ТЕМА 1: Предмет, завдання та методи дослідження психологічного стану людини. Поняття про психічне здоров’я

Вопросы

1) Какие существуют способы записи семантических правил в компиляторах?

2) Какие атрибуты называются синтезированными и наследуемыми?

3) В чем основные различия между наследуемыми и синтезируемыми атрибутами?

4) Как используется стек для вычисления значений атрибутов?

5) Что представляет собой правило вычисления атрибутов?

Список литературы

1. Гордеев А.В., Молчанов А.Б. Системное программное обеспечение. – СПб.: Питер, 2002.– 736 с.: ил.

2. Карпов Ю.Г. Теория и технология программирования. Основы построения трансляторов. – СПб.: БХВ-Петербург, 2005. – 272 с.: ил.

3. Ахо Альфред, Сети Равви, Ульман Джеффри Компиляторы: принципы, технологии и инструменты.: Пер. с англ. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2001. – 768 с.: ил.

4. Опалева Э.А., Самойленко В.П. Языки программирования и методы трансляции. – СПб.: БХВ-Петербург, 2005. – 480 с.: ил.

5. Компаниец Р.И., Маньков Е.В., Филатов Н.Е. Системное программирование. Основы построения трансляторов. – СПб.: КОРОНА принт, 2000. – 256 с.

Загальна мета – уміти обґрунтувати значення наукових психологічних знань в практичній діяльності лікаря, роль та місце психології в соматичній медицині.

Конкретні цілі:

1. Знати предмет вивчення медичної психології та основні її завдання;

2. Знати теоретичні та методологічні проблеми медичної психології;

3. Уміти встановити роль медичного психолога у діагностичному, лікувальному та реабілітаційному процесах;

4. Знати історичні етапи розвитку медичної психології у світі та на Україні;

5. Уміти володіти методами психологічного дослідження;

6. Уміти провести комплексне психологічне дослідження з урахуванням віку та культурних особливостей пацієнтів;

7. Знати критерії здоров’я ВООЗ та визначення психічного здоров’я.

Теоретичні питання:

1.Медична психологія, ціль, задачі, місце серед інших дисциплін;

2. Роль медичного психолога у діагностичному, лікувальному та реабілітаційному процесах;

3. Теоретичні та методологічні основи медичної психології;

4. Етапи становлення та розвиток медичної психології у світі та на Україні;

5. Методи психологічного дослідження: спостереження, самоспостереження, цілеспрямована психологічна бесіда;

6. Експериментально-психологічні методи, їх роль у психологічній діагностиці хворих;

7. Принципи побудови комплексного психологічного дослідження з урахуванням віку та культурних особливостей пацієнта;

8. Визначення психічного здоров’я та рівнів психологічної адаптації людини. Критерії здоров’я ВООЗ.

Інформацію, яка необхідна для формування знань-вмінь, що забезпечують досягнення мети заняття, можна знайти у джерелах:

1. Клиническая психология: Учебн. для студ. мед. вузов /Н.Д. Лакосина, И.И. Сергеев, О.Ф. Панкова. – 2-е изд. – М.: МЕДпресс-информ, 2005. – С. 9-23, 123-138.

2. Медична психологія: Підручник / І.С. Вітенко. – К.: Здоровя, 2007. – С.19-24.

3. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – 4-е изд.- М.: „МЕДпресс-информ”, 2002. – С.3-61.

Медична психологія відноситься до міждисциплінарної, прикордонної області досліджень.

Загальна теорія медицини нерозривно пов'язана з загальними психологічними концепціями. Медицині і психології властиві загальні методологічні принципи. Властиві їм і загальні проблеми, що виходять за межі сугубо медичної проблематики - це співвідношення біологічній і соціального в діяльності людини, зв'язок між психікою і діяльністю мозку, психосоматичні і соматопсихічні кореляції, проблеми норми і патології, співвідношення між свідомістю і неусвідомлюваними формами психічної діяльності.

Медична психологія одночасно виступає в ролі психологічної і медичної науки (В. М. Банщиків, 1978; В. Милев, К. Мечев, 1981; Б. Д. Карвасаський, 1982). Відповідно до проблем, що вирішуються нею, і задачами, що стоять перед нею, медична психологія є медичною наукою, а відповідно до теоретичних передумов і методів дослідження вона повинна бути віднесена до психології. Т.ч. медична психологія розглядає область, прикордонну між медициною і психологією. При цьому вона вивчає проблеми медицини в психологічному аспекті і методами психології.

В даний час медична психологія розуміється як розділ психології, який вивчає особливості психіки хворої людини психологічними методами, а також психологічних особливостей професійної діяльності медичних працівників, взаємин між ними і хворими (В.М. Блейхер, И.В. Крук, 1995).

Отже, найважливішою задачею медичної психології є вивчення психіки хворого в різних умовах. Це повинно знаходити висвітлення в діяльності різних ланок системи охорони здоров'я - позалікарняної служби і стаціонарів, санаторно-курортної справи, фармації, при підготовці медичних кадрів усіх рівнів, у дослідницькій роботі вчених, зв'язаної з медичними проблемами, в організації охорони здоров'я, гігієні і санітарії, медицині катастроф і ін.

Предметом вивчення медичної психології є: особистість хворої людини в широкому розумінні цього слова (різноманітні і глибокі зрушення в психічній діяльності душевнохворих докладно вивчаються спеціальною наукою - психіатрією), медичний працівник, взаємини хворого і медичних працівників на різних етапах їхнього спілкування. При цьому різні суміжні проблеми розглядаються стосовно до основної задачі - наданню максимальної допомоги пацієнтові.

Розглядаючи здорову і хвору особистість у біопсихосоціальній єдності, можна побачити взаємозв'язок клінічної психології з іншими науковими дисциплінами і предметами, але тут можна було б обмежитися лише перерахуванням деяких з них. До них відносяться: соціологія, антропологія, етнографія, культурологія, історія, філологія і лінгвістика (нейролінгвістика, психолінгвістика), математика і статистика й ін.

Основні проблеми медичної психології:

- дослідження впливу захворювань на психіку людини і його поведінку;

- аналіз впливу психологічних факторів на виникнення, розвиток і лікування хвороб;

- вивчення ролі психічного як фактору, що протистоїть виникненню і перебігу захворювань;

- вивчення проявів і динаміки порушень психіки при різних захворюваннях;

- дослідження впливу особливостей взаємин хворої людини з медичним персоналом і навколишнім його мікросередовищем на процес видужання.

Коло перерахованих основних теоретичних проблем медичної психології, що виступають у якості її цілей, доповнюється прикладними задачами розробки принципів і методів психологічного дослідження в клініці, а також питаннями створення і вивчення психологічних методів впливу на психіку людини в лікувальних і профілактичних цілях.

По спрямованості психологічних досліджень (на виявлення загальних закономірностей або на особливості конкретного хворого) можна виділити загальну і спеціальну медичну психологію.

Загальна медична психологія вивчає загальні питання і містить у собі наступні розділи:

1. Основні закономірності психології хворої людини (критерії нормальної, тимчасово зміненої і хворобливої психіки), психологія лікаря (медичного працівника), психологія повсякденного спілкування хворого і лікаря, психологічної атмосфери лікувально-профілактичних установ.

2. Психосоматичні і соматопсихічні взаємовпливи.

3. Індивідуальність (темперамент, характер, особистість), еволюція й етапи її постнатального онтогенезу (включаючи дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість і пізній вік), афективно-вольові процеси.

4. Медичну деонтологію, що включає питання лікарського обов’язку, етики, лікарської таємниці.

5. Психогігієну (психологію медичних рад і консультацій, психологію родини, психогігієну осіб у кризові періоди їхнього життя (пубертатний, клімактеричний). Психологію шлюбу і статевого життя. Психогігієнічне навчання, психотренінг взаємин лікаря і хворого.

6. Загальну психотерапію.

Спеціальна медична психологія вивчає конкретного хворого, а саме:

1) особливості психічних процесів у психічних хворих;

2) психіку хворих на етапах підготовки, виконання хірургічних втручань і в післяопераційний період;

3) особливості психіки хворих, що страждають різними захворюваннями (серцево-судинними, інфекційними, онкологічними, гінекологічними, шкірними і т.д.);

4) психіку хворих з дефектами органів і систем (сліпота, глухота і т.п.);

5) особливості психіки хворих при проведенні трудової, військової і судової експертизи;

6) психіку хворих алкоголізмом і наркоманією;

7) приватну психотерапію.

Можна виділити конкретні клініки, де знаходять практичне застосування знання відповідних розділів медичної психології: у психіатричній клініці – патопсихологія; у неврологічної – нейропсихологія; у соматичній – психосоматика.

Історія психологічної науки з особливою рельєфністю відбиває еволюцію поглядів на природу свідомості і всього духовного життя людини. На зорі науки (VI-IV ст. до н.е.) у філософії вже чітко звучав натуралістичний напрямок думки. Про це можна судити по працях Демокріта, Емпедокла, Лукреція, Епікура й ін. Уже тоді багато хто вважав, що мозок є "осередком душі" (Алкмеон із Кротону), "осередком психічної діяльності" (Піфагор), а психічні хвороби - результатом порушення роботи мозку (Гіппократ, Гален).

Але вже в той час натуралістичній точці зору протиставив свої погляди Платон (427-347 р. до н.е.), що виступив з метафізичним вченням про душу як ідеальну сутність. Його учневі, Арістотелю (384-322 р. до н.е.) належить перша відомий історії праця з питань психології - трактат "Про душу".

Безпосередніми попередниками медичної психології були дві течії, що сформувалися в XVIII сторіччі – френологія і месмеризм.

Засновник френології – Франц Галль (1758 – 1828), лікар з Відня. Галль був переконаний у тому, що розумові здібності залежать від структури мозку, що у свою чергу впливає на формування будови черепа. Галль локалізував різні властивості розуму в 28 різних областях мозку. Його роботи передбачили концепцію церебральної локалізації функцій мозку в більш пізніх дослідженнях П.Брока, У. Пенфілда й ін.

Франц Месмер (1734 – 1815) стверджував, що людина наділена якимись особливими магнітними флюїдами, звільнення яких приводить до разючого зцілювального ефекту. Ці флюїди він позначив як «тваринний магнетизм». Можна вважати, що його роботи послужили своєрідною основою як для розвитку сугестивных методів, так і для розробки технік групових сеансів, будучи предтечією сучасних методів групової психотерапії.

Експериментуючи з гіпнотичними техніками, розробленими Ф.Месмером, Жан Шарко (1825 – 1893) установив, що психічна травма, головним чином сексуальна, викликає ідеї і почуття, що потім стають неусвідомлюваними і є змістом істеричних симптомів.

З. Фрейд продовжив дослідження істерії, показавши її психогенне походження і можливість лікування істеричних симптомів за допомогою гіпнозу. Згодом він відмовився від гіпнозу і розробив психоаналітичний напрямок, що внесло великий вклад у розвиток медичної психології як самостійної області психології.

Вагомий внесок у розвиток теорії медичної психології уніс французький психіатр і психолог П’єр Жане (1859 – 1947), розробивши концепцію дисоціації – утрати «функції реальності» і нездатності утримувати ідеї цілком в області свідомості через слабкість вищої інтегративної діяльності. Відомий французький психолог Теодроль Рібо (1839 – 1916) уперше почав вивчати закономірності психічної діяльності не тільки в здорових осіб, але й у душевно хворих. Ці експериментальні дослідження розширили і збагатили медичну психологію.

Герман Роршах (1884 – 1922) розробляє одну з основних проективних технік психодіагностики. Особливий внесок у розвиток медичної психології вніс Э.Кречмер, що одержав світову популярність своєю роботою про зв'язок будови тіла і характеру. Його книга «Медична психологія», що вийшла російською мовою в 1926р., була першою роботою по медичній психології, що містить систематизоване зведення фізіологічних і психологічних даних, необхідних як лікареві, так і психологові в роботі з хворими.

Карл Юнг (1875 – 1961), перший час будучи послідовником психоаналітичного методу лікування, розробленого З. Фрейдом, пізніше «відходить» від нього і створює свій власний напрямок – аналітичну психологію.

В другій половині XIX в. наукові методи стали звичним інструментом у дослідженнях психічних явищ, особливо в 70-х — 80-х рр. У 1879 р. у Лейпцизі Вундтом була організована перша у світі експериментально-психологічна лабораторія. Вундт став основоположником психології як формальної академічної дисципліни. Його праця «Основи фізіологічної психології», що вийшла у 1874 р., поклала початок психології як самостійної науки. За роки наукової і викладацької діяльності Вундта 17000 студентів прослухали його лекції. Він заснував перший журнал по психології, відкрив Інститут експериментальної психології, заснував свою наукову школу, де навчалися і працювали відомі надалі вчені — Крєпелін, Мюнстерберг, Кюльпе, Кіршман, Мейсман, Марбе, Ліппс, Крюгер (Німеччина), Тітченер (Англія), Скріпчур, Енджелл, Г. С. Хол, Уітмер (США), Бєхтєрєв, Чиж, Ланге (Росія), — багато хто з яких вважаються засновниками клінічної психології. У першу чергу варто згадати Уітмера, що ввів поняття клінічної психології, він організував при Пенсильванському університеті психологічну клініку для відсталих і душевнохворих дітей, розробив курс лекцій по цій проблемі.

M.B. Ломоносов, А.Н. Радіщев, А.И. Герцен, В.Г. Бєлінський, Н.А. Добролюбов, Н.Г. Чернишевський зробили великий внесок у розробку філософських основ матеріалістичного розуміння психічного.

І.М. Сєченов, вихований на працях мислителів-гуманістів, створив свою теорію рефлекторної діяльності мозку й опублікував у 1863 році працю "Рефлекси головного мозку". І.М. Сєченов особливе значення надавав медичної психології і збирався присвятити їй свою особливу працю, про яку писав як про свою "лебедину пісню".

І.П. Павлов, розвиваючи положення І.М. Сєченова, розробив оригінальну методику, користуючись якою стало можливо проникати в сутність рефлекторної функції мозку і піддавати "ретельному аналізові основні закони, що керують усією величезною складною роботою вищого відділу центральної нервової системи". Було доведено, що психічні явища - результат умовно-рефлекторної діяльності мозку і що умовний рефлекс одночасно є і матеріальним (фізіологічним) і ідеальним (психічним). Працями обох корифеїв російської фізіологічної науки був закладений природно-науковий фундамент психології, що їй був необхідний і без якого вона довгі роки не могла перейти від вивчення зовнішнього прояву психіки до пізнання її сутності.

До Великої Жовтневої соціалістичної революції на медичних факультетах університетів медичній психології приділялося надзвичайно мало уваги, хоча в ряді психіатричних клінік ця дисципліна викладалася.

В перші роки після Великої Жовтневої соціалістичної революції ситуація значно змінилася. Вже в 1918 році був організований спеціальний інститут по дослідженню дітей з недорозвитком психічної сфери, названий згодом Медико-педологічним інститутом. З'явилася нова професія - клінічний психолог.

Радянська медична психологія розвивалася головним чином у плані клініко-описових і експериментально-психологічних досліджень. Помітно розгорнулася боротьба з ідеалістичними напрямками в психології, суб'єктивістськими методами самоспостереження. Поряд зі значними позитивними досягненнями у вигляді більшої об'єктивізації досліджуваних явищ, це мало і негативні наслідки, що призвело в 30-і роки до офіційної державної заборони окремих напрямків медичної психології, що надалі істотно загальмувало становлення даної науки.

Перші нейропсихологічні дослідження в нашій країні почали проводитися в 20-х рр. Виготським. На підставі вивчення різних форм психічної діяльності він сформулював основні положення про розвиток вищих психічних функцій. Спираючись на розроблені теоретичні положення, Виготський проаналізував зміни, що виникають у вищих психічних функціях при локальних враженнях мозку, особливості цих системних порушень у дитини і дорослого. В результаті цих досліджень ним були знайдені й описані принципи динамічної локалізації функцій, що відрізняють роботу мозку людини від роботи мозку тварин. Істотний вплив на розуміння відносин між психічними функціями і мозком зробили експериментальні і теоретичні роботи Бернштейна (з 20-х рр.) по біомеханіці і фізіології організації рухів, що містять одну з перших чітких формулювань принципу зворотного зв'язку.

У 30-х і 40-х роках вийшли у світ ряд цінних робіт з експериментально-психологічного дослідження мови, мислення (Л.С. Виготський, А.Г. Іванов-Смоленський, М.С. Лебединський і ін.), емоційно-вольової сфери (А.Р. Лурія), по впливу на працездатність відношення психічно хворих до праці (В.Н. Мясищев і ін.) і деяким іншим розділам медичної психології.

У період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р. і в наступні роки експериментально-психологічні (патопсихологічні і нейропсихологічні) дослідження допомагали більш раціонально вирішувати питання працездатності і працевлаштування осіб, які перенесли травму головного мозку, і відновлювати уражені функції.

У 60-і рр. у зв'язку з дослідженнями мозку пожвавився інтерес до проблеми свідомості і його ролі в поведінці. У нейрофізіології Нобелівський лауреат Сперрі розглядає свідомість як активну силу. У нашій країні нейропсихологія отримує розвиток у працях Лурії і його учнів.

Найбільш розробленими в 70-і роки були такі розділи медичної психології, як патопсихологія, що виникла на стику психології, психопатології і психіатрії (Зейгарник, Поляков і ін.), і нейропсихологія, що сформувалася на границі психології, неврології і нейрохірургії (Лурія, Хомська й ін.).

Патопсихологія, згідно Зейгарник, вивчає закономірності розпаду психічної діяльності і властивостей особистості в зіставленні з закономірностями формування і протікання психічних процесів у нормі.

Задача нейропсихології, відповідно до поглядів Лурія, засновника цієї галузі психології, — вивчення мозкових механізмів психічної діяльності людини з залученням нових, психологічних, методів для топічної діагностики локальних поразок мозку. Трохи пізніше Лурія бачив задачу нейропсихології як одного з розділів медичної психології в кваліфікації симптому — виділенні фактора, що лежить в основі порушення, і описі особливостей тієї структури зміненої психічної діяльності, що виникає в результаті осередкової поразки мозку.

На розвиток медичної психології вплинули дослідження з теорії і практики реабілітації. Процес реабілітації Кабанов розумів як системну діяльність, спрямовану на відновлення особистого і соціального статусу хворого (повного або часткового) особливим методом, головний зміст якого складається в опосередкуванні через особистість лікувально-відновлювальних впливів і заходів.

Дата добавления: 2014-12-27