Обмеження, пов'язані з проходженням служ­би

1. Обмеження загального порядку – державні службовці не можуть брати участь у страйках та чинити інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

2. Забо­рона на здійснення дій, що є корупційними:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших пе­реваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним зако­нодавством.

3. Спеціальні, з метою попередження корупції – державний службовець не має права:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підпри­ємницької діяльності, а також в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або ін­ших переваг;

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосеред­ньо чи через посередників або підставних осіб, бути пові­реним третіх осіб у справах державного органу, в якому во­на працює, а також виконувати роботу на умовах суміс­ництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

в) входити самостійно, через представника або підстав­них осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господар­ських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, коо­перативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

4. Обмеження щодо держав­них службовців та інших осіб, уповноважених виконувати функції держави.

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

а) сприяти, використовуючи своє посадове становище,

фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зов­нішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяль­ності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) неправомірно втручатися, використовуючи своє по­садове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

в) бути повіреним третіх осіб у справах державного ор­гану, діяльність якого він контролює;

г) надавати незаконні переваги фізичним або юридич­ним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на виконання інших функцій дер­жави, попереджаються про встановлені щодо них обме­ження. Інші обмеження, пов'язані з проходженням дер­жавної служби окремими категоріями державних службов­ців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

5. Правовий статус державних службовців та особливості проходження державної служби

Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Її основними напрямками є визначення цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективності роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. Для проведення державної політики та функціонального управління державною службою утворено Головне управління державної служби України та Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, положення про яку затверджене Указом Президента України від 21.03.2000 р.

Правовий статус державних службовців є спеціальним відносно правового статусу громадянина. Згідно із Законом України “Про державну службу”, державним службовцем може бути лише громадянин України. Статус державних службовців, обсяг їх повноважень обумовлені посадою у структурі відповідного державного органу щодо практичного виконання завдань і функцій цього органу, держави в цілому.

Якщо статус посади визначається з її встановленням та характеризує посадове положення службовця, який її займе, то статус державного службовця розпочинається лише після зарахування на посаду. Правовий статус державного службовця, таким чином, визначається правовим статусом посади, при цьому встановлюється порядок вступу на державну службу (заміщення посади, правила проходження служби, заохочення службовців, відповідальності за вчинені правопорушення, звільнення з посади), повноваження службовця (права і обов’язки). З огляду на це можна зазначити, що правила (порядок) зайняття (заміщення) посади не входять до структури правового статусу державного службовця, оскільки цей порядок є складовою статусу посади, а не державного службовця. Відмова в зарахуванні на посаду шляхом невидання наказу або оспорювання результатів конкурсу на заміщення посади зацікавленою особою має значення для відповідних органів чи їх посадових осіб лише як скарга громадянина щодо реалізації права на державну службу, може вирішуватися і в судовому порядку.

Особливості правового статусу посади обумовлюють зміст вимог до претендента на її зайняття. Вимоги до кандидата на посади в державних органах і їх апараті як певні стандарти закріплені у Довіднику типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців. Поряд з кваліфікаційними вимогами до державних службовців (освіта, стаж роботи та ін.), до кандидатів на зайняття посади висуваються вимоги як до особистості (принциповість, вимогливість, ввічливість, тактовність та ін.). Таким чином, моральні якості стають обов’язковими, оскільки закріплюються як певний державний стандарт у нормативно-правових актах.

Органи (посадові особи), які мають право добирати службовців на посади державної служби, самостійно вирішують питання про відповідність чи невідповідність певної особи вакантній посаді. Безумовно, на посаду мають зараховуватися найбільш досвідчені, професійно підготовлені люди, але вирішення питання про зарахування на державну службу все ж залишається за відповідним органом чи його керівником.

Статус державних службовців визначається Законом України “Про державну службу”, іншими законодавчими актами, конкретизується в нормативно-правових актах різного рівня, статутах і положеннях про окремі органи, типових професійно-кваліфікаційних характеристиках, положеннях та інструкціях, що розробляються на основі типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад і затверджуються керівниками відповідних органів.

Прийняття на державну службу на посади третьої-сьомої категорій, передбачених ст. 25 Закону “Про державну службу”, здійснюється на конкурсній основі. В цьому випадку моментом виникнення правового статусу є затвердження результатів конкурсу і видання акта (наказу) про зарахування на державну посаду та прийняття державним службовцем присяги. Якщо законодавством встановлена інша процедура (порядок) зарахування на посаду, то в таких випадках моментом виникнення статусу державного службовця є видання наказу про призначення на посаду, оскільки з цього часу для державного службовця настає можливість виконання службових обов’язків. За будь-яких обставин чи умов зайняття посади, статус державного службовця надається особі після фактичного зарахування її на посаду відповідним актом.

Статус державного службовця залежить від категорії посади, яку він обіймає, присвоєного йому рангу, виду виконуваної роботи, рівня державної служби тощо. Керівник державного органу матиме ширший за обсягом прав та обов’язків статус порівняно із спеціалістом, представник адміністративної влади – порівняно із службовцем апарату облдержадміністрації та ін.

У Законі України “Про державну службу” (ст. 15) врегульований порядок прийняття на державну службу. На жаль це зроблено досить неповно. Так, прийняття на службу на посади третьої-сьомої категорій, які перераховані в ст. 25 Закону, здійснюється на конкурсній основі згідно з Порядком проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніше ніж за місяць до проведення конкурсу. Інші процедури прийняття на службу для цих категорій посад можуть встановлюватись Законами України, але при цьому забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачене законодавством України. Щодо прийняття на державну службу на посади першої і другої категорій, то в Законі про це нічого не сказано. Можливо, доцільно врегулювати порядок зайняття посад держслужбовцями цих категорій в окремому законодавчому акті, враховуючи, що вони практично належать до “вищого корпусу” державних службовців.

Підзаконними нормативно-правовими актами здійснюється прирівнювання окремих посад у державних органах та віднесення осіб, що їх займають, до певних категорій державних службовців, але при цьому залишається неузгодженим із Законом “Про державну службу” порядок прийняття на такі посади.

У практику державного будівництва України законодавчо введено інститут патронатної служби. Правом добирати собі на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів, згідно із Законом “Про державну службу”, наділені Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України – так зване політичне керівництво країни, а також голови місцевих державних адміністрацій.

Громадяни України, які вперше зараховуються на службу, складають Присягу, про що робиться запис у трудовій книжці. Текст Присяги наводиться у ст. 17 Закону “Про державну службу”.

При прийнятті на державну службу може встановлюватись випробування терміном до шести місяців, а зараховані на службу можуть проходити стажування до двох місяців, з метою набуття практичного досвіду та перевірки ділових якостей особи, яка претендує на посаду державного службовця.

Законом України “Про державну службу” в практику державної служби в Україні введено поняття відсторонення від виконання повноважень за посадою без рішення відповідних правоохоронних органів. Відсторонення може бути прийняте керівником відповідного державного органу, в якому працює службовець, якщо невиконання службових обов’язків призвело до людських жертв, заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду громадянинові, державі, підприємству, установі чи об’єднанню громадян. Тривалість відсторонення від виконання повноважень за посадою не повинна перевищувати часу службового розслідування – двох місяців. Якщо правомірність рішення про відсторонення від виконання повноважень за посадою не підтверджується службовими розслідуваннями, то воно скасовується. Відсторонення не може бути підставою для звільнення особи з державної служби, переведення на іншу посаду чи в інших випадках, які б призвели до зміни правового статусу службовця.

Для державних службовців будь-якої категорії чи рангу є обов’язковими до виконання акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень. Акти, що встановлюють особливості правового статусу державних службовців, не можуть обмежувати права і свободи державного службовця, встановлювати для нього не передбачені законом пільги або інші переваги, скасовувати чи змінювати встановлені законом обмеження, а також заборони щодо державної служби.

Положення Закону України “Про державну службу” дають можливість виділити три умовні групи вимог, дотримання яких необхідне для вступу на державну службу та її проходження.

Перша група – це вимоги щодо правового статусу особи. Однією з головних є та, що на державну службу можуть бути зараховані лише особи, які мають громадянство України. Закон не встановлює мінімальний вік, з якого можна займати посади на державній службі (крім окремих випадків). Це питання слід вирішити з урахуванням віку досягнення особою повної правосуб’єктності (18 років), а також місця проходження служби.

Друга група вимог пов’язана з встановленням заборон для державних органів та посадових осіб при вирішенні питання про зарахування на державну службу. Вони, на перший погляд, стосуються державних органів та посадових осіб, але мають пряме відношення і до особи, громадянина. При зарахуванні на державну службу неприпустимими є будь-які прямі чи непрямі обмеження, пов’язані з соціальним і майновим станом, походженням, расовою чи національною приналежністю, статтю, кольором шкіри, політичними поглядами, релігійними переконаннями, місцем проживання, а також іншими обставинами, якщо громадянин має відповідну освіту і професійну підготовку. Недопустимими є і обмеження при прийомі на державну службу за мовними ознаками, що не виключає обов’язку державного службовця вести необхідну документацію на державній мові та знати її.

Третя група стосується спеціальних вимог, що висуваються до особи, яка претендує на зайняття відповідної посади в державному органі чи його апараті. Вона пов’язана з рівнем освіти і кваліфікації (професійної підготовки). У деяких випадках законодавчо встановлені мінімальні кваліфікаційні вимоги. Так, в органи внутрішніх справ на посади рядового і молодшого начальницького складу не приймаються громадяни, які не мають повної середньої освіти. Слідчі органів прокуратури, їх заступники та помічники повинні мати вищу юридичну освіту тощо. Але в цілому питання про рівень освіти та кваліфікації (професійної підготовки) для зайняття посад державних службовців різних категорій, в державних органах та їх апараті потребують свого вирішення. В одних випадках зайняття посади державного службовця може бути пов’язане лише з рівнем освіти, а в інших – і з рівнем професійної підготовки. До таких спеціальних можна віднести вимоги щодо спеціальності, стажу роботи, в тому числі за спеціальністю, досвіду організаційної (управлінської) роботи, закінчення магістратури, вчених ступенів та звань для заміщення низки посад, проходження підвищення кваліфікації (стажування). У деяких випадках необхідно встановити й інші вимоги, що висуваються при зайнятті конкретних посад: стан здоров’я, обов’язковість проходження випробувального строку, необхідність перевірки особи на допуск до державної служби тощо. Перевірка на допуск до державної служби можлива у випадках, коли служба пов’язана з державною таємницею, необхідністю з’ясувати, чи не притягувалася особа раніше до кримінальної або адміністративної відповідальності, чи займається підприємницькою діяльністю особисто, через довірених осіб, займає посади в інших державних органах, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях, об’єднаннях громадян.

Підвищення рівня організаційно-технічного, інформаційного забезпечення процесу підготовки, прийняття, оцінки і реалізації управлінських рішень, розширення координаційних функцій державних органів, необхідність координації різних структур державного управління, зв’язків центральних і місцевих органів, а також їх з органами місцевого самоврядування, громадськими формуваннями вимагають підготовки в галузі права, економіки, теорії управління, соціології, політичної освіти, вміння спілкуватися з людьми, вести аналітичну роботу. Разом з тим, це не повинно стати перешкодою для зайняття громадянином посади державного службовця, якщо держава буде піклуватися про підвищення загального рівня освіти, розвиток гуманітарної освіти, створить можливості для отримання кожним належної професійної підготовки.

6. Матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців

Істотний вплив на якість та ефективність державної служби має матеріальне та соціально-побутове забезпечення осіб, що працюють у державних органах та їх апараті, органах місцевого самоврядування. Престижність державної служби полягає не лише в тому, що державний службовець представляє державу чи її орган, органи місцевого самоврядування, наділений владними повноваженнями, виконує важливі функції держави чи місцевої громади, а і залежить від рівня соціального забезпечення, гарантій нормальної життєдіяльності як самого службовця, так і членів його сім’ї, близьких. Стабільність державної служби, формування її із осіб, здатних ставити та вирішувати державно-правові, управлінські проблеми, залежить від гарантій соціальної захищеності, які держава їм надає за умови належного виконання службових повноважень, та створення можливості для нормального життя після завершення служби.

При вирішенні питань соціальної захищеності державних службовців слід враховувати і моменти, які пов’язані з обмеженнями для державних службовців, – заборону займатися підприємницькою та фактично й іншою діяльністю (крім наукової, викладацької, творчої, при цьому викладацькою можна займатися лише в поза робочий час), декларування доходів, вік перебування на службі, обмеження щодо політичної активності та ін. Якщо виходити з того, що соціальна захищеність державних службовців полягає в сукупності економічних і правових гарантій щодо забезпечення і дотримання їх найважливіших, закріплених у Конституції України соціальних прав як людини і громадянина, то необхідно розглядати соціальний захист державного службовця як діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних чинників, що впливають на неї, створення умов для самовизначення і утвердження в житті. Вирішення проблем соціально-матеріального забезпечення державних службовців прискорить розбудову сучасної системи державної служби, мотиваційного механізму діяльності державних службовців.

Закон України “Про державну службу”, інші закони та нормативно-правові акти встановлюють гарантії для реалізації державними службовцями своєї професійної діяльності та права на державну службу (про що раніше частково говорилось).

Серед матеріальних і соціально-правових гарантій для державних службовців Закон “Про державну службу” виділяє: право на оплату праці; щорічні та додаткові відпустки; соціально-побутове забезпечення; пенсійне забезпечення. До цього можна віднести моральні і матеріальні форми заохочення, оскільки мотивація праці взагалі і державних службовців в тому числі має в основі правові, економічні, соціальні та моральні аспекти. Безумовно, економічні чинники виступають, у першу чергу, стимуляторами службової діяльності, але лише за адекватної оцінки результатів праці та з урахуванням інших елементів соціально-правового і морального забезпечення.

Відповідно до Закону (ст. 33), оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання службових обов’язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю. Вона складається з посадових окладів, премій, доплати (надбавки) за ранги, вислугу років на державній службі та інших надбавок. До оплати праці безумовно слід віднести пільги при оплаті проїзду міським транспортом та електротранспортом, комунальних послуг, грошові винагороди за особливі трудові заслуги, матеріальну допомогу на оздоровлення.

Згідно із Законом, посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов’язків, чим підкреслюється компенсаційне значення посадових окладів, оскільки при вступі на державну службу особа залежно від категорії посади бере на себе комплекс повноважень та додаткові зобов’язання (ненормований робочий графік), обмеження політичної діяльності (участь у партіях, рухах, страйках), вік перебування на службі. Є й інші заборони – на зайняття підприємництвом, на сумісництво.

Посадовий оклад, таким чином, має забезпечувати державному службовцю нормальні умови життя та компенсувати ті додаткові заборони і обмеження, які виникають у зв’язку з проходженням публічної служби. Однак практика показує недостатньо високий рівень посадових окладів, значну вагу в оплаті праці різних доплат і надбавок, що спонукає державних службовців до пошуку інших джерел для існування їх сім’ї, близьких і рідних.

Певне значення для підвищення матеріального забезпечення державних службовців мають доплати за ранги, але їх вага в загальному фонді заробітної плати службовців не така вже і значна. Слід зазначити, що механізм компенсації затрат праці державних службовців та їх соціальної захищеності є надто складним. Крім посадових окладів та надбавок за ранги він включає матеріальну допомогу на оздоровлення, пільгове кредитування на придбання житла, медичне обслуговування службовця і членів його сім’ї, щорічні та додаткові відпустки, пільги на оплату проїзду міським транспортом, комунальних послуг, пенсійне забезпечення, винагороди за особливі трудові заслуги, страхування життя і здоров’я, грошові виплати при виході на пенсію тощо. Привертає увагу широке коло пільг, встановлених для державних службовців, які ними не завжди можуть бути реалізовані, а деякі з наведених пільг і привілеїв мають відношення лише до частини державних службовців (військовослужбовці, службовці органів внутрішніх справ, митної служби, Служби безпеки України та ін.).

Незважаючи на доцільність встановлення пільг і привілеїв для державних службовців, що має місце і в інших країнах світу, все ж здається необхідним, щоб головним в оплаті праці службовця став посадовий оклад, який би забезпечував конкурентноздатність праці службовця на ринку праці та порівняно з приватним сектором, сприяв підвищенню зацікавленості кадрів у наслідках своєї роботи, авторитету державної служби і перебуванню на ній. Надбавки та доплати могли б бути в такому разі лише як елементи заохочення для державного службовця щодо добросовісного виконання своїх повноважень, прояву ініціативи в роботі. У Законі Україні “Про державну службу” в цілком слушно записано, що надбавки державним службовцям можуть установлюватися за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи, виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників, їм може надаватись матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Посадовий оклад має стати основним елементом у системі соціального забезпечення державних службовців. Однак не можна повністю відмовитися від надбавок і привілеїв, які сприяють утвердженню державної служби як почесного, привабливого виду діяльності.

Серед пільг державних службовців важливе місце займає додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів, якщо стаж служби особи в державних органах складає понад 10 років. Доцільно на рівні закону встановити, що додаткова відпустка оплачується, виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати, як і основна, а не у розмірі посадового окладу, який нині досить низький.

Для створення нормальних умов життєдіяльності державних службовців важливе значення має законодавче положення про забезпечення їх житлом із державного фонду у встановленому порядку. Практика показує, що це суттєва проблема, оскільки будівництво житла за державні кошти в умовах нехай і економічного зростання, яке намітилося останнім часом у державі, вирішити важко. Недостатньо розвинутою є і практика надання безвідсоткових кредитів на індивідуальне чи кооперативне житлове будівництво або придбання квартир чи жилих будинків службовцям, які потребують поліпшення житлових умов. Проблематичним є і надання земельних ділянок для забудови у міській зоні.

Конституція України проголошує право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а держава бере на себе зобов’язання по створенню умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Мова йде про безоплатну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. У законах про державну службу та службу в органах місцевого самоврядування також декларується право службовців та членів їх сімей, які проживають разом з ними, на безплатне медичне обслуговування у державних закладах охорони здоров’я як під час проходження служби, так і після виходу на пенсію.

З приводу безоплатності медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я Конституційний Суд України визначив, що така допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання послуг, які виходять за межі медичної допомоги на безоплатній основі в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Щодо медичного страхування, то ці питання у практичному аспекті стосовно громадян і державних службовців залишаються на стадії вирішення. Закон України “Про страхування” серед видів добровільного і обов’язкового страхування називає медичне страхування. В Україні проводиться експеримент щодо впровадження обов’язкового соціального медичного страхування в м. Києві та Київській області. Кабінет Міністрів України 19.08.2002 р. прийняв постанову “Про затвердження Координаційного центру з питань впровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування” та затвердив положення про Координаційний центр. До реального, всеохоплюючого медичного страхування справа ще не дійшла, а тому і виконання приписів законодавства щодо медичного страхування держслужбовців відкладається.

Приваблюючою, престижною та конкурентноздатною державна служба може стати також завдяки належному пенсійному забезпеченню державних службовців. Право на одержання пенсії державних службовців мають особи, які досягли встановленого законодавством України пенсійного віку, за наявності загального трудового стажу для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби – не менше 10 років та які на час досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних службовців. Пенсії державних службовців можуть виплачуватися також особам, які мають не менше 20 років стажу роботу на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, – незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку відповідно до ст. 37 Закону “Про державну службу” в редакції від 16.01.2003 р. Але таке право виникає лише з часу введення в дію зазначених змін.

Змінено і механізм визначення розмірів заробітку для обчислення пенсій державним службовцям. Посадовий оклад, надбавка за ранг або вислугу років при призначенні пенсій згідно із Законом України “Про державну службу” враховуються в розмірах, що виплачуються на день звільнення з роботи, що дає право на таку пенсію. Враховуються також надбавки за знання та використання в роботі іноземної мови, за почесні звання, доплата за науковий ступінь у розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України. Премія та інші надбавки враховуються в середніх розмірах стосовно визначених законодавством виплат у відповідному державному органі, з якого особа вийшла на пенсію.

На наш погляд, доцільно спростити порядок призначення пенсій державним службовцям, більш раціональним при призначенні пенсії державним службовцям буде виходити із заробітної плати за основним місцем роботи з включенням всіх видів оплати праці, на які нараховуються збори до Пенсійного фонду України, оскільки в цей фонд внески нараховуються саме для виплати пенсій.

Ще одне уточнення до чинного Закону “Про державну службу” щодо призначення пенсій має стосуватися того, що пенсія державного службовця виплачується особі, яка на час призначення пенсії працювала на посадах державних службовців. Це пояснюється такими причинами:

а) збільшенням пенсії на державній службі на один відсоток заробітку за кожний рік роботи понад 10 років. Якщо особа при виході на пенсію не перебувала на держслужбі, про надбавку не може вестись мова.

б) позбавленням пенсії державного службовця, який звільнений у зв’язку із засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого службового становища, або вчинення корупційного діяння. У таких випадках пенсія державному службовцю призначається на загальних підставах;

в) виплатою пенсії державному службовцю в повному розмірі незалежно від його заробітку (прибутку) після виходу на пенсію;

г) правом на отримання грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів.

Важливість врахування моменту щодо виходу на пенсію з державної служби при нарахуванні пенсії держслужбовця пояснюється також можливістю перерахунку пенсії державному службовцю у зв’язку з підвищенням розміру посадового окладу на відповідній посаді та виплати за ранг, спеціальні звання тощо. Без таких перерахунків пенсія державних службовців не буде відповідати своєму призначенню – забезпеченню належного рівня життя держслужбовця, а державна служба не матиме відповідного престижу, тим більше, що на державних службовців-пенсіонерів, поширюються пільги щодо комунально-побутового обслуговування. Потрібно, однак, зазначити, що у Державному бюджеті України раніше не передбачалося майже щорічно коштів для додаткових виплат різним категоріям державних службовців (наприклад, військовослужбовцям, службовцям органів внутрішніх справ та ін.).

Повертаючись до надбавок держслужбовцям до посадових окладів, необхідно звернути увагу на те, що відповідно до ч. 7 ст. 33 Закону України “Про державну службу”, вони не обов’язкові, а можуть установлюватися за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, за виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників. Можуть встановлюватись інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Таким чином, встановлення надбавок і доплат визначається суб’єктивно, вони не є постійними, вводяться або періодично скасовуються, залежать від фонду заробітної плати та його економії. Керівник, безумовно, з урахуванням всіх складових результатів праці, самостійно вирішує, які доплати держслужбовцю надати, а які ні. Це стосується і доплат за наукові ступені, звання, використання іноземної мови на службі та ін. Тому стимулююча роль заробітної плати та підвищення престижності державної служби має полягати у встановленні належних посадових окладів, що забезпечували б достатній рівень життєзабезпечення державного службовця і його сім’ї, відповідно до категорії і рангу, стажу професійної діяльності, результатів атестації, відповідальності.

Крім розглянутих проблем соціального забезпечення державних службовців виникають і інші, пов’язані із залученням до роботи на державній службі осіб, які не є державними службовцями, у випадках розробки різного роду програм, концепцій, проектів, надання консультативно-дорадчих, методичних послуг, заміни тимчасово відсутніх на службі або для виконання тимчасових робіт.

7. Відповідальність державних службовців

Моральне і матеріальне стимулювання праці державних службовців поєднуються зі встановленням і застосуванням до них у разі потреби різних заходів індивідуальної юридичної відповідальності за невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, порушення законності і дисципліни, заподіяння матеріальної шкоди державі, підприємству, установі, організації, громадянам. Заходи юридичної відповідальності застосовуються до державного службовця від імені держави для спонукання його до сумлінного виконання обов’язків, припинення правопорушень, запобігання будь-яким відхиленням від встановленого порядку в роботі. Заходи відповідальності є важливим засобом виховання державних службовців.

Конституцією та законами України залежно від особливостей правопорушень передбачена дисциплінарна, адміністративна, матеріальна і кримінальна відповідальність державних службовців. До них можуть застосовуватися і заходи громадського впливу.

Дисциплінарна відповідальність державних службовців встановлена за порушення службових обов’язків. Її підставою є дисциплінарний проступок, суть якого полягає в невиконанні або неналежному виконанні покладених на службовця обов’язків, перевищенні своїх повноважень. Посадові особи певних категорій відповідно до законів України підлягають дисциплінарній відповідальності і за проступки, які, хоч і не є порушеннями службової дисципліни і службових обов’язків, однак визнаються несумісними з гідністю і призначеннями осіб цих категорій через особливий характер виконуваних ними обов’язків, – вчинки, які порочать їх як державних службовців або дискредитують державний орган, в якому вони працюють.

Чинним законодавством передбачена дисциплінарна відповідальність державних службовців:

а) відповідно до Кодексу законів про працю України та Закону України “Про державну службу”;

б) на підставі статутів про дисципліну або спеціальних положень, чинних у низці галузей управління і в деяких сферах державної діяльності.

Дисциплінарна відповідальність виражається у застосуванні дисциплінарної санкції – стягнення.

Дисциплінарними стягненнями, які застосовуються за Законом України “Про державну службу”, є: а) догана, б) звільнення з посади, в) попередження про неповну службову відповідність, г) затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. Законодавчими актами можуть бути передбачені інші види дисциплінарних стягнень для державних службовців окремих галузей і сфер державного управління.

Зокрема, на підставі статутів про дисципліну і спеціальних положень дисциплінарну відповідальність несуть військовослужбовці, працівники рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, працівники транспорту, зв’язку та ін. Види стягнень, передбачені даними нормативними актами, загалом аналогічні тим, які застосовуються до державних службовців взагалі. Водночас є певні відмінності. Наприклад, відповідно до Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, на осіб рядового і начальницького складу можуть накладатися такі стягнення: зауваження; догана; сувора догана; затримка у присвоєнні спеціального звання або подання до його присвоєння на строк до одного року; попередження про неповну посадову відповідність; пониження в посаді; пониження в спеціальному званні на один ступінь; звільнення з органів внутрішніх справ. Особи, нагороджені нагрудним знаком органів внутрішніх справ, можуть бути позбавлені цього знака.

Суть адміністративної відповідальності полягає в тому, що вона застосовується органами і посадовими особами, з якими особа, що вчинила правопорушення, не перебуває у службових відносинах. Адміністративна відповідальність настає при порушенні загальнообов’язкових правил і норм, чинних у народному господарстві, соціальній сфері, управлінні. Справи про порушення, за які посадові особи, що вчинили проступок, притягаються до відповідальності, розглядаються уповноваженими на те органами (посадовими особами), перелік яких дано у ст. 213 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Суб’єктами адміністративної відповідальності є не всі державні службовці, а лише посадові особи. В адміністративно-правовій науці вони розглядаються як суб’єкти і підлягають адміністративній відповідальності тільки за правопорушення, пов’язані з недотриманням правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Зокрема, посадові особи несуть адміністративну відповідальність за адміністративні порушення: в галузі охорони праці і здоров’я населення; що посягають на власність; у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії і культури; у промисловості, будівництві і в галузі використання електричної і теплової енергії; сільському господарстві за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень.

До посадових осіб згідно з КУАП застосовуються два види стягнення – попередження і штраф. Відповідно до ст. 308 КУАП, забороняється віднесення накладених на посадових осіб штрафів за рахунок підприємств, установ та організацій.

Особливість відповідальності державних службовців певних категорій полягає в тому, що деякі вчинені ними проступки можна розглядати і як дисциплінарні, і як адміністративні. Так, до обов’язків окремих посадових осіб входить забезпечення техніки безпеки під час виробничих процесів, додержання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, підготовка до експлуатації резервного паливного господарства та ін. Оскільки виконання пов’язаних з ними функцій входить до службових обов’язків відповідних посадових осіб, то вони за невиконання або неналежне виконання їх можуть притягатись і до дисциплінарної, і до адміністративної відповідальності. Вид відповідальності залежить від того, яким органом чи посадовою особою виявлено правопорушення та ким відповідальність застосовується. Коли її застосовує орган (посадова особа), якому особа, що допустила правопорушення, підлегла, – настає дисциплінарна відповідальність; коли органи, перелічені в КУАП, – адміністративна.

Матеріальна відповідальність державних службовців настає за порушення покладених на них трудових обов’язків, внаслідок чого державному органу, підприємству, установі, організації заподіяно матеріальної шкоди. Матеріальна відповідальність може бути накладена незалежно від притягнення службовця до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності за те саме порушення.

Питання матеріальної відповідальності державних службовців за шкоду, заподіяну державному органу, підприємству, установі, організації, регулюються нормами трудового законодавства (статті 130-138 КЗпП України).

Розрізняються два види матеріальної відповідальності державних службовців: обмежена і повна. Обмежена матеріальна відповідальність застосовується за пряму дійсну шкоду лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

Розмір цієї відповідальності обмежений законом, але не щодо шкоди, а щодо заробітку. Вона не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, крім випадків, передбачених законодавством. Якщо розмір шкоди менший, ніж установлена для його відшкодування частина заробітної плати, то вона стягується повністю. За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі, але не більше свого середнього місячного заробітку. Понад середній місячний заробіток матеріальна відповідальність допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві. Обмежена матеріальна відповідальність застосовується в усіх випадках, коли в законі немає інших вказівок. При незгоді працівника з нарахуванням або його розміром спір розглядається у порядку, встановленому трудовим законодавством.

Повна матеріальна відповідальність державних службовців настає у розмірі заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації шкоди. Даний вид відповідальності застосовується, коли між працівником та підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за забезпечення цілісності майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей, якщо шкода заподіяна з його вини.

Повна матеріальна відповідальність настає також у тому випадку, коли шкода є наслідком дій працівника, які містять ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку. Матеріальна відповідальність за такі діяння не обмежується ні певним колом працівників, ні характером роботи, ні характером діяльності підприємства, установи, організації. Питання про компенсацію шкоди у даному випадку вирішується не адміністрацією, а судом. До повної матеріальної відповідальності державні службовці притягаються і в разі, якщо вони заподіяли матеріальну шкоду, перебуваючи у нетверезому стані.

Шкода, що не перевищує середнього місячного заробітку, покривається згідно із ст. 136 КЗпП України за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, а керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками – за розпорядженням вищого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника.

Кримінальна відповідальність державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, інших службових осіб настає за вчинення суспільно небезпечних, винних діянь, які виразились у зловживанні владою або службовим становищем, невиконанні або неналежному виконанні службових обов’язків, тобто за злочини у сфері службової діяльності.

До злочинів у сфері службової діяльності кримінальне законодавство відносить найбільш небезпечні порушення службових обов’язків (ст. 364 КК України – зловживання владою або службовим становищем, ст. 365 – перевищення влади або службових повноважень, ст. 366 – службове підроблення, ст. 367 – службова недбалість, ст. 368 – одержання хабара, ст. 369 – давання хабара, ст. 370 – провокація хабара та ін.).

Кримінальна відповідальність державних службовців, інших службових осіб може наступати за злочини не лише у сфері службової діяльності, а й в інших сферах. Наприклад, за приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238 КК України), доведення до банкрутства (ст. 219 КК України) та ін.

Дата добавления: 2014-12-07