Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Адміністративні договори як форми управлінської діяльності




 

Перехід до побудови ринкових відносин потребує вдосконалення державно-управлінської діяльності, в тому числі й через застосування форм, які найбільше відповідають сучасним умовам розвитку суспіль­ства. Однією з таких форм слід визнати договори, в яких однією зі сторін виступає орган державного управління з властиви­ми йому державно-владними повноваженнями, так звані адміністративні договори. Таким чином можемо констатувати, що у процесі своєї діяльності органи державного управління можуть реалізовувати власні повноваження не тільки шляхом видання актів управління, але й через укладання адміністративних договорів.

Адміністративний договір – це угода двох чи більше суб’єктів, одним з яких є суб’єкт виконавчої влади, на основі виникають, змінюються, або припиняються взаємні права та обов’язки сторін.

Адміністративний договір має ряд ознак, які відрізняють його від цивільно-правового договору. До таких ознак належать наступні:

- основою для його укладення є адміністративно-правова норма, оскільки сам договір є актом застосування правової норми;

- він набирає чинності тільки в тому разі, якщо буде прийнято відповідний адміністративно-правовий акт;

- якщо дія цієї угоди буде визнана недоцільною, вона може бути припинена в адміністративному порядку шляхом видання правового акта, що скасовує попередній;

- такий договір укладається в публічних інтересах (державні замовлення, договори щодо управління державною власністю тощо);

- обов’язковою стороною такого договору є орган державного управління, який у договірних відносинах зберігає свої владні повноваження, хоча й несе певні зобов’язання перед іншою стороною;

- сторона, яка не наділена владними повноваженнями, не має права в односторонньому порядку відмовитися від виконання договірних умов;

- в адміністративному договорі обов’язково визначено, коли, з ким та на яких умовах він може бути укладений;

- можливість укладання адміністративного договору має бути передбачена компетенцією державно-владного суб’єкта;

- це організаційні договори, а укладення адміністративного договору є одночасно і правом, і обов’язком уповноваженого державного органу;

- спірні питання, пов’язані з укладенням, виконанням чи зміною адміністративних договорів здебільшого вирішуються в адміністративному порядку, хоча можливий і судовий порядок вирішення спору;

- адміністративні договори завжди укладаються в письмовій формі (усна чи конклюдентна форма договору не передбачаються);

- такі договори не можуть мати конфіденційного характеру, а окремі види адміністративних договорів мають бути обов’язково опубліковані;

Аналіз об’єкта адміністративного договору (відносин, які таким дого­вором регулюються) свідчить, що такими є методи і форми виконання державно-владного веління. Інакше кажучи, сторони домовляються не з питання встановлення або не встановлення між ними правових відносин і визначення цілей діяльності, а щодо відшукання засобів, які б дали змогу об’єднаними зусиллями вирішити завдання, поставлені перед ни­ми державою.

Таким чином, в адміністративному договорі інтегруються функції держави і функції сторін. До функцій держави належать такі:

а) визначення завдання;

б) вибір виконавців;

в) прийняття управлінського акта, яким сторони зобов’язуються до вступу у договірні відносини;

г) встановлення відповідальності сторін за відмову від участі у договірних відносинах;

д) оцінка діяльності сторін і юридичне визнання того, що поставлене завдання вирішене.

До функцій сторін належать наступні:

а) вибір засобів, необхідних для ефек­тивного вирішення поставленого завдання;

б) розробка механізму спіль­ного використання цих засобів;

в) визначення ролі та місця кожної зі сторін у цьому механізмі;

г) прийняття на себе зобов’язань діяти у вста­новлених межах і за узгодженою схемою;

д) встановлення відповідаль­ності за невиконання прийнятих зобов’язань;

е) юридичне оформлення договірних відносин.

В науці адміністративного права відсутнє єдине тлумачення поняття адміністративного договору, внаслідок чого різні вчені подають власне бачення цього поняття. Так, Д. Овсянко визначає адміністративний договір як угоду, укладену суб’єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних чи інших публічних інтересах, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення адмі­ністративно-правових відносин, правовий режим якої визначається змістом владних повноважень сторони договору, яка має владні повноваження.

Д.Бахрах відзначає, що адміністративний договір — це заснований на адміністративно-правових нормах і вироблений в результаті добровільного узгодження волі двох (або більше) суб’єктів адміністративного права, одним із яких завжди виступає орган державної влади, багатосторонній акт, що встановлює (призупиняє, змінює) взаємні права й обов’язки його учасників.

В.Юсупов характеризує адміністративний договір як визначену актами адміністративного права угоду двох чи більше суб’єктів, з яких один або усі є обов’язково органами державного управління або їх законними представниками. Ця угода спрямована на встановлення, зміну чи припинення адміністративних прав і обов’язків в органів державного управління, суб’єктивних майнових чи немайнових прав у громадян і їхніх соціальних формувань.

Б.Хангельдиєв визначив адміністративний договір як вольову координаційну угоду двох чи декількох органів державного управління про здійснення в визначений час в обумовленому місці певного виду адміністративних дій. Це – юридичний факт, який встановлює, змінює чи припиняє адміністративні правовідносини.

Ю.А.Тихомиров пропонує вважати адміністративним договором угоду між ієрархічно пов’язаними чи непов’язаними державними органами та іншими організаціями з приводу спільного вирішення управлінських справ.

Виходячи з вище визначених тлумачень, пропонуємо таке поняття адміністративного договору – це двостороння (рідше – багатостороння) угода, укладена з ініціативи та в інтересах держави в межах компетенції державного органу, який є її обов’язковим учасником, спрямована на забезпечення виконання завдань, функцій чи інтересів держави, її адміністративно-територіальних одиниць чи окремих суб’єктів права.

В науці адміністративного права розрізняють такі види адміністративних договорів:

1. Договори про компетенцію – про розмежування або делегування повноважень, про предмет відання конкретного державного органу.

2. Договори у сфері управління державною власністю.

3. Договори, що забезпечують державні потреби – державні контракти (наприклад, на закупівлю продукції).

4. Контракти з державними службовцями, студентами.

5. Фінансові та податкові угоди.

6. Договори про взаємодію та співпрацю.

7. Концесії та інвестиційні угоди.

8. Договори про надання окремих видів послуг приватним особам (щодо охорони майна, перевезення на транспорті, оплаті комунальних послуг тощо).

 

Питання для самоконтролю

1. Назвіть форми управлінської діяльності.

2. Які види форм державного управління ви знаєте? В чому їх особливості?

3. Що таке адміністративні договори?

4. Назвіть спільні риси та відмінності адміністративних і цивільно-правових договорів.

 

ТЕМА 10. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ ТА ДИСЦИПЛІНИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

 

1. Поняття режиму законності і дисципліни в державному управлінні

2. Загальна характеристика способів забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні

3. Контроль як спосіб забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні

1. Поняття режиму законності і дисципліни в державному управлінні

 

Розкриваючи питання функціонування державної служби, ми вже звертали увагу на те, що функціонування державних органів має здійснюватися на засадах законності, забезпечення прав людини і громадянина, компетентності посадових осіб державних органів, служінню народові України. Тільки за таких умов державні органи зможуть виконувати ті завдання та повноваження, які покладаються на них згідно законодавства.

Як справедливо відзначає Ю.П. Битяк, законність і дисципліна — основні умови існування будь-якої демократичної держави, її обов’язкові риси. Вони невід’ємні одна від одної. Законність можлива тільки при суворому дотриманні дисципліни усіма, фізичними і юридичними особами, а дисципліна, в свою чергу обумовлюється рамками закону.

Законність відображає стан дотримання вимог чинного законодавства України усіма суб’єктами, що наділені владними повноваженнями. Поняття законності в державному управлінні передбачає не лише діяльність відповідних суб’єктів (органів управління, їх посадових осіб тощо) в межах закону, але й здійснення покладених на них функцій в межах компетенції, що визначається спеціалізованими правовими актами.

Проте режим законності не може бути втілений в життя, якщо правові акти, що регулюють діяльність державних органів та їх посадових осіб будуть суперечливими (їх норми не узгоджуватимуться з нормами Конституції України та інших законодавчих актів), міститимуть норми, які не відповідають вимогам часу або ж недостатньо чітко визначатимуть правовий статус державних органів, їх завдання, повноваження тощо. Таким чином, законність передбачає також наявність системи законів, їх однакове розуміння та застосування.

Законність — багатогранне поняття, яке визначається по-різному Її можна розглядати як принцип діяльності держави, сутність якого полягає в обов’язку державних органів, інших фізичних і юридичних осіб діяти відповідно до вимог законів. Матеріальний зміст законності — у сукупності правил, обов’язків, дозволів, заборон, що регламентуються державою. Вони створюють стан, при якому суспільне життя, всі види державної діяльності підпорядковані неухильній дії права. Законністю досягаються узгодженість дій, організованість і порядок, тобто дисципліна у загальнодержавному масштабі. Отже метою законності є забезпечення правопорядку в суспільстві.

Якщо розглядати принцип законності щодо її практичного застосування, то законність означає, що всяке рішення державних і недержавних органів, уповноважених на те осіб не повинно суперечити чинному законодавству; має бути прийняте в межах компетенції органу або посадової особи, що його приймає; з додержанням необхідної процедури; мусить сприяти створенню, закріпленню або розвитку корисних для суспільства відносин.

Законність можна розглядати і як метод державного управління, тобто як сукупність прийомів, способів, за допомогою яких держава забезпечує належну поведінку своїх суб’єктів.

Для забезпечення режиму законності в державі мають бути створені належні умови, за яких порушувати вимоги законів було б непрестижно та невигідно. До таких умов варто віднести наступні:

1) економічні умови, що передбачають такий стан розвитку економічного потенціалу країни, який забезпечував би високий рівень життя громадян та значні економічні можливості державних органів;

2) політичні умови, що передбачають чітке визначення правового статусу вищих державних органів (Парламенту України, Кабінету Міністрів України, Президента України, судової системи України), наявність реально діючої системи стримувань і противаг в організації роботи державних органів, чітке розмежування їх компетенції, забезпечення ефективного механізму взаємного контролю;

3) соціальні умови, що передбачають наявність системи соціального захисту населення держави в цілому та особливої системи соціального захисту працівників державних органів, в тому числі й наявність системи соціального страхування;

4) наявність достатньої кількості правових норм, як б відповідали вимогам часу. Варто відзначити, що кількість правових норм має зменшуватися, постійно повинні виключатися застарілі, недіючі норми, які створюють баласт в правовій системі України, тобто повинна постійно здійснюватися систематизація правових норм;

5) наявність дієвого механізму примусу, який чітко працює в межах закону та поширюється на всіх осіб, які реально порушили законодавчі норми. Відзначимо, що сьогодні примус не завжди є ефективним та реально застосовується не до всіх (велика кількість осіб володіють імунітетом, примус не застосовується до вищих посадовців, нерідкими є випадки приховування правопорушень, в тому числі й шляхом здійснення корупційних діянь тощо, що не сприяє забезпеченню законності).

Варто відзначити, що важливою умовою законності і дисципліни в державному управлінні є висока правова культура громадян і апарату виконавчої влади, яка є елементом загального рівня освіти і культури суспільства. Для підвищення її рівня необхідно вживати ряд заходів, як то: здійснення правової просвіти, обов’язкове вивчення основ правознавства у школах, вищих навчальних закладах неюридичного профілю, роз’яснення положень окремих нормативних актів у засобах масової інформації тощо.

Таким чином, можна відзначити, що робота по зміцненню законності здійснюється у таких напрямках:

- розробка й прийняття законів, систематизація законодавства;

- вжиття заходів щодо попередження та припинення правопорушень, а також попередження вчинення корупційних діянь;

- відновлення порушених прав і свобод громадян, юридичних осіб, захист інтересів держави;

- покарання правопорушників;

- чітка регламентація правового статусу державних органів, посадових осіб, громадян, юридичних осіб, їх об’єднань;

- виховання у громадян поваги до законів, державних органів, бережливого ставлення до державного та іншого майна, підвищення рівня їх правової й загальної культури.

Якщо законність – це спосіб державного регулювання взаємовідносин у суспільстві, то дисципліна являє собою свідоме додержання всіма суб’єктами права встановленого порядку діяльності, точне і неухильне виконання ними своїх обов’язків, дотримання встановлених законом меж при реалізації належних їм прав. Забезпечення режиму законності неможливе без дотримання дисципліни, складовими якої є: планова дисципліна, договірна, трудова та фінансова дисципліна.

Забезпечення режиму законності та державної дисципліни здійснюється за допомогою організаційно-структурних формувань та організаційно-правових методів їх діяльності.

Організаційно-структурні формування – це спеціалізовані державні органи (наприклад, Антимонопольний комітет України, рахункова палата України, Державна митна служба України, Державний комітет статистики України) та громадські організації (наприклад, добровільні народні дружини, комітет виборців України, Асоціація великих платників податків України тощо), на які покладений обов’язок щодо підтримання законності в Україні.

Організаційно-правові методи – це особливі види діяльності, практичні прийоми, операції, норми роботи, які застосовуються державними органами і громадськими організаціями для забезпечення законності та дисципліни.

Отже, законність і дисципліна — це ознаки правової держави, сукупність форм і методів державного управління, які знаходять своє відображення в чинному законодавстві і за допомогою яких держава регулює взаємовідносини в суспільстві, досягається стан законослухняної поведінки об’єктів управління.

 

2. Загальна характеристика способів забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні

 

Законність і дисципліна в державному управлінні забезпечуються трьома основними способами — проведенням контролю, здійсненням нагляду та за допомогою звернень громадян. Варто відзначити, що вказані заходи не є одноактними діями та можуть бути реалізовані як проведення різних видів перевірок, подання заяв, скарг, пропозицій тощо. Та й здійсненню цих конкретних юридично значущих дій передує переконання, яке виявляється в попередженні, роз’ясненні, вихованні, а також в утворенні певних стимулів законослухняної поведінки суб’єктів державного управління.

Забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні досягається в процесі повсякденної діяльності державних органів і знаходить своє зовнішнє відображення в таких діях:

- припиненні порушень законів і дисципліни;

- здійсненні заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують;

- відновленні порушених прав і законних інтересів громадян, громадських організацій;

- притягненні до відповідальності і покарання осіб, винних у порушенні законності і дисципліни;

- створенні атмосфери невідворотності покарання за порушення вимог законності і дисципліни;

- вихованні працівників апарату управління в дусі суворого додержання існуючих правил.

Цим забезпечується додержання законності кожною ланкою державного управління, кожним службовцем з метою організації їх чіткої роботи, підтримання державної дисципліни, а також охорони і захисту прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб у повсякденній діяльності апарату управління.

Контроль, як засіб забезпечення законності, являє собою діяльність по перевірці фактичного стану справ на підконтрольному об’єкті, виявленню недоліків, помилок, зловживань, їх усунення, а також притягнення до відповідальності винних осіб.

Перевірка виконання – полягає в оцінюванні виконання конкретного рішення вищого органу підпорядкованим органом чи установою.

Нагляд як спосіб забезпечення законності в державному управлінні полягає в перевірці виконання законів піднаглядним суб’єктом та попередження про виявлені порушення уповноважених осіб. На відміну від нагляду, контроль не передбачає можливості втручання в адміністративно-господарську діяльність піднаглядного суб’єкта.

Різновидами громадського контролю є подання громадянами скарг, заяв або пропозицій.

Скарга – це звернення громадян до відповідних органів з приводу порушення законності, особистих суб’єктивних прав (наприклад, скарга на незаконні дії працівників апарату управління).

Заява – це звернення громадян, не пов’язані з порушенням суб’єктивних прав і містять прохання особистого характеру, або повідомлення про такі порушення законності, які не зачіпають їх прав і законних інтересів (наприклад, заява про призначення пенсії).

Пропозиція – це звернення громадян, направлені на усунення виявлених недоліків у діяльності органів державного управління, покращення стану справ, зміцнення дисципліни і порядку (наприклад, пропозиція про зміну режиму роботи конкретного державного органу на більш зручний для прийому громадян).

Таким чином, засоби забезпечення законності являють собою діяльність компетентних органів і організацій, а також громадян щодо запобігання, виявлення, усунення порушень законності та притягнення винних до відповідальності.

 

3. Контроль як спосіб забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні

 

Адміністративне регулювання економічних процесів є важливою складовою державного управління в цілому. Адже саме завдяки такому регулюванню забезпечується реалізація економічної політики держави, створюються рівні умови для здійснення підприємництва, реалізації громадянами та їх об’єднаннями тих прав і свобод, що мають економічну основу. Проте суб’єкти права, які використовують свої юридичні можливості у підприємництві, на жаль, не завжди співвідносять свою поведінку з вимогами правових норм, часто порушують правові приписи, намагаючись при цьому приховати факти відповідних порушень. Зважаючи на те, що рівень правової свідомості та правової культури переважної більшості громадян є далеким від ідеалу, держава змушена вживати заходів для того, щоб виявляти факти правопорушень та застосовувати відповідні заходи впливу до правопорушників. Одним із способів виявлення порушень чинного законодавства України є проведення контрольних заходів.

Контроль — основний спосіб забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, один із найважливіших елементів державного управління. Без організації та здійснення контролю неможлива належна робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур. Контроль також є одним з основних дисциплінуючих чинників поведінки громадян. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери: народне господарство, соціально-культурну, адміністративно-політичну діяльність, міжгалузеве державне управління. Сама контрольна діяльність здійснюється шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, витребування звітів, проведення рейдів, оглядів та ін.

Головними напрямками здійснення контролю в сфері державного управління є такі:

1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни;

2) використання державних ресурсів;

3) виконання природоохоронного законодавства;

4) підбір і розміщення кадрів у державному секторі;

5) виконання соціальних програм та ін.

Контрольна діяльність включає до себе низку послідовних дій, яку можна розділити на три стадії: підготовчу, центральну (або аналітичну) та підсумкову. В свою чергу вони самі наповнюються конкретними стадіями-діями.

На підготовчій стадії: 1) обирається об’єкт контролю; 2) визначається предмет контролю (встановлюється, що саме слід перевірити); 3) встановлюються засоби здійснення контролю; 4) підбираються (призначаються) особи, які здійснюватимуть контроль; 5) складаються плани його проведення.

На центральній (аналітичній) стадії здійснюються збирання і оброблення інформації. Зібрана інформація (в тому числі й одержана від різних джерел) аналізується, порівнюється з реальним станом справ на об’єкті, що перевіряється, оскільки інформація, одержана від керівництва такого об’єкта та з інших джерел, може не збігатися.

До підсумкової стадії належать такі дії, як: 1) прийняття рішення за результатами контролю; 2) доведення його до адресата (а в необхідних випадках і до відома громадськості, правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю); 3) надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об'єкті; 4) контроль за виконанням рішень, прийнятих за підсумками контролю.

Контроль як спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управління базується на таких принципах:

1) універсальність – це означає, що контроль має охоплювати всі ділянки державного, господарського та соціально-культурного будівництва;

2) систематичність – контроль проводиться не одноразово, час від часу, а за певною схемою, постійно, через певні проміжки часу (один раз на рік, щомісяця, щодня тощо);

3) безсторонність – досягається шляхом покладення завдань контролю на осіб, які не зацікавлені в його результатах;

4) реальність – забезпечується наявністю необхідних кваліфікованих кадрів контролерів;

5) дійовість, оперативність, результативність – припускають швидке проведення контрольних дій контролюючим органом у разі одержання повідомлень про порушення, запобігання правопорушенням і причинам, що їм сприяли, своєчасне вжиття заходів щодо їх усунення, притягнення у відповідних випадках винних до відповідальності;

6) гласність – дає можливість, а у деяких випадках і стає обов’язком доведення результатів контролю до відома громадськості або правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю.

Контроль можна класифікувати: за органами, які його здійснюють; за сферою діяльності, яка підлягає контролю; за формами його проведення.

Контроль здійснюють: 1) органи законодавчої влади (Верховна Рада України); 2) Президент України та його Адміністрація; 3) представницький орган АРК — Верховна Рада АРК; 4) органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, міністерства, державні комітети та інші відомства, місцева державна адміністрація та її підрозділи, адміністрація підприємств, установ, організацій; 5) судові органи (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, арбітражні суди); 6) спеціальні контролюючі органи — державні інспекції та служби (пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба тощо); 7) органи місцевого самоврядування (місцеві ради та їх виконавчі органи).

За сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяється на відомчий, міжвідомчий та над (або поза) відомчий.

Відомчий контроль здійснюється міністерствами і відомствами усередині відповідної структури (тому його ще називають внутрішньовідомчим контролем). Такий контроль тісно пов’язаний із завданнями, що стоять перед міністерствами і відомствами. Загальні питання його організації та проведення регулюються Положенням про відомчий контроль у системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління. Відповідно до цього акта в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади створюються і функціонують самостійні внутрішньовідомчі контролюючі структури — контрольно-ревізійні підрозділи, завданням яких є перевірки фінансово-господарської діяльності підпорядкованих їм державних (казенних) підприємств, установ і організацій. Порядок організації і проведення ревізій та перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій визначається інструкціями, які затверджуються керівниками міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за погодженням з Головним контрольно-ревізійним управлінням України.

Сутність міжвідомчого контролю полягає в тому, що він здійснюється органом міжгалузевої компетенції за виконанням загальнообов’язкових правил, які діють у відповідній сфері. Особливістю міжвідомчого контролю є те, що він виключає підпорядкованість, тобто здійснюється органом іншої відомчої належності. Друга особливість такого контролю полягає в тому, що коло питань, яке має право перевіряти орган міжвідомчого контролю, є вузьким, спеціальним, тобто прив’язане до завдань, які стоять перед цим органом. Наприклад, Державний комітет статистики України контролює тільки порядок організації та ведення статистичної звітності міністерствами, державними комітетами та іншими відомствами.

Надвідомчий контроль здійснюється органами загальної компетенції – Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АРК, місцевими державними адміністраціями з питань господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва незалежно від відомчого підпорядкування об'єктів контролю.

Контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності — нагляду, хоча у них є деякі однакові риси. Їх поєднують єдина мета — забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи — перевірки, витребування звітів, пояснень та ін., обов’язковість вказівок. Але контроль на відміну від нагляду проводиться повсякденно і безперервно широким колом органів. Нагляд же здійснює єдиний державний орган — прокуратура.

В літературі тривалий час побутувала думка про те, що контроль являє собою особливий вид діяльності відповідних державних органів, який спрямований на виявлення існуючих порушень у виконанні підконтрольними суб’єктами покладених на них завдань і реалізації визначених функцій та покарання порушників.

Виходячи з викладеного, можемо виокремити особливості контролю як форми здійснення управлінської діяльності. Це, по-перше, діяльність державних органів чи їх посадових осіб, необхідність здійснення якої визначена їх компетенцією. По-друге, метою здійснення контролю є виявлення порушень в діяльності підконтрольних суб’єктів права, тобто невідповідностей змісту діяльності тим правовим приписам, що її регулюють. По-третє, свої контрольні повноваження відповідні державні органи можуть реалізувати виключно по відношенню до підконтрольних суб’єктів. По-четверте, здійснення контрольних повноважень передбачає можливість контролюючого органа втручатися в господарську діяльність підконтрольного суб’єкта, причому згода на таке втручання в останнього не вимагається.

На відміну від контролю, нагляд традиційно вважається більш “м’яким”, оскільки не передбачає втручання в діяльність піднаглядного суб’єкта, а має на меті виключно „візуальне” спостереження. Незважаючи на те, що в ході здійснення нагляду також можуть бути виявлені порушення чинного законодавства, орган державного нагляду може лише повідомити про такі факти відповідні контролюючі органи.

І нагляд, і контроль широко застосовуються у практичній діяльності держави. Це дозволяє не лише виявляти факти вчинення порушень чинного законодавства громадянами, їх об’єднаннями, державними й недержавними органами та організаціями, але й попередити можливість вчинення правопорушень у майбутньому. Але із здобуттям Україною незалежності та проголошенням на рівні Основного Закону держави людини як найвищої соціальної цінності, і нагляд, і контроль набули дещо іншого значення. Сьогодні вони сприймаються вже не тільки як “превентивно-каральні” заходи (хоча превентивна функція не втратила свого значення), але як заходи, в ході яких викриваються свідомі чи несвідомі порушення в діяльності підконтрольних та піднаглядних суб’єктів та вказуються можливі шляхи усунення таких порушень. Таким чином можемо зробити висновок, що змінилася власне мета контролю, яка сьогодні полягає не тільки в покаранні правопорушника, але й виявленні фактів, що сприяють вчиненню порушень, визначенні шляхів та напрямків боротьби з відповідними порушеннями силами самого правопорушника. Тобто контроль отримав ще й превентивно-інформаційне навантаження, мета якого – донести до правопорушника суть, значення викритих порушень та вказати можливі й необхідні шляхи для їх подолання й недопущення в майбутньому.

Сутність контролю полягає в спостереженні за відповідністю діяльності підконтрольного об’єкта тим розпорядженням, які він (об’єкт) одержав від суб’єкта управління (відповідного державного органу чи посадової особи) та у втручанні в таку діяльність у тих випадках, коли це законодавчо необхідно та процесуально можливо. Мета контрольної діяльності полягає в тому, що в ході її реалізації виявляються результати діяльності суб’єкта, допущені відхилення від вимог управлінських рішень, від прийнятих принципів організації управлінської діяльності, причини цих відхилень, а також визначаються шляхи подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи.

Контрольні заходи – це не просто спосіб реалізації владної компетенції відповідних державних органів. Вони є одним із способів забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні та можуть бути віднесені до превентивно-каральних, оскільки спрямовані на виявлення правопорушення з боку підконтрольного суб’єкта та застосування примусових заходів, включаючи й можливість притягнення до адміністративної відповідальності за умови виявлення розбіжностей між його юридичною та фактичною діяльністю.

Питання про контроль є найменш врегульованим чинним законодавством України. Зокрема, не визначено єдиного підходу до вирішення питання про форми проведення контрольних заходів у різних галузях і сферах державного життя, про юридичні наслідки контролю, періодичність проведення контрольних заходів на підприємствах різних форм власності, а також у державних установах тощо.

Виходячи з того, що контроль передбачає можливість втручання в діяльність підконтрольного суб’єкта, він не завжди прихильно сприймається останніми. Крім того, непоінформованість підпорядкованих суб’єктів про зміст та обсяг повноважень контролюючих органів створює широке коло для зловживань посадовими особами таких органів. З метою запобігання порушень та впорядкування діяльності контролюючих органів, законодавством встановлений обов’язок їх посадових осіб здійснювати процесуальне оформлення результатів перевірки. Отже факт проведення перевірки являє собою юридично значиму дію, а її результати повинні бути закріплені в контрольному акті, що складається з таких частин:

- установча, яка місить такі реквізити як найменування акта, місце і час винесення акта, дані про підконтрольного суб’єкта, у відношенні якого проводиться контроль, найменування контролюючого органа, коло питань, що з’ясовувалися в ході здійснення контролю);

- констатуюча - містить аналіз фактичних обставин справи, стан справ на підконтрольному об’єкті. Це частина документа, в якій відображається суть виявлених порушень;

- мотивувальна - містить вказівку на юридичні норми, порушення яких було виявлено в ході здійснення контрольних заходів;

- резолютивна - містить кінцеві висновки щодо встановлених фактичних обставин справи та приписи щодо усунення виявлених порушень.

Контроль, як правило, обмежується перевіркою належного виконання суб’єктами права тих прав та обов’язків, які визначені чинним законодавством України. Якщо державні органи здійснюють контроль суб’єкта господарювання, то він обмежується періодом його фактичної господарської діяльності. Проте часто мають місце випадки, коли відповідні державні органи контролюють стан виконання зобов’язань тими суб’єктами господарювання, які вже припинили свою діяльність. Так при достроковому припиненні дії ліцензії, що надає право користування надрами, від колишнього ліцензіата вимагається здійснення цілої низки дій: консервація ділянки надрокористування, приведення її в придатний для подальшого використання стан, забезпечення схоронності господарських споруд тощо. Здійснення цих дій забезпечується можливістю застосування примусових заходів адміністративного характеру.

Аналізуючи чинне законодавство України, можна виділити сутність та зміст загальних повноважень контролюючих органів:

- проводити перевірки діяльності підконтрольного суб’єкта на предмет відповідності здійснюваної діяльності встановленим вимогам і умовам;

- проводити перевірки на предмет наявності у суб’єкта підприємницької діяльності дозвільного документа (ліцензії, сертифіката, дозволу, атестата), якщо він здійснює один з видів діяльності, що підлягають обмеженню;

- подавати запити й одержувати від підконтрольного суб’єкта необхідні пояснення та довідки з питань, що виникають під час проведення контрольних перевірок;

- вимагати від підконтрольного суб’єкта створення відповідних умов для проведення контрольної перевірки;

- складати на підставі результатів перевірок акти (протоколи) із зазначенням виявлених порушень, якщо такі порушення були виявлені;

- виносити рішення, відповідно до яких на підконтрольного суб’єкта покладаються обов’язки щодо усунення виявлених порушення;

- вимагати від підконтрольного суб’єкта надання інформації про усунення ним виявлених порушень.

Як свідчить практика, сутність виявлених порушень у діяльності підконтрольних суб’єктів є практично однотипною. Все дозволяє вказувати на недосконалість чинного законодавства, а також на потребу застосування більш жорстких санкцій до порушників, які вже притягувалися до відповідальності за повторювані правопорушення.

На жаль, ефективність проведення контролю часто визнається невисокою через відсутність системи гарантій діяльності самих контролюючих суб’єктів. Таку систему можна представити в наступному вигляді:

а) чітке законодавче визначення правового статусу учасників контрольної діяльності;

б) достатній ступінь урегульованості процедури проведення контролю;

в) підконтрольність, підзвітність і піднаглядність самих контролюючих органів;

г) встановлення адміністративної відповідальності за неналежне здійснення контрольної діяльності;

д) матеріально-технічне забезпечення контрольної діяльності [6, с. 112].

Основним завданням органів, що здійснюють нагляд і контроль є не тільки виявлення порушень умов здійснення господарської діяльності, але і профілактика даних порушень. Багато вчених адміністративістів відзначають, що профілактика є найбільш перспективним видом контрольної діяльності.

Отже, контроль можна охарактеризувати як складову частину (елемент) управління, що забезпечує систематичну перевірку виконання Конституції, законів України, інших нормативних актів, додержання дисципліни і правопорядку і полягає у втручанні контролюючих органів в оперативну діяльність підконтрольних органів, даванні їм обов’язкових для виконання вказівок, припиненні, зміні чи скасуванні актів управління, вжитті заходів примусу щодо підконтрольних органів.

Нагляд же має за мету виявлення та попередження правопорушень, усунення їх наслідків та притягнення винних до відповідальності. без права втручатися в оперативну та господарську діяльність піднаглядних об’єктів, зміни чи скасування актів управління.

Таким чином, можна стверджувати про необхідність удосконалення чинного законодавства з питань реалізації контрольних повноважень різними державними органами, оскільки зазначені органи наділені подвійним завданням: забезпечити законність та дисципліну при здійсненні юридично значимої підконтрольної діяльності суб’єктами права, не порушуючи при цьому балансу інтересів громадян, суспільства та держави.

 

Питання для самоконтролю

1. Визначте поняття режиму законності і дисципліни в державному управлінні

2. Дайте загальну характеристику способів забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні

3. Визначте види і способи здійснення контролю як способу забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні.

 

ТЕМА 11: МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. ПЕРЕКОНАННЯ ТА ПРИМУС В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

1. Поняття та ознаки методів державного управління

2. Види методів державного управління

3. Переконання як метод державного управління

4. Поняття й особливості адміністративного примусу

5. Види заходів адміністративного примусу

6. Застосування вогнепальної зброї як спосіб попередження та припинення правопорушень

7. Адміністративне затримання громадян як вид адміністративного примусу

8. Поняття та види адміністративних стягнень

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-12-07; Просмотров: 2301; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.126 сек.