Давньослов’янська культура: міфологічні, релігійні уявлення, побут. 2 страница

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім’я – «Ілля», а другий – БАТ – закінчення якогось слова.

У 988 р., за Володимира Святославича, християнська релігія в її православному варіанті стала державною. Відкрилися нові можливості для подальшого розвитку києворуської культури, зокрема писемності, У дореформені часи писемність обслуговувала переважно потреби держави. Із введенням християнства як державної релігії сфера вживання писемності значно розширилася. Пожвавішали державні, торговельні та культурні зв’язки з навколишніми християнськими державами Європи.

У 977 р. в Києві було створено Руську, тобто київську, метрополію, а у великих містах – єпископії. Для функціонування церковного управління (Ієрархії) потрібні були церкви, кадри духовенства та богослужбові книги. Для цього у Києві та інших містах було відкрито школи, куди брали дітей «нарочитої чаді». Переписування книжок стало важливою державною справою. За тих часів центром виготовлення книжок, вірогідно, був монастир св. Софії у Києві.

Розвиток писемності тісно пов’язаний з мовою. Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов’янських країн на Русь надходили так звані кирило-мефодіївські переклади, написані старослов’янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов’янською мовою, київської редакції. Разом з тим у державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що поступово склалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови було койне – київська говірка, доповнена військовою, господарською, дипломатичною та юридичною термінологією. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Вона обслуговувала не тільки зовнішні відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. Це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності була досконала кирилична графіка, але відомим було й глаголичне письмо. Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідне у зв’язку з читанням текстів у церквах. У державних документах вживалася та сама кирилична графіка. Збереглися написи-легенди на монетах – златниках та срібляниках Володимира та написи, знайдені у Новгороді на дерев’яному циліндрі, який вживався для опечатування мішків з даниною. На них написи, наприклад, «ємця гривни 3», і князівські знаки. Найраніший з написів належить до часів Володимира та Святополка, тобто до 970-980 рр.

На златниках Володимира (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак – тризуб та напис «Владимиръ на столЂ», а з іншого – Христоса з Євангелієм і напис «Ісусъ Христосъ». На інших примірниках трапляється ще напис: «Владимир, а сє є злато». На срібних монетах – подібні написи, але зі згадкою вже срібла. Відомі монети із срібла Святополка Ярополковича з написом «Святополк на столи, а сє его серебро». Приблизно у той самий час, коли Володимир карбував свої златники та срібляники у Києві, його син Ярослав Мудрий, який князював у Новгороді, також розпочав карбувати срібні гроші з написом: «Ярославле съребро», або «Ярославле сребро». Написані кириличним письмом.

За князювання Ярослава Мудрого у Києві розвиток писемної культури в Русі став державною справою, оскільки був тісно пов’язаний з поширенням в країні християнства. Саме це літописні джерела вважають найголовнішою заслугою київського князя і називають його «продовжувачем добрих справ Володимира». У Софії Київській 1037 р. було створено першу державну бібліотеку-книгосховище, її книгами забезпечувалися новозбудовані церкви по всій країні. При соборі існувала велика майстерня-скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов книги, продовжувалося київське літописання.

У 30-х роках XI ст. при київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених людей – ерудитів. Найвидатнішою постаттю в ньому був письменник Іларіон, пізніше митрополит київський, наближена до Ярослава особа. Під впливом діячів гуртка розвиваються майже всі галузі києворуської культури. Написано перший оригінальний літературно-церковний твір «Слово про закон і благодать», автором якого був Іларіон. Головна ідея твору – довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні. Автор називає Володимира «рівноапостольним» і вважає за необхідне прилучити його до сонму святих. Він порівнює його діяльність з діяльністю імператора Константина, за якого християнство стало державною релігією у Візантії. Людей Русі він називає «новими» і вважає, що саме їм належить майбутнє. Вихваляючи Володимира, Іларіон не забуває й княгиню Ольгу та Ярослава Мудрого, розповсюджувача християнства на Русі та будівника Софійського собору. Переписування книжок, яке стало державною справою, невдовзі призвело до нагромадження книг: у бібліотеці при Софійському соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг – вражаюча цифра для середньовіччя. Найбільш відомими є: Реймське євангеліє, Остромирове євангеліє, 2 Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє XII ст.

Найдавнішою книгою, що вийшла з київської майстерні при Софійському соборі, є Реймське євангеліє. Ця книга кишенькового формату призначена для особистого користування. Вона датується 40-ми роками XI ст. і зберігається в бібліотеці у Реймсі (Франція). Колись книга належала дочці Ярослава Мудрого – Анні Ярославні, яка, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом, привезла його до Франції. Найдавніша частина євангелія написана кириличним уставним письмом. Почерк дрібний, оздоблення книги скромне. За змістом тексту це – місяцеслівна частина якогось євангелія. Решта сторінок книги написана глаголицею в XIV ст. Кирилична частина тексту переписана з якогось старослов’янського оригіналу, але вже має деякі ознаки східнослов’янської редакції як у палеографічних, так і у лінгвістичних особливостях.

Остромирове євангеліє 1056-1057 рр. переписане на замовлення новгородського посадника Остромира – Йосипа за князювання у Києві Ізяслава Ярославича. Книга призначалася для Софійського собору в Новгороді. Текст написано великим вишуканим уставним письмом. Деякі рядки написані розчиненим золотом. Винятково багатим є й художнє оформлення книги, прикрашеної малюнками євангелістів, заставками, великими ініціалами у зооморфному стилі. В кінці книги є приписка писаря – дяка Григорія, поставлена й дата написання. Остромирове євангеліє стало зразком для написання та оздоблення таких богослужбових книг, як Мстиславове євангеліє або Ізборник 1073 р.

Незвичайним є зображення символів євангелістів – янгола, орла, лева, які трапляються лише у Мстиславовому євангелії, Ізборник 1073 р. – збірник статей різних авторів, які повинні були відповісти читачам на різні питання із старозавітної та новозавітної історії, філософії, поетики, догматики і деяких природних явлень Середньовіччя. Протографом Ізборника була книга, замовлена болгарським царем Симеоном на початку X ст. Київську копію зроблено за вказівкою синів Ярослава Мудрого – Святослава Ярославича, а можливо, й Ізяслава Ярославича. Книга великого формату, написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками – фронтисписами і малюнками на берегах. Символи зодіака: стрільця, діву, рака, козерога тощо. Вихідна мініатюра, що зображує замовника книги Святослава Ярославича з княгинею та синами. Художнє оформлення книги не поступається Остромировому євангелію і має з ним деякі спільні риси. Хоч Ізборник переписано з болгарського протографу, в ньому трапляються східнослов’янізми, що свідчить про працю місцевих писарів. У кінці книги – приписка писаря Іоанна, присвячена Святославові.

Ізборник 1076 р. – невеликого формату, містить уривки з різних грецьких авторів. Відкриває Ізборник вислів якогось калугера-ченця на користь «почитанія книжъного». Найбільше місце в ньому займають Афанасієві відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова сина Сірахова та ін. Переписав книгу «грішний Іоанн», про що свідчить його приписка. Однак він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять. Щодо джерел книги Іоанн зазначає: «избърано из мьногъ книгъ княжихъ» – бібліотека Софійського собору. Частину творів, що увійшли до Ізборника, перекладено безпосередньо з грецької мови, але деякі уривки були взяті з більш ранніх київських перекладів, зокрема з Ізборника 1073 р. У кінці книги є дата її написання – 6584 р. (тобто 1076 р.) і зазначено, що це було князювання Святослава Ярославича – князя Руської землі (Київщини). Ізборник 1076 р. є пам’яткою східнослов’янської редакції, його лексика насичена східнослов’янізмами. Писар книги – Іоанн не тільки мав вишуканий почерк, а й сам малював заставки та численні ініціали. Вірогідно, він був вихідцем з числа тих «писци многи», яких ще Ярослав залучав до переписування книжок у скрипторії Софійського собору.

Мстиславове євангеліє (рубіж XI – XII ст.) – велика художньо оздоблена книга, призначена для читання в церкві у святкові дні. Написана гарним, великим уставом, прикрашена кольоровими заставками, мініатюрами євангелістів, великими ініціалами. Книгу виготовлено на замовлення князя Мстислава – сина Володимира Мономаха, в той час коли він був новгородським князем. Списав євангеліє Олекса Лазоревич, а писав золотом Жаден, возив його до Новгорода тіун Наслав, де виготовлено оправу із золота, срібла, перегородчастих емалей та коштовного каміння. Місце написання книги точно невідоме.

У державних установах, діловодстві та побуті, починаючи з рубежу XI–XII ст., вживалася ділова, з трохи спрощеною графікою кирилична писемність києворуською мовою. Така ж писемність вживалася й у побуті. Нею здавна користувалися літописці. На жаль, оригінальних текстів літописів не дійшло до нашого часу.

Прикладом документів, що вийшли з князівської канцелярії, можуть бути Жалована грамота Мстислава Володимировича Юр’ївському монастирю у Новгороді, написана 1130 р. Грамоту написано кирилицею на пергаменті золотом, гарним уставом, трохи дрібнішим, ніж у книжкових богослужбових пам’ятках. До грамоти на шнурі прикріплено срібну печатку із зображенням св. Федора – патрона князя.

Книжкові пам’ятки, переписані з болгарських та грецьких книг, не належать до оригінальної літератури, але вони свідчать про високий рівень перекладацької справи, переписування та художнього оздоблення книжок у XI– XII ст. Книги переписувалися майстрами своєї справи – професійними писарями. Тому судити про писемність народу лише на цій підставі важко. Значно більше в цьому аспекті дає вивчення епіграфічних знахідок – графіті та грамот на бересті.

Під час археологічних досліджень виявлено значну кількість ремісничих виробів: пряслиць, посудин-корчаг, ливарних формочок, цеглин, металевих чаш, на яких трапляються написи. Найчастіше це позначення власника речі. На пряслицях, наприклад, є написи: «Невесточ», «Молодило», «Янка вдала пряслень Жирці» та ін. Крім визначення власника, написи на корчагах сповіщають про вміст посудини. «Ярополче вино», «Горохоуща», а також цифрове позначення ваги або місткості посудини у вигляді окремо поставлених літер. На металевих виробах, зокрема чашах, трапляються написи їхніх власників, що свідчать про належність речі церкві або князеві. Найбільш відома чара з написом чернігівського князя Володимира Давидовича XII ст. Сучасною українською мовою напис: «А се чара княжа Володимирова Давидовича. Хто з неї п’є, тому на здоров’я, хвалячи Бога і свого великого князя».

Важливим епіграфічним матеріалом є написи на бересті, вперше знайдені у Новгороді під час археологічних розкопок. Новгородські грамоти – це переписка городян, що стосується різних господарських та побутових справ. Берестяні грамоти знайдені на території України під час розкопок стародавнього міста Звенигород. Найбільша з грамот має п’ять рядків. Мова йде про борг в 60 кун, який Нежнич повинен віддати дружині, імовірно, померлого Говена, що подав позов до суду. Говенова погрожує, що якщо він не поверне гроші, то вона приїде сама, взявши князівського «отрока», тобто слугу-свідка.

У Києві, на жаль, грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями київського ґрунту, в якому (особливо у Верхньому місті) погано зберігається деревина. Натомість у Києві виявлено значну кількість києворуських написів-графіті, зроблених у давнину відвідувачами на архітектурних спорудах часів Київської Русі, їх знайдено в Софійському соборі, на руїнах Успенського собору, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах церкви Михаїла Видубицького монастиря, церкви Спаса на Берестові, Кирилівській церкві. Найбільше графіті відкрито в Софійському соборі – понад 400. Серед написів собору найбільше звернень до Бога про допомогу, написані за стандартною формулою «Господи, поможи рабу твоєму...», далі йде ім’я автора. Поминальні написи зроблено за іншим зразком «Місяця... дня приставився раб Божий...». Деякі відвідувачі собору зверталися в написах до святих, зображених на фресках, з проханням допомоги або просто писали свої імена: «Писав Іван», «Писав Матей». Особливо цікавими є написи, що перегукуються змістом із літописними повідомленнями: «4 літа княжив Святослав». У напису йде мова про чотирьохлітнє князювання у Києві сина Ярослава Мудрого Святослава Ярославича (1073-1076 рр.).

У великому написі, що складається з 14 рядків, написаних чітким уставом XII ст., згадується якась Боянова земля. Мова йде про купівлю цієї землі княгинею Всеволода (Ольговича). Як свідки виступають «св. Софія» та попи, яких налічується 12 осіб. За Боянову землю княгиня дала 700 гривень соболевих, а одна десята частина цієї суми – 70 гривень – була внесена до собору як церковна десятина. Можливо, власником землі був славетний співець – Боян, згадуваний у «Слові о полку Ігоревім». Цей напис не тільки пам’ятка писемності, а й своєрідний юридичний документ, що свідчить про участь кліриків Софійського собору в подібних торговельних справах.

Серед інших епіграфічних знахідок у Києві слід згадати графіті з ближніх печер Києво-Печерської лаври, де виявлено великий за розмірами датований напис 1150 р. біля входу до поховальної камери. На жаль, ім’я небіжчика не збереглося. Загальним виглядом, графікою та розмірами літер, напис нагадує відомий напис на Тмутороканському камені 1068 р. про те, що князь Гліб Святославич у цьому році міряв по льоду відстань від Керчі до Тмуторокані. Графіті, подібні до київських, виявлені також у Чернігові і стародавньому Галичі.

Другим центром київської писемної школи трохи пізніше став Києво-Печерський монастир. Він виник у середині XI ст., його засновниками були Антоній, Феодосій та письменник Іларіон. Від самого початку монастир стає відомим як місце переписування богослужбових книг. Ченці переписували й виготовляли книги. Зокрема серед майна Святоші (Святослава Давидовича) згадуються саме книги. Багате зібрання книжок було і в монастирській бібліотеці. У «Житії Феодосія Печерського» розповідається про виготовлення книг; «великому Никону сьдящу и стоящу книги». В іншому місці, вірогідно, про цього самого ченця, названого Ларіоном, пишеться таке: «Бьше бо книгам хитр писати и съи по вся дни и нощи писаше книги в келий блаженнаго». У цій справі брав участь також ігумен монастиря – Феодосій, який сидів поруч «прядущу вервіє, єже на потребу таковому дълу».

У Печерському монастирі написано багато різних ориґінальних творів. Насамперед це стосується літописання, яке поступово перейшло сюди з Софійського собору. Розквіт києворуського літописання в XII ст. тісно пов’язаний з монастирем. Тут творили багато відомих літописців, редакторів та переписувачів. Серед них величні постаті Никона, Іоанна та Нестора – автора «Повісті врем’яних літ», що стала видатним досягненням не лише в галузі київського літописання, а й літератури. Нестор був автором й інших відомих творів: «Читання про Бориса і Гліба» та «Житія Феодосія Печерського».

Третім центром київської писемної школи був Михайлівський Видубицький монастир. Він був розташований поблизу Києва, в місцевості, яка здавна мала назву Видубичі. Це був «вотчий» монастир Всеволода Ярославича та його роду. У 1070 р. в монастирі закладено кам’яну церкву архістратига Михаїла. Поруч з монастирем, на придніпровських кручах, стояла заміська резиденція Всеволода Ярославича – «Красний двір».

Видубицький монастир, починаючи з князювання у Києві Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) став одним із важливих центрів київської писемної школи, де продовжувалося київське літописання, переписувалися книжки, створювалися оригінальні літературні твори, була велика бібліотека. На початку XII ст. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр піддав ретельному редагуванню «Повість врем’яних літ», висунувши на перший план діяльність Володимира Мономаха. Він вніс до літопису переказ про апостола Андрія та переказ про Василька Теребовльського. Наприкінці XII ст. Ігуменом монастиря став Мойсей. Він був редактором, а можливо, і автором київського літописного зведення 1199 р. Мойсей відомий також як автор Похвального слова князю Рюрику Ростиславичу, проголошеного у зв’язку з будівництвом у 1198 р. підпірної стіни, що повинна була захистити церкву Михаїла від весняних повеней Дніпра. «Слово» Мойсея, текст якого зберігся в Іпатіївському літописі, свідчить, що він був досвідченим книжником-ерудитом, який добре володів ораторським літературним мистецтвом.

Отже, у Києві в XI-XII ст. існувало три осередки київської писемної школи: Софійський собор – Руська митрополія, Печерський та Видубицький монастирі. В них переписувалися та перекладалися книги з іноземних мов, з’явилися перші ориґінальні твори, киеворуське літописання, склалася його форма та ідейне спрямування. Вихованцями монастирів були високоосвічені літописці, письменники, церковні та державні діячі, їхніми трудами писемність і література Київської Русі досягла дуже високого рівня, що не поступався досягненням західних країн. З Києва богослужбові книги, житія святих, твори для повчального читання, церковно-публіцистична та історична література поширювалися по різних містах та землях Київської Русі, в чому й полягала значна заслуга Київської писемної школи.

Книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією.

У ній чітко виділяється два напрями: передовсім – це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також – оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті. Якщо подивитись на співвідношення перекладної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут переважала перекладна література. Це церковні піснеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята.

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії, який полюбився українцям у перекладах давньоукраїнською мовою, був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії – кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле – акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках «Міней» та «Тріодей».

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо «Четвероєвангелія» та «Апостола». Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI-XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Найдавніші ж «Апостоли» датуються 1195 і 1220 pp.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.

Апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель «сина Божого», про діяльність його учнів, про «кінець світу», «страшний суд» і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) – агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Переклади творів цієї літератури на Русі з’явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це – оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Природничо-наукова література (пов’язана з вивченням природи, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам’яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний «Фізіолог», «Шестоднев» Іоанна Екзарха та «Християнська топографія» Козьми Індикоплова.

Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім науково-просвітницького та пізнавального значення, мали також естетичне призначення. Художній вплив на читачів справляли багаті фантастико-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекладачів, які не скупилися на найщедріші характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей та ін. Переклади цієї літератури з’явилися на Русі в кінці XII – початку XIII ст.

Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали («малао» – по-сирійському «проповідник»), Георгія Амартоли («амартос» – по-грецькому «грішник») та Георгія Синкела («синкел» – по-грецькому «секретар»). Твори цих авторів становили собою компілятивні збірники, були не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними творами писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок. Особливо це стосується повісті «Александрія», що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа, поступаючись у цьому хіба що Біблії. Перекладено цю повість з оригіналу, тобто з грецької, десь в XI ст.

У середині XI ст., мабуть ще за часів Ярослава Мудрого, було перекладено з грецької й повість про Іудейську війну (або «О полонении» чи «О разорении Иерусалима») Йосифа Флавія. До нас твір дійшов у списку XV ст. «Іудейська війна» – це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справедливо вважається видатним літературним явищем стародавнього світу. Повість про «Девгенієве діяння» перекладена на Русі в XII-XIII ст. Відомо на сьогодні три списки перекладів цього твору. Найхарактернішою рисою його є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі.

У стародавній Україні любили переклади творів афористичного характеру, що були ніби енциклопедією тогочасної житейської мудрості. До таких творів належить повість про Акира Премудрого – одна з найдавніших літературних пам’яток Сходу, засвоєних Руссю.

У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (XII ст. до н. е.), але не за «Іліадою» Гомера, а за повістю «О троянских временах» («Троянські діяння») із хроніки Іоанна Малали. Це – малохудожній твір, що характеризувався описовістю. Художнього змалювання воєнних дій тут дуже мало. Великої популярності цей переклад на Русі не мав.

Оригінальна література. Безпосередня розробка нової соціологічної теорії державного централізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатному мислителю і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові «Слова о Законі і Благодаті». Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.

Іларіон виходить з переконання, що «закон» і «благодать», Старий Заповіт і Новий Заповіт, – протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв’язує проблеми не богословські, а мирські, державні.

«Закон», на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна «благодаті».

За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповітів Іларіон реабілітує поганство, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої влади.

Позиція Іларіона, спрямована проти «візантизації» київської церкви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, прокламує свободу.

Клим Смолятич – другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим – продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором «Посланія пресвитеру Фоме» і кількох (за приписом) «слів».

Кирило Туровський – автор притч, повістей, казань, «слів», послань, молитов. Його перу дослідники приписують такі пам’ятки, як: «Притча о человечестій души и о телеси» (про сліпця і хромця), «К Василию игумену Печерському» (про безтурботного царя і його мудрого радника), «Сказание о черноризьчьстім чину» (тобто про чернечий стан), вісім похвальних «слів» тощо. Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як «повчання» («Повчання» Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література також відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Житійна література – це література XI–XIII ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, «рівноапостольних» княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Всі оповідання про Ольгу грунтуються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки. Їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій.

Про хрестителя Русі Володимира Великого, очевидно, також існувала якась повість (знову ж таки, нам невідома), що вплинула на подальшу творчість агіографів. Вона входила до складу найдавнішого літописного зведення. Хрестителя Русі визнали святим ще в XI ст., тобто тоді, коли було складено «Пам’ять і похвалу» йому. Авторство твору приписується «мніху Іакову». Твір складається з біографічної, власне житійної і панегіричної, риторичної частини. Невдовзі після «Пам’яті» виникає коротке проложне житіє Володимира, як наслідок його офіційної канонізації. Опісля виникло ще кілька проложних житій Володимира, в основі яких лежало коротке проложне житіє.

Найпопулярнішими і найулюбленішими святими на Русі були сини Володимира – Борис і Гліб. Відразу ж після трагедії (їх насильницької загибелі) виникає кілька оповідань про них. Окрім літописної повісті 1015 p., з’являється анонімне, приписуване монахові Іакову «Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гліба» (відоме вже в списку XII ст.) та «Чтеніє о житіи и о погубленіи блаженную страстотерпцу Бориса и Гліба» Нестора Печерського, створені на межі XI-XII ст. Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 p.). Це перший оригінальний зразок староукраїнської агіографії. У ньому зображено подвиги аскета, ченця, засновника українського чернецтва. Автор подає повну біографію Феодосія – «от юны версты» до його смерті в 1074 р.

Дата добавления: 2014-12-07