Д. Київська романтика 2 страница

7. Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вживання народно-пісенної поетики є улюбленим засобом романтиків. Шевченко вживає й інші засоби романтичної поезії, бо без сумніву, це був той поетичний напрям, який Шевченко знав, кохав, у якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчості.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в класицистичному дусі, не «салонізованих» — цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень із часу заслання вже згадувано, Шевченко використовує і специфічно українські «думи» та наслідує думу в поемі «Сліпий»(«Невільник»). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баладу та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків класицизму. Балада, оповідання про якусь, здебільшого трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, поєднує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці класицизму. В українській поезії балади Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до ориґінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні («Хустина»=«У неділю не гуляла», «Хустка», «Хустина»= «Чи то на те Божа воля?», «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини»). Власне, до балад наближаються такі історичні вірші Шевченка, як «Тарасова ніч», «Гамалія»і т. д. Поруч із цим Шевченко пише численні «байронічні поеми», тобто поеми «вільної форми», де теж змішуються ґатунки, бо іноді до вірша приєднується навіть проза («Гайдамаки», «Сотник»), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. «Катерина», «Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Сова», «Єретик», «Невольник», «Наймичка», «Відьма», «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Титарівна», «Марина», «У Вільні городі преславнім», «Сотник», «Петрусь» — це довгий шерег цього улюбленого в Шевченка романтичного ґатунку, та й 1857 p. він починає наново з «Москалевої криниці», а обидві пізніші поеми «Неофіти» та «Марія» мають усі типові риси «байронічної поеми».

Гляньмо, в чому характерні риси «байронічної поеми». Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в «Катерині»(але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі ґрадації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільшого відразу, без довшої підготовки («Не слухала Катерина ні батька ні неньки.», «У неділю вранці рано...», «У Оглаві...»), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру («Кохайтеся, чорнобриві...»). Саме оповідання затор увесь час перериває своїми власними міркуваннями («Отаке то на сім світі роблять людям люди», 40 рядків; «Сирота собака має свою долю» — 11 рядків; «То не вітер, то не буйний» — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб («Катерино, серце моє!» — 8 рядків; «Не плач, Катерино» — 11 рядків), до читача («Отаке то лихо, бачите, дівчата» — 9 рядків, «Не питайте, чорнобриві»), питає в себе самого що діється з дійовими особами («Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?» — 6 рядків, «Де ж Катруся блудить?». «...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...»), або перебиває оповідання іншим способом («...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились»). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії («Сотник», «Відьма», «Гайдамаки», «Москалева криниця»). Тимчасом основні події в, розвитку сюжету лише коротко намічено побіч широких картин загального характеру («Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа», «Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...» і т. д.). Поруч із загальними засобами руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власні, напр., численні вставні пісні («Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Марина», «Сотник»). Щоб добре собі уявити різницю цієї «цільної форми» та традиції класицизму, достатньо порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній «Енеїді» Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу як і почав («А мати вже спала!», «Два трупи на полі найшли і на могилі поховали», «І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...», «сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь»).

Щодо стилістики, то стиль «байронічної поеми» Шевченка де в чому типовий для його віршів узагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його балад і для інших віршів, викликають певну «поетичну неясність». Те, про що класицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь ЯремиГалайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є «байронічні поеми», можуть мати мініатюрний обсяг, лише «Гайдамаки» наближаються до розмірів неромантичної «епопеї»), романтична поема та романтична поезія взагалі значно перевищує інші напрямки «глибиною» змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши «Великий Льох», який він називає ще й «містерією». Навмисне трохи неясна символіка «містерії» є символічним витлумаченням усього минулого та сучасного України. Але це саме символічне значення мають у Шевченка численні інші місця, в яких символіка (на жаль!) неромантичному читачеві не впадає в вічі. Що в «Катерині» символічно змальована доля України, це зрозуміли навіть цензори того часу, викресливши символічний малюнок на початку 4-ої пісні:

«Попід горою яром-долом,

мов ті діди високочолі,

дуби з Гетьманщини стоять;

в яру гребелька, верби в ряд,

ставок під кригою в неволі...»

Так само символічний «орел чорний»(Росія) в заспіві «Кобзаря». Але, не зупиняючись на численних символічних мотивах поезії Шевченка, нагадаємо лише образ матеріпокритки, до якого Шевченко повертається так часто; чи з особистих переживань, чи з переказів образ цей виріс, — байдуже; але цей образ у Шевченка, без сумніву, символізує долю України, підманеної та обдуреної «москалем», то кидає сина; син — сучасне Шевченкові покоління, що має помститися за матір. Пізніше ця символіка змінюється (див. далі Е. 2). Інша символічна тема Шевченка — кобзар, бандурист, уже в польській українській школі та в харківській романтиці — символ поета. Інші символи поета — соловейко та орел (з «Слова о полку Ігоревім»).

8. Так ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч («Реве та стогне Дніпр широкий» цілком нав’язується до традиції української романтики — див. приклади VII. Г. 3 — 4), пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер — знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів — Котляревського, Гребінки, Гоголя... Далі — козак як борець за волю; селянин, у якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), — це все теми, узяті з народної поезії або власного життєвого досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Шевченко знає й загально-романтичні теми — фантастику (русалки, жінку, що обертається на рослину, — пор. чеські балади Ербена), божевілля («Відьма», «Сова» і т. д.). Власне, в своїх поемах Шевченко має виключно романтичну тематику «романтики жаху»; шлях його героїв — шлях до загибелі*, — самогубство («Катерина»), божевілля («Відьма», «Сова», «Марина»), розбійництво («Варнак»), Сибір («Варнак», «Петрусь»), дітозгубство («Титарівна»), отруєння чоловіка («Петрусь»), зґвалтування дочки («Княжна»), самотність («Сотник», «Москалева криниця»), катування, пожежі, вбивство власних дітей, страта («Гайдамаки», «Єретик») і т. д.

* Тут з Шевченком можна порівняти з ним спорідненого словацького романтика Янка Краля.

Поглядно «щасливий»кінець мають лише «Наймичка» та «Невольник». Може, в цьому ухилі до «романтики жаху» найбільша історична обмеженість поезії Шевченка. Найбільше ми почуваємо цю обмеженість, читаючи такі рядки, як:

«До сльоз, до крови, до пожару —

до всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

спечеш дитину на огні...»

Або:

«Марина гола на-голо

перед будинком танцювала

у парі з матір’ю, і — страх! —

з ножем окровленим в руках

і приспівувала:

«Чи не це та ж кумася,

що підтикалася?..»

Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не випадково, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні — «дума», починає говорити про свої вірші, як про «думи», «думки». В них справді поза образами багато думок, ідей, а крім музичності, для віршів Шевченка характерні і надзвичайно вдалі «поетичні формули», віршовані афоризми, в яких часто гостро сформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами «інструментації»:

бо вас лихо на світ на сміх породило... с-ли-х-на-с-на-с-х-ил

Борітеся — поборете: | бо-те-бо-те

вам Бог помагає; ва-бо-по

за вас сила, за вас воля за-ва-ла-за-ва-ля

і правда святая. ав-в-вя-ая

Але «формули» і без інструментації прозорі, вразливі, найліпші приклади української афористичної мови і досі:

«Од молдаванина до фіна

на всіх язиках все мовчить...

Бо «благоденствує»...

«Люди гнуться, як ті лози,

куди вітер віє;

сиротині сонце світить,

світить та не гріє...»

«В своїй хаті — своя правда

і сила, і воля!»

«От де, люди, наша слава,

слава України!»

«Без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна та правдива,

як Господа слово!»

Майже немає вірша, де такі поетичні формули відсутні.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. «Слово», «Правда», «Слава» — три основні поняття, якими пройняте усе поетичне думання Шевченка. «Слава» — для Шевченка — це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо «все гине — слава не поляже», це «святая слава», і Шевченко вірить:

«І забудеться срамотня давняя година,

і оживе добра слава, слава України!

І світ ясний, невечірній, тихо засіяє!»

«Слава», що може ще ожити, — про неї мріяли й інші українські романтики. Але в Шевченка «Слава»зв’язана з тією вічною «Правдою»(або «правдою і волею»), що для нього в кожному разі лежить у будучим. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: «Скрізь неправда, де не гляну»; «Розбійники людоїди правду побороли»; Шевченко сам «карається»«за правду на світі». І його поривання ніяк не до минулого, і вже ніяк не до сучасності, а лише до майбутнього:

«Нехай же серце плаче, просить

святої правди на землі...»

«Може ще раз сонце правди

хоч скрізь сон побачу...»

«Встане правда, встане воля,

І тобі одному

поклоняться всі язики

во віки і віки...»

І саме це цілковите спрямування всіх бажань, усіх надій у майбутнє робить Шевченка поетом-пророком. Бо він бореться за будучину, і знаряддям його є «Слово»:

«...Орю

свій переліг, убогу ниву,

та сію слово: добрі жнива

колись то будуть...»

«Кому ж її (думу. Д. Ч.) покажу я,

і хто тую мову

привітає, угадає

великеє слово...»

«Великеє слово», «сльози-слова» поетові хочуть стати вогнем, полум’ям:

«Пошли мені святеє слово,

святої правди голос новий»

..........................

«Подай душі убогій силу,

щоб огненно заговорила,

щоб слово пламенем взялось

щоб людям серце розтопило,

і по Украйні понеслось,

і на Україні святилось

те слово...»

Слова поета якоюсь мірою Божі слова, бо поет — Божий пророк. І «правда і воля», і «слава» залежні не лише від заклику поетового, але безпосередньо від Божого слова, Божої волі:

«Ми віруєм Твоїй силі

і слову живому...»

«Неначе срібло куте, бите

і семикрати перелите

огнем в горнилі, словеса

Твої, о Господи, такії...»

Слово, що оновить життя народу, що покличе поснулих до нового життя, що їх «збудить» — так уявляє собі свою поетичну творчість Шевченко. До неясного образу «воскресіння» України романтиків приєднуються у Шевченка біблійні образи:

«І, о диво! Трупи встали

і очі розкрили;

і брат з братом обнялися,

і проговорили

слова тихої любови

на віки і віки...» —

або й зовсім нові, вперше втілені в українській літературі революційні заклики:

«...Вставайте,

кайдани порвіте,

і вражою злою кров’ю

волю окропіте...»

«...Громадою обух сталить,

та добре вигострить сокиру,

та й заходитися будить,

а то проспить собі небога

до суду Божого страшного...»

Різноманітне розуміння вкладали та вкладають у Шевченкові образи та поняття. І це не диво — як поет він і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики, але одно було засновком усіх його образів та думок, понять про «Правду», «Волю», «Славу», в ім’я яких він «став... на розпутті... Ієзекіїлем» — уявлення про Україну та український народ, як про живі цілості, колективи, особливості в сім’ї народів та держав; і «сон», але вже не «смерть»України для нього — не втрата звичаїв та навіть мови (як син села, він добре знав, що такої втрати немає, та почував, що вона не загрожує), а лише політичне поневолення Російською державою та царизмом. Ця думка, висловлена Шевченком лише кілька разів, цілком поривала з українською традицією російського патріотизму 18 — 19 ст. і забезпечувала Шевченкові місце не лише в історії літератури, а і в історії української політичної думки.

9. Поза віршовою спадщиною Шевченка стоїть «українська дія» «Назар Стодоля», яку писано в петербурзькі роки, спочатку по-російськи, а потім перекладено автором українською мовою. Від інших драматичних спроб Шевченка не залишилося сліду. Драма на досить традиційний сюжет: дочка, що її батько-сотник хоче видати за багатія-полковника, втікає з Назаром; батько їх наздоганяє, але приятелі звільняють Назара та хочуть забити сотника; урятований Назаром сотник несподівано кається та йде в ченці «спокутувати свої беззаконія». За винятком добрих сцен, драма має характер романтичної примітивної мелодрами. Мова нечиста, бо Шевченко, мабуть, ще не виправив свого перекладу; достатньо згадати жахливе в устах української дівчини «батюшка». Драматичну дію переривають співи та танці; вставлено етнографічну сцену сватання. П’єса не гірша, але й не ліпша від інших українських мелодрам 19 віку.

10. Найглибший слід поруч із Шевченком залишив українській духовній історії першої половини XIX ст. Панько (Пантелеймон) Куліш (1819 — 97). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Він, щоправда, був уже автором кількох творів російською мовою: оповідань, дивовижної «Пам’ятної книжки для поміщиків Чернігівської губернії», що нагадує тенденційні «Листи...» Квітки та пізнішу «Переписку» Гоголя; історичного нарису «Повесть об Украине», романтичного історичного роману «Михайло Чарнишенко» та одного українського твору — «Україна»(1843, див. далі). Українські вірші, оповідання «Орися»так само як і різні етнографічні матеріали, всі вже готові до друку чи навіть видрукувані, не виходили ще в світ; з українського роману «Чорна Рада» видано було лише кілька розділів російською мовою.

Все ж особистість Куліша як письменника в його молоді роки для нас досить ясна з його невеликої спадщини. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно змінює свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Ми побачимо, що вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталості, ніж змін. Доля Куліша — доля типової романтичної людини. Його «мінливість» є лише виявом романтичного прагнення «повноти», всебічності, він є представником того романтичного тину, який прагне досягнути ідеалу всебічності шляхом постійного руху, постійних змін... Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіастичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав.

Джерела Кулішевої думки різноманітні: поруч з особистими впливами неясного українофільства та слов’янофільства Максимовича, якому Куліш допомагав у науковій праці, стоять впливи чужих кіл: російського слов’янофіла Плетньова та польського українофіла М. Ґрабовського (див. VII. В. 3). Але головні джерела — невтомні студії на власному та чужому полі. Багато українських романтиків черпало з випадкових джерел; джерела Куліша завжди перші джерела, і часто зовсім несподівані та далекі від української тематики.

«Україна» (1843) перехоплює «високий стиль» «Книг битія українського народа». Куліш робить спробу, користуючись народними думами, збудувати великий український історичний епос, який він сам порівнює з Іліадою. Те, чого в думах для України бракує, Куліш доповнює сам: він «зложив отсе старими словеси новії думи», які він «попритулював» до дійсних народних». Він не фальшує, а старанно відзначає походження своїх текстів. Перша книжка з 12 дум довела оповідання якраз до Хмельницького. Твір Куліша втратив тепер інтерес для читача, але не можна його через це недооцінювати. Стилізація мови в дусі дум проведена послідовно. Зустрічаємо нормальні пісенні епітети, гіркі сльози, щирії молитви, безбожний Батий — або «вовки сіроманці» і т. д. Численні формули з дум — «сурми сурмили», «військо збирати в похід виступати», «козаки теє зачували». Також і подвійні слова, зокрема, типові для дум. Куліш розсипає рясно: мед-вино, думає-гадає, випитуєсповідає, пише-приписує, кургани-могили: деякі з них — витвір самого Куліша.

Ось, наприклад, типові рядки:

«Та по широкому та по далекому Дунаєчку

злая буря вихожає-виступає,

козаків до землі чуждої провожає.

А з низу буйний вітер віє-повиває.»

Крім дум, Куліш користується і стилем «Слова о полку Ігоревім»:

«Тоді вже на Вкраїні рідко де плугатарі на воликів гукали,

а частіше ворони на полях кричали,

труп ділячи поміж собою,

а галки свою річ говорили,

збираючись летіти на кривавеє поле...

а самії дерева од жалості до землі приклонились...»

На жаль, Куліш не уникнув деяких невдалих образів. У кількох місцях до дум повставлювано історичні народні пісні іншого типу. Одна з них (пісня про міфічного Півтора-Кожуха) навіть не без травестійних нот.

Маленьке оповідання «Орися» — дочка сотника зустрічає уперше свого нареченого, вийшовши з служницями прати на річку над Трубайлом, — ситуація, як це відзначає сам Куліш, є наслідуванням зустрічі Одіссея з Навзікаєю із 6 пісні «Одіссеї»). Оповідання написане ніби в стилі Квітки, але на відміну від Квітчиного стилю, Куліш пише цілком серйозно, без усякого претирства та без поглядання на своїх героїв «згори». Ще характеристика Орисі гіперболічно ідеалізована: Орися «краща й над ясну зорю в погоду, краща над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце...»Але далі — усюди цілком серйозний тон; гарні порівняння: «мов у зеркалі, видно вводі і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучеряві в’язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою»; або: «Із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими, червоніє літо — повен віз дівчат у квітках та в намисті»... Все це народне, але не «просто народне»!

11. Справді визначний твір молодих років Куліша — це його історичний роман «Чорна Рада» (вийшов повністю 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман — великою мірою спроба «скориґувати» ідеалізований образ козацтва з «Тараса Бульби» Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину, може, лише романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної, невиразної постаті України дати, може, не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й неґативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартніша. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні класи, з різними інтересами, пориваннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім «живий», було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш.

«Чорна Рада», звичайно, не досягає мовного та стилістичного вміння Гоголя, але має чималі мистецькі вартості. Дія збудована на вдалому сплетенні Історії «Чорної Ради»1663 року і вибору Брюховецького в гетьмани замість Сомка та історії Петра Шрамченка і Лесі Череванівни, нареченої Сомка, яка по смерті Сомка одружується з Петром. Головне завдання автора — ніби змалювати різні характери, суспільні та індивідуальні, та різні групи українського населення. Роман є «романом психологічних типів та суспільних конфліктів» (В. Петров). За традицією В. Скотта, змальовуючи масові сцени, Куліш дає картину різноманітних соціальних інтересів і конфліктів, що на цих інтересах базуються. В цих конфліктах беруть участь люди різної поваги, характеру, вдачі. Замість ідеалізованого образу дістаємо образ народу з різноманітним, широким життям. Історичні сили, козацтво понизове та городове, міщани, старшина, селянство, змальовані Кулішем на підставі його студій методом Вальтера Скотта, — з окремих реплік, заміток окремих людей складається суцільна картина наростання та зміни настрою натовпу; Куліш малює, а не витлумачує та освітлює, — в цьому мистецька сила роману. Психологічне змалювання різних характерів, за винятком досить блідих образів жінок (хоча Куліш і підкреслює роль жінки на Україні), збудоване великою мірою на участі героїв у подіях: маємо егоїстів («усяке, як звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає» — каже про них Шрам) та людей ідеї (Сомко, Шрам), поруч із ними переходові типи (Черевань, Золотаренко). Перші перемагають, люди ідеї гинуть у вирі боротьби, але й егоїсти теж здебільшого по перемозі не досягають своїх цілей. Найглибше та й найцінніше в українському житті бачить Куліш у тих людях, що взагалі в подіях участі «серцем»не приймають. Це співець — «Божий чоловік» та запорожець — Кирило Тур. Високо стоїть ідеал лицарства та боротьби за «правду», який рухає Сомком, але ще вище усвідомлення, що все є «суєта суєтствій».

Роман має чимало романтичних сторінок — двобій, викрадання панночки, нічне переслідування, ефектні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване, на противагу таким самим мотивам у «Чарнишенкові», дуже природно, так що читач зовсім не помічає їх традиційного характеру. Мова має чимало етнографічних та старовинних слів, що їх Куліш здебільшого пояснює або ставить їх у такий контекст, що їх кожний сам зрозуміє («жовніри, консистуючи в городах», описи житла, вбрання або посуду), часто це вдалі перестарілі вирази («недруг отчизний»). Мова в цілому поважна; іноді ніби оповідає хтось інший, сучасник або учасник подій: «Що тільки в Біблії прописане, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві»; «Усі взялись за святий хліб»; Леся «повиписувала голубонько, сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки і мережки» і т. д. Куліш зібрав добрі народні вирази, щоб їх ужити, зрідка старі (див. вище ще — «недоляшки», «лядський», «дзвонив саблею», «вдарили з гармат»), іноді навіть цитуючи літопис — напр., учасники чорної ради «служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях грубниками...» — (з «Самовидця» — пор. IV, Є. 2), але найчастіше нові (є звороти з Гребінки або Шевченка), здебільшого народні, лише не вульгаризми: «того довідуємось», «доскочив скарбу», «сів хутором», «побрались гаєм», «я нею ходила»(була вагітна), «зложити руки»(уговоритись) і т. д. Мова дійових осіб до певної міри схарактеризована індивідуально. Черевань, що не вимовляє «р» каже завжди «бгате», «бгатику», один раз «пгавда» — але Куліш не переборщує з цією мовною характеристикою; розуміється, дійові особи вживають де-не-де і вульґаризми («гарбуза втелюшить»). Отже, маємо те саме прагнення, що спільне для всіх романтиків — витворити мову для «повної літератури». «Чорна Рада» — найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, — без церковнослов’янських текстів з біблії дійові особи Куліша не можуть обійтися.

12. Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його раніший період. Але два мотиви помітимо зразу: перший — для всіх романтиків характерний та в Куліша, без сумніву, ще підсилений Шевченком — прагнення зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохопливе, всебічне. Не чутливосолоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а сповнений життя образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) прагнення глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними. Куліш не менше «символіст», ніж Шевченко — за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу «правди та кривди»; символічні для нього і співи кобзаря: пісні його «як чари», він сліпий, як Гомер, та «бачить те, що видющий зроду не побачить», символічна і постать такого земного Іванця Брюховецького — його згубна аґітація ніби якісь «чари». Символічні краєвиди — ніч, від якої «думка розжевріє, як від Божого слова», «Київ — Єрусалим» — тема старої української літератури. Символічні і постаті запорожців, що, при всій їх реальній масивності, «як той сон», бо їм «усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...» Якраз з цією рисою запорозької психології зв’язаний другий основний мотив раннього Куліша — ставлення до історії, до дійсності, до життя, з якоюсь «християнською іронією» або й «романтичною іронією», як до грашки, до дурниці, до «суєти суєтствій», як каже Божий чоловік. Божий чоловік і Кирило Тур є символами цих містичнохристиянських мотивів ідеології раннього Куліша, мотивів, які — як він тоді гадав — є провідними внутрішніми мотивами українського життя. І правдиве християнство Божого чоловіка і «юродство» Кирила Тура — вираз того самого внутрішнього прагнення до Бога (мотиви з Авґустина, повторені вже Сковородою); та навіть запорізька «гульня» — вираз того самого «безпечного та якогось смутного» погляду на світ, «гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта», бо «козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити»; життя «помаже по губах медом, ти думаєш: оттут то щастя! аж глянеш — усе одна омана», — «усе» — крім вищого суду над людськими вчинками, крім останніх вироків над злом та добром, над живим та мертвим, які Куліш вкладає в уста Божому чоловікові. «Іванця Брюховецького Господь гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба награди?.. Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!»Так стоїть справа з вартістю людини та всього людського, але так саме і з їх буттям: «заверуха... поламле старе дерево... а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело та пишно, мов із роду і хуртовини не бачило...» — такий історичний оптимізм не залишав Куліша і в найтяжчі історичні часи.

13. З інших «кирило-мефодіївців» В. Білозерський (1825 — 99) виступав лише як журналіст (редактор «Основи»та ін.). Опанасові Маркевичеві (1822 — 67) деякий час приписували авторство оповідань Марка Вовчка, поки не було доведено, що вони писані його дружиною. Олександр Навроцький (1823-1902) почав писати українські вірші ще 1847 р. Він перекладав Міцкевича, Хомякова, Ґете, Шіллера, Байрона, Гайне. Типовий не лише вибір авторів, але й тем (романтична тема ночі: «Зорі»Хомякова), пізніше він звертається і до соціальної поезії (знесення кріпацтва). Пишучи почасти народними розмірами, він наслідує й Шевченкові рими (гаї::повіває, гаю::співаєш, тоді::рибарів і т. д.), але не утримується в межах справжніх співзвучностей (напр., римує: тьмі::землі, худобу::торбу) та йому зовсім не вдається, незважаючи на Шевченкові «неповні рими», звільнитися від рим граматичних. Поруч із Шевченківськими розмірами він уживає позичені у російського поета Кольцова:

Дата добавления: 2014-12-07