Проблема зв’язку душі та тіла в історії філософії

ТЕМА 1

В.Райх К.Роджерс Е. Берн Ф Перлз

К. Г. Юнг А. Адлер К. Хорні

Н. Пезешкіан Ф. Александер І. Г. Малкіна-Пих

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПСИХОСОМАТИЧНИХ ІДЕЙ

Погляди на зв'язок душі та тіла відрізнялись різноманітністю, певною динамікою, але є евристично плідними для визначення методологічних засад психосоматики [24].

У донауковий період розвитку людства переважало міфологічне мислення. За законами міфологічного мислення діє несвідоме, розуміння якого є ключовим у подоланні чи визначенні причин виникнення психосоматичних розладів. Міфологічне мислення відрізняється єдністю емоційно-вольового та образного компонентів, єдністю реального й уявного. Міфологічне віддзеркалення явищ за давніх часів відрізнялось їхнім уособленням, тобто уявленням у вигляді живих істот. Міфологічну характеристику явищ здійснювалося шляхом включення живих істот до сюжету. Особливості ролі та її зв’язки з іншими ролями в межах сюжету містили в собі в неявній формі характеристики явища. Наприклад, з античної міфології:

1. Душу було уявляли у вигляді земної красуні, доньки царя – Психеї. Дівчина, долаючи ускладнення та перешкоди, узяла шлюб з Амуром – уособленням одного з провідних почуттів людини. У результаті, Психея набула безсмертя та народила доньку на ім’я Насолода.

2. Неусвідомлені потяги людини було описано в сюжетах античних міфів через вчинки та життєві ситуації героїв (міф про царя Едипа).

В античній психології виділяють кілька напрямів у поглядах на зв’язок душі й тіла, а саме: натурфілософи-матеріалісти, стоїки, піфагорійці, школи Сократа, Платона, Арістотеля.

Натурфілософи-матеріалісти. Перші філософські системи беруть за першооснову світу той чи інший вид матерії –,,воду" (Фалес), „повітря" (Анаксимен), „вогонь" (Геракліт), – з якої, на їхню думку, складаються і душа, і тіло. Вершиною античного матеріалізму був атомістичний матеріалізм, родоначальником якого був Демокріт. Він розумів душу як причину руху тіла. Душа вважалась матеріальною та складалася з щонайдрібніших рухливих атомів, розсіяних по всьому організму. Демокріт казав, що душа – це атоми вогню за формою та активністю. Душа розумілась як продукт розподілу атомів у тілі.

Психосоматичні ідеї втілились у вченні про афект у стоїків, які продовжували ідеї Демокріта. Стоїки поєднували прагнення й почуття в понятті афекту та розрізняли три стадії наростання афективного стану як чинника виникнення соматичних проблем:

1. Під впливом зовнішніх впливів настають фізіологічні зміни в організмі.

2.Мимоволі спадає думка про те, що сталося, і як слід реагувати.

3.Має втрутитися розум.

Стоїками була розроблена рецептура боротьби з афектами, а саме:

1. Не дати афекту набути зовнішнього виразу.

2. Не підсилювати афект уявою.

3. Не поспішати зі схваленням афекту (наприклад, полічити до 10) і цим

створити відстань між афектом і діяльністю в напрямку афекту.

4. Пригадати протилежне (наприклад, у разі нападу страхів пригадати приклади мужності).

5. Викрити дії, до яких підштовхує афект.

У піфагорійців у трактуванні особливостей душі, на відміну від тіла, поступово наростають ідеалістичні тенденції. У Сократа вперше визначається душа, як дещо відмінне від тіла. Н. Пезешкіан використав як епіграф до своєї роботи з психосоматики такі слова, які пов’язують з ім’ям Сократа: "Якщо хтось шукає здоров’я, спитай його спочатку, чи готовий він надалі розлучитися з усіма причинами своєї хвороби, – тільки тоді ти зможеш йому допомогти". Сократ, звертаючи увагу на зумовленість своєї поведінки несвідомим, казав, що іде своїм шляхом, на власний розсуд до тих пір, поки тихий голос "внутрішнього поводиря" не зупиняє його і не примушує повернутись [22].

Найвищого розвитку ідеалізм в епоху античності досягнув в учня Сократа – Платона. На думку останнього, душа є посередником між світами ідей і чуттів.

Вершиною античної психології є вчення Арістотеля (учня Платона). За Арістотелем, душа як форма тіла означає, що вона є суттю тіла, причиною і метою всіх його дій. „Душа не може існувати без тіла і не є тілом. Коли б око було живою істотою, душею був би зір. Душа невід’ємна від органічного життя, але не матеріального світу в цілому. Душа відноситься до тіла як корабельник до судна,” – так характеризував зв’язок душі й тіла Арістотель [6]. Він описував почуття задоволення й незадоволення як показники процвітання чи затримки у функціях душевних і тілесних. Складовою частиною вчення Арістотеля про афекти було поняття про катарсис (очищення), завдяки якому людина може уникнути ризику психосоматичних розладів (табл. 1).

Таблиця 1

Тріада Арістотеля та соматичне втілення психічних проблем [30]

Тріада Арістотеля	Компоненти психіки	Соматичне втілення	Типові проблеми
Логос	Знання	Голова, шия	У прийнятті рішень
Пафос	Емоції	Верхня частина тулуба, руки	У стосунках із людьми
Етос	Поведінка	Нижня частина тулуба, ноги	Щодо лідерства, влади

А. Августін, один із провідних філософів середньовічча, вважав, що душа має сім “ступенів могутності” (досконалості) її в тілі, а саме:

1. Душа животворить тіло.

2. Душа проявляється у відчуттях і рухах.

3. Душа проявляється в науках, мистецтвах, ремеслах.

4. Душа проявляється в моральних почуттях.

5. Душа проявляється в самосвідомості.

6. Душа проявляється в пошуку істини (творчості).

7. Душа проявляється в пошуку першопричини буття.

А. Августін висловлював перші ідеї дії синдрому предків. Він казав, що "мертві невидимі, але вони не відсутні" [38].

Наслідки дії внутрішніх конфліктів, як одного з механізмів психосоматичних розладів, було відбито в дискусії між волюнтаристами та інтелектуалістами. Це питання про те, яка здатність домінує в поведінці – розум чи воля? Волюнтаристи (Уільям Оккам, Дунс Скотт, Аврелій Августін) твердили, що психологічна свобода вибору можлива тому, що розум пропонує різні засоби для досягнення мети, а рішення залежить від волі. Інтелектуалісти (Фома Аквінський, Ансельм Кентерберійський) вважали, що „істинне вище, ніж добре", „свобода волі є результатом пізнання необхідності”. Неможливість вирішення питання про характер вибору з альтернатив ані інтелектуалізмом, ані волюнтаризмом було уособлено в образі осла, який помирає з голоду („Буриданів осел”).

Яскравим представником арабомовної середньовічної науки був Авіценна (Абу Алі Ібн Сіна), автор „Канону” – настільної книги багатьох лікарів, одін з основоноложників ідеї психосоматики. Найбільш відомі такі його досліди:

1. Визначення душевної причини тілесного виснаження юнака. Говорячи останньому низку слів, Авіценна зафіксував за змінами пульсу юнака, які з них провокують афект, що викликає захворювання.

2. Доведення стресогенної природи тілесних проблем. Двом баранам давали їжу, однакову за кількістю та якістю, але якщо один із них знаходився у звичайних умовах, то недалеко від іншого було прив’язано вовка. Попри нормальне харчування другий баран почав худнути й загинув.

Характеристика зв’язків душі та тіла в епоху Відродження відрізнялась своєрідним тлумаченням.

Бернардіно Телезіо – представник емпірико-натуралістичногонапрямку, стверджував, що все пізнання полягає в закарбуванні й відтворенні тонкою матерією душі зовнішніх впливів.

П’єтро Помпонацци в роботі „Про безсмертя душі” зазначав, що вищі психічні функції неможливі без тілесних процесів.

Леонардо да Вінчі стверджував, що синтез чуттєвого (образного), теоретичного узагальнення (логічного) і практичного втілюється в науці живопису, яка розповсюджується на філософію природи. Він досліджував емоції, вивчав зв’язок між позою, мімікою й емоційним станом.

Гомес Перейра переконував у тому, що тварина, на відміну від людини, не має душі. Будучи лікарем він намагався навести експериментальні докази того, що тварина є керованою слідами зовнішніх впливів, а не душею. Його думки вважаються першою спробою формулювання рефлекторної теорії.

Парацельс запевняв, що три матеріальних елементи дають розуміння духовного – це ртуть (дух), сірка (душа), сіль (тіло). Він намагався в межах алхімії втілювати психосоматичний підхід, реалізовуючи його у власній лікарській практиці.

Мішель Монтень у „Дослідах” вивчав низку психосоматичних проблем щодо такого:

- пристрасті душі виливаються на уявні предмети, коли їй
не вистачає справжніх;

- філософствувати – це означає вчитися вмирати;

- ми сміємося і плачемо від одного й того ж;

- що розпалює наші бажання;

- як треба судити про поведінку людини перед обличчям
смерті;

- не слід прикидатися хворим [19].

Епоха нового часу надає нових дослідників і нові концепції.

Асоціанізм – філософська концепція XVII-XVIII ст., застосовувана як основний пояснювальний принцип психології – принцип асоціації. Асоціація – це закономірний зв’язок двох чи декількох психічних процесів (відчуттів, уявлень, думок, почуттів, рухів), яка виражається в тому, що поява одного з них викликає появу іншого. Асоціація може бути одним з пояснювальних принципів механізму виникнення психосоматичних розладів.

Мислителі XVIII ст. шукали шляхів розуміння зв’язків між психічними і нервовими процесами у межах окремого організму. Тоді ствердився психофізіологічний паралелізм у його двох варіантах – матеріалістичному (Гартлі) та ідеалістичному (Вольф).

Проти ототожнення психіки і свідомості виступив Лейбніц, одним з важливих нововведень якого є поняття про несвідоме. Він розрізняв перцепцію і апперцепцію (усвідомлення). Лейбніц доводив, що те, що існує в свідомості, зумовлене не фізіологічними, а несвідомими психологічними актами.

Г. Т. Фехнервизначив психофізику (XIХ ст.) як наукове дослідження зв’язку між психічними і фізичними процесами і сформулював закон зв’язку між мозком і тілом: зі збільшенням інтенсивності подразника в геометричній прогресії інтенсивність відчуття зростає в арифметичній.

Дата добавления: 2014-12-27