Регіональні аспекти інвестування

Стан економіки України сьогодні вимагає пошуку нових шляхів в управлінні регіонами, містами і територіальними утвореннями. Державна політика в останні роки спрямована на поступовий перерозподіл влади, а отже і відповідальності за стан соціально-економічного розвитку територій від центральних органів до органів місцевого управління. Як наслідок, територіальні утворення стають основною ланкою управління.

Свого часу радянський вчений Е.Алаєв дав досить широке визначення регіональної політики. Він писав, що регіональна політика – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком держави у просторовому, регіональному аспекті, тобто зв’язана із взаємовідносинами між державою і районами, а також районів між собою. В орбіту регіональної політики включаються такі напрями: співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою, піднесення економіки відсталих районів і освоєння нових районів та ресурсів, ставлення до національно-етнічних питань в умовах багатонаціональної держави. Сюди також варто віднести регіональні аспекти демографічної політики, політики урбанізації, аграрної політики й інших заходів [1; с.189].

Західні дослідники при визначенні суті регіональної політики віддають перевагу соціальним аспектам. Так, автори англійського економічного словника трактують регіональну політику як комплекс заходів, спрямованих на усунення значних розбіжностей у показниках рівня безробіття або доходів на душу населення [6].

На думку вчених Центру регіональної політики Інституту соціально-економічних проблем Російської Академії наук, регіональна політика – це нове суспільне явище, яке зароджується в результаті економічного та політичного реформування, насамперед на регіональному рівні, у формі самоусвідомлення регіональної спільноти. Що має можливість створювати власні органи влади та управління і керуватися у своєму соціально-економічному розвитку інтересами регіону (в поєднанні із завданнями суспільного та державного розвитку) [7; с.18].

В України базовим правовим документом, в якому найбільш структуровано та системно сформульовані мета, принципи та завдання державної регіональної політики, є “Концепція державної регіональної політики”, затверджена Указом Президента України від 25 травня 2001 р. №341/2001. Цей документ поклав початок формуванню якісно нової державної регіональної політики і створення умов для динамічного, збалансованого розвитку України та її регіонів. Однак автори “Концепції державної регіональної політики” не сформулювали суті самої регіональної політики.

Українські вчені в останні роки досить часто звертаються до теоретичних та практичних проблем регіональної політики [5]. Слушні думки щодо розуміння регіональної політики держави висловлюють практики-регіоналісти та урядовці [12].

Сьогодні в України діють “Методичні рекомендації щодо формування регіональних стратегій розвитку”, затверджені Наказом Міністерства Європейської інтеграції України від 29 липня 2002 р. №224. Рекомендації оперують такими загальноприйнятими у світовій практиці поняттями, як місія регіону, конкурентні переваги та обмеження перспективного розвитку регіону (СВОТ-аналіз); стратегічні цілі (напрями) розвитку регіону тощо. Відповідно вказаних рекомендацій, регіональна стратегія розвитку є стратегічним планом розвитку регіону, що визначає цілі, завдання, пріоритети, напрями його сталого економічного й соціального розвитку. У регіональній стратегії розвитку з урахуванням загальнодержавних пріоритетів, оцінки конкурентних переваг, обмежень і проблем розвитку кожного регіону визначаються першочергові пріоритетні завдання його розвитку, скоординовані дії центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування спрямовані на реалізацію визначених завдань, та критерії їх розв’язання. [3; с.333].

Розвиток регіону вирішальною мірою залежить від інвестицій. Інвестування це довгострокове вкладення економічних ресурсів з метою створення й одержання чистого прибутку в майбутньому, що перевищує загальну початкову величину інвестицій (вкладеного капіталу). При цьому приріст капіталу повинен бути достатнім, щоб компенсувати інвестору відмову від використання власних засобів на споживання у поточному періоді, винагородити його за ризик.

Під регіональними інвестиціями нами розуміються ті економічні ресурси, що направляються на збільшення реального капіталу муніципального формування, тобто на розширення або модернізацію його виробничих фондів. Це може бути пов'язане з придбанням нових транспортних засобів, з будівництвом доріг, мостів, інших інженерних споруджень. В інвестиції варто включати витрати на освіту, наукові дослідження, рекреацію. Ці витрати представляють собою сукупні інвестиції у "людський капітал" і також збільшують економічний потенціал регіону. Інвестиції мають місце в приватному секторі, коли, наприклад, приватна компанія будує новий готель, і в громадському секторі, коли, приміром, муніципальна дорожна служба розширює мережу комунікацій. Ріст реального, чи наявного, накопиченого капіталу є важливим чинником швидкого підвищення добробуту регіону.

Сьогоднішній добробут у значній мірі – результат вчорашніх інвестицій, а сьогоднішні інвестиції у свою чергу закладають основи завтрашнього економічного росту і більш високого добробуту. Звідси випливає що ми постійно "стоїмо на розпутті" – між споживанням сьогоднішнім і завтрашнім. Чим більшу частину зробленого сьогодні ми збережемо й інвестуємо, тим більше буде в нас можливості споживати завтра. І навпаки, чим більше сьогоднішніх ресурсів ми використаємо ("проїмо") тим менше в нас буде шансів на відчутний економічний ріст і більш високий рівень споживання у майбутньому. У цьому полягає головна причина того, чому низький рівень заощаджень може стати серйозною проблемою економіки регіону і країни в цілому.

Крім того, що інвестиції впливають на загальну ефективність муніципального господарства і на можливості росту в довгостроковій перспективі, вони також безпосередньо і швидко впливають на зайнятість і доходи. Якщо, наприклад, знижуються інвестиції у місцеву промисловість, зростає безробіття серед робітників цього сектору, їхні сукупні доходи знижуються. Як наслідок, скорочується їх попит на товари та послуги в інших галузях. Тому коливання в інвестиційному процесі – найважливіший фактор зміни темпів росту, як у короткотерміновій, так і в довгостроковій перспективі регіону.

Загальновідомо, що гроші мають тимчасову вартість, тобто гривня, отримана сьогодні, коштує дорожче, ніж гривня, отримана завтра. І не тільки тому, що інфляція здатна знизити її купівельну спроможність, але і тому, що гривня інвестована сьогодні, завтра принесе конкретний прибуток. Отже, обсяг інвестування в економіку регіону залежить від двох детермінант: по-перше, від норми заощаджень у поточному доході та, по-друге, від приросту доходу, отриманого завдяки інвестуванню цих заощаджень.

За допомогою методу графічного зображення, проведемо аналіз впливу, що може чинити на стан економіки регіону, різне сполучення названих детермінант. На малюнку 1 по горизонтальній осі графіка виміряються рівень реального доходу (П) і обсяг споживання товарів (С) нині, по вертикальній осі – майбутній доход () і майбутнє споживання (). "Майбутній" тут варто розуміти як доход і споживання, які можна постійно підтримувати на тому самому річному рівні. Кожна крапка між осями координат графіка означає конкретну комбінацію поточного рівня доходу (чи обсягу споживання) та фіксованого рівня річного доходу, що буде постійно підтримуватися, починаючи з наступного року.

Переваги між сьогоднішнім і майбутнім рівнем споживання для досліджуваного регіону можуть бути представлені набором кривих байдужості. Кожна крива байдужості на малюнку 1 – це сукупність рівноцінних сполучень поточного і майбутніх потоків споживання. Крапки, що лежать на більш високих кривих байдужості, більш кращі, чим крапки, що знаходяться на більш низьких кривих. Одержувач доходу (муніципалітет) вирішує проблему вибору: або додаткова "порція" наявних товарів, або інвестування. Лінії і мають негативний нахил. Рух уздовж кожної з них ілюструє обмін "порції" наявних товарів на постійний потік товарів, що будуть вироблятися в майбутньому. Абсолютну величину нахилу цих ліній можна вважати річною реальною ставкою відсотка. Обираючи між альтернативними позиціями на конкретній лінії обміну, одержувач доходу буде досягати максимального рівня добробуту за даних умов у крапках торкання ліній обміну і кривих байдужостей. Це крапки , , .

Будь-яка крапка розташована на бісектрисі ілюструє ситуацію збігу сьогоднішнього і майбутнього рівнів доходу і споживання. Одержувач доходу може зберегти це положення чи перейти в іншу крапку лінії обміну. Зберігати положення збігу доцільно в тому випадку, якщо як у крапці воно є одночасно крапкою торкання лінії обміну і кривої байдужості, що проходить через цю крапку. В усіх інших випадках муніципалітет може поліпшити добробут регіону, зберігаючи частину отриманого доходу. Чи, інший варіант: він може збільшити споживання, взявши в борг під майбутні доходи.

Малюнок 1. Переваги між сьогоднішнім і майбутнім рівнем споживання

Припустимо, що вихідною точкою для одержувача доходу є крапка . Маючи лінію обміну, що проходить через цю крапку, муніципалітет, наприклад, активізувавши інвестиційну діяльність, перейде в крапку . Це значить, що на безпосереднє споживання у даному періоді буде відведена частина поточного доходу , що виміряється відстанню від до , різниця піде на збереження. Позначимо цю різницю . Іншими словами, частина поточного доходу обмінюється на майбутній. Потенційний рівень доходу в наступних періодах зросте на (з до ). Крапка , розташована на бісектрисі, відповідає майбутньому положенню регіону в наступному періоді.

Подальший аналіз ланцюжка "поточний доход" – "заощадження" – "збільшений доход" проведемо за допомогою малюнка 2. Тут на вертикальній осі будемо вимірювати майбутній річний рівень чистого доходу (продукту), на горизонтальної – обсяг вкладеного капіталу. Вигин кривої описує відоме співвідношення між обсягом продуктивного капіталу і випуском продукції, що здійснений з його допомогою. Тангенс кута нахилу дотичної до цієї кривої у будь-якій крапці являє собою граничну продуктивність відповідного обсягу капіталу.

Малюнок 2. Співвідношення між обсягом продуктивного капіталу і випуском продукції

Якщо порівнювати малюнок 1 і малюнок 2, то крапка на малюнку 1 відноситься до того ж стану економіки регіону, що і крапка на малюнку 2. У цій ситуації загальний обсяг капіталу дорівнює і виробляє він одиниць чистого доходу (продукту) у рік. Потенційний приріст випуску продукції, який можна було б досягти шляхом збільшення відповідного обсягу капіталу, визначається за допомогою малюнка 2. Тут співвідношення між величиною вкладених заощаджень і отриманим, у результаті цього, приростом надходжень майбутніх доходів у крапці відбивається нахилом дотичної до кривої "капітал – випуск" у цій крапці. При переносі на малюнок 1 цей нахил описує ставку відсотка чи нахил лінії, уздовж якої регіон рухається від до Якщо на малюнку 2 до вихідного обсягу капіталу додати заощадження то загальний обсяг капіталу зросте до , а майбутній річний доход збільшиться з до . Такий же ріст відзначається на ординаті малюнка 1. Відповідний приріст чистого річного доходу показує відстань від до на абсцисі малюнка 1.

З позиції рівня виробничого потенціалу доход і споживання регіону, представлені на малюнках 1 і 2 крапкою , можуть залишатися і надалі незмінними. Однак сполучення граничної продуктивності капіталу і переваг, що відбиваються кривими байдужості у крапці на обох малюнках таке, що економіка регіону, не споживаючи всього приросту доходу, робить заощадження й інвестує їх. Обсяг капіталу збільшується з до , а доход з до і до третього року економічна система, що розвивається, на наших малюнках переміститься в крапку . У цієї крапки нахил дотичної до кривої байдужості на малюнку 1 збігається з нахилом дотичної до функції "капітал – випуск" на малюнку 2. Таким чином, у крапці гранична продуктивність капіталу збігається з граничною тимчасовою перевагою, якщо регіон побажає споживати весь свій поточний доход.

Стан рівноваги, що ілюструється крапкою , може зберігатися доти, поки не з'являться нові обставини. Такими для муніципалітету можуть бути: зміна структурних умов, тобто зміна форми виробничої функції на малюнку 2 чи зміна кривих байдужості на малюнку 1; втрата частини накопиченого капіталу в результаті стихійних лих чи інших форс-мажорних обставин; залучення додаткового капіталу у формі закордонних інвестицій. Поява нових обставин на наших малюнках буде відображена у переміщеннях із крапки в чи в крапку . Економіка регіону може через час повернутися у рівноважний стан (), але при переході з у за рахунок накопичення капіталу, а при переході з у за рахунок "проїдання" капіталу.

Представлені вище міркування дозволяють зробити висновок: ситуації, подібні тій, що ілюструє крапка , є оптимальними з погляду добробуту регіону. Зрозуміло, що стану рівноваги в економіці регіону можна і не досягти або ж їх може бути кілька. В останньому випадку можливий варіант стійкої чи варіант хиткої рівноваги. Уся справа в тім як реагує система на зміну вихідних умов, а ці умови залежать від регіональної інвестиційної політики.

На прикладі двох регіонів України Донецького і Севастополя розглянемо варіанти регіональної інвестиційної політики.

У Донецькому регіоні зроблена ставка на створення спеціальної економічної зони. Вперше про створення спеціальних економічних зон заговорили в середині 1990р. Під керівництвом професора С. Аптекаря група економістів приступила до створення концепції і прийшла до висновку, що Донецька область має всі необхідні і достатні умови для реалізації цієї ідеї. Навесні наступного 1991 року створюється ще один творчий колектив під керівництвом професора В. Бабича. Концепція цієї групи мала ряд істотних розбіжностей з тим, як бачили цю проблему професор С. Аптекар і його колеги. У результаті дві розробки, які повинні були доповнити чи плідно конкурувати одна з одною, взаємно одна одну поховали. Жодна з них не одержала підтримку влади. Тільки після прийняття Верховною Радою України в 1992 році Закону «Про загальні основи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон у Донецькій області» всерйоз зайнялися підготовкою до створення спеціальної економічної зони: з’явились конкретні пропозиції, розрахунки й аналіз, а в 1998 році ця ідея викристалізувалася в Законі «Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області».

Спеціальні економічні зони – це окремі території країни чи суб'єкти господарювання, яким законодавством наданий пільговий режим оподатковування, адміністративного керування, спеціальний митний режим. Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ) – явище світової економіки. Вони мають місце як у розвитих країнах, наприклад, США, Канада, Ірландія, так і в тих що розвиваються – Бразилія, Таїланд, Тайвань, В'єтнам. Усього у світі нараховується кілька тисяч різних видів таких територіальних утворень. Рівень їхньої ефективності неоднаковий, але значення для впровадження нових технологій, сприйняття передового досвіду, керування виробництвом і збільшення валютних надходжень безумовно.

У залежності від розв'язуваних задач можна виділити три типи СЕЗ. Перший тип СЕЗ виникає в умовах твердої конкуренції, коли зважується задача пошуку нових джерел росту. Типовий представник – зона «Порто-франко» на території Одеського морського порту, створення якої здійснюється на підставі Указу Президента України від 28.06.1999р., де за історичним місцем зустрічі експортного й імпортного товаропотоків легітимно закріплюється назва спеціальної (вільної) економічної зони. Надані пільги стимулюють ріст товарообігу, але кардинальних змін у функціонуванні порту не передбачається. У цьому випадку створення СЕЗ є лише маркетинговим прийомом, що забезпечує конкурентну перевагу перед іншими портами. Другий тип СЕЗ – це зони розвитку, що покликані стимулювати розвиток уже налагодженого виробництва шляхом росту зовнішньоторговельного обороту і зниження митних витрат. Прикладом можуть стати зони вільної торгівлі, экспортно-виробничі зони, створювані як у регіонах України, так і в економічному просторі СНД. І, нарешті, третій тип СЕЗ – це зони виживання. Ці спеціальні економічні зони є не тільки інструментом економічної, але і соціальної політики. Вони надають пільгові умови для залучення інвестицій у галузі що розвиваються, а також збиткові з метою їхньої модернізації і реструктуризації.

Донецька область створює 20% ВВП України. Тут проживає десята частина населення країни. Економіку області обслуговує в середньому 500 млн. грн. щодня. У цій ситуації області не обійтися без механізмів, що залучають капітали. Створення СЕЗ, насамперед, формує умови для технічного переозброєння базових промислових комплексів області, дозволяє оживити роботу окремих підприємств вугільної промисловості, вирішити проблему зайнятості при об'єктивній структурній перебудові цієї й іншої галузей матеріального виробництва. Відповідно до Закону України «Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» до територій пріоритетного розвитку віднесено 22 міста і 5 сільськогосподарських районів, де проживає 84% населення і розташовано 85% економічного потенціалу області. Термін функціонування СЕЗ – 60 років.

Результати розрахунків, представлені в таблиці 1 показують, що, оптимальна потреба в інвестиціях на найближчі 25 років складає близько 55 млрд. грн., у тому числі на технічне удосконалювання – 27 млрд. грн. чи 49%. Усього за період 2001-2010 роки буде створено 140 тис. робочих місць, що так необхідно при відтоку робочої сили з підприємств реструктуризованих галузей. Приплив інвестицій забезпечить ріст обсягів промислового, сільськогосподарського виробництва. Випереджальними темпами буде збільшуватися виробництво товарів народного споживання.

Таблиця 1

Основні макроекономічні показники по територіях пріоритетного розвитку Донецької області в умовах спеціального режиму інвестиційної діяльності

№ з\п	Показники	1998- 2000 рр.	Розрахунково
2001- 2010 рр.	2011- 2025 рр.
1.	Загальна чисельність наявного населення на кінець періоду, тис. чол., у тому числі трудові ресурси	3404,8 2075,5	3233,1 2012,5	3101,3 1660,5
2.	Пропозиція робочої сили на ринку праці, тис. чол.	221,0	161,0	21,0
3.	Оптимальна потреба в інвестиційному капіталі, млрд. грн., у тому числі для створення основних фондів з них активної частини	4,4 3,1 2,1	31,0 21,7 15,3	23,7 16,6 11,7
4.	Створення нових робочих місць, тис. од.	60,0	140,0	-
5.	Обсяг промислового виробництва (товарна продукція в цінах на 01.01.1997р.) на кінець періоду, млрд. грн. Ріст до 1990р., %	14,2 58,9	23,2 96,7	30,5 126,6
6.	Обсяг сільськогосподарського виробництва (валова продукція в порівнянних цінах 1997 р.) на кінець періоду, млн. грн. Ріст до 1990р., %	194,3 47,2	365,0 88,6	715,9 173,8
7.	Обсяг виробництва товарів народного споживання (у цінах на 01.01.1997р.) на кінець періоду, млн. грн. Ріст до 1990р., %	1108,0 25,9	5539,0 129,7	11074,0 626,0
8.	Середньорічний приріст обсягів виробництва, млн. грн.	512,2	904,3	480,5

Сьогодні в Донецьку область інвестиції надходять як від вітчизняних, так і від іноземних інвесторів. Пріоритетними напрямками інвестування стали такі галузі економіки, як металургія й обробка металів, хімічне виробництво, харчова і легка промисловість (малюнок 3).

Малюнок 3. Галузева структура інвестицій.

Прикладами успішної реалізації інвестиційних проектів є Новокраматорський машинобудівний завод, Донецький металургійний завод, Концерн «АВК» (харчова промисловість), Концерн «Стирол» (хімічне виробництво), ЗАТ «Сарента» (медичне виробництво) та ін. Продукція, що випускається по інвестиційних проектах, дозволяє підприємствам закріпити свої позиції на світових ринках. Так, Концерн «Стирол» поставляє сьогодні на експорт 80% продукції, Новокраматорський машинобудівний завод – 72%, Донецький металургійний завод – 48%, а Концерн «АВК» – 25%.

Закон України «Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» передбачає важелі економічного стимулювання інвестиційних вкладень. А саме:

· дозволяє ввозити протягом п'яти років обладнання і механізми без сплати митних платежів і ввізного податку на додану вартість;

· дозволяє протягом п'яти років безмитно ввозити сировину та матеріали;

· інвестор звільняється від сплати податку на прибуток протягом трьох років і платить тільки половину суми наступні три роки.

Зазначені пільги критично оцінюються фахівцями. Так, перша пільга вважається надуманої, тому що відповідно до законодавства України інвестор не платить митного мита і ввізної ПДВ, якщо ввозить обладнання в статутний фонд створюваного на території України підприємства. Не всі підприємства області споживають імпортну сировину, виходить, що тільки частина підприємств можуть скористатися другою пільгою. І, нарешті, третьою пільгою користаються тільки ті підприємства, що запустили технологічні цикли на суму більш 1 млн. дол. [14, с.7].

І все-таки розрахунки показують, що загальна сума надходжень у бюджети всіх рівнів до 2025 року з урахуванням передбачуваних пільг складе понад 20 млрд. грн., у тому числі податок на прибуток – 1,7 млрд. грн., ПДВ (з урахуванням експорту продукції) – 3,8 млрд. грн., податок на доход із громадян – 11,2 млрд. грн. Загальна сума пільг складе 1,1 млрд. грн., у тому числі з податку на прибуток – 0,4 млрд. грн. Таким чином, надходження в бюджет значно перевищать суму пільг, що надає спеціальний режим СЕЗ.

Динаміка середньорічних приростів надходжень коштів у бюджети всіх рівнів за рахунок основних податків і зборів з підприємств створених за участю інвестиційного капіталу по територіях пріоритетного розвитку Донецької області до 2025 року показана на малюнку 4.

Малюнок 4. Надходження коштів у бюджети.

Темпи, якими розвивається інвестиційна діяльність у СЕЗ Донецької області, прогнози розвитку виробництва, зміни соціально-економічної, функціонально-галузевої структури народногосподарського комплексу Донецької області створюють впевненість у завтрашньому дні регіону. Хочеться вірити, що ні центр, ні міжнародні організації не стануть лагодити перешкод подальшому розвитку обраного стратегічного напрямку в рішенні регіональних проблем, а ставка, яка зроблена Донецькою обласною адміністрацією на створення СЕЗ в області, дасть гарні результати.

На території України є регіони, природно-кліматичні умови та географічне положення яких зумовлюють унікальні можливості для розвитку рекреаційного обслуговування. Із загальної довжини узбережжя Чорного моря (4090 км) Україні належить 40%. Чорноморські береги з пляжами різної ширини і складу ґрунтів простягаються на 1255 км, з них 43% (544 км) - це пляжі цілком придатні до відпочинку, 21% (267 км) - частково придатні. [4; с.133]. Вздовж усієї берегової лінії Чорного моря розташовані сотні будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз. Найбільші з них - це туристичні комплекси південного узбережжя Криму та Одеського регіону. За офіційними даними в Україні сьогодні існує близько 3 тис. підприємств, які отримали ліцензії на туристичну діяльність, 75% з них займаються туристичною діяльністю за сумісництвом.

У Севастополі понад 200 суб'єктів підприємництва здійснюють туристичну діяльність. Це місто має всі умови для розвитку могутньої туристичної індустрії: 300 сонячних днів на рік (що навіть більше чим у Ялті); на його території знаходиться понад 2000 історичних пам'ятників (на душу населення більше чим у Санкт-Петербурзі), серед яких - українські, російські, англійські, німецькі, французькі, італійські, єврейські та інші. Всесвітньо відомі такі, як - "Херсонес Таврійський", "Панорама героїчної оборони Севастополя 1854-1855 рр.", "Британський кримський військовий меморіал". Щорічно до Севастополя приїздить близько 100 тис. туристів, у тому числі 12-15 тис. іноземних, 150 тис. екскурсантів, майже 1 млн. чоловік відвідує музеї міста.

У відповідності з Указом Президента України від 13 березня 2000 р. №460 "Про подальші заходи щодо поліпшення соціально-економічної ситуації в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі" з метою створення умов розвитку міста Севастополя як рекреаційного та туристично-екскурсійного центру розроблена регіональна програма розвитку туризму до 2010 року. Ії мета - створення у місті Севастополі сучасного високоефективного і конкурентноспроможного рекреаційного комплексу, що забезпечує широкі можливості для задоволення потреб громадян у рекреаційних, туристських та екскурсійних послугах.

Перший етап програми (2000-2003 роки) передбачав підготовку і реалізацію першочергових невідкладних заходів, наукове обґрунтування визначених проблем, приватизацію незавершених об'єктів будівництва рекреаційного комплексу, перелік об'єктів туристичного призначення, що потребують інвестицій, розробку бізнес-планів, залучення інвестицій, формування механізмів державного регулювання.

На другий етап (2004-2005 роки) заплановано розвиток матеріально-технічної бази та інфраструктури рекреаційної галузі міста Севастополя, активізацію будівництва нових об'єктів, завершення роботи зі створенням сучасної системи підготовки кадрів для сфери туризму. До кінця другого етапу реалізації Програми планується збільшити обсяг туристичних послуг у 2,5 рази.

Сучасна індустрія туризму є однією з високоприбуткових галузей світового господарства. У рекреаційне розвинених країнах діяльність курортно-рекреаційного господарства забезпечує до 50% усіх надходжень до бюджету. Туризм значно вплинув на збільшення надходжень до бюджетів і країн із “хворою економікою”. Так зрозумівши перспективність туризму, Угорщина за останні десять років ХХ століття довела річний дохід від цієї діяльності до 4,6 млрд. дол., Мексика – до 9 млрд. дол., Іспанія – до 28 млрд. дол. [8;с.63].

Розвиток туризму стимулює такі сектори економіки, як торгівля, будівництво, транспорт, зв’язок, виробництво товарів народного споживання та інші. Надання туристичних послуг є вигідним для держави з точки зору використання трудових ресурсів. Статистика свідчить, що у США на 1000 туристів, що зупиняються на відпочинок у готелях, створюється 279 робочих місць для безпосереднього їх обслуговування та плюс ще 107 місць для робіт, так чи інакше пов’язаних з туризмом. На Ямайці кожні додаткові 10 тис. рекреантів дають можливість забезпечити роботою близько 1800 чоловік. Українські спеціалісти затверджують, що витрати на створення одного робочого місця в туризмі в 20 разів менші, ніж у промисловості [8; с.65].

В України матеріальна база більшості готелів не відповідає новим вітчизняним і зарубіжним стандартам. Понад 80% готельних будівель потребують ремонту, номера – реконструкції і переоснащення, технологія обслуговування – автоматизації та комп’ютеризації. Для готельного господарства країни характерний високий рівень зношення основних фондів (як фізичного, так і морального), тому що більшість готелів України були побудовані та введені в експлуатацію ще в 70-80 роках.

Сучасний стан курортно-рекреаційного господарства Криму та м.Севастополя за своїми масштабами та структурою також не відповідає вимогам оптимального функціонування. Це зумовлено як слабкою матеріально-технічною базою курортно-рекреаційного комплексу, так і низьким станом благоустрою житлового фонду. У містах Криму житловий фонд, що має гаряче водопостачання, центральне опалення, каналізацію та газ, складає лише 60%.

Згідно з Указом Президента від 13 березня 2000 р. №460 “Про подальші заходи щодо поліпшення соціально-економічної ситуації в Автономної Республіці Крим та місті Севастополі” з метою заохочення інвестицій в економіку міста і реалізації великих інвестиційних проектів, міською владою створена акціонерна компанія “Консорціум розвитку Севастополя”. Ії засновники – українські, російські, німецькі та інші фірми і підприємства. Сьогодні портфель інвестиційних програм "Консорціуму розвитку Севастополя" представлений 12 регіональними проектами. Головним стержнем яких є створення умов розвитку міста як рекреаційного та туристично-екскурсійного центру. Відповідно до результатів опитування, проведеного на замовлення Севастопольської міської державної адміністрації, 87% мешканців міста, які взяли участь в опитуванні вважають, що саме туризм є для Севастополя тією ланкою, за яку треба ухопитися, щоб забезпечити економічну привабливість міста для національних і світових інвесторів.

Вже зараз міська адміністрація має ряд пропозицій від іноземних фінансово-інвестиційних компаній на інвестиційне будівництво "під ключ" туристських і готельних комплексів. При реалізації цих пропозицій з'являється можливість вирішити цілий ряд супутніх програм, а саме: створити робочі місця на період будівництва і робочі місця для обслуговуючого надалі ці комплекси персоналу, вплинути на зниження вартості проживання відпочиваючих і туристів за рахунок розширення ринку пропозицій, підвищити рівень комфортності, а отже і міру привабливості регіону як центра відпочинку і туризму. Враховуючи, що кредитування здійснюється строком на 7-10 років створюються умови для мобілізації засобів, що одержують від функціонування побудованих комплексів на погашення кредиту і забезпечення фінансування інших програм. Коли комплекси стануть до ладу, вони можуть бути використані як гарант (задаток) для кредитування нових програм.

Сили, що докладає адміністрація міста на виконання "Програми розвитку туризму у м. Севастополі до 2010 року", свідчать про перевагу пріоритетів і перспектив. А це є доцільним у використанні кластерної моделі. Наявність у регіональній, у тому числі і міський економіці, кластерів, а не ізольованих галузей, підприємств, компаній дозволяє формувати розвинені економічні блоки, які сприяють розвитку регіону шляхом підвищення інновацій, конкуренції. На думку В.Прайса, "поведінка, що пропонується кластерною культурою, є наукою виживання регіональної та національної економіки [2; с.14]. Нам уявляється, що для Севастополя кластер - це агломерація рекреаційного типу. Базуючись на методологію М.Портера [10; с.153-188], визначимо етапи становлення кластера у сфері рекреації регіону.

Перший етап. Визначення ядра кластера. Це велика фірма - рекреатор або група схожих фірм.

Другий етап. Виявлення вертикальних зв'язків всередині кластера. Це нижче і вище стоячі організації, фірми та інші структури, які забезпечують кластер ресурсами і беруть на себе частину виконання функціональних задач. У процесі розвитку кластера економічні ресурси починають притікати до нього з ізольованих галузей, що не можуть бути використані так само продуктивно. Чим більше галузі орієнтовані на рекреацію, тим більш наочним стає процес утворення кластера.

Третій етап. Формування ланцюжки галузей і виробництв по горизонталі. Це підприємства і фірми, що виробляють продукти і надають послуги у курортно-рекреаційному секторі економіки (малюнок 5).

Малюнок 1. Туристско-рекреаційний кластер.

Коли формується кластер, усі виробництва у ньому надають одне одному взаємну підтримку. Вигода поширюється у всіх напрямках зв'язку. А взаємозв'язки всередині кластера, часто абсолютно неочікувані, відкривають абсолютно нові можливості. Усі підприємства з кластера взаємопов'язаних рекреацій галузей перетворюють інвестиції у спеціалізовані, але споріднені технології, інформацію, інфраструктуру, людські ресурсі, що призводить до виникнення нових фірм. Кластер у цілому сприяє великим капіталовкладенням і спеціалізації. Спільні проекти фірм, які обслуговують туризм, об'єднують зусилля колишніх конкурентів, збільшують обмін інформацією і роблять більш вигідною появу нових підходів до підвищення конкурентоспроможності економіки регіону. Участь у проектах місцевої влади впливає на стратегію кластера. Його митою стає не лише досягнення більш конкурентної організації ведення бізнесу для одержання найбільшого прибутку, але і соціальні задачі, модернізація і розвиток міста, його екологічна рівновага.

Характерна недостатня освіченість не лише широких громадських кіл, але і "людей, що приймають рішення" - регіональних і місцевих законодавців державного і приватного адміністративно-управлінського персоналу, про можливі і навіть неминучі наслідки зміни клімату та рівня моря, які постійно відбуваються. Сьогодні відмова від здійснення превентивних заходів для багатьом проектувальникам і законодавцям здається цілком обумовленою з економічної точки зору. Разом з тим, як стверджують спеціалісти, вже до 2030-2040 років при умові прискореного підйому рівня моря витрати на ліквідацію наслідків у 10-15 разів перевищуть затрати, котрими можна обмежитися на випадок вжиття превентивних заходів найближчими роками [15; с.70]. Враховуючи 25-40-річний строк розробки найбільш масштабних інженерних проектів, роботи за ними слід розпочинати уже сьогодні.

У 2000 році у Ганновері м. Севастополь приєднався до європейської кампанії міст, які розпочали перехід до сталого розвитку, "Сталий розвиток - це такий розвиток, який задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби" [16; с.4]. Відповідно до "Програми сталого розвитку м. Севастополя на 2001-2005 роки" розвиток туризму здійснюється при дотриманні двох основних принципів:

· функціонування туризму - складова частина стратегії сталого розвитку і захисту оточуючого середовища у масштабах регіону;

· розвиток туризму носить міжгалузевий і комплексний характер, здійснюється за безпосередньою участю різноманітних відомств, приватних компаній, неурядових організацій, владних структур.

Виходячи з представленого вище бачення курортно-рекреаційного кластера і концепції сталого розвитку м. Севастополя, з'являється практична проблема управління кластером. Кластери найбільш вразливі у тому випадку, якщо у фірм, підприємств відсутні глобальні стратегії і будь-яка діяльність в інших регіонах. У зв'язку з цим найбільш сприятливими організаційними формами могли б стати спеціальні зони курортно-рекреаційного типу у приморських містах, території із спеціальними режимом інвестування. Цілком переконлива думка губернатора Запорізької області: "Україна економічно і геополітично зацікавлена у інвестуванні у курортне будівництво" [9].

Аналіз показує, що у тих регіонах, де успішно діють вільні економічні зони і території, пріоритетного розвитку процес залучення як національного так й іноземного капіталу має більш високу динаміку, ніж у цілому в України. Так, темпи приросту інвестицій у спеціальних зонах протягом 1998-2000 роках склали у середньому 225%, а об'єм залучених інвестицій - 432 млн. дол., з яких біля 217 млн. дол. - прямі іноземні інвестиції (приблизно 12% від їх приросту за ці 3 роки) [13; с.29].

Разом з тим створення спеціальних зон - шлях складний і досить тривалий у часі, тому роль координатора у побудові і розвитку кластера підприємств і виробництв може взяти на себе мерія міста. Чинна законодавча база таку можливість надає.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" дає усі права для нормальної роботи з інвесторами: ст.26 п.33 вказує, що місцеві влади приймають рішення про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями; ст.27 п.7 припускає залучення на договірних засадах організацій незалежно від форм власності до участі у комплексному розвитку міст; ст.27 п.8 надає право розміщати замовлення на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади; ст.60 п.5 дає право передавати об'єкти комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним і фізичним особам, здавати їх в оренду, використовувати їх як задаток. Усі ці положення закону роблять практично неминучими для місцевих влад становлення кластера як регулюючого центру. Головним для мерії є не лише функція управління, а й установлення правил поведінки економічної, соціальної, екологічної.

Для міських влад, фірм, координаційних рад підприємців та інших структур характерна загальна мета, що об'єднує їх у кластер - створення сприятливих умов для відпочинку й оздоровлення, надання якісного туристського продукту. Економічні переваги від діяльності кластерного утворення будуть обумовлені ефектом масштабу. Мерія, з одного боку, буде координувати ввезення до регіону продукції, якої немає у місті або виробляється в обмеженому обсязі і не задовольняє попит на неї. З іншого боку, створюючи представництва курортного міста, бізнес-центри в інших регіонах країни, в інших державах, мерія сприяє агресивному наступу маркетингової політики щодо залучення інвестицій і суб'єктів цільових ринків до рекреаційного регіону. Успішно проведена маркетингова стратегія створює додаткові робочі місця у галузях, що обслуговують курортну сферу і рекреацію: сільське господарство, місцева переробна промисловість, громадське харчування, торгівля, транспорт, сфера побутових послуг і розваг на морі та на суші, безпека та охорона порядку й багато іншого. А більш успішний бізнес мінімізує ринковий ризик інвестора, створює конкурентні переваги у порівнянні з іншими територіями.

Таким чином, розвиток регіону означає такий режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня й якості життя населення за рахунок стійкого і збалансованого відтворення соціального, господарського, ресурсного та екологічного потенціалів території.

Дата добавления: 2014-12-27