Історія міст

Місто, як тип поселення.

Місто, як тип поселення, зазвичай значного за чисельністю й густотою населення, жителі якого зайняті, як правило, поза сільським господарством. У багатьох країнах статус міста закріплюється законом, при цьому може висуватися критерій чисельності населення.

Населення міста формами життя і повсякденної діяльності об'єднане у певну соціально-територіальну спільність, тому місто є історично конкретною соціально-просторовою формою існування суспільства. Історично місто, як форма поселення, виникло внаслідок суспільного розподілу праці, тобто відокремлення ремесла від сільського господарства і зосередження обміну в руках певної громадської групи, відрізняється від села високим ступенем різноманітності та інтеграції трудової діяльності (виробничої та невиробничої). Тут концентрувалось багато галузей народного господарства — промисловість, наука, культура, інформація, що зробило місто центрами науково-технічного і соціального прогресу. Усе це у поєднанні з розвинутою соціальною та інженерною інфраструктурою зумовило формування у містах специфічного міського способу життя, який у процесі урбанізації поширюється на все більшу кількість поселень, у тому числі сільських. Місто розрізняють за профілем їх містобудівельної бази (добувна і обробна промисловість, наукові, навчальні, культурні, рекреаційні, транспортні та ін. центри); за ступенем складності структури народногосподарського комплексу (монофункціональні, поліфункціональні); за історико-культурним потенціалом (місцевого, регіонального, національного, світового значення); за величиною (найбільші, надвеликі, великі, середні, малі).

Віднесення населеного пункту до категорії міст оформляється в законодавчому порядку; при цьому критерій чисельності населення міста різниться — від 250 людей в Данії до 30 тисяч у Японії.

Перші згадки про міста відносяться до IV—III-го тисячоліття до нашої ери, найбільш відомі давні торгові, ремісничі центри: в Месопотамії — Ур, Урук, Вавилон; Єгипті — Мемфіс, Фіви; Індії — Мохенджо-Даро, Хараппа; Греції — Спарта, Афіни. В ХІ — XII століттях найбільші міста Європи: Константинополь, Кордова, Київ, Венеція, Флоренція, Рим, Париж, Лондон, Кельн, Новгород.

Історичне значення міст, а особливо найстаріших міст та їх метрополій, є неоціненним для всіх основних епох людської історії, що підтверджують археологічні та писемні тогочасні свідчення. Ці міста налічували від кількох десятків тисяч до мільйона осіб, і були найбільшими для своєї епохи та визначальними для багатьох поколінь людської популяції. Всі ці міста мають більш-менш виражені ознаки та функції міста та його міської інфраструктури і соціально-побутові елементи притаманні міській культурі.

Існуючу різноманітність точок зору на інфраструктуру можна охарактеризувати в наступних основних напрямах:

· назва ‑ «сфера послуг», «інфраструктура», невиробнича сфера», «соціально-культурна сфера», «сфера обслуговування», «третинний сектор економіки», «ринок послуг»;

· коло галузей, що включаються, ‑ транспорт, зв'язок, інформатика, екологія, житлово-комунальне господарство, оптова і роздрібна торгівля, фінансові послуги, страхування, операції з нерухомістю, бізнес-послуги;

· побутове обслуговування, охорона здоров'я, освіта, наука, культура, рекреація, управління, суспільна безпека;

· ступінь охоплення предмета ‑ у вузькому значенні включає тільки матеріальні об'єкти, в широкому - умови і діяльність;

· характер участі у ВВП - прямий і опосередкований;

· роль в економіці ‑ незначна, помітна, але підлегла іншим сферам, рівнозначна, домінуюча.

Великою різноманітністю відрізняються типи класифікації послуг:

· традиційне угруповання (первинні, проміжні, кінцеві послуги);

· за чинниками собівартості (трудомісткі, енергоємні, капіталомісткі послуги);

· за типом проходження платежів (послуги чинників і нефакторних);

· за функціями (найбільший клас).

До зарубіжних функціональних класифікацій можна віднести класифікації:

1) Й. Броунінга і Ф. Сінгламана, згідно з якою послуги діляться на:

- трансформаційні (комунально-побутове господарство);

- розподільчі (транспорт, комунікації, оптова і роздрібна торгівля);

- комерційні (фінансові послуги, страхування, операції з нерухомістю, передача технологій, бізнес-послуги, інжиніринг - інженерно-консультаційні послуги проектно-конструкторського, розрахунково-аналітичного характеру вироблення рекомендацій в області організації виробництва і управління, реалізації продукції і т.д.);

- колективні послуги (охорона здоров'я, соціальне забезпечення, освіта та ін.);

- персональні послуги(рекреаційні та ін.).

У регіональних дослідженнях групи експертів Західної Європи інфраструктура за функціональною ознакою підрозділяється на три види: виробничу, соціальну і загальноосвітню. При цьому в загальноосвітню інфраструктуру включається комплекс засобів і споруд, призначений для забезпечення загальноосвітньої і професійної підготовки.

У численних публікаціях західних авторів відзначається можливість виділення інших видів інфраструктури (екологічної, психосуспільної і т.д.). Перерахувати їх досить важко, оскільки з позицій сучасних представників структурної школи, засновником якої вважається Й. Тінберген, існує стільки видів інфраструктури, скільки є соціально-економічних структур.

У літературі колишнього Союзу, країн СНГ виділяються чотири основні функціональні типи сфери послуг: виробнича, соціальна, інституційна (управлінська) і психосуспільна. Подібне тлумачення швидше відповідає завданням вузькогалузевого або мозерегіонального рівня дослідження. Наприклад, М. К. Бандман (1976 р.) підрозділяє інфраструктуру на три складові:

· виробничу інфраструктуру (залізниці, лінії електропередач, трубопроводи, водовідведення, інші інженерні комунікації, бази постачання);

· соціальну інфраструктуру (пасажирський транспорт, торгівля, громадське харчування, дитячі установи і загальноосвітні школи, медицина, житлово-комунальне господарство та інші установи сфери обслуговування);

· інституційну інфраструктуру (партійно-адміністартивні органи, установи науки і мистецтва, вищі і спеціальні учбові заклади).

Проте на думку інших дослідників (наприклад, З.А. Дебаблва), управління не є обслуговуючою системою і не може бути відірваною від сфери або галузі господарства, в рамках якої воно функціонує.

І.М. Маєргойз ділить інфраструктуру на виробничу і соціально-побутову. Він також вважає за можливе виділення науково-дослідної інфраструктури (науково-дослідна база, науково-технічні засоби, проектні інститути автоматизовані системи управління, обчислювальні центри. Зрощення науки з виробництвом, на думку І.М. Маєргойза, дозволить включити цей вид інфраструктури до складу виробничої інфраструктури.

Економіст В. П. Красовський (1980 р.) вважає правомірним виділення тільки виробничої інфраструктури, пояснюючи це тим, що вона виконує забезпечуючі, допоміжні, передавальні та інші подібні функції для економіки обслуговує деякі потреби населення. Функції соціальної інфраструктури принципово відрізняються, оскільки вона не є допоміжним або передавальним механізмом. З позицією В. П. Красовского не можна погодитися. Поняття «соціальна інфраструктура» правомірне. Але між виробничою і соціальною інфраструктурою існують відмінності, які є підставою для їх розділення. Та, виробнича інфраструктура забезпечує потреби виробництва, а соціальна - потреби населення.

Під соціальною інфраструктурою в курсі „Організація виробництва та функціонування систем життєзабезпечення міст” слід розуміти сукупність матеріальних об'єктів і видів діяльності невиробничого характеру, що забезпечують нормальні умови життя людей.

З. А. Ковальов відзначає, що синонімом «соціальної інфраструктури» можна вважати «сферу обслуговування» (хоча деякі розуміють останній термін більш широко).

Згідно з думкою М. П. Комарова, інфраструктуру можна класифікувати за такими ознаками:

· за сферами діяльності людей;

· за галузями (функціями) цієї діяльності;

· масштабами розповсюдження;

· середовищем простору.

За сферами діяльності людей прийнято виділяти виробничу й соціальну інфраструктуру. У свою чергу, виробнича інфраструктура підрозділяється на інфраструктуру виробництва засобів виробництва і інфраструктуру виробництва засобів споживання.

Соціальна інфраструктура підрозділяється за функціями цієї діяльності на інфраструктуру:

- розподілу і обміну;

- надання споживацьких послуг людям;

- охорони здоров'я людей;

- формування суспільної свідомості і наукового світогляду;

- управління;

- охорони громадського порядку;

- оборони.

У теоретичному плані найбільш вивчені такі типи інфраструктури:

1. Виробнича інфраструктура.

2. Інфраструктура сфери послуг (соціальна інфраструктура).

3. Інфраструктура туризму і спорту.

4. Науково-дослідницька інфраструктура.

5. Військова інфраструктура.

Дата добавления: 2014-12-07