Загальні твори 1 страница

9.

8.

7.

6.

5.

4.

3.

2.

1.

VIII. Реалізм

Працюючи над своєю книгою «Історія української літератури», я не мав тоді можливостей закінчити її розділом про реалізм, головне через те, що в бібліотеках Європи та Сполучених Держав північної Америки, в яких я працював, бракувало творів українських реалістів. Я хочу тут в іншому масштабі, ніж у моїй книзі, дати хоча б у формі невеликого етюду нарис літератури цього періоду. Розумію, що цей етюд не буде вичерпним та, крім того, він матиме значну суб’єктивну закраску.

Реалісти часом занадто легко вирішували питання, що ж таке реалізм? Це, мовляв, зображення дійсності, якою вона справді є. На жаль, ця відповідь породжує безліч непорозумінь: кожний літературний стиль бере образи та барви з дійсності, навіть фантастичні твори не мають інших джерел свого матеріалу, крім дійсності. Якщо навіть змальовують мешканців Марса, вони все ж подібні або до людей, або до якихось земних тварин, або навіть до земних машин та неживих предметів. Річ не в тім, відкіля беруть реалісти свій матеріал, а в тім, як вони його зображують, якими засобами мови та стилю вони користуються при цьому. Про такі засоби ми говорили в кожному розділі нашої книги. Тепер мусимо відповісти на питання: якими засобами користувався реалізм на відміну від романтичного стилю, якому він прийшов на зміну.

У першу чергу, розуміється, треба усвідомити, в чому виявлялася (порівняно з попередньою епохою) своєрідність романтичного стилю.

Романтична література, стосовно до всього літературного розвитку, починаючи з античної старовини, була революцією. Суть цієї революції полягала у відмовленні від тих літературних норм, які вважалися обов’язковими для літературних творів та від яких лише окремі автори дозволяли собі зрідка відхилятися. Література романтики навіть зовнішньо відійшла від старовинних традицій. Письменники-романтики вже не зверталися до традиційних ґатунків, таких як «ода», «сатира», «поема» тощо. Прийшли натомість нові ґатунки: балада, містерія («Сон», «Великий льох» Т. Шевченка, деякі твори П. Куліша), романтична поема (про будову якої див. розділ про Т. Шевченка) тощо. І весь зовнішній характер романтичної літератури відмовився від численних приписів класичної доби. У творах уже не виступали царі та принци (а якщо й виступали, то в сатиричному освітленні), поет уже не зображувався як співець, що пригравав собі на лірі; цей образ замінив інший — поет народний, співець-бандурист або лірник, перебендя, що блукає по світу або знаходить свій трон у степу на могилі, в якій переховується велике минуле; з літературних творів зникають палаци, їх заміняє селянська хатинка або навіть курінь, палаци з’являються лише як об’єкти сатири або як залишені руїни... Поет не є якийсь «поетлауреат» князівського двору, він є можливим проповідником народу, що міг би вести його до кращої будущини, але в сучасності поет є переслідуваним вигнанцем або в’язнем уряду чи й суспільства. Російська дійсність в українській літературі надала цьому новому образу поета реальних рис переслідуваного пророка.

Нові риси романтичної літератури показують читачеві, що єство нової літератури є свобода, свобода творчості, котра не підлягає ніяким приписам і традиціям. Цю свободу творчості поети демонструють також улюбленою в романтиці публікацією творів у вигляді фраґментів, уривків, ніби не закінчених праць з пропусками, неясностями, натяками на невідомі для читача і через це незрозумілі речі тощо. Але свобода романтичної революції не йде так далеко, що відкидалися цілком традиційні прикраси стилю, тобто посилення окремих слів та образів стилістичними прикрасами, як перебільшення (гіпербола), незвичайне оформлення слова або вживання його не в зовсім звичному сенсі (це, наприклад, так званий «гротеск»), а найважливішим є порівняння об’єкта з іншими, нерідко від нього далекими, але до нього якось подібними рисами (дівчина — квітка, чоловік — дуб, орел або скеля, мова або писання — бойове знаряддя тощо). Такі прикраси — так звана метафора, добре відома і народній поезії (пісні або казці). Метафора — улюблена прикраса романтичного стилю. Літературна революція реалізму відмовляється від цього; замість метафоричного стилю романтики, в послідовному реалізмі вживається інша стильова прикраса: метонімія. Замість порівняння об’єкту з іншим, реаліст, залишаючись при об’єкті зображення, переходить від нього до сусідніх речей, до оточення (яке українські реалісти іноді називають російським словом «среда»).

Метонімія, як і метафора, — один з головних засобів мови при утворенні нових слів: мовними метафорами ж, наприклад, «перо» — перо, яким пишемо (раніше писали перами птахів), «виделка», в порівнянні з сільськогосподарськими вилами, «зручний» — від «рука», коли йдеться про речі, які легко тримати в руці тощо. З’являються і метонімічні словотвори на зразок — «місто» в сенсі «мешканці міста» («весь Київ занепокоєний»), «склянка» в сенсі її змісту (я випив дві склянки чаю). В реалізмі починається поширення відомостей про об’єкт не шляхом порівняння, а через перехід до зображення походження об’єкта, до його розвитку, до його оточення; дівчина — не квітка, а дитина певного соціального класу, автор дає характеристику її оточення в дитинстві, її виховання, її раннього життя тощо. Через цю потребу подібних відомостей про дійову особу твору, його рамки поширюються і оточення стає іноді майже важливішим, аніж сам об’єкт. Реалізм є «метонімічний стиль» і вже через це реалістичні твори мають більший обсяг, аніж романтичні. Для української літератури великі розміри літературних творів були важкою новою вимогою.

Український реалізм з’явився в дуже важку для України добу. Він народився в оточенні російського реалізму та не без впливів споріднених течій Західної Європи. Умови українського життя були на українській території дуже бурхливі. В Австрії кріпацтво було скасоване 1848 року; на східній Україні після смерті Миколи 1-го почалась доба «великих реформ» — це було в першу чергу теж скасування кріпацтва та полегшення умов друкованого слова. Обидві ці реформи були для українського населення царської імперії надзвичайно важливі. Але, як це часто буває, політичне полегшення призвело до того, що ближчі та обмежені завдання у певних, а саме — інтеліґентних кіл, були замінені на «дальші» та ширші в той час утопічні програми реформ, що доходили до соціалізму або й до анархізму в правдивому значенні цього слова, — тобто до повного скасування основ державної організації. Прибічники радикальної ідеології почасти втратили інтерес до «поміркованих» реформ на ґрунті тоді ще дуже слабо розвиненого капіталізму. Радикальну перебудову суспільного ладу вони хотіли провадити в спілці з іншими народами імперії і часто взагалі відходили від суто українських справ та входили в склад активних, фактично російських організацій. Дуже примітивна політична (нелегальна) українська організація в так званих «громадах» залишалася осередком поміркованих політиків, серед яких були видатні люди, але без політичного досвіду та навіть без традиції політичної праці.

В історичному процесі бувають епохи, що ставлять у тій чи іншій сфері проблеми до вирішення. Так буває, зокрема, в сфері мовного розвитку. І перед українською мовою стояла після доби романтики проблема такого дальшого розвитку мови, щоб мова стала мовою «повної нації» (ми говорили про це питання в розділі про класицизм). Літературна мова повинна розвинутись так, щоб могла обслуговувати всі можливі літературні ґатунки. Український класицизм заклав перші підвалини розвитку літературної мови (Котляревський, Квітка); романтика в значній мірі відірвала літературу від тих вузьких ґатунків, на які вона була обмежена в добу класицизму (травестія, сатира, легка комедія, байка). Розвиток мови мусив іти в двох напрямках: по-перше, в напрямку збільшення мовного багатства, тобто поширення словника. По-друге, мова повинна була стати придатною для вживання в широких культурних сферах, а не тільки в красній літературі. Вона повинна стати засобом вислову наукової думки, засобом політичної боротьби та ін. Ці завдання ставали для розвитку мови дедалі актуальнішими. Не можна було обмежуватися використанням лише біблійного словника (церковнослов’янщини); була потреба в запозиченнях із народної мови нових слів, неологізмів («кованих слів»), як це вже робив, наприклад, П. Куліш. Треба було зважитись на запозичення слів з інших мов, зокрема неслов’янських, та на утворення нових слів тими шляхами, якими вже йшли інші слов’янські та неслов’янські народи.

Як вирішував реалізм обоє з цих питань: поширення словника та пристосування його до широких культурних завдань? Треба визнати, що з різних причин реалізм звів де в чому розвиток української літературної мови на манівці. Основа цього збочення була в тім, що реалізм свідомо обмежив літературну тематику на ту сферу, в якій українська мова тоді вживалася: тобто, на зображення села і селянського населення, почасти також на малюнки дрібного міста та деяких кіл інтеліґенції, які ще користувалися українською мовою в повсякденному житті. Це відповідало дійсності — тому здавалось консеквентно реалістичним.

Ми можемо, отже, наголосити, що в межах реалізму було дві течії: одна, що вважала лише поширення словника на підставі народної мови; друга, що вимагала поширення засобів мови для служби не лише художній літературі, але і вжитку в ширшій культурній сфері.

Треба при цьому звернути увагу на особливості існування українського народу. Українська мова вживалася не лише в межах царської Росії, але також за її кордоном, в Австро-Угорщині, зокрема — в Галичині. Саме в Галичині та Буковині необхідне було існування часописів та книжкових видань. В Росії органи преси українською мовою довго не могли існувати, бо їх витісняли російські видання; їх мова, внаслідок впливів російської мови, була приступна лише частині українців; навіть перший український часопис «Основа» виходив почасти російською мовою. Але галицькі часописи та видавництва певною мірою користувалися також співробітництвом наддніпрянців. На перешкоді сполученню літературного життя в обох частинах української території стояли досить вагомі причини. По-перше, обидві частини українського народу мали різні мовні традиції, що складалися десятиліттями. По-друге, обидві частини українського народу були розірвані релігійно: в західній Україні панувала унія, проти якої велась боротьба в східній Україні. В Галичині, поруч з українським населенням, стояло культурно розвинене польське, отже, боротьба проти польського впливу була так само важлива, як і з російським впливом на сході. Деякі можливості спільної праці обох частин України були можливими і їх знайшли письменники східної України. Але видання західноукраїнські зустрічались на сході з певними труднощами при їх розповсюдженні. Тим часом у західній Україні існувала навіть урядова потреба української термінології в питаннях правничої практики.

Західноукраїнська лексика значно відбилася протягом останніх десятиліть XIX ст. в мові східноукраїнської літератури, як це довів проф. Ю. Шевельов. Йдеться про такі суто галицькі слова, як зимно, засада, прихил, розривка, залізниця, чемний, казковий тощо. Більша кількість галицьких слів з’явилася в публіцистиці також наприкінці XIX ст.

Треба зауважити, ще в середині XIX століття сфера вжитку української мови була значно ширша, аніж 2 — 3 десятиліття пізніше. Ми маємо свідчення вчителів та навіть професорів з 40-х років, що вони не зовсім добре володіли російською мовою під час своїх студій, і знаємо, що мовою повсякденного вжитку в колах дрібної та середньої шляхти була мова українська. Так само українська мова була в ужитку населення дрібних міст і навіть їх жидівське населення часто добре володіло мовою українського народу.

Є цілком природним, що перші представники реалізму перебували ще в тіснім зв’язку з традиціями романтичної літератури, зокрема Т. Шевченка.

До поетів, що найближче були зв’язані з традиціями народної поезії, пісні, казки, анекдоту, належали в першу чергу байкар Леонід Глібов (1827 — 1893), котрий використав у своїх творах не лише традиційні сюжети байок, але і вжив для їх оживлення українські мотиви, та Степан Руданський (1834 — 1873) — автор численних, здебільшого гумористичних пісень («Співомовки»). Значно більше значення мали буковинець Осип-Юрій Федькович (1834 — 1888) та наддніпрянська письменниця Марко Вовчок (псевдонім Марії Маркевич, 1834 — 1907).

Ю. Федькович почав писати українською та німецькою мовами. Як військовий, урядовець та редактор часописів і книжок (працював також у Львові), він розвинув широку літературну діяльність: крім віршів, він писав і повісті, видані, між іншим, у Києві М. Драгомановим (1876 р.), і театральні п’єси, які, правда, не мали успіху. У віршах помітний значний вплив української народної пісні та поезії Шевченка, у прозових творах — де в чому вплив Квітки, хоч і без тих вульгаризмів, які вже вражали читача в 60-х роках. Елементи сентиментального почування (бо йдеться часто про нещасливе кохання), а іноді й повчальний моралізм, етнографічні малюнки народних звичаїв — все ще нагадує ще твори раніших часів. Ю. Федькович виступав також як популяризатор. Треба відзначити, що в його віршах зустрічаються елементи локального діалекту, що робило їх почасти важко доступними для наддніпрянського читача.

Значні елементи романтичного стилю маємо і в численних на сході та на заході улюблених творів Марка Вовчка. Це, як ми говорили, є псевдонім жінки російського походження, яка ознайомилася з українським життям з допомогою свого чоловіка, українського історика О. Маркевича, що був зв’язаний з кирило-мефодіївцями. Те, що їй вдалося досягти надзвичайного володіння українською народною мовою, дуже вражало українського читача. Її звернення до тем з народного життя, котре, розуміється, ще не є виявом реалізму, склалося ще під впливом Шевченківської доби, зокрема під впливом сюжетів шевченківських балад та поем. «Народні оповідання» (одинадцять), що з’явилися 1857 року, знайшли дуже прихильне ставлення Т. Шевченка до російського автора подібних за тональністю оповідань із селянського життя І. Тургенєва, що був захоплений також і російськими оповіданнями Марка Вовчка. «Народні оповідання» малювали долю українського люду (зокрема, жінок) за часів панщини. 1859 р. оповідання вийшли в російському перекладі; нові українські оповідання Марка Вовчка виходили і в наступні роки. Не маючи на собі сліду прямих впливів І.Тургенєва, вони були пройняті тією самою тенденцією: людські постаті та особисті переживання селян не дають ніякого права для панування над ними поміщиків, що в жодному випадку не стоять, як люди, вище за своїх «підданих». Оповідь у творах здебільшого ведеться від імені жінки-кріпачки, і Марко Вовчок уміє надзвичайно слушно наслідувати стиль живої народної мови, вживаючи образи та вирази народних пісень або казок («сонечко вже за синю гору впало»), дівчина («як билина в полі», «стрепенулась, як сива зозуленька», «хороша, як зоря ясна» тощо). Це, як і деякі (для читачів тоді зрозумілі) натяки на літературну традицію (від Шевченка до Шекспіра) відрізняє стиль Марка Вовчка від пізнішого стилю «послідовних реалістів» значною роллю стилістичних прикрас (наприклад, метафор). Сюжети почасти нагадують мотиви народних пісень. Пізніше до цього приєднуються перенесені в сучасність мотиви українських казок та леґенд (наприклад, про «ідейного розбійника» Кармелюка). Пізніша велика повість Марка Вовчка «Три долі» пройнята значними психологічними мотивами.

До романтичних елементів стилю належить ще певна сентиментальність та однобарвні характеристики дійових осіб («чорні» та «білі»). Згодом письменниця замовкла, хоч жила ще довго і лише зрідка зверталась до української літературної діяльності. Її численні переклади російською мовою теж характеризують позитивно літературний хист письменниці. Цікаво, що її твори охоче читають і наші, і зарубіжні читачі. Певну популярність вона має і серед дітей, і серед дорослих.

Марку Вовчку належать також три фейлетони про Париж. Цікаво, що тут авторка не може обійтись без чужих слів або запозичень з французької мови. Авторка пробула довший час у Західній Європі, але питання про європеїзацію української мови ставало перед нею лише зрідка. А в її фейлетонах маємо такі непояснені слова, як кафе, кофій, зуав та неологізми: поспіличний (суспільний), «цілошибке скло», але й непояснені слова — надригунчик, шаснути, невізна (?) та ін. Фейлетони, щоправда, не могли призначатись для тих самих народних читачів, що й оповідання...

Треба відзначити, що і представники пізнішого українського реалізму не обходилися без зв’язків із «старим» романтизмом. Це видно, зокрема, на творах Івана Нечуя-Левицького (1838 — 1918). Вихованець духовної школи — здебільшого в закладах поза межами України, що належали до системи російського педагогічного уряду, він почав друкуватися у львівській «Правді» 1868р. Вже в 1885 році (коли йому було тільки 47 років) він вийшов на пенсію і працював виключно як літератор. Тут нас цікавить обставина, що в перших своїх повістях («Дві Московки», «Рибалка Панас Круть») Левицький так само, як і Марко Вовчок, нав’язує свій стиль до стилю народної поезії: мати плаче за донькою «як горлиця за дітками»; «як тереночок, чорні швидкі очі»; «як дві веселки, дві тонкі чорні (...) брови». Але головне, що вже в цих раніших творах цього визначного реаліста головну роль грає надзвичайне вміння наслідувати народну мову, яку він хотів би залишити вільною від усяких чужих впливів.

Незадовго по перших спробах І. Нечуй-Левицький почав писати оповідання, вже не рахуючись із романтичною традицією. Він хутко став відомий як чудовий (гривий) оповідач, зокрема коли він ховається за спиною оповідача з народу; найбільш вдалі оповідання та розмови в нього — жіночі. Жінки Левицького не подібні до сентиментальних чутливих жінок Марка Вовчка. Це сільські баби, або й жінки з міського осередку, або й освічені жінки — дружини священиків та навіть професорів. Найбільше вміння Левицького виявлялося в характеристиці дійових осіб через їх мову. Мова його справді народна і найбільш жіноча мова. Треба сказати, що всі жінки в творах Левицького — добрі приклади тих «злих жінок», про яких існують старовинні анекдоти та дотепи. Жінки Левицького іноді в молодому віці симпатичні та людські, а коли старіють, то ніби наповнюються якоюсь отрутною речовиною, що не дає їм спокою і зводить їх до непотрібних для них та для чоловіків прикрих конфліктів.

Романи Левицького не завжди мають певний сюжет: може, найкращий з них — «Кайдашева сім’я» (1879) власне «ніяк не кінчається». Чоловічі постаті роману ніяк не розвиваються, не змінюються, а жінки ніби підпадають під владу якихось демонів злоби і сварки! Може найліпший зразок мовного вміння Левицького є «подвійне» оповідання «Баба Параска та баба Палажка» (1874), у змісті якого — взаємні звинувачення двох жінок, котрі живуть у тім самім селі. Мовне вміння Левицького дозволяє йому написати такі акти взаємного «обвинувачення», що їх ритмічна мова, їх інтонація дозволяє читачеві, який володіє українською мовою, бездоганно прочитати монологи обох жінок (разом — понад 20 сторінок!) тим самим тоном та з тим самим настроєм, який автор хотів кожній з них надати. Раніше селянські романи Левицького «Микола Джеря» (1878), історія селянина, що не витримує панської наруги і шукає праці на чужині, «Бурлачка» (1880), життя дівчини, що через важкі часи змушена працювати далеко від дому: героїня «Бурлачки» — це, здається, єдина жінка, що в кінці роману (але ще далеко від кінця її життя) пом’ягшала та прийшла до певної рівноваги. Не треба перелічувати всі оповідання Левицького з селянського життя. Якщо в них часом немає провідної думки (і дивним чином в українського письменника бракує гумору), то слабкість мовної програми Левицького виступає надзвичайно ясно, коли він виходить за межі селянського (та дрібно-міщанського — в романі «Причепа») світу і робить спробу малювати життя інтеліґенції («Над Чорним морем» — 1890), або життя «старосвітських» попів та їх родин («Старосвітські батюшки та матушки», рос. переклад — 1884, укр. видання — 1888) та навіть академічні кола (очевидно, «Духовної академії» в Києві) — роман «Хмари» (писаний десь близько 1870 р., але видрукуваний лише в 1908 р.), то неможливість давати яскраві і правдиві образи неселянського життя з допомогою виключно селянської мови виявляється надзвичайно яскраво. І міські інтеліґенти, і попівські родини, і навіть родини професорів та студентів Левицького не мають ані слів, ані виразів для своїх думок (якщо вони ті думки мають). У кожнім разі для виразу думок двох професорів, з яких одного змальовано як цілковитого дурня (все ж таких професорів у київській Академії не бувало), другий професор філософії — пізніше в Москві — вчитель Вол. Соловйова П. Юркевич теж для своїх національних думок і сумнівів не має жодних ясних виразів. Молодий національно та політично настроєний студент теж зображений виключно зовнішніми барвами. Так само лише повсякденні розмови ведуть між собою інтеліґенти в Кишиневі («Над Чорним морем»), лише один грек змальований як людина, що ніби думає. Попівські родини («Старосвітські батюшки...») взагалі ведуть розмови дрібноміщанського та урядницького змісту, релігійна ідеологія їх ніде не виявляється. Цікаво, що іноді в цих романах зустрічаємо чужі слова, що стосуються міщанського життя: помешкання, меблі, їжа, одяг (напр., альтанка, буфет, канапа, пунш, ром, аквавіт, букет, гірлянда, локони, фантастичний, наркотичний, фраза тощо). Але Левицький в останні роки життя часто полемізує навіть у спеціальних трактатах — проти модернізації української літературної мови. Він ще погоджується впустити до неї слова галицьких «дійсно народних діалектів», але принагідно він доходить ось до таких формулювань своїх думок: «для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби з її синтаксисом». Полеміка Левицького проти «штучних» або «кованих» слів модерної української мови іноді дотепна: вона могла справляти враження на досить широкі кола молоді та провінціальної інтеліґенції, але мистецькі невдачі самого Левицького у його романах інтеліґентського життя доводили неможливість його мовних поглядів у практичному приложенні.

Перший і найпослідовніший представник власне реалізму писав уже в 60-ті роки, але твір його залишався невідомим аж до кінця реалістичної доби; видруковано його було тільки 1898 року. Цей перший твір сутого реалізму вже майже без усяких елементів романтичної традиції був автобіографічним (до певної міри) романом Анатоля Свидницького «Люборацькі». Опублікований він робив досить сильне враження на читачів, хоча для них реалізм уже ніяк не був новиною. Роман, поруч із яким стоять лише розсипані по часописах дрібніші твори Свидницького (1834 — 1871), писаний у стилі хроніки, переважно як довший шерег розмов; характер хроніки надає роману також і вживання польських та російських речень, окремих дійових осіб. У романі-хроніці немає ніяких ідилічних картин та ніяких позитивних дійових осіб: це історія нещасливої попівської родини, зокрема, сина родини, що носить ім’я автора — Анатоль.

На значно вищому духовному ступені стоять романи та повісті прозаїка, що теж користувався по змозі лише народною мовою. Це Панас Мирний (псевдонім Панаса Рудченка, 1849 — 1920). Крім численних дрібних оповідань, йому належать два великі романи. Після спроб літературних перекладів з російської мови, Парнас Мирний друкує оповідання «Лихий попутав» у львівській «Правді» (1872 р.). У 1875 р. він закінчив великий роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні» (вийшов у Женеві 1880 р., на Україні зміг вийти лише 1903 р.). Це історія селянина, який на підставі свого прикрого досвіду змагань з безправ’ям у російському суспільстві та урядовій практиці стає бунтівником. Роман, писаний за участю брата Панаса Мирного Івана Рудченка (псевдонім Іван Білик), дає не лише образ самого героя, Чіпки, що здебільшого зоставались пасивними в тих самих умовах. Принадний у романі образ Чіпчиної жінки, Галі, що навіть змушена скінчити життя самогубством. Композиція роману відповідає вимогам реалістичної теорії стилю: автор малює і розвиток самого характеру Чіпки, і передісторію його села, і постаті власників-поміщиків — росіян та поляків ще за часів кріпацтва. Роман виявляє, з одного боку, спроби зображення об’єктивної картини дійсності, а з іншого — в ньому подано вдалі сатиричні образки стану села та меншого міста, картини, що коли й не викликали активної опозиції в дійових осіб роману, то були придатні викликати опозиційні настрої у його читачів. Заборона роману в Росії була послідовним політичним актом.

Друкуючи час від часу коротші повісті, в яких зустрічаємо і типи міського та інтеліґентського оточення, Панас Мирний довший час працює над другим, остаточно так і не довершеним романом «Повія» (інша назва — «Гуляща»). Останні спроби довершити його відносяться до 1905 року. Цей роман є також не лише малюнком особи та долі героїні Христі, що під впливом обставин стає повією, але і того оточення, середовища, що штовхнуло її на цей шлях. Поруч із нею зустрічаємо тут й інші жіночі постаті, почасти з тією самою долею. На декого з читачів роман справляє враження певної ідеалізації села, мешканці якого лише в місті втрачають позитивні риси характеру української людини. Таке враження хибне. Панас Мирний подає картину вже нового села, після реформи, і показує, що вже тут люди псуються під впливом того нового оточення, яке навряд чи є ліпшим від старого. Але коли автор переходить в оповіданні до міста, то тут маємо в кожнім разі значне поширення тієї сільської проблематики, яку хотіли б затримати певні реалісти. Найдовше вдалося утримати цю проблематику українському театру, який має поруч з безумовними заслугами перед народом також важкі літературні хиби, зокрема — це саме додержування виключно селянської проблематики та плекання інших, зокрема історичних тем на тому самому мовному рівні. Цікаво відзначити, що таким реалістам, як Нечуй-Левицький та Панас Мирний, не пощастило дати «вдалих» театральних п’єс, які могли б затриматись у репертуарі українського театру. Важливо встановити, що твори не лише Панаса Мирного, які були відомими тільки певному (вузькому) колу читачів, мали чимале значення для пробудження національної та політичної свідомості серед тих ширших кіл, до яких їм іноді щастило дістатися. Але, зокрема, твори з міського та інтеліґентського оточення мали на Наддніпрянській Україні велике значення, доводячи той факт, що українська мова, хоч би й селянська, могла стати мовою соціально та політично середніх і вищих прошарків суспільства. Навіть така мінімальна пропаганда мала в ті часи на Наддніпрянщині чимале значення.

Розуміється, і прибічників другого шляху — поширення значення української мови за межами повсякденної мови та користування нею сільськими жителями, не бракувало серед письменників доби реалізму. Лише треба визнати, що з різних причин знайомство з їх поглядами було у суспільства значно вужче, аніж з на перший погляд переконливим поглядом Нечуя-Левицького та його прихильників. А їх було чимало — як ми ще побачимо — серед тих широких кіл населення, що на наддніпрянській Україні могли та бажали мати доступ до певних творів української літератури, до українського театру, до української духовності загалом. У першу чергу до прибічників поширення функцій української мови належали ті, хто з певним запізненням ставав на позиції романтики, лише до певної міри оживляючи ці погляди повагою до ідеалів реалізму.

До таких людей належала, наприклад, Олена Пчілка-Косач (1849 — 1930). Не протестуючи проти поширення кількості народних слів у літературній мові, ця інтеліґентна та матеріально незалежна письменниця не виступала проти запозичень з інших, слов’янських, між іншим, мов та не була проти вживання «кованих слів», неологізмів. Вона справедливо вказувала, що прибічники суто народної мови фактично приводять українську мову до вжитку лише в приватному житті, «для хатнього вжитку», за що вже дехто висловлювався досить відверто (напр., М. Костомаров). Від Олени Пчілки ми чуємо такі слова: «Нехай буде наша літературна мова і кованою, нехай кована, аби до ладу!» Вона проти стагнації мови, проти «узької народності», — не можна, мовляв, залишати «народну гадку стояти вічно на одному ступні — первісному. І коли так судити об мові, то треба так само розважити в усьому [...] — ні музики, нічого, нехай усе буде на ступні первісно народному: значить і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік». Вона ставала навіть в оборону галицької інтеліґенції, що, мовляв, «виробила в собі мову для культурних потреб». Як підготовка для самостійної праці на полі поширення словника були її переклади українською мовою казок Андерсена та оповідань Гоголя. Пізніше вона писала ориґінальні оповідання з життя міського населення, з життя інтеліґенції та української молоді. Вона друкувалася в галицьких часописах і знайшла співчуття своїм поглядам в Івана Франка, хоч політично її погляди не виходили за межі досить поміркованого лібералізму. До її заслуг належить видання дитячого часопису українською мовою, зокрема для наддніпрянських дітей (бо галицької дитячої літератури наддніпрянські діти не розуміли). Навіть тут вона робить спробу заводити неологізми, не завжди вдалі, як, наприклад, пропозиція замінити старе народне слово (запозичене свого часу з Візантії) «кит», створеним на зразок чеського, не дуже вдалим словом «вельриб». Значно ліпші її слованеологізми для інтеліґентської мови та запозичення з галицької літературної мови. Їй приписують перше вживання таких слів, як «мистецтво», «переможець», «належний», «урочистий», «променистий», «культура», «атмосфера», але іноді замість простого запозичення чужих (зокрема, старовинних) слів, на зразок — «енергійний» — з грецької, маємо не дуже вдалі неологізми — «загарливий» та ін. Оповідання Олени Пчілки, що виходили також окремим збірками (три збірки — 1907 — 1911 р.) не належать до літературно значних явищ, а театральні п’єси так само, як і твори багатьох інших письменників того часу не мали ніякого успіху, або і взагалі не потрапляли на сцену. Є в неї оповідання з життя села, яке вона добре знала, в кількох повістях («Товаришки», 1887, «Пігмаліон», 1884) вона торкається питань культурно-політичних і ставиться негативно до радикальних лозунгів частини тодішньої української інтеліґенції. З традиціями реалізму Олену Пчілку зближує, зокрема, змалювання широких картин та детально зображених дійових осіб, які розкриваються читачеві своїм внутрішнім життям. Оповідання Олени Пчілки, до речі, є добрими джерелами для вивчення українського побуту 70-х — 90-х років. Пізніше, на початку віку, з’являються в її творах образи нової української буржуазії та нового типу поміщиків-підприємців. У родині Пчілки (її родичем був Драгоманов) виросла значно видатніша поетеса, її донька Леся Українка. Проти Олени Пчілки виступала іноді критика, або письменники, що належали до «мовної школи» Нечуя-Левицького. Той факт, що вона зупинялась на зображенні особистих переживань дійових осіб, приводили до закидів їй у, мовляв, «непотрібному» наслідуванні чужих зразків (мали на увазі переважно російських творців психологічного роману Льва Толстого та Федора Достоєвського); іноді вважали теж «непотрібним» її «перехід на позиції галицької літератури». До символізму («декадентства») Олена Пчілка ставилася негативно. Представником тих самих поглядів на дальші шляхи розвитку української літератури був старший сучасник Олени Пчілки Михайло Старицький (1840 — 1904), автор численних віршованих та прозових творів українською та російською мовами. Вірші М. Старицького були до певної міри вправами в уживанні української мови як «культурної мови». І він так само, як і Олена Пчілка, почав з перекладів чужих письменників; крім визначних російських поетів він перекладав польських поетів, Гейне, Гете, Байрона, Віктора Гюго, прозові казки Андерсена та ін. Спроби ці на загальний масштаб здебільшого слабкі. М. Старицькому часто треба вживати слова, що лише заповнюють віршовані рядки певного віршованого ритму, або вживати неологізми, утворення яких є справою найбільш обдарованих поетів, чи «ковані слова», що були часто предметом насмішки читачів. Найдивніші «ковані слова» Старицького насправді були не його винаходами, а вигадками дотепних критиків та пародистів. Вони здебільшого відзначалися особливою сміливістю (байдужість, мучень, тружень, догідець, зрадецтво, роздолий, шумлявий, іскритись, поривання тощо), деякі були зрозумілі в контекстах (жахний, стримчак), а іноді це були й рідковживані народні слова, які лише читачі вважали штучними (кетяг, шаріти, ущухнути тощо). Доречно сказати, що спроби М. Старицького «кувати» нові слова були справою певного соціального моменту чи вдалого вживання їх у творах і тому залишалися в добрій пам’яті читачів. Тим часом вірші Старицького до запам’ятовування майже не надавалися, бо їм бракує якоїсь принадної якості — легкості вислову, асоціативності образів тощо. Може, найліпшими віршованими творами М. Старицького були його переклади українською мовою сербських епічних пісень, хоч і тут фахівці можуть знайти чимало різноманітних збочень...

Дата добавления: 2014-12-07