Політогенез як становлення владної асиметрії

Для нас політогенез – паралельно. Формування політики прямо повязується з появою держави. Політогенез – стейтогенез. Людство існує 40 тис. років. 39 тис. ми гуляли вільно. Для нас цікаво, що вже в цій період відтворюється додержавний – тотестарний владні відносини. Провідна особливість за Ж.Баланльє – це влада симетрична. Фактично її носієм може стати будь яка людина. Вона має ситуативний х-р. Управлінська влада ще не є автономною, специфічною владою. Панує первісно рівність. Є правці, жерці, сила яких тримається на моральному авторитеті. Все змінюється з появою приватної власності, як контактує Енгельс: розвиток продуктивних сил призводить до того, що людина стає менш залежною від примх природи, стихії. Навколо проблем контролю розгортається конфлікт. Виділяються ті, хто претендує на монополію, закріплення за ними управлінських повноважень, виконання сусп. ф-ції. Політика набуває рис конфліктності, необхідності створення держави, як гаранта дотримання сусп. порядку, відтворення певних нормативних засад, регулювання сусп. продукту. Саме в цій момент політика набуає рис державної. Г. озн. – виділення управлінського класу. Шляхи переходу до держави: І - вождистський – правління зосереджується в руках воєнного вождя та його дружини. Первісна спільнота живе поряд з іншими племенами. Вождь стає знаковою фігурою. Г. ресурс – наявність зброї, вміння користуватися. ІІ - харизматичний – шлях бігмена, великий воїна, мисливець, жрець. Наділяються певними якостями. ІІІ - плутократичний – общинники накопичили зерно, диктують умови; наслідок: один володує, інший змушений підкорюватися. На зміну первісної симетрії приходить асиметрична.

Сутність і зміст багатовимірної моделі владного спілкування.

Спираючись на бачення влади у суспільстві як швидше регулятора суспільних відносин і спілкування, аніж речі та властивості, належних комусь, на що вказував ще Аристотель, зазначимо й те, що її публічний рівень він вважав найбільш досконалим і структурно самим складним. Питання про структуру владних взаємин – чи не саме заплутане в ЗТП. Р.Арон, оцінюючи семантичний аспект її інтерпретації в різних мовах (англійській, німецькій і французькій) дійшов висновку, що влада – це асиметричне, між – і надособистісне відношення, розуміння структури якого залежить від вибору виміру в просторі аналізу його соціальної ієрархії.

Співставляючи різні підходи, можна виокремити такі найбільш загальні компоненти структури спілкування в рамках державно – публічної влади, як: колективні владні та підвладні агенти, які постають у якості її суб’єкта (держава) і об’єкта (громадянське суспільство) [ A(S) – A(O )]; ресурси соціуму [R]; інституційні форми підтримання порядку та інструментальні засоби взаємодії між агентами[І]; цінності та традиції домінуючої культури [С]. Усі вони двобічно взаємопов’язані між собою, а модель їх взаємодії (владний, або політологічний ромб) розкриває усю палітру відносин владного спілкування, дозволяючи відповісти на запитання, хто, за яких умов і в якій ролі стає його учасником і основним агентом залежно від обраної точки відліку.

  АГЕНТИ – ОБ”ЄКТИ

    ІНСТИТУТИ

  КУЛЬТУРА

  АГЕНТИ – СУБ”ЄКТИ

    РЕСУРСИ

Її центральним, складним та ієрархізованим відношенням є взаємини „влада – вплив” між сукупними керуючими і керованими агентами з трьома їх основними вимірами (опозиціями):

A(S)- R -А(О) – А(О)- R - A(S) «контроль-вплив»;

A(S)- І -А(О) – А(О)-І - A(S) «управління-тиск».

A(S)-С-А(О) – А(О)-С- A(S) «панування-підкорення» ( «володарювання-спротив» ).

Тут A(S)- R позначає організований контроль „зверху” (спроможність регулювання”; R -А(О) – централізований розподіл; А(О)- R – соціальний вплив (здатність до мобілізації) та боротьбу за перерозподіл; R - A(S) – соціальну підтримку і контроль над владою „знизу”.

A(S)- І відтворює ухвалення управлінського рішення (відтворення та акумуляцію „загальної публічної волі”); І -А(О) – здійснення управлінського впливу (вжиття „силових” методів та інструментів державного керівництва); А(О)-І – громадянський тиск (використання засобів і форм політичної участі); І - A(S) – громадянське волевиявлення та представництво інтересів у розробці та коригуванні публічних рішень.

Нарешті A(S)-С-А(О) – вказує на легітимне панування (порядок настанов і віддачу наказів), тоді як А(О)-С- A(S) – легітимне підкорення (визнання та виконання наказів) на основі певних норм і правил гри. Вісь І – С – R надає критерії оцінки владних відносин як справедливих чи несправедливих.

Відношення „контроль - вплив" як елемент багатовимірної моделі владного спілкування.

Почнемо з опозиції „контроль – вплив” як проекції владного спілкування, пов’язаної зі способами розподілу ресурсів суспільства. До основних з них, регулювання та розподіл яких і постає його реальним об’єктом, відносяться ті матеріальні предмети і духовні блага, котрі спроможні: 1) задовольняти потреби та інтереси людей, уявляючи собою певну цінність у соціальних відносинах; 2) підвищувати потенціал і силу впливу агентів влади, дозволяючи їм. посідати певну позицію, місце в ній. Першочергова значущість ресурсів як підвалин влади відображена в теорії соціального обміну. Згідно з нею, в її основі знаходяться дефіцитність і нерівномірний розподіл останніх. Люди, котрі не мають ресурсів, отримують їх в обмін на виконання розпоряджень їх власників, попадаючи в залежність від них і підкорюючись їм, але разом з тим прагнучи до перерозподілу. При цьому керуючі володіють організаційним контролем над загальнодержавними ресурсами і адміністративним апаратом, а керовані – лише своїми приватними ресурсами та потенціалом мобілізації громадян з боку партій і рухів, які поряд з регульованим розподілом „зверху” постійно ведуть боротьбу за той або інший їх перерозподіл і посилення соціального контролю над ними „знизу”.

Ресурси можна класифікувати за сферами життєдіяльності: економічні, соціальні, культурні, але варто подивитися на них ширше, починаючи з природних. Зовні останні не мають прямого відношення до влади, однак спроможні суттєво впливати на її здійснення. Досить у цьому аспекті порівняти між собою Японію і Норвегію з одного боку і Російську Федерацію – з іншошо. Обділена ними Японія змогла успішно переорієнтуватися на інші, насамперед інформаційні ресурси, а багата Норвегія – вдало використовувати їх задля суспільного блага, поєднуючи з іншими. В той же час, зо оцінками багатьох науковців проблемою Росії стало „ресурсне прокляття”, коли великі запаси нафти і газу, прибутки від продажу яких розподіляються вкрай нерівномірно, відбивають у владоможців бажання розвивати неприродні ресурси. Тут навіть політично традиціоналістська Саудівська Аравія виглядає краще.

Економічні ресурси як матеріальні цінності та їх еквівалент – гроші не – менш важливі. Скажімо, ті ж газ і нафту необхідно транспортувати через трубопроводи, підтримуючи існуючі у належному вигляді та створюючи за потреби нові. Крім того, на самопочуття громадян істотно впливає стан інфраструктури: промислових споруд і техніки, сервісних і офісних приміщень, закладів торгівлі, житлового фонду, доріг і їх обслуговування тощо. Показовою у цьому сенсі є ситуація в Україні, де економіко-ресурсна зношеність наближається до 80%.

Соціальні ресурси – можливість підвищення чи пониження соціального статусу, покращення або погіршення місця в соціальній стратифікації. Співпадаючи з економічними (за прибутком і багатством), вони також включають посаду, престиж, освіту, соціальне забезпечення, медичне обслуговування тощо. Показовою в сенсі цих ресурсів є ситуація в пострадянських країнах, де владно-правляча група фактично перетворилася на закриту касту з непропорційно широкою порівняно з рештою суспільства доступністю благ, їх кількістю та якістю, встановлюваними нею самою. Наочний факт – видатки на елітну лікарню „Феофанія”, співставні з витратами на утримання решти вітчизняних медичних закладів.

Культурно – інформаційні ресурси: знаннята інформація, а також засоби їх отримання і поширення(школи, вищі навчальні заклади, науково-дослідницькі установи, засоби масової інформації та комунікації тощо). Їх значущість, особливо в розвинутих країнах, постійно зростає, прикладом чого є амбітне завдання впровадження загальної вищої освіти в Японії та Південній Кореї.

Примусові (силові) ресурси – зброя, інститути фізичного примусу і спеціально підготовлені для цього люди – традиційно вважаються найбільш ефективним джерелом влади, оскільки їх використання може позбавити людей вищих цінностей: життя, свободи і майна. можливість Здійснюване ними фізичне насильство одних стосовно інших останнім часом поступається символічному, носіями якого постають насамперед заклади освіти і ЗМК. Як наслідок, „гарячі”: війни змінюються холодними інформаційними, примус – маніпулюванням тощо.

Різні ресурси влади зазвичай використовуються її агентами в комплексі. Особливо це властиво для держави, яка більшою чи меншою мірою володіє усіма їх різновидами.

Специфічним ресурсом влади є сама людина як демографічний ресурс – універсальний і багатофункціональний виробник інших ресурсів. Однак у такій якості вона постає лише в одному зі своїх чисельних вимірів – тоді, коли її використовують як засіб реалізації чужої волі.

Наостанок зазначимо, що в будь якому соціумі носії влади намагаються встановити контроль (почасти монопольний) над розподілом ресурсів. При цьому навіть самі багаті суспільства залишаються ресурсно обмеженими, а отже неспроможними в ситуації наявності безлічі інтересів задовольнити всіх. Як наслідок, повсюдно спостерігаються прояви невдоволення існуючою ситуацією з прагненням окремих груп і спільнот до перерозподілу на власну користь. А отже контроль з боку одних завжди супроводжується впливом з боку інших.

Відношення „управління -тиск" як елемент багатовимірної моделі владного спілкування.

Другий аспект аналізу владного спілкування окреслюється відношеннями «управління-тиск», пов’язаними з самим механізмом владарювання, державного управління, а також механізмами „зворотного зв’язку”, тобто підтримкою і тиском „знизу” громадянського суспільства. Практичне здійснення владних повноважень охоплює вже не так відносини людей з ресурсами, я власне взаємини між людьми, які відтворюються через інституційні форми та інструментальні засоби силового тиску. Процес владарювання (управління) розкривається у послідовності двох його фаз - стадій:

вольової, у якій владний агент (суб’єкт) відповідно до своїх інтересів і волі формує зверху політичне рішення, кориговане залежно від рівня соціального представництва, політичної участі, а також особливостей волевиявлення підвладних. Воно спрямовується на спонукання об’єктів до певних, влаштовуючих суб’єкта, дій;

силової, пов’язаної як з інструментальними засобами реалізації управлінського рішення „зверху”, так і з інституційними способами тиску „знизу” різних груп громадянського суспільства, що підтримують чи заперечують його ухвалення або здійснення. Влада в даному випадку зацікавлена у блокуванні небажаних для неї різновидів тиску і досягненні підтримки чи бездіяльності підвладних. Зі свого боку громадяни у випадку незадоволення певним рішенням владоможців виявляють свою суб’єктність через контрсилу, зростанню потенціалу якої сприяє мобілізація, формулюючи за допомогою інститутів (груп інтересів, політичних партій, ЗМК тощо) власну волю і тим самим пропонуючи діючій владі подальші кроки – корекцію раніше ухваленого рішення і переконання соціуму в його виправданості, чи навязування власного бачення шляхом силового примусу.

При цьому і держава, і соціум постають абстрактно-узагальненими агентами або безпосередніми носіями влади, тобто її суб’єктами та об’єктами. Проблема співвідношення формального владного суб’єкта і реального носія владних повноважень досі залишається предметом гострої дискусії, ініційованої в США у 50-ті роки ХХ ст. книгою Ч.Р.Мілза „Владна еліта”. В ній він стверджував, що попри декларовану в країні розвинуту плюралістичну демократію нею керує згуртована і кількісно обмежена група людей, яка монополізує розподіл суспільних ресурсів, фактично позбавляючи суспільство реального доступу до влади. Першим відреагував на такі ідеї Р.Дал у книзі „Хто управляє? Демократія та влада в Америці”, яка була видана в 1961 році. Тут обстоюється плюралістичне або одновимірне уявлення про владу, котра в демократичній системі вбачається поділеною серед конкуруючих (і не лише елітних) груп, що мають доступ до ключових рішень.

Наступний етап дискусії в 1970 р. відкрила монографія П.Бараха і М.Бараца „Влада і бідність. Теорія та практика”, де доводиться, що плюралісти з їх акцентом на вивченні через спостереження конкретної поведінки недооцінюють вкрай важливий аспект влади – мобілізацію пристрастей як схильність тих, хто контролює організаційне ухвалення рішень, до експлуатації певних різновидів конфлікту і придушення інших. Головуючи й встановлюючи порядок денний, вони мають змогу проблеми, котрі суперечать їх інтересам, відкладати простим посиланням на відсутність достатнього часу, необхідного для їх розгляду. Наприклад, лідери політичної партії можуть створювати перебільшене уявлення про її монолітну єдність, не надаючи доповідачам „радикальних” фракцій можливості виступати на засіданнях. Наявні й багато інших „неочевидних” проблем і аспектів соціальної динаміки, які мають прямий вплив на зовнішньо – унаочнені прояви життєдіяльності суспільства. А отже влада є двовимірною і може здійснюватися ефективно без виявлення будь яких наочних ознак конфлікту.

Нарешті, третій етап уособлює Ст.Лакс. У книзі 1974 р. „Влада: радикальний погляд” він пропонує тривимірний погляд на неї. На його думку, „невидимий” конфлікт, до якого звертаються П.Барах і М.Барац, - це конфлікт між інтересами тих, хто зацікавлений у неухваленні рішення, і тих, кого вони виключають з заслуховування в межах політичної системи. Однак владні відносини включають ще й прихований конфлікт як суперечність інтересів владоможців і реальних інтересів тих, кого вони виключають з влади. Реальними автор вважає ті речі, акторів, які мали б отримати перевагу задля здійснення вільного вибору. В більшості випадків учасники політики неспроможні зробити останній і погоджуються з тим, що їх свідомі, суб’єктивні інтереси привласнюються прихованим джерелом влади, котре може породжувати „викривлену свідомість” і спонукати індивідів до залучення у проекти, що суперечать їх реальним інтересам. Дещо в іншому ракурсі з таким висновком погоджується М.Фуко, підкреслюючи, що влада не лише тяжіє над нами як сила, котра встановлює заборони, вона також стимулює задоволення, формує знання, продукує дискурс. Тому її варто розглядати як творчу продуктивну потугу, мережу і каркас, які пронизують кожне соціальне тіло, а не лише негативну сутність, чия єдина функція – репресія. М.Фуко солідаризується з Ст.Лаксом щодо необхідності брати до уваги виміри влади, котрі слугують структуруванню інтересів і подій ще до їх вкорінення в свідомості чи емпіричній дійсності.

Відношення „панування - підкорення" як елемент багатовимірної моделі владного спілкування.

Центральною проекцією в структурі владних взаємин є відношення «панування-підкорення» («володарювання-спротив»), яке, за М.Вебером, відтворює та підтримує легітимний порядок в суспільстві. Вчений вважав, що „панування” як поняття більш вузьке, ніж „влада”, передбачає соціальне відношення, за якого наказ, відданий одними індивідами, зустріне згоду з ним, тобто визнання і виконання з боку інших індивідів згідно з певним легітимним порядком, базованим на традиції, вірі або раціональних мотивах, тобто на домінуючих у даній культурі цінностях і стереотипах. Звідси він виділяв його „ідеальні” типи – традиційний, раціонально – легальний та харизматичний, котрі в реальному житті сплітаються з певним домінуванням якогось з них і легітимуються людьми як соціально значущий та необхідний спосіб і стереотип взаємодії. У такому випадку легітимність постає як символ віри, заснований на переконанні, що владоможці в країні наділені правом ухвалювати рішення, які громадяни мають виконувати.

Дискусія стосовно співвідношення формального владного суб’єкта і реального носія владних повноважень засвідчує, що механізм владарювання має складну ієрархізовану структуру, де формальним первинним суб’єктом і джерелом влади постає народ, який передає владні повноваження своєму офіційно опосередкованому агенту – державі, котра, своєю чергою, розподіляє їх серед „носіїв” у горизонтальному (законодавча, виконавча та судова гілки) і вертикальному (центральні, регіональні та місцеві органи) вимірах задля управління суспільними справами („об’єкт” влади) від імені суспільства і через державу („суб’єкт” влади). Однак у дійсності реальним носієм влади почасти виступає бюрократія, її різні щаблі та страти, чиновники і функціонери апарату управління могутньої системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються „сфери” владних повноважень і „зони” контролю над ресурсами.

В той же час механізм владного спілкування включає в себе і „тиск знизу” різних груп й прошарків громадянського суспільства, котрі мають свої „зони впливу та інтересів”, здійснюючи через канали зворотного зв’язку, систему представництва й інші форми демократичного волевиявлення вплив на стан владних відносин у тій чи іншій країні. А отже однобічне зведення потенціалу влади або до її формальних і офіційних суб’єктів („державі – суверену” Т.Гобса), „асоціації народу” Ж.-Ж.Русо) або ніби справжніх та реальних носіїв („пануючих класів” К.Маркса чи „правлячої еліти” В.Парето не дає повної картини. Владарювання керуючих і тиск керованих породжують безліч точок дотику векторів спрямованості їх інтересів та воль, а також потенційних розмірів їх ресурсів й актуалізованих сил, що створюють своєрідне гравітаційне поле владного спілкування, поле напружень, у якому розгортається політична практика.В нього включаються всі три розглянуті вище проекції влади, котрі в сучасній політології позначаються як:

1). структурна влада – відносини контролю й впливу, пов’язані з регулюванням ресурсів і розподілом владних повноважень, функцій та зон домінування між елементами політичної системи;

2). інструментальна влада – відносини управління і тиску, що визначають способи та засоби взаємної дії зустрічних процесів керівництва людьми й тиску громадянського суспільства;

3). символічна влада – відносини панування та підкорення (володарювання й спротиву), які підтримують легітимний порядок відповідно до цінностей суспільства.

Дата добавления: 2014-12-07