Ринкова економика України: модель і реальність

Кожевнікова В.Д.

З моменту свого виникнення й у всі часи держава займалася певною гос­подарською діяльністю. Вона утримувала в'язниці, фінансувала армію й по­ліцію, забезпечувала (з допомогою посередників) функціонування грошової системи, будівництво доріг тощо. В період становлення капіталізму держава досить активно брала участь в економічному житті — причиною цього була нерозвиненість та слабкість приватного капіталу. Багато країн, передусім Німеччина, Японія, Росія, спиралися в своєму розвитку на феномен «казен­ного капіталізму» — систему державного підприємництва, вкладання дер­жавних капіталів у промисловість та транспорт, необхідні для підтримки слабкої національної буржуазії. І тим не менше, принцип невтручання дер­жави в економіку є одним з основних постулатів класичного лібералізму та сучасного лібертаризму, які обстоюють свободу особи. А повне одержавлен-ня економіки в колишньому СРСР виявилось найголовнішою передумовою несвободи, підкорення людини державно-партійній машині. Отож, питання про взаємовідносини держави й економічної сфери суспільства є дуже важ­ливим з погляду демократії. Якими вони мають бути?

На це питання маємо декілька відповідей.

Найголовнішими є два протилежні підходи, кожен з яких розпадається на декілька шкіл і напрямів. Згідно з одним із них, через неспроможність рин­ку вирішувати деякі проблеми соціально-економічного характеру (про не­досконалість ринку вже йшлося в першому розділі книги), держава повинна відігравати активну роль в регулюванні економіки. Відповідно до іншого напряму, ринкова економіка орієнтує людину на підприємництво, розвиток та реалізацію своїх можливостей, науково-технічний прогрес, що в цілому забезпечує високу ефективність без втручання держави. У яких теоріях вони втілюються нині та як узгоджуються з сучасною ситуацією в економіці?

До початку XX ст. в західній економічній науці панував класичний нап­рям, в основі якого лежала теорія вільного ринку і невтручання держави в економіку А. Сміта, викладена в його фундаментальній праці «Про причини багатства народів» (1776). Проте після Першої світової війни ситуація суттє­во змінилася. Економіка перейшла на трифазний цикл розвитку. Одразу за фазою пожвавлення йшло не економічне зростання, а криза. Найбільше та­ка ситуація відбилася на зайнятості. Це вимагало кардинального перегляду класичного визначення економічної ролі держави, і низка відомих економіс­тів (Дж.М. Кейнс, економісти Стокгольмської школи в Швеції) виступили з обгрунтуванням неспроможності ринку забезпечувати рівновагу в економіці за нових умов. Вихід вони бачили в активній економічній політиці держави -державному регулюванні економіки. Економічна криза 1929-1932 рр. під­твердила їхні міркування і дала змогу випробувати їхні «рецепти».

Найвпливовішою стала теорія ефективного попиту Дж.М. Кейнса, викла­дена в роботі «Повна теорія зайнятості, грошей та проценту» (1936), попу­лярність якої дала підстави говорити про народження нового напряму захід­ної економічної думки — кейнсіанства. Позитивні результати державного регулювання в 30-ті роки сприяли широкому застосуванню його ідей та про­позицій і в післявоєнний час. Спектр прямих та опосередкованих методів державного регулювання економіки досить широкий. До них відносяться законодавство, державна власність та підприємництво, планування, прог­нозування та програмування, механізми бюджетної та кредитно-грошової систем. З соціальної точки зору, найважливішими були сильні позиції дер­жави в контролі, розподілі та перерозподілі національного доходу.

Кейнсіанський напрям економічного аналізу помітно впливав на форму­вання економічної політики держав Заходу до кризи 1974-1975 рр., яку не передбачив жоден з напрямів економічного аналізу, у тому числі й кейнсіан-ці. Це стимулювало активну критику кейнсіанської моделі економічного розвитку противниками державного регулювання, що представляли неокла­сичний напрям економічної думки.

Були актуалізовані праці противників державного регулювання поперед­ньої епохи: «Соціалізм» (1922) Л. фон Мізеса, в якій обґрунтовувалась неп­ридатність ідеї планування виробництва та розподілу з єдиного центру; «До­рога до рабства» (1944) Ф. фон Гаєка, де доводилось, що тільки ринок, віль­на конкуренція за мінімальної державної участі спонукають людей до твор­чості, допомагають мобілізовувати й ефективно використовувати ресурси, координувати дії багатьох соціальних агентів. Популярності набув монета-ризм, представники якого бачили порятунок від криз в антиінфляційних за­ходах держави (обмеженні та стабілізації зростання грошової маси) і крити­кували інші види втручання в економіку. В 70-ті роки монетаризм отримав наукове визнання й став займати все більше місця в політиці. Значною мі­рою цьому сприяла теоретична та практична діяльність М. Фрідмана та йо­го праця «Монетарна історія Сполучених Штатів» (1963).

Впливовості монетаризму в цей період посприяли дві обставини. По-перше, в 70-ті роки на її основі спеціалісти Міжнародного валютного фон­ду розробили моделі «шокових терапій» як метод проведення ринкових ре­форм у країнах «третього світу», що мали величезну зовнішню заборгова­ність. По-друге, у зв'язку з кризою регулювання на базі кейнсіанських методів широке розповсюдження отримали загальносвітові тенденції лібера­лізації, їхні найбільш відомі варіанти — тетчеризм та рейганоміка — дозво­лили провідним країнам перебороти небезпечний рівень інфляції та сер­йозну кризу.

Проте глибокий економічний спад не забарився: криза 1981-1982 рр., що набула особливо гострих форм у країнах, які проводили обмеження грошо­вої маси за схемою монетаристів, наочно продемонструвала ущербність мо-нетаристського експерименту. Це посприяло деякому відновленню позицій кейнсіанства та помітному зростанню іншого напрямку — інституціоналіз­му. Його прихильники запропонували аналізувати весь комплекс умов та факторів, які впливають на господарське життя (правових, соціальних, пси­хологічних, політичних), а сам капіталізм вивчати з урахуванням його тран­сформації.

Дискусії західних економістів про роль держави в економічному житті, з одного боку, виявили, що жодна з концепцій економічної ролі держави не є втіленням абсолютної істини, а з іншого — показали, що в процесі обміну ідеями відбувається розвиток та збагачення економічної теорії, вдоскона­лення демократичної організації економіки, йдуть пошуки найбільш адек­ватних методів забезпечення її соціальної спрямованості.

Свобода вибору в умовах ринкової економіки характеризує діяльність як підприємців, так і споживачів.

Свобода вибору для підприємців означає, що окремі люди мають пра­во купувати економічні ресурси, на власний розсуд вибирати вид діяль­ності, створювати підприємства. Одна з головних проблем при створен­ні підприємств пов'язана з вибором місця. Є ситуації, коли у певній міс­цевості для цього немає умов. Якщо людина настирливо прагне реалі­зувати свою мрію, вона змушена їхати туди, де такі умови існують. Влас­не, завдяки одній із таких ситуацій стало можливим освоєння західних земель у США. В результаті у виграші опиняється і людина, і суспіль­ство. В умовах командно-адміністративної системи, наприклад, в таких випадках все вирішується державною мобілізацією, незалежно від ба­жання людей.

Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів та грошово­го капіталу можуть використовувати чи реалізовувати ці ресурси на свій ви­бір. Ніхто: ні держава, ні інші виробники, — не мають права диктувати під­приємцю, що йому виробляти, за якою технологією, скільки, на які ціни та споживачів орієнтуватися. Умови виробництва визначають властивості та розмір заохочуваного капіталу.

Для споживачів свобода вибору означає, що вони вільні в межах своїх гро­шових прибутків купувати товари та послуги в такому наборі, який вони вважають найбільш сприятливим для задоволення своїх потреб. Свобода споживацького вибору є найширшою з економічних свобод. Вона орієнтує виробників на виробництво продукції, товарів та послуг, які користуються попитом.

Проблема вибору вирішується з урахуванням особистого інтересу. Він є головним мотивом діяльності усіх суб'єктів ринку. Підприємці мають на ме­ті максимізацію прибутків. Наймані робітники прагнуть до високої заробіт­ної плати. Власники матеріальних ресурсів, за інших рівних умов, намага­ються отримати вищі ціни під час продажу чи здавання в оренду цих ресур­сів. Нарешті, споживачі прагнуть купити товар за найнижчими цінами. Мо­тив особистого інтересу спрямовує функціонування економічної системи в певному напрямі й робить її впорядкованою.

Оскільки людина здійснює свою діяльність у суспільстві, її економічна ді­яльність завжди має певні межі, що залежать від ряду факторів. Передусім, обмеження обумовлені соціально-економічною системою. В умовах коман­дно-адміністративної системи радянського зразка законодавство забороня­ло людині мати у своїй власності засоби виробництва та займатися підпри­ємницькою діяльністю. Значними були й обмеження споживання.

У ринкових системах обмеження накладаються у зв'язку з суперечностя­ми між економічними інтересами суб'єктів ринку та інтересами суспільства в цілому. Прикладів таких обмежень багато. Один з них, найбільш показо­вий, — тривале використання в сільському господарстві та побуті пестициду ДДТ. Вже на початку 60-их років стало зрозуміло, що ДДТ є сильнодіючою отрутою, яка впливає на генну структуру організмів. Тим не менше, вироб­ництво та застосування препарату продовжувалося в США аж до 1972 року. Але зрештою держава мусила втрутитися й заборонити цей препарат.

В сучасних умовах науково-технічного прогресу, відкриття нових продук­тів, матеріалів, технологій, екологічної кризи держава не може не приділяти серйозної уваги проблемі контролю за економічною діяльністю підпри­ємств. Вона мусить втручатися й визначати межі економічних свобод. До найважливіших напрямків контролю економічної діяльності приватних ви­робників (вони поширюються й на діяльність державних підприємств) нале­жать: контроль за розміщенням та будівництвом підприємств; екологічний та санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове й соціальне законодавство; антимонопольний контроль.

При здійсненні контролю за розміщенням та будівництвом виробництв проблема полягає в тому, що продукція будівництва (будівлі, споруди) знач­ною мірою непорушна й використовується в тому ж місці, де й виробляється. Даючи дозвіл на будівництво, державні органи враховують завдання, які стоять перед країною, ситуацію в економіці, її територіальну й виробничу структуру, міграцію населення, стан навколишнього середовища та багато інших параметрів економічної діяльності. Кожна держава розробляє свої підходи до організації урядового контролю в цій галузі. Наприклад, у ФРН з цією метою розроблена спеціальна федеральна програма. В Японії, окрім міністерства будівництва, контроль здійснюють численні державні організа­ції, що слугують головною ланкою зв'язку між фірмами та державними ор­ганами.

Усе важливішою функцією держави стає забезпечення безпеки економіч­ного та науково-технічного розвитку з метою охорони здоров'я людей та навколишнього середовища від негативних наслідків господарської діяль­ності. В окремих державах існує широкий набір адміністративних приписів для приватного сектору щодо охорони навколишнього середовища.

В сучасних умовах неухильно зростає значення якості продукції як одно­го з найважливіших факторів економічного росту. Підвищення якості пред­метів споживання та послуг сприяє зростанню рівня і якості життя грома­дян. Поліпшення якості засобів виробництва — важлива умова технічного оновлення виробництва та росту його ефективності. Нарешті, вдосконален­ня якості продукції — обов'язкова умова її конкурентоспроможності на сві­товому ринку. Загострення міжнародної конкуренції все більше сприяє змі­щенню акцентів з цінових характеристик продукту або послуг на показники якості, новизни, надійності. Цим значною мірою визначається підвищена увага держави у всіх країнах до проблем якості та безпеки продукції.

Підприємницький успіх нині визначається насамперед станом людського ресурсу — його творчого потенціалу, кваліфікації, відповідальності. З іншо­го боку, робітники найманої праці, організовані в профспілки, вимагають за свою працю адекватної заробітної плати, умов праці для розвитку здібнос­тей, соціальних гарантій, пов'язаних з діяльністю підприємства. Таким чи­ном, в розвитку освіти, медичного обслуговування, всього, що забезпечує кваліфікацію членів суспільства, зацікавлені обидві сторони виробничого процесу. Проте стосовно конкретних умов праці, заробітної плати і т.д. між підприємцями та найманими робітниками існують суперечності, які іноді набирають форми гострих соціальних конфліктів. В цій ситуації держава сприяє пошукові шляхів до примирення через узгодження інтересів обох сторін.

Держава приймає антитрестові (антимонопольні) закони, регулюючи найважливіші аспекти приватного підприємництва, запобігаючи надмірній концентрації економічної влади в руках окремих підприємців та корпора­цій, зберігаючи та підтримуючи конкурентне середовище, яке стимулює господарський розвиток та науково-технічний прогрес.

Проблема стосунків держави й економіки в перехідних, зокрема, пост­радянських країнах, має дещо інший зміст. Від колишнього СРСР ці краї­ни успадкували фактично повністю одержавлену економіку. Тому в пере­хідний період головною тут стала не проблема втручання держави в ринко­ве господарство, а його створення. Серцевину економічної політики пост­комуністичних держав складає синхронне вирішення двох проблем: фор­мування приватновласницького сектора та створення правових засад рин­кових відносин.

Ринкові реформи проводяться з урахуванням особливостей своєї країни та світового досвіду, який показує, що є багато варіантів (моделей) ринково­го господарства і переходів до нього. Відмінності між ними залежать від еко­номічних, політичних, історичних, психологічних, культурних факторів. Розглянемо найбільш типові з цих моделей.

Французька модель виходить з того, що ринкова система не може забез­печити розв'язання багатьох проблем, насамперед соціальних, які мають ве­лике значення для майбутнього країни. Вона характеризується більшою різ­номанітністю економічних інструментів, включно із стимулюванням конку­ренції, регулюванням, гнучкою системою оподаткування. Особливістю цієї моделі є включення планування в ринковий механізм. Воно пройшло у сво­єму розвитку декілька етапів — від жорсткого державного регулювання через індикативне планування до стратегічного планування.

Німецька модель наголошує на важливій ролі держави в економічному житті країни. Вона сформувалася в післявоєнний період — під час переходу від нацистського варіанта «соціалізму» до ринкової соціальної економіки. Перехід відбувся в короткі терміни під керівництвом Л. Ерхарда, який спи­рався на теоретичні розробки В. Ойкена. Поділяючи ідеї лібералізму, Л. Ер-хард водночас вважав, що вільна приватна ініціатива та конкуренція непри­пустимі без активної ролі держави. Для нього ринок не був самоціллю, а ли­ше засобом для вирішення соціальних проблем. Особливостями ринкового реформування в Німеччині можна вважати: соціальну спрямованість ре­форм, їх ретельну теоретичну спрацьованість, підготовленість державних чиновників до проведення реформ (перед тим вони пройшли відповідну атестацію) і відповідальність за свою діяльність.

Польська модель є втіленням зразка «шокової терапії», запропонованої міністром фінансів Польщі Л. Бальцеровичем. Програма передбачала про­ведення стрімкої лібералізації економічних процесів з можливим короткочасним зниженням життєвого рівня, за яким приходить швидке «одужання» економіки і стабільне покращення соціально-економічної ситуації вже на основі нових, ринкових механізмів. Важливою умовою успіху цієї програми була її підтримка великою частиною населення Польщі. Адже в структурі господарства цієї країни питома вага приватної власності завжди була знач­ною, й багатьом людям були зрозумілі заходи, які пропонувалися. Велике значення мало також залучення до вироблення й реалізації програми спеці­алістів з МВФ, які забезпечили отримання Польщею допомоги в 1990 р. роз­міром у 3 млрд дол.

Китайська модель. Особливістю китайського переходу до ринкових від­носин було оновлення командно-адміністративної системи управління еко­номікою і допущення вільних економічних зон, де система централізовано­го управління економікою взагалі не застосовувалась. Під керівництвом Ко­муністичної партії Китаю була ретельно опрацьована концепція вбудови ринкових відносин у народне господарство країни з залученням великих міжнародних інвестицій.

Країнам з розвинутими ринковими системами, у яких існує менший або більший державний сектор економіки, доводиться періодично проводити приватизацію. Наприклад, масштабні приватизаційні заходи були здійснені у 80-90-ті роки у ФРН, Великій Британії та деяких інших країнах. Привати­зація в цих країнах мала порівняно обмежені масштаби (не охоплювала всі­єї економіки), а її завдання полягали в модифікації визначених секторів еко­номіки, вирішенні проблем державного бюджету тощо. Основним способом здійснення приватизації був викуп.

У країнах з перехідною економікою, до яких відноситься й Україна, при­ватизація має інші параметри. Тут вона є набагато масштабнішою і стано­вить, як уже зазначалося, один з основних елементів ринкової трансформа­ції економіки. Курс на створення ринкового господарства в Україні був взятий одразу ж після завершення процесу відокремлення України від СРСР у 1991 р. Упро­довж 90-их років Верховна Рада України прийняла низку законів: «Про під­приємницьку діяльність», «Про власність», «Про підприємства», «Про гос­подарські товариства», «Про приватизацію державного майна», «Про особ­ливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та ін. Восени 2001р. був, нарешті, прийнятий «Земельний кодекс», що створює правовий фундамент для приватного володіння землею — основи ефективного госпо­дарювання в галузі сільського господарства. Ці закони визначили різнома­нітність та рівноправність форм власності, започаткували формування правової бази ринкової економіки. На їх основі розпочалися реформи, спрямо­вані на роздержавлення й приватизацію державної власності.

Під час роздержавлення частина прав власності державних органів управ­ління передається новим суб'єктам, але власником залишається держава. А приватизація — це відчуження державної власності на користь приватних суб'єктів (домашніх господарств, підприємств тощо). Тобто приватизація передбачає зміну форми власності.

Починаючи економічні реформи, Україна планувала лише часткове вве­дення вільних цін. Центральним моментом реформування мав стати процес роздержавлення економіки та приватизації державних підприємств. Проте обвальне «відпущення» цін у Росії на початку 1992 р. обумовило поспішне внесення змін і в процес економічного реформування в Україні.

Українські економісти відреагували на нову ситуацію неоднозначно. Усі визнавали необхідність реформування державної власності при збереженні головних економічних важелів у руках держави в перехідний період. Проте одні вчені (В. Пинзеник, В. Лановий та ін.) підтримали монетаристський ва­ріант реформ, виступаючи з позицій суто ринкового реформування еконо­міки. Інші (А. Гальчинський, Ю. Пахомов, С. Мочерний) — зосередилися на критиці монетаристських рецептів, стверджуючи, що українська економіч­на система повинна бути економікою змішаного типу, орієнтованою на со­ціальні проблеми.

Законодавчою основою приватизації став закон України «Про Державну програму приватизації»1. Він передбачав досягнення наступних стратегіч­них цілей: зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якіс­ного оновлення й ефективного використання; структурну перебудову еко­номіки, стабілізацію соціально-економічного стану країни; розвиток кон­куренції та обмеження монополізму; залучення іноземних інвестицій. Об'єктами приватизації стали: майно державних підприємств; державний житловий фонд; державний земельний фонд. Отже, реалізація програми означала перехід на якісно новий рівень соціально-економічного розвитку суспільства.

На початку приватизація в Україні була змішаного типу — як сертифікат-на, так і за грошові кошти. Перша мала на меті залучити до приватизації усе населення, оскільки формально кожному громадянинові належала певна частка одержавленого майна. Друга була спрямована на отримання додатко­вих коштів до бюджету і створення сектора ефективного приватного госпо­дарювання. Виявилось, однак, що в умовах України обидві цілі досягалися нелегко.

Верховна Рада розробляє Програму приватизації один раз на два-три роки і, при необхідності, уточнює її раз на рік, приймаючи черговий бюджет.

Відповідно до об'єктів сертифікатної приватизації було передбачено три види цінних паперів: майнові сертифікати, які отримали всі громадяни, житлові чеки, якими можуть скористатися мешканці державних квартир, й земельні бони, які надавалися тим, хто міг довести свою здатність до оброб­ки товарної землі. Передбачалося, що кожен з названих видів ваучерів може, окрім прямого й безпосереднього призначення, бути використаним у різних сферах приватизації шляхом їхнього взаємного конвертування.

Однак від самого початку сертифікатна приватизація наштовхнулася на труднощі, пов'язані як із конвертуванням приватизаційних паперів, так і з індексацією номінальної вартості приватизаційних сертифікатів, розв'язанням питання про ефективність господарювання підприємств, що приватизувалися, тощо. Пріоритетність методів приватизації не була чітко визначена. Спочатку застосовувалася оренда підприємств з посту­повим його викупом. Проте вона мала суттєві недоліки. Джерелом викупу служив прибуток орендних підприємств, сформований фактично при ви­користанні державного майна. Крім того, методика оцінки майна була не­досконалою. Пізніше найбільш розповсюдженим способом приватизації середніх та великих підприємств став продаж акцій відкритих акціонер­них товариств.

До негативних моментів української приватизації слід віднести й те, що не існувало загального, спільного для всіх підприємств графіка приватизації. Приклад колишньої Чехословаччини показує, що чіткий графік одночасної приватизації має ряд переваг. Він скорочує період коливань, непевності, прискорює процес прийняття рішень робітниками підприємств, веде до швидшого створення посередницьких організацій.

Найбільша роль в сертифікатній приватизації відводилась робітникам підприємств, які отримали значні пільги і більш стійке положення в новій структурі власності. Це означає, що не було створено рівних можливостей для учасників приватизаційного процесу. Оскільки працівникам і керівному складу підприємств надавалась значна можливість отримати підприємство у власність, не затративши значних коштів (вартість сертифікатів на ринку бу­ла в 10 раз нижчою за номінал), то управління підприємствами залишилось у тих самих руках і на старому рівні, а це не сприяло виходу з економічної кризи. В необхідній кількості не були залучені інвестиції.

Сертифікатну частину приватизації планували завершити до 1997 р. На 1 січня 1997 р. сертифікати отримали більше 40 млн громадян, що становить 84% населення України, а 70% сертифікатів були вже використані2. Проте фактично сертифікатна приватизація закінчилась аж у 1999 р. Маючи бага­то зазначених вище недоліків, вона не стала стимулом для зростання економіки та підвищення її ефективності. З 1999 р. була запроваджена виключно грошова приватизація, яка деякою мірою сприяла надходженню інвестицій.

Спочатку найбільш успішно проводилась «мала» приватизація. Пізніше об'єктами приватизації стали й великі підприємства. Розподіл приватизова­них об'єктів по групах за весь період з 1992 р. дав практично однакову час­тку великої і малої приватизації, однак розподіл вартості державного майна за актами оцінки дає співвідношення: 92,7% — на об'єкти великої привати­зації і лише 3,7% — на об'єкти малої.

Співвідношення ринкового механізму і державного регулювання в економіці регіону

Необхідність вивчення проблем регіонального розвитку зумовлено тим, що в Україні ще велика кількість проблемних регіонів, має місце напружені відносини між центром та регіонами. У зв’язку з цим треба мати чіткі і систематизовані теоретичні знання, що є регіональний розвиток, через які механізми й інструменти держава повинна впливати на розвиток регіонів.

В рамках доктрини європейського інтегрального федералізму регіон визначається як “надтермін”, що характеризується такими фундаментальними рисами, як спільна територія, спільне населення, спільна історія, спільність природних умов, спільність проблем, які вирішуються.

В Україні одну з перших наукових спроб конкретизувати зміст “регіону” як управлінської категорії було зроблено в 1997 році в ході “круглого столу” “Регіон: проблеми и перспективи”, який відбувся у редакції харківського журналу “Регіон”. Учасниками “круглого столу” запропоновані такі значення терміна “регіон”:

· регіон – це адміністративна одиниця субнаціонального рівня. Такі регіони мають чітко визначені кордони, перебувають в ієрархічній системі державного управління, на них поширюється дія одного кола нормативно-правових актів;

· регіон – це неадміністративна територіальна одиниця планування субнаціонального рівня;

· регіон – це територія реалізації певної монопрограми. Такий регіон має досить нечіткі характеристики, в тому числі територіальні, вказується тільки його центр, а кордони можуть бути розмиті. Він існує в багатьох адміністративно-правових системах, а управління здійснюється в неадміністративних формах.

Ці підходи до поняття “регіон” мають безсумнівне право на існування і можуть бути покладені в основу класифікації регіону як родового поняття, а від такої класифікації, в свою чергу, безпосередньо залежить зміст таких понять, “регіональний розвиток”, “регіональна політика”.

Свого часу радянський вчений Е.Алаєв дав досить широке визначення регіональної політики. Він писав, що регіональна політика – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком держави у просторовому, регіональному аспекті, тобто зв’язана із взаємовідносинами між державою і районами, а також районів між собою. В орбіту регіональної політики включаються такі напрями: співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою; піднесення економіки відсталих районів і освоєння нових районів та ресурсів; ставлення до національно-етнічних питань в умовах багатонаціональної держави. Сюди також варто віднести регіональні аспекти демографічної політики, політики урбанізації, аграрної політики й інших заходів [1;с.189].

Західні дослідники при визначенні суті регіональної політики віддають перевагу соціальним аспектам. Так, автори англійського економічного словника трактують регіональну політику як комплекс заходів, спрямованих на усунення значних розбіжностей у показниках рівня безробіття або доходів на душу населення [4].

На думку вчених Центру регіональної політики Інституту соціально-економічних проблем Російської Академії наук, регіональна політика – це нове суспільне явище, яке зароджується в результаті економічного та політичного реформування, насамперед на регіональному рівні, у формі самоусвідомлення регіональної спільноти, що має можливість створювати власні органи влади та управління і керуватися у своєму соціально-економічному розвитку інтересами регіону (в поєднанні із завданнями суспільного та державного розвитку) [5;с.18].

В Україні базовим правовим документом, в якому найбільш структуровано та системно сформульовані мета, принципи та завдання державної регіональної політики, є “Концепція державної регіональної політики”, затверджена Указом Президента України від 25 травня 2001 р. №341/2001. Цей документ поклав початок формуванню якісно нової державної регіональної політики і створення умов для динамічного, збалансованого розвитку України та ії регіонів. Однак автори “Концепції державної регіональної політики” не сформулювали суті самої регіональної політики.

Українські вчені в останні роки досить часто звертаються до теоретичних та практичних проблем регіональної політики. Слушні думки щодо розуміння регіональної політики держави висловлюють практики-регіоналісти та урядовці. З 2001 р. в Україні видається щомісячний науково-практичний журнал “Управління сучасним містом”, засновником якого є Українська Академія державного управління при Президентові України. На шпальтах журналу публікуються статті з проблем регіональної політики та регіонального розвитку. За роки незалежності в Україні були проведені десятки наукових конференцій різного рівня з питань територіального устрою, регіоналізації, регіонального розвитку, регіональної політики тощо.

Сьогодні в Україні діють “Методичні рекомендації щодо формування регіональних стратегій розвитку”, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 29 липня 2002 р. №224, які оперують такими поняттями, як місія регіону; конкурентні переваги та обмеження перспективного розвитку регіону (SWOT – аналіз); стратегічні цілі розвитку регіону тощо.

В умовах, коли державна регіональна політика України отримала своє нормативне закріплення, більш рельєфно сприймаються думки з приводу того, що серцевиною такої політики є ефективне управління соціально-економічним розвитком регіонів. Без упорядкування і систематизації відносин центру з регіонами органи державного управління та місцевого самоврядування не зможуть позитивно розв'язувати соціально-економічні проблеми жодного регіону України. Обов’язки держави – не допустити аномально високої територіальної диференціації. Про аномально високу диференціацію можна судити з таких соціальних індикаторів, як скорочення народжуваності та зростання смертності, деформація демографічної структури населення, ріст злочинності тощо в окремих регіонах порівняно з середніми показниками по державі. Аномальні відмінності у рівні територіального розвитку є основою для здійснення державою такого регулювання, яке було б спрямоване на відносне “вирівнювання”, тобто наближення рівня життя й економічного розвитку в гірших за цими параметрами регіонах до середнього по країні.

У науковій літературі регулювання регіонального розвитку поділяється на ринкове і державне [3;с.26]. На практиці ж воно зводиться переважно до державного регулювання, адже сама держава має найбільший арсенал засобів для здійснення прямого та опосередкованого впливу щодо об’єктів регулювання. Необхідними умовами державного регулювання регіонального розвитку є: наявність державного сектора економіки, хай навіть у незначних розмірах, щодо якого може здійснюватися пряме державне регулювання; система перерозподілу через бюджет значної частки національного доходу, яка використовується для реалізації довгострокових загальнодержавних програм; наявність розвиненої системи збору та обробки інформації.

Регіональний розвиток у різних країнах відрізняється цілою низкою особливостей, але дослідники пропонують всі його варіанти зводити до трьох основних:

· держава підтримує розвиток передових і багатих регіонів, за рахунок яких існують інші регіони;

· держава підтримує приблизно рівні умови життя в усіх регіонах;

· держава підтримує тільки бідні регіони, а інші можуть розвиватися самостійно [2;с.333]

У колишньому Радянському Союзі державне регулювання регіонального розвитку полягало переважно в перерозподілі національного доходу на користь відсталих регіонів через бюджет і ціноутворення. Сьогодні в країнах СНД механізм державного регулювання розвитку регіонів включає, переважно, податкові пільги, трансфертні перерахування з бюджету, цільові види фінансування тощо.

Чинна концепція державної регіональної політики України для наповнення змісту державного регулювання розвитку регіонів передбачає вжиття таких заходів:

· удосконалити державне стратегічне регіональне планування, яке дозволяло б точніше та обгрунтованіше визначати основні довгострокові та поточні пріоритети регіонального розвитку на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, враховувати їх під час розроблення відповідних розділів проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України, регіональних та місцевих програм і планів;

· поліпшити механізм державної підтримки розвитку регіонів, концентрації державних ресурсів на розв’язанні його пріоритетних проблем, що мають загальнодержавне значення. З цією метою уповноважений центральний орган виконавчої влади має щорічно, з урахуванням розробок із стратегічного регіонального планування, всебічно аналізувати пропозиції головних розпорядників коштів державного бюджету, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у регіонах щодо потреб та можливих шляхів розподілу державних капітальних вкладень між регіонами та забезпечувати найбільш ефективне використання виділених коштів. Схема фінансування заходів повинна, зокрема, передбачати в разі потреби спільне фінансування в певному співвідношенні з Державного бюджету та з місцевих бюджетів спорудження об’єктів, її повинен затверджувати і контролювати Кабінет Міністрів України. Передбачається посилення відповідальності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за своєчасне у повному обсязі фінансування узгоджених ними спільних заходів з регіонального розвитку;

· стимулювати розвиток транскордонних та міжрегіональних економічних зв’язків на основі виробничої кооперації та інтеграції, створення відповідних промислово-фінансових груп, інших сучасних форм господарювання; передбачається розроблення пропозицій щодо законодавчого розширення можливостей місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для розвитку транскордонного та міжрегіонального економічного співробітництва та щодо впорядкування такого співробітництва;

· вжити систему заходів щодо розбудови інфраструктури регіонального розвитку, зокрема ринків продовольства, землі, праці та капіталу, включаючи товарні біржі, оптові ринки, агроторговельні доми, аукціони, ярмарки, заготівельні кооперативи, підприємства фірмової торгівлі тощо, а також регіональні агенства розвитку, маючи на меті поліпшення умов використання передових інноваційних технологій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів, розширення залучення відчизняних та іноземних інвестицій для регіонального розвитку, координації програм технічної допомоги, спрямованих на підтримку регіонального розвитку;

· стимулювати розвиток регіонів чи їх частин, у межах яких показники економічного розвитку та соціального забезпечення громадян за критеріями, визначеними законодавством, значно нижчі, ніж відповідні середні показники в державі (депресивні території), шляхом запровадження особливих механізмів бюджетної, податкової, цінової, грошово-кредитної, інноваційної та інвестиційної політики щодо таких територій, визначення чітких критеріїв та строків виділення для стимулювання більш ефективного використання внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу таких територій, прискорення соціально-економічного розвитку, подолання депресивності, підтримки соціальної активності та мобільності населення, створення максимально сприятливих економічних, правових та інституційних умов у їх межах для прискорення формування й ефективного функціонування нових суб’єктів господарювання, забезпечення належного соціального захисту населення; статус депресивної території, форми державної підтримки розвитку таких територій мають бути визначені законодавством на основі наукового обгрунтованої комплексної оцінки їх економічного, фінансового, екологічного, соціального стану. Конкретній зміст впливу держави на розвиток регіонів залежить від стану розвитку країни.

Таким чинном дослідники в поняття «регіон» включають просторові, економічні, соціологічні компоненти. Регіональний розвиток – це такий режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня та якості життя населення, що проживає на цій території. Головною метою державної регіональної політики в Україні є забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання.

Дата добавления: 2014-12-27