є включеними в дію емоційно і їм потрібен час, щоб прийти до тями і тверезо оглянути виявлені обставини.

Отже, редактор у ЗМІ відповідає і за те, щоб, розповідаючи про лихо вустами його колег, медія не накликала нової халепи. Або – конфузу чи облизня... Бо трапляється не лише медійне применшення наслідків через часову „розмазаність” події, а також їх не виправдана гіперболізація. Те, що заносилося на масштабну катастрофу, може виявитися тривіальною подією, яку запопадливі журналісти зі „штатними” коментаторами намагались перетворити на „дещо сенсаційне”.

Але вважається хорошим медійним правилом до будь-якого інциденту, зараз же не „спущеного” до повсякденного рівня, поставитися як до потенційно серйозного доти, доки ви не матимете доказів його несуттєвості. Втім, краще кілька годин повисіти на слухавці й зробити десяток додаткових перевірок, аніж усю наступну медіакар’єру вислуховувати смішки в спину...

Терпіння – найкраща чеснота ньюзрумів. Бо інформація про інциденти ніколи не рине суцільним потоком: спочатку новина крапає повідомленнями поодиноких репортерів і місцевих агенцій, потім кількість повідомлень або наростає – і цю інформацію треба аналізувати в реальному часі, або вичахне, якщо подія не варта загальної уваги. Якщо ж у медіапотоці з’являється „Даних про кількість загиблих не наведено” – це сигнал відправити на завдання репортера з фотографом/оператором, а також призначити координатора теми (провідного журналіста чи одного з редакторів). Надалі ця людина відповідатиме за якість медіавідтворення події – готуватиме новину і розширені інформації, шукає коментаторів-експертів, може навіть підготувати оглядово-аналітичний матеріал.

Головне, що напружує весь ньюзрум за критичного інформприводу, те – що відомості про пригоду надходять не в логічній чи хронологічній послідовності, а хаотично – шматками й уривками, зі спростуваннями й поправками, відвертими суперечностями, які тільки помножують химерність того, що відбувається. Особливо фактор хаоса посилюється останнім часом у тих ЗМІ, які працюють з матеріалами випадкових свідків (зйомки на мобільний, фото, диктофонні записи) – цей породжений користувачами (в)зміст не має чіткої спрямованості, бо ті користувачі, як правило, несвідомі контексту і не орієнтуються в предметі матеріалів, які потрапили до них випадково...

Але більшість робочого часу медійники перебувають у непевності: наскільки є великими масштаб пригоди? Скільки сторінок/знаків/людей виділити під цю історію? І як саме подавати інші щоденні новини, крім топової?.. В ідеалі висвітлення будь-якої пригоди будь-де варто зорганізувати в певній послідовності пріоритетів (схема ця породжена пресою, але здебільшого використовується і в електронних ЗМІ).

1. Хронологічний виклад подій. Група в ЗМІ, яка опрацьовує інформпривід, роблячи з нього історію, мусить година за годиною відтворювати звіт про те, що сталося (від початкової події до завершувальних реакцій на неї). Це означає, весь час питаючи „Що було потім?”, підтримувати зв’язок з усіма офіційними (служби порятунку, лікарні, органи влади) та неофіційними (свідки, експерти, репортери-фрілансери, вільні інформувачі „зі співчутливців”) інформаторами. Головні факти / основне повідомлення ідуть у форматі „бою годинника”, тобто – в кожній новій подачі новин, статті, зміні контенту (виглядає як врізка, де подається алгоритм події з точним хронометражем). Головний матеріал пише/видає в ефір координатор (редактор напряму), який узагальнює і підсумовує відомості усіх подач за медіаперіод (добу).

2. Свідчення очевидців. Збираються одразу після надання інформприводові статусу „подія” – зі стрічок інформагенцій, позаштатними і штатними співробітниками, вами особисто на місці події, репортерами по офісах і редакторами, які запрошують коментаторів та дзвонять експертам. Репортери, яких відправляють на місце події за наочними свідченнями, мають отримати чіткі інструкції щодо висвітлення події, а саме: а) в якому ключі подавати інформацію, б) місцевий колорит, в) цитатний матеріал, г) коментарі, д) причини події тощо. Якщо цього не зробити, декілька репортерів принесуть редакторові-координатору абсолютно ідентичні інформацію і картинку... Втім, постійна редакторська справа – скласти більш-менш вичерпну картину події з того інформаційного шмаття й уривків уражень. Головне – щоб це шмаття регулярно до вас надходило. Тому найпоширеніша помилка редакцій під час катастроф і резонансних подій полягає в тому, що їхні репортери зарано припиняють звітувати перед лінійними редакторами, бо кожен з них прагне скоріш узятися за власну інтерпретацію історії (в гонитві за „журналістом року” чи Пулітцерівською премією?..).

3. Причини події. Щоб дістати інформацію про них, потрібен значний час. А щоб перевірити її на достовірність, потрібні великі зв’язки і контакти. Як правило, це ключові відомості в історії – наприклад, про технічні поламки чи брак устаткування, що призвели до катастрофи, – бо вони підштовхують до висновків. Але – будьте обережні у звинуваченнях! Ні журналісти, ані редактори (за ду-у-же рідкісним винятком) не є компетентними у вузькотехнічних питаннях. Залиште це експертній групі і судді. Справа новинарів детально оповісти про те, що і як сталося, навіть офіційну версію маючи тільки за... здогадки (поки не будуть доведені). Бо чиновників з „офіційними думками” про те, в чому вони ні бельмеса не тямлять, завжди забагато на кожній події. Тому медії, які спокусилися переказати ці версії як доведену істину, потім мають дурнуватий вигляд і втрачають на довірі до свого контенту. Особливої обережності вимагають будь-які припущення про чийсь терористичний намір чи про самогубства – все це треба подавати винятково з чітким посиланням на автора-повідомлювача, а сприймачів не вводити в оману тоді, коли реально бракує доказів.

4. Послужний список/передісторія. Подаються відомості про історію подібних подій чи вчинків на вашій інформтериторії та в світі (скільки падало літаків цієї моделі; як часто вибухав метан на шахтах, і де саме; скільки людей убили акули, а скільки – маньяки...). Обов’язково слід приділити увагу оглядові причин, які призводили до подій передісторії.

5. Довідка про призвідців події. До неї в ЗМІ потрапляють всі об’єктивні характеристики організації/спільноти/особи, що опинилися в центрі події як її спричинювачі. Якщо це авіаперевізник, і його літак зазнав катастрофи, медійники повинні характеризувати перевізника, спроектувавши наслідки для нього на можливі зміни котирувань і місця на ринку перевезень. Належить проінтерв’ювати перших осіб компанії, поговорити з її працівниками про внутріфірмову політику тощо. Так можна виявляти важливі подробиці: приміром, три місяці тому перевізник здійснив скорочення пілотів пенсійного віку та обмежив кількість технічного персоналу на обслуговуванні літаків... Так само слід висвітлити участь у події окремих людей: пілота, який поламав пальці, але не дав приреченому літакові впасти на житловий квартал, відомого бізнесмена, який замовив цей літак і, збагнувши критичність небезпеки, не панікував перед лицем загибелі, а подзвонив дружині з мобільного сказати, як любить її... (біографічні дані про обох фігурантів – непублічного та відомого – подають однаковим обсягом. За це має відповідати окремий редактор чи репортер ).

6. Жертви. Доки особи загиблих не встановлять остаточно, це – тільки статистика. Не варто гратися нею, надимаючи собі тираж чи рейтинг. Бо перші оцінки кількості жертв бувають або сильно перебільшені, або – навпаки. Завжди переконуйтеся в тому, що ви самі зрозуміли, яку цифру вам дали: чи це кількість знайдених тіл, чи попередня оцінка, чи, може, то загальна кількість постраждалих?.. Тож для новини краще брати меншу цифру втрат із надійнішого (більш повільного) джерела. За непевної ситуації на початку висвітлення пригоди пишуть „Щонайменше ХХ людей загинуло під час...” або ж „Є побоювання, що кількість загиблих перевищить ХХ осіб...”. Згодом, дізнавшись конкретні імена, медійники захочуть довідатись, хто були ці люди.

Може статися так, що репортер прийде „чорним вісником” до людей, які не знають, що їх близькі загинули. Якщо так сталося – стримайте напад горя з усім можливим співчуттям, а потім дайте родичам висловитись конкретно про життя цієї загиблої людини. Краще це робити без записника в руках і не одразу вмикаючи мікрофон. І не треба казати, ніби розумієте, що вони відчувають, – це буде неправда. Люди у горі мають право на приватність, тому в них треба просити дозволу на втручання, як і погодити з ними те, що піде в медії суто з їхньої згоди. Втім, репортерська чуйність може давати несподівано щедрі відгуки: це для родичів найдостойніший спосіб розділити своє горе з великої кількістю співчутливців – аудиторії ЗМІ. І не просто розділити втрату, а захистити й піднести людську гідність загиблого. Неодноразово розмова з журналістом справляла цілющий та мобілізуючий уплив, коли осиротілі сприймали втрату вже не як жертву обставин, а як трагічно загиблого достойника, що виконав свій долг. І ще... майже завжди трапляються історії, коли хтось не встиг на літак і відстав від потяга, які зазнали катастрофи, опинившись, утім, в списках її жертв. Такі відомості дають змогу дещо знизити загальний негатив у поданні критичної події.

7. Рятувальні роботи. Суто репортерський матеріал: що відбувалося одразу після аварії? Як відреагували служби порятунку? Яких людей врятовано? Хто і як виявив при тому героїзм? Особливої уваги заслуговують „невідомі герої”, як-от молода жінка-іноземка, що, ані слова не розуміючи, першою здогадалася смикнути за важіль трапа евакуації, а потім не відійшла від того трапа (в палаючому літаку!) поки останній живий його пасажир не з’їхав на бетонку. Так само пильно описуватиметься подія, в якій брав активну й героїчну участь хтось дуже відомий – так, при катастрофі Боїнга 737 у Гітроу загинув міністр торгівлі Німеччини, а рок-зірка Елтон Джон брав діяльну участь у рятуванні вцілілих 60 пасажирів з 210 на борту.

8. Хронологія недавніх аналогічних подій. Якщо це катастрофа, то дається довідка про останні 5-7 подібних, якщо пригода з людьми – вибираються аналогічні пригоди за певний період (5-10 років). Основні джерела таких відомостей – агенції новин.

9. Опис місця події. Власні враження редакційного репортера будуть неоціненні для розширених інформацій та правитимуть за тло для аналітичного огляду про пригоду. Головне – щоб репортер придивлявся до деталей, створив ефект присутності на місці події та уник банальностей, коли спробує узагальнити те, що побачив.

10. Технічні подробиці („чорна скриня”). Що то за пристрій, унаслідок поламки якого стався інцидент? Які засоби реєстрації використовуються для розслідування „історії кораблетрощі”? Як воно працює, що фіксує і як виглядає? Де і ким його виготовлено? На ці запитання новинарі мають дати відповідь у додаткових інформаційних врізках чи вмістити її у роз’яснювальні елементи новини.

11. Опінія експертів. Дуже важлива для ЗМІ у випадках, коли пригода – техногенного походження, або з розряду дуже рідкісних. Такі експерти можуть бути не тільки коментаторами-роз’яснювачами, їм самим можна надати в медіях слово для оповіді або місце на сторінках і сайтах для статей. Особливо вдячні як експерти є фахівці на пенсії: їм нічого втрачати, крім авторитету, в них немає начальства і вони можуть собі дозволити які завгодно категоричні висновки. Якщо на такого вдасться натрапити, його краще одразу ж везти до редакції (щоб конкуренти не перейняли та щоб була технічна змога швидко перевірити його опінію в межах знання про цей предмет – чи не блефує і чи не мюнхгаузен...).

12. Головний матеріал (стаття, підсумкова передача). До нього потрапить усе найкраще і найпромовистіше з попередніх матеріалів висвітлення пригоди. Також там розміщують фонову та оперативну інформацію (реакція на подію – перевірки, зняття з посад, зміни графіків руху тощо) і гарячі номери телефонів та рахунків для доброчинних пожертв. Це має бути розповідь проста і пряма, без афектації, в нейтральному ключі. Ні в якому разі не варто гратися в детектива, надаючи загадковості й без того заплутаній ситуації, яка продовжує розвиватись тоді, як ще пишеться цей головний матеріал. Розповідайте тільки напевно відоме, бо так ви не створюватимете собі проблем на майбутнє, коли оприлюднять більшість точних деталей.

Звісно, не всі ці позиції можна застосувати завжди і повсякчас. Та головне – щоб редактор з журналістом невдовзі по вичерпанні критичного інформприводу не шкодували за тим, як одного разу недореалізували вони медіапотенціал якоїсь великої пригоди... Часто так трапляється через різку негативну реакцію важливого свідка чи інформувача-експерта, який відмовляється співпрацювати чи просто кидає слухавку. Важливо, не піддавшись негативному посилові, почекати трохи, а потім спробувати встановити контакт іще раз: 80 відсотків імовірності, що з другої спроби через три хвилини після відмови людина, стямившись, таки захоче висловитися, чи до телефона підійде хтось не менш компетентний, але стриманіший... Може статись, що один такий контакт убереже і репортера, і всесь редколектив від фатальної хиби.

Помилки в ЗМІ завжди були і будуть, але рівень поважності медій залежить від того, як швидко вони ті помилки виправляють. Коли купа людей працює під тиском в умовах інформаційного шарварку та ще й не маючи доступу до джерел, то хтось із них рано чи пізно дасть маху. Але редакторам, які мають бути на чатах, навіть коли не є в робочій ситуації, слід знати, що медіапомилки зазвичай концентруються в шести основних категоріях:

1) помилки в деталях – неправильно вказані ім’я-прізвище-посада, вік, адреса чи локація тощо;

2) обмовки / технічні спотворення – матеріал у ЗМІ загалом правильний, але хтось неправильно розшифрував диктофонний запис (пірокласична хмара замість піроклас т ичної) чи поклався на сканований оригінал після машинного перекладу (слова з пісні:...візьми тютюн-колиску, а треба...візьми тютюн-люльку);

3) помилки в контексті – неправильна передісторія або повна її відсутність, що спотворює суть справи;

4) упущення – зміст спотворено через брак якоїсь логічної ланки чи частини інформації, випадковий чи навмисний;

5) хибне тлумачення – до трьох додають два і отримують...шість (сплутано процедури додання і множення);

6) розіграші та містифікації – коли уся інформація вигадана або спеціально сконструйована для обману медійників...

Тому кращі світові медії та інформагенції мають свою службу і систему виявлення помило к. Помилки реєструють і класифікують у протоколах погодження лексики або внутрішніх приписах для працівників з метою вдосконалити всі ділянки медіавиробничого процесу, які потенційно є джерелом помилок. Скажімо, жодна професійна група в редакції не дає помилок більше, ніж репортери. З їх вини у виклад новин пролазить половина всіх огріхів – і здебільшого тому, що такі працівники мають право диктувати інформацію „терміново в номер”, а самі її перевіркою не надто обтяжуються. Власне випускові редактори, втім, винні лише в одній хибі з п’яти можливих. Тому великі ЗМІ запроваджують тепер додаткову посаду контрольного редактора, який опікується якістю здебільшого репортерських текстів і матеріалів-„блискавок”. Бо ніщо не руйнує медіарепутацію швидше, аніж густий шлейф допущених помилок.

Репортерам західних і деяких східних (японських, катарських) медій поставлено до відома, що вони, по-перше, осібно несуть відповідальність за точність усіх своїх історій, і ця відповідальність не перекладається протягом редпідготовки матеріалу ні на випускового, ані редактора чи коректора. А по-друге, репортерам слід виробити в себе звичку перевіряти будь-який матеріал, що називається, на автоматі. Самоперевірка і перехрестна перевірка має стати другою репортерською натурою. На летючках тепер на горіхи отримують за помилки не стільки редактори, як журналісти, чиє ім’я стоїть під матеріалом з хибами. Редакторам можуть поставити до відома, а з журналюг за нехтування перевіркою фактажу та імовірності знімають премії, не платять гонорарів та можуть звільнити з посади (в кращому разі – перевести з оглядачів у репортери).

То звідки ж на журналіста чигає помилка? Для того є вісім сумнівних нагод.

1. Хибна інформація надійшла від джерела. Цьому зарадить подвійна перевірка, коли з’ясувати, чи справді це джерело може знати те, що розповідає „для преси”, а також варто простежити, скільки разів джерело вжило маркери невпевнености типу „я думав би...”, „можливо, що...”, „так казали...”, „певним чином...” тощо. Часто про непевність джерела інформації свідчить проста затримка з відповіддю на конкретно поставлене питання, або спроба „з’їхати з теми”. Важливо також не подати випадково чиєсь суб’єктивне твердження як доконаний факт.

2. Погано занотував дані. Про хиби технічного відтворення та вади розшифровок уже було згадано. Та жоден поважний медійник не покладається в роботі на саму техніку. Всі важливі моменти мають занотовуватися журналістом, і занотовуватися так, щоб їх можна було використати без ризику спотворень. Каракулі в блокноті мають бути правлені одразу після прес-конференції, а стенограма розшифрована не пізніше, ніж через добу після запису. І – не треба вгадувати, що хотів сказати інформатор, краще його перепитати напряму під час прес-конференції (по буквах, або хай напише сам, як це виглядає і читається вашою мовою).

3. Не перевірив додатково. Часто виходить у медіях так, що сказане наступним ньюзмейкером суперечить виголошеному його попередником. Таку інформацію перевіряють не менш як тричі, з трьох різних джерел. Те саме стосується і роботи з документами та базами даних (статдовідниками, енциклопедіями, словниками). Кілька секунд-хвилин-годин на перевірку здатні відвернути велику халепу, а то й біду.

4. „Сенсаційні” факти й події перевіряють з пристрастям. Репортерам робити це непереливки часом тому, що вони бояться завчасно... спростувати черговий шкандаль! Небезпечна для гаманця дурість, як кажуть американські медійники. Бо дуже мало „жовтих” історій насправді такі зухвало дикі й прямолінійно категоричні, як це видавалося їх „мейкерам”. Здоровий скептицизм конче повинен бути засобом якраз таблоїдної безпеки...

5. Небажання перечитати зайвий раз. „Чукча не читач, чукча писач” – не бачитиме гонорарів місяцями, поки не навчиться вичитувати свої безсмертні писання особисто. Робити вичитку слід окремо від правки стилю і корекції розривів у викладі!

6. Інстинкт на сумніви має рацію. Більшість медійників надбали в роботі хоч одну історійку, як-от вони надибали забійну сенсацію, але клятий внутрішній сумнів сильно вадив її донести – і врятував (чи не врятував) „писучу душу” від організаційних наслідків з нагоди плагіату, дифамації чи розіграшу. Коли з приводу актуальної інформації у вас є хоч найменше замішання, перевіряти її варто не три, а п’ять разів.

7. Відкидання фактажу, що не вписується в теорію, побудовану заздалегідь. За цю хибу караються все медійне життя ті, хто претендує на статус викривальника. Не можна робити висновків, перш ніж зібрано всі промовисті факти (чи, принаймні, їх підставну більшість). Так під тиском необхідності випадають з розгляду вирішальні докази... А концепції для того й будують, щоб коригувати їх у ході збирання фактажу.

8. Поспіх з оприлюдненням. Підвів уже силу-силенну фахових інформувачів (як-от публікантів т.зв. „щоденників Гітлера”, які переконали Р.Мердока в ексклюзивності документа, хоч переважна більшість працівників „Санді Таймс” поставилися до них скептично). Чим ексклюзивнішу інформацію пропонують опублікувати, тим більше в редактора підстав для призначення наукової експертизи. В усякому разі, слід поставити до відома керівництво ЗМІ про потенційну „дурку” і не квапитися з публікацією до остаточного переконання в її слушності чи злонамірності. Те саме стосується і надто афектованих матеріалів – надміру експресивних, щоб бути правдивими. Повилучаєш експресеми – і від „сенсації” залишається банальний загальник...

Осібним випадком є так звані зумисні містифікації. Вони не такі вже рідкісні, і на них з більшою чи меншою регулярністю „клюють” ласі до сенсацій медіамагнати. Журнал „Лайф” якось був заплатив чверть мільйона доларів за „спогади” ексцентричного мільйонера Говарда Х’юза (насправді писані Кліфордом Ірвінгом). Регулярно з’являються науковоподібні (про стійких до радіації тарганів) чи деструктивні (про причетність якогось достойника до вбивства супротивників) сенсації. Втім, ключем до успіху подібних розіграшів завжди є священна віра деякої частини медійників у прес-релізи, коментарі „авторитетних” членів нікому не відомих академій та дзвінки утаємничених „джерел”. І таким робом розігрують зазвичай тих медіадіячів, які, з і-нету не злазячи, полишають свій редакційний офіс лише заради презентацій... Тому, маючи на робочому столі чергову „бо н бу”, треба зневажити репортерську сверблячку і, задвинувши подалі своє честолюбство, поставити декілька запитань руба й постукати в декілька „неофіційних” дверей. А головна підстава для сумніву – що за публікацію обіцяно гроші. Великі гроші є супутниками великих брехонь, це теж доконаний факт. Втім, частіше медійників насторожують якісь дрібні придибенції, як-от глузливе написання псевдоніма, під яким прийшов „сенсаційний” матеріал: приміром, А.Л. Коголь.

Та якщо помилка все-таки спіткала медійний колектив, відповідь на конфлікт з її приводу має бути чимшвидшою і щирою. Може, є ще змога виправити становище між випусками: другий випуск газет виходить по обіді, підсумковий випуск на ТБ завжди в прайм-тайм, коли більшість в аудиторії дізнається, що ви вибачаєтесь, а з якого приводу – байдуже, бо вибачаєтеся ж!.. Це не просто підвищує реноме того, хто помилився, а й дає змогу пом’якшувати можливі правові наслідки для медії і вас особисто. Тих, хто потай очікує викриття, звільняють без сумнівів, а тим, хто одразу визнав помилку і робить усе, щоб мінімізувати її наслідки, можуть хіба зняти премію.

В ч асна чесність у ЗМІ – хороша нагода уникнути судових переслідувань за хиби в подачі фактажу, або, принаймні, вибачення стане аргументом для захисту. Вибачення і виправлення друкують на тому ж місці, де був матеріал з помилкою, чи подають у тій само програмі в той же час, що там і тоді пройшла хибна з вашої вини подача. Бо багатьом ображеним буває достатньо, що медійник чи медія від його імені цю помилку визнають і виправлять. Це хіба що не стосується тих претензій на „неточне цитування” чи „вирване з контексту тлумачення”, коли хтось бажає замести власні сліди вашими медійними руками... „Джерела без імен” часто блефують, щоб, коли ситуація для них ускладниться, звалити всю відповідальність на журналістів і виправдатися перед власним начальством. Не дамо ж їм такої приємності!

Дата добавления: 2014-12-07