Поняття національного (українського) типу культури

В світі існує більше двох тисяч національних культур, кожна з яких є унікальною та своєрідною. Але, разом з цим, як зазначив російський філософ Володимир Біблер наприкінці XX ст., «кожна культура здатна жити і розвиватися на межі культур, одночасно у діалозі з іншими цілісними культурами». Вся історія культури – це історія руху від національних культур до світової.

Національна культура проходить різні етапи в своєму розвитку, і вони становлять частку загального культурно-історичного процесу. Національна культура в діалозі з іншими культурами, відчуває на собі їхні впливи, але, при цьому, проявляє певні, властиві лише конкретному народові прояви його ідентичності, які виявляють її національний характер.

Отже, національна культура є оригінальним, самобутнім явищем, властивим лише або в першу чергу для даного народу способом бачення світу, поведінки в ньому, системи норм, цінностей та ідеалів.

Поняття про національний тип культури постійно змінюється мірою еволюції самої нації. Перша спроба сформулювати національну своєрідність української культури відноситься до II пол. XVIII – поч. XIX ст., коли етнографи, історики, краєзнавці робили перші спостереження над мовою, характером, особливостями побуту українців (О.Шафонський, О.Рігельман, Т.Калиновський, Д.Бантиш-Каменський та ін.). У 20-40 роки XIX ст. цю естафету підхопили романтики (М.Гоголь, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко та ін.), продовжили вчені та громадські діячі (В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський та ін.).

Протягом всього довготривалого розвитку української культури тісно переплітались елементи як західної, так і східної культур. У зв’язку з цими впливами виростала оригінальна народна культура, яка є основою будь-якої національної культури. Народні джерела – це те, що тримало українську культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися. Разом з тим довготривала бездержавність українського народу відповідним чином відбилася й на українській культурі, яка має непомірно великий «простолюдний» пласт, що не можна вважати позитивним явищем.

Кожна національна культура існує там, де є спадковість, пам'ять про минулі покоління. Атрофія історичної памяті перетворює націю у населення. Народ, який не цікавиться власним минулим, стає об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.

Цим і пояснюється введення нової дисципліни «Історія української культури» в навчальні плани ВНЗ. Молодь повинна знати свої історичні та культурні корені, традиції, звичаї та імена національних митців. В цьому і пролягає підвищення культурного рівня окремої особистості, а значить – і всієї нації.

Один із шляхів до культури – це формування національної самосвідомості, про пробудження якої свідчить підвищення інтересу людей до історичного минулого України. Відновлюється історична пам'ять українського народу, повертається його багатовікова культурна спадщина, вилучені раніше сторінки історії, імена українських культурних діячів.

Важливою частиною національної самосвідомості народу є повага до його надбань у художній творчості, в літературі та мистецтві. Жодна література в світі не зазнавала стільки ускладнень, обмежень, як українська література за останніх двоє століть. Це особливо стосується радянського періоду її існування.

Органічною частиною національної культури є релігія. Християнство, яке сповідує більшість українського населення, і культура – нерозривні явища. Саме християнський храм став замовником творів мистецтва всіх видів і жанрів. А релігійні свята стимулювали утворення цілого ряду різноманітних обрядів, спрямованих на зміцнення спілкування людини з людиною.

Однією з вагомих характеристик української культури як національної є її зв'язок з культурою західноєвропейською. Перш за все це стосується гуманістичних цінностей, важливої частини національної самосвідомості, котра багато в чому визначає ментальність народу, його характер. На таку національну ознаку вказував відомий дослідник української культури І.Огієнко. В своїх дослідницьких працях він зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії та гуманізм. Але гуманістична суть української культури була на відміну від західноєвропейської досить специфічною. У своїх філософських творах Г.Сковорода, Ф.Прокопович, П.Куліш по-своєму вирішували питання про значення людського існування. В західних країнах проблема бідності, хвороб та безкультур’я мислилась подолати шляхом технічного прогресу. Українські мислителі закликають до іншого: рецепти щастя – в самопізнанні, свободі, заради якої не шкода поступитися благополуччям; в наданні переваги духовному над матеріальним. Сьогодні такі «рецепти щастя» набувають особливого значення для всього людства.

В цілому ж українська культура досить молода в порівнянні з багатьма сучасними культурами західноєвропейського ареалу. В силу багатьох історичних обставин вона не встигла здобути широке світове визнання власної цілісності, своєрідності, неповторності в очах багатьох розвинутих народів, освоїти «вічні» проблеми буття в такій мірі, щоб вести з відомими європейськими культурами рівноправний діалог, щоб від проблем власної мови перейти до загальносвітових проблем власною мовою.

Є впевненість в тому, що в умовах розбудови нашої незалежної держави, українська культура посяде щільне місце в мозаїці національних культур, стане незамінною частиною людської культурної спадщини.

Дата добавления: 2014-12-07