Теми рефератів та доповідей 2 страница

ЛОГІЧНА І ФАКТИЧНА ІСТИННІСТЬ – поняття, що відбивають відмінність в умовах істинності висловлювань. Логічна істинність висловлювання зумовлена тільки його логічною формою, фактична істинність складного висловлювання – значеннями його складових висловлювань, а фактична істинність простого висловлювання – ситуацією, станом справ, які воно відображує.

ЛОГІЧНА ПРАВИЛЬНІСТЬ – відповідність міркувань законам і правилам логіки. Поняття Л. п. є спорідненим поняттю істини, проте ці поняття приписуються різним сутностям. У логіці поняття істини (істинності) стосується речень і висловлювань. Поняття правильності стосується міркувань: міркування правильне, коли з істинних засновків випливає істинний висновок.

ЛОГІЧНЕ ВИПЛИВАННЯ – термін для позначення одного з фундаментальних, вихідних понять логіки – поняття відношень між засновками й висновком.

ЛОГІЧНЕ ПРОТИРІЧЧЯ – відношення між двома висловлюваннями, одне з яких є запереченням іншого.

ЛОГІЧНИЙ КВАДРАТ – схема, призначена для запам’ятовування логічних відношень між загальноствердними (А), загальнозаперечними (Е), частковоствердними (І) і частковозаперечними (О) судженнями, які мають однакові суб’єкти й предикати.

МЕНШИЙ ЗАСНОВОК – судження, в яке входить менший термін силогізму.

МЕНШИЙ ТЕРМІН – термін, який є суб’єктом висновку категоричного силогізму.

МЕТОД ЄДИНОЇ ВІДМІННОСТІ – метод індукції, в основу якого покладено порівняння двох рядів обставин, схожих в усьому, окрім однієї обставини.

МЕТОД ЄДИНОЇ ПОДІБНОСТІ – метод індукції, за яким, якщо певні обставини з трьома ознаками, які формально можна подати послідовністю символів АВС, викликають явище а і обставини АDE спричиняють явище а, тоді доходять висновку, що А є причиною явища а.

МЕТОД ЗАЛИШКІВ – метод індукції, який спирається на ідентифікацію комплексу причин та їх наслідків.

МЕТОД СУПУТНІХ ЗМІН – метод індукції, який базується на принципі виключення обставин, які не можуть бути причинами досліджуваного явища.

МИСЛЕННЯ – 1) вища психічна функція людини;
2) процес відображення дійсності в поняттях, теоріях, гіпотезах тощо.

МІРКУВАННЯ – процес руху від засновків до висновку, умовивід або послідовність умовиводів, побудованих на основі логічних зв’язків між засновками, а також між засновками та висновком.

МНОЖИНА – набір, сукупність, зібрання об’єктів, що мають загальні властивості (напр., множина натуральних чисел, кодекс законів і т.д.).

МОВА ЛОГІКИ – штучна мова, призначена для вияву логічної форми міркувань.

МОДАЛЬНІСТЬ (від лат. modus – міра, спосіб) – характеристика змісту висловлювань, розгляд їх із тієї чи ін. точки зору. Модальна характеристика виражається за допомогою понять “необхідно”, “можливо”, “обов’язково”, “дозволено” тощо.

МОДУС (лат. modus – міра, спосіб, образ, вид) – властивість об’єкта, якою він володіє лише за певних умов і яку він може втрачати чи набувати залежно від обставин. М. протиставляється атрибуту – невід’ємній властивості предмета.

“НЕ ВИПЛИВАЄ” (лат. non sequitur) – помилка логічна у доведенні тези, що полягає у відсутності логічного зв’язку між нею й аргументами доведення.

НЕОБХІДНІ Й ДОСТАТНІ УМОВИ – умови, які встановлюють залежність істинності одного висловлювання від того, що висловлено в ін. висловлюванні.

НЕОБХІДНІСТЬ ЛОГІЧНА – одна з модальних характеристик, один із модусів істинності висловлювань. Логічно необхідним, або необхідно істинним є висловлювання, заперечення якого є логічно неможливим.

НЕСУМІСНІ ПОНЯТТЯ – поняття, обсяги яких не мають спільних елементів.

НЕСУПЕРЕЧЛИВІСТЬ – властивість теорії, яка полягає в тому, що з її аксіом не виводяться суперечливі висловлювання. Н. теорії означає, що ніяке твердження не може бути в ній одночасно доведеним і спростованим.

НЕЯВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – визначення через вказівку на контекст. До Н. в. п. належать, напр., аксіоматичні визначення. Н.в.п. відрізняється від явного визначення через рід і видову відмінність, в якому встановлюються суттєві ознаки предмета.

О – друга голосна буква лат. слова nego (заперечую), якою у формальній логіці позначається частковозаперечне судження.

ОБҐРУНТУВАННЯ – наведення підстав для висловлювання тих чи ін. тверджень, оцінок, прийняття рішень.

ОБЕРНЕННЯ (лат. conversio) – один із способів безпосереднього умовиводу, який полягає в перетворенні суджень шляхом взаємної заміни місцями суб’єкта і предиката.

ОБМЕЖЕННЯ – логічна операція, що полягає в переході від поняття, котре має більший обсяг до поняття з меншим обсягом через додавання до ознак вихідного поняття нових ознак.

ОБСЯГ ПОНЯТТЯ (англ. concept, extension) – множина предметів, кожний з яких має ознаки, що складають зміст відповідного поняття.

ОДИНИЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому певна ознака стверджується або заперечується стосовно окремого об’єкта або множини об’єктів.

ОЗНАКА – особливість об’єкта, за якої він є подібним до ін. об’єктів або відмінним від них.

ОПЕРАТОР (лат. operator – діючий) – один із типів символів формалізованих мов. Звичайно О. визначається як вираз, котрий зв’язує предметні змінні.

ОПЕРАЦІЙНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – визначення терміна або поняття через його зіставлення з операціями (спостереження, вимірювання) над об’єктом (процесом, подією, явищем
тощо).

ОЦІННЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ – висловлювання, що вказує на цінність якогось предмета, явища, події або процесу.

ПАРАДОКС (від грец. para – близько, проти, doxa – думка) – твердження, яке суперечить загальноприйнятій думці. За своєю структурою П. – це поєднання двох протилежних
тверджень, на підтримку кожного з яких можуть бути наведені переконливі підстави.

ПАРАЛОГІЗМ (від грец. paralogismos – неправильне, хибне міркування) – помилка логічна, пов’язана з ненавмисним порушенням законів і правил логіки. На відміну від П., інша логіч. помилка, софізм, робиться з усвідомленою метою ввести в оману, обґрунтувати хибне твердження.

ПЕРЕТВОРЕННЯ (лат. obversio) – безпосередній умовивід, який полягає в тому, що предикат вихідного судження (засновку) замінюється його запереченням і, навпаки, заперечення предиката замінюється його ствердженням.

ПЕРША ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ – фігура простого категоричного силогізму, у якій середній термін є суб’єктом більшого засновку і предикатом меншого засновку.

ПИТАННЯ – висловлювання, у якому міститься запит інформації з метою усунути неповноту чи невизначеність вихідного знання стосовно якогось об’єкта. П. має особливу форму, яка відрізняється від форми судження.

ПІДМІНА ТЕЗИ (лат. ignoratio clenchi) – навмисне або ненавмисне порушення закону тотожності стосовно тези доведення, яке виражається в переході від доведення тези до доведення положення, яке в певному відношенні схоже з нею.

ПІДМНОЖИНА ДАНОЇ МНОЖИНИ – така множина, всі елементи якої є елементами деякої ін. множини.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ ПОНЯТЬ – таке відношення між поняттями, коли обсяг одного поняття входить в обсяг ін. поняття.

ПІДПРОТИЛЕЖНІ СУДЖЕННЯ – частковоствердне і частковозаперечне судження про предмети одного й того ж класу.

ПІДСТАВА –частина судження, у якій відображається умова, від якої залежить істинність наслідку.

ПІДСТАВА ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ (лат. principium divisionis) – ознака, за якої обсяг родового поняття поділяється на обсяги видових понять.

ПОДІЛ ПОНЯТЬ – логічна операція, за допомогою якої обсяг поняття поділяється на певні класи виходячи з наявності якоїсь ознаки в об’єктів, що складають обсяг поняття, яке поділяється.

ПОЛЕМІКА – одна з форм суперечки. Прикладами П. є боротьба політичних програм, дебати під час судового розгляду.

ПОЛІСИЛОГІЗМ – складний силогізм, щоскладається з кількох простих силогізмів.

ПОМИЛКА ЛОГІЧНА – усвідомлене чи неусвідомлене порушення логічних законів. У першому випадку П. л. наз. софізмом, у іншому – паралогізмом.

ПОНЯТТЯ – форма мислення, котра відтворює суттєві властивості об’єктів і відношення між ними.

ПОРІВНЯЛЬНІ ПОНЯТТЯ – поняття, деякі ознаки змісту яких є спільними для них.

ПОСЛІДОВНІСТЬ МИСЛЕННЯ – одна з вимог до логічного мислення, поряд із вимогами визначеності й несуперечливості.

ПОСТУЛАТ (лат. postulatum – вимога) – твердження, спеціально виділене серед ін. аксіом теоретичної системи.

ПОЧЕТВЕРЕННЯ ТЕРМІНІВ (лат. quaternio terminorum) – логіч. помилка при побудові простого категоричного силогізму, пов’язана із порушенням правила для термінів, яке вимагає, щоб у кожному простому категоричному силогізмі було не більше і не менше трьох термінів.

ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА ІСТИННІСТЬ – гносеологічні і логіч. (семантичні) характеристики висловлювань і міркувань щодо їх відповідності зовнішньому світові чи законам логічного мислення. Висловлювання, яке відображає те, що має місце в дійсності, вважається істинним. Якщо висловлювання не відповідає дійсності, його вважають хибним.

ПРАГМАТИКА – розділ семіотики (поряд із синтаксисом і семантикою). П. є особливим рівнем аналізу мови, на якому розглядаються відношення носіїв мови до знаків і змісту, який вони виражають.

ПРЕДИКАТ (лат. praedicatum – те, що сказане) – вираз, яким позначаються певні ознаки, тобто властивість чи відношення. П., який позначає властивість, є одномісним П. (напр., “бути корисним”). П., який позначає відношення, є багатомісним (напр., двомісний П. “захоплюється”).

ПРИНЦИП ОДНОЗНАЧНОСТІ – принцип, згідно з яким мовний вираз має позначати лише один об’єкт (клас об’єктів) чи одну властивість. Напр., індивідна константа має позначати лише один об’єкт.

ПРИЧИННИЙ ЗВ’ЯЗОК – такий зв’язок між явищами, за якого перше з них є причиною, а друге – наслідком.

ПРОБЛЕМА (грец. προβλήμα – перепона, утруднення, завдання) – форма розвитку наукового знання.

ПРОТИЛЕЖНІ (КОНТРАРНІ) ПОНЯТТЯ (лат. contrariae) – несумісні поняття, обсяги яких виключають одне одного, але не вичерпують обсяг поняття, родового по відношенню до них, якому вони супідрядні.

ПРОТИЛЕЖНІСТЬ ЛОГІЧНА – термін логіки традиційної для позначення відношення між протилежними поняттями або судженнями.

ПРОТИСТАВЛЕННЯ ПРЕДИКАТУ – умовивід, побудований із одного засновку, у якому суб’єктом висновку є поняття, яке суперечить предикату засновку, предикатом висновку є суб’єкт засновку, а зв’язка змінюється на протилежну за якістю.

ПРЯМЕ ДОВЕДЕННЯ – доведення, при якому з аргументів (засновків) за допомогою правил виводу отримують тезу доведення.

РЕДУКЦІЯ – зведення складного до простого, цілого до якоїсь з його частин, зменшення кількості і величини об’єктів, спрощення їх структури.

РІВНОЗНАЧНІСТЬ – відношення між висловлюваннями або їх символічним вираженням у логічній мові, коли поняття мають однакове істиннісне значення.

РІВНООБ’ЄМНІСТЬ – таке відношення між поняттями, коли їх обсяги цілком збігаються.

РОДОВЕ ПОНЯТТЯ – поняття, до обсягу якого входять менші обсяги видових понять.

РОЗПОДІЛЕНІСТЬ ТЕРМІНІВ У СУДЖЕННІ – відношення між обсягами термінів судження. Термін розподілений, якщо він узятий у повному обсязі. А це відбувається, коли його обсяг повністю входить в обсяг ін. терміна або повністю виключається з нього. Термін не розподілений, якщо взятий не повністю (його обсяг лише частково входить в обсяг ін. терміна).

РОЗПОДІЛЬНЕ СУДЖЕННЯ – складне судження, утворене з двох чи більшої кількості суджень за допомогою логічного сполучника “або”.

РОЗПОДІЛЬНО-КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, засновками якого є розподільне і категоричне судження. Р.-к. с. має два модуси – ствердно-заперечний і заперечно-ствердний.

СЕМІОТИКА – загальна теорія знакових систем, розділами якої є синтаксис, семантика і прагматика.

СЕРЕДНІЙ ТЕРМІН СИЛОГІЗМУ (лат. terminus medius) – термін простого категоричного силогізму, який входить в його обидва засновки, не входить у висновок.

СИЛОГІЗМ – (від грец. sullogismai – вивід, зв’язок, міркування) – дедуктивний умовивід. Найбільш поширеним є категоричний С. – такий умовивід, висновком якого є твердження про відношення між двома термінами (крайні терміни), зроблене на підставі тверджень про їх відношення до деякого третього терміна (середній термін), що є в засновках, але відсутній у висновку.

СИЛОГІСТИКА (грец. sillogistikoz – той, що робить умовивід) – перша логічна теорія дедуктивного виводу, сформульована Аристотелем. Зараз С. – це розділ логіки традиційної, у якому вивчають силогізми – ті види дедуктивних умовиводів, що ґрунтуються на врахуванні суб’єктно-предикатної структури суджень, які входять до їх складу.

СИМВОЛ (від грец. snmbolon – знак, прикмета, ознака) – об’єкт, який відсилає до ін. об’єкта. Як С. можуть виступати речі, ідеї, образи, дії.

СИНТАКСИС (від грец. syntaxis – побудова, порядок) – розділ семіотики, який досліджує властивості систем знаків, правила їх утворення і перетворення.

СКЛАДНА ДЕСТРУКТИВНА ДИЛЕМА (лат. destructivus – той, що руйнує) – дилема, у якій в одному із засновків у вигляді диз’юнкції заперечуються наслідки, що містяться у двох попередніх засновках.

СКЛАДНА КОНСТРУКТИВНА ДИЛЕМА – дилема, у якій в одному із засновків стверджується диз’юнкція основ, що містяться у двох інших засновках.

СОРИТ (від грец. soros – купа) – полісилогізм, у якому пропущено проміжні висновки.

СОФІЗМ (від грец. sofistos – майстерність, уміння) – міркування, яке містить приховану помилку логічну, міркування, у якому неправда навмисно видається за істину.

СОФІСТИКА – у позитивному смислі є особливим способом аргументації, специфічною формою ведення дискусії; у негативному смислі – засобом приховування істини, створення ідеологічних міфів, способом міркування та доведення, який спирається на навмисне порушення законів і правил логіки, на використання хибних аргументів.

СПОЛУЧНИКИ ЛОГІЧНІ – один із різновидівскладових мови логічної системи. За допомогою С. л. із простих висловлювань або висловлювань складних будуються ін., більш складні висловлювання.

СПРОСТУВАННЯ – логічна процедура, спрямована на встановлення хибності чи недоказовості того чи ін. положення.

СТРИБОК У ПОДІЛІ (лат. saltus sive hiatus in dividendo) – логічна помилка в поділі обсягу поняття, що спричинена порушенням правила поділу: “поділ має бути безперервним”.

СТРУКТУРА (лат. structura – будова, розміщення, порядок) – 1) спосіб зв’язку предметів і явищ, частин (елементів) цілого, зокрема окремого чи предмета явища, 2) спосіб організації систем об’єктів.

СУБ’ЄКТ – термін логіки традиційної, що репрезентує ту частину судження, за допомогою якої позначається конкретний або абстрактний об’єкт, про який ідеться в судженні.

СУБКОНТРАРНІСТЬ – відношення між частковоствердним і частковозаперечним судженнями про предмети одного й того ж класу.

СУВОРА ДИЗ’ЮНКЦІЯ – логічний сполучник, який стоїть між судженнями, які виключають одне одного.

СУДЖЕННЯ – думка, виражена у формі розповідного речення. Не суттєво, якою мовою виражене С. Одне й те саме С. може бути виражене як різними реченнями однієї і тієї ж мови, так і реченнями різних мов.

СУМІРНІСТЬ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – така умова правильності визначення поняття, яка полягає в тому, щоб обсяг того поняття, що визначає, дорівнював обсягу того поняття, що визначається.

СУМІРНІСТЬ ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – одна із властивостей логічної операції поділу обсягу поняття, яка виражається в тому, що, поділяючи обсяг поняття, необхідно точно перерахувати всі види, що входять в обсяг поняття, яке розділяється, не зменшуючи й не збільшуючи їх кількості.

СУМІСНІСТЬ І НЕСУМІСНІСТЬ – різновид відношень між поняттям і судженням. Поняття сумісні, якщо їх обсяги співпадають повністю або частково.

СУПЕРЕЧКА – окремий випадок аргументації, обмін думками, під час якого наводяться аргументи на підтримку власних переконань і критикуються уявлення опонента, з’ясовуються і розв’язуються розбіжності.

СУПІДРЯДНІ ПОНЯТТЯ – поняття, обсяги яких входять в обсяг деякого відмінного від них поняття. Обсяги супідрядних понять складають частини родового поняття, що не співпадають одна з одною.

СУТТЄВА ОЗНАКА – ознака, без якої предмет, явище, подія, стан, процес існувати не можуть; ознака, яка належить певним представникам вказаних онтологічних сутностей завжди і яка виражає їх суть і тім самим відрізняє їх від інших представників зазначених категорій.

ТАВТОЛОГІЯ (від грец. tauto – те саме, logos – слово) – 1. Помилка логічна, яка полягає в тому, що при визначенні якогось поняття використовується воно саме і що при доведенні якоїсь тези, вона сама використовується як аргумент дове-дення.

ТЕЗА (від грец. thesis – положення, твердження) – разом із аргументами і демонстрацією складає структуру доведення. Т. – твердження, істинність якого потрібно обґрунтувати.

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ – відносно самостійний рівень наукового знання, сформований у ході осмислення знань, отриманих на емпіричному рівні.

ТЕОРІЯ (грец. υεώρια – спостерігання, розгляд, дослідження) – найбільш розвинена форма організації, систематизації й розвитку знання.

ТЕРМІНИ СИЛОГІЗМУ – три складові частини простого категоричного силогізму – більший, менший і середній терміни.

ТИПОЛОГІЯ – класифікація об’єктів за допомогою їх віднесення до певних типів.

ТОТОЖНІСТЬ – відношення між об’єктами, яке фіксує повний збіг їх властивостей або їх нерозрізненість стосовно якоїсь сукупності властивостей.

ТРАДУКЦІЯ (лат. traductio – переміщення) – умовивід, у якому засновок і висновок є судженнями однакової загальності.

ТРАНЗИТИВНІСТЬ (лат. transitus – перехід) – властивість відношення між об’єктами, коли із наявності цього відношення між об’єктами а і b і між об’єктами b і с випливає його наявність і між об’єктами а і с.

ТРЕТЯ ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ – така фігура силогізму, у якій середній термін М. стоїть на місці суб’єкта в обох засновках.

УЗАГАЛЬНЕННЯ (лат. generalisatio) – логічна операція, що полягає в переході від одиничного до загального, від загального певного рівня до загального більш вищого рівня.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ПОСПІХОМ (лат. fallacia fictae universalitatis) – логічна помилка, що полягає в тому, що перехід до висновку здійснюється із засновків, у яких не врахована вся релевантна й доступна інформація про предмет міркування.

УМОВИВІД – процес виведення якогось судження з одного або кількох ін. суджень.

УМОВИВІД БЕЗПОСЕРЕДНІЙ – виведення висновку з одного засновку.

УМОВИВІД ІЗ СУДЖЕНЬ З ВІДНОШЕННЯМИ – умовивід, у якому засновками і висновком є судження з відношеннями.

УМОВИВІД СТАТИСТИЧНИЙ – перенесення результатів статистичного дослідження деякого підкласу об’єктів на весь клас або перенесення ступеня імовірності, що характеризує частоту елементів класу, на окремі елементи.

УМОВНЕ СУДЖЕННЯ – термін логіки традиційної, який використовується для позначення складного судження, побудованого за допомогою сполучника «якщо..., то...».

УМОВНИЙ УМОВИВІД – умовивід, засновками якого є умовні судження.

УМОВНО-КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, засновками якого є умовне і категоричне судження.

FELAPTON (лат.)– назва четвертого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ЕАО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковозаперечний висновок(О).

FERIO (лат.) – назва четвертого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ЕIO). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок(О).

FERISON (лат.) – назва шостого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ЕIO). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FESAPO (лат.) – назва четвертого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ЕАО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FESTINO (лат.) – назва третього модусу другої фігури простого категоричного силогізму (ЕIО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FRESISON (лат.) – назва п’ятого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ЕIО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок (О).

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ (від. лат. falsus – хибний, facio – роблю) – процедура, що встановлює хибність теорії чи гіпотези в результаті перевірки їх наслідків. Ф. використовується як один із критеріїв науковості гіпотез і теорій.

ФІГУРИ СИЛОГІЗМУ – форми категоричного силогізму, які визначаються місцем середнього терміна в його засновках.

ФОРМА МИСЛЕННЯ – спільна назва для суджень, понять і умовиводів. Ф. м. є відображеннями різних фрагментів реального світу. У них зафіксовані типові відношення між предметами, явищами, подіями й процесами зовнішнього світу. Правильність відображення перевіряється практичною діяльністю людей.

ФОРМАЛІЗАЦІЯ (від лат. forma – вид, образ) – відбиття наслідків мислення за допомогою символів.

ФОРМАЛІЗОВАНА МОВА – штучна мова формальних математичних і логічних числень.

ФОРМАЛЬНА ЛОГІКА – наука про структуру висловлювань, виводів і доведень. У своєму аналізі міркувань Ф. л. відволікається від їх змісту, звертаючи основну увагу на їх форму.

CELARENT – назва другого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ЕАЕ). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться загальнозаперечний висновок (Е).

CESARE (лат.) – назва першого модусу другої фігури простого категоричного силогізму (ЕАЕ). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться загальнозаперечний висновок (Е).

ЧАСТКОВИЙ ЗБІГ ОБСЯГІВ ПОНЯТЬ – відношення між двома поняттями, коли частина їх обсягів є спільною.

ЧАСТКОВЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому щось стверджується або заперечується про частини об’єктів якогось класу.

ЧАСТКОВОЗАПЕРЕЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є і частковим і заперечним.

ЧАСТКОВОСТВЕРДНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є і частковим і ствердним.

ЧЕТВЕРТА ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧ-НОГО СИЛОГІЗМУ – фігура силогізму, у якій середній термін М є предикатом більшого засновку і суб’єктом меншого засновку.

ЧИСТО УМОВНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, у якому обидва засновки і висновок є умовними судженнями.

“ЯКЩО…, ТО…” – сполучник, що зв’язує два висловлювання. Нове висловлювання є хибним тільки в тому випадку, якщо перше висловлювання істинне, а друге хибне. У всіх решта випадках нове висловлювання істинне. У символічний спосіб сполучник “якщо…, то…” позначається або знаком ®, або знаком É, або знаком Þ (див. Імплікація).

“ЯКЩО І ТІЛЬКИ ЯКЩО” – логічний сполучник, що зв’язує два висловлювання. Нове висловлювання істинне тоді, якщо обидва вихідні висловлювання істинні або обидва хибні. Цей сполучник позначається або знаком «, або знаком Û, або знаком º, або знаком ~ (див. Еквіваленція).

6. ПОТОЧНИЙ (МОДУЛЬНИЙ) КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ

Поточне тестування
Модуль 1: Предмет та значення логіки. Поняття	Модуль 2: Судження. Основні закони логіки	Модуль 3: Умовивід. Доведення

Змістовий модуль 1 охоплює теми:

1. Предмет та значення логіки.

2. Логіка і мова.

3. Логічна характеристика понять. Види понять.

4. Логічні операції з поняттями.

Змістовий модуль 2 охоплює теми:

5. Судження.

6. Основні закони логіки.

Змістовий модуль 3 охоплює теми:

7. Загальна характеристика умовиводів

8. Дедуктивні умовиводи

9. Недедуктивні умовиводи

10. Доведення і спростування

11. Гіпотеза.

7. ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА студентів

Індивідуальна робота з курсу логіки – це такий вид діяльності, у ході якої студент, керуючись спеціальними методичними вказівками викладача, здобуває й удосконалює знання, уміння й навички: навчається застосовувати логічні закони, прийоми й операції на практиці, у процесі міркування.

Мета: засвоєння необхідних для кваліфікаційного рівня майбутнього юриста знань з логіки, формування вміння застосовувати логічні закони, прийоми й операції на практиці – у процесі міркування і доведення, при побудові й аналізі текстів, у професійній комунікації.

Зміст: якісне опрацювання запланованого навчальною програмою основного і додаткового матеріалу з курсу “Логіка”, виконання практичних завдань: вправ, задач, тестів.

Кафедра логіки забезпечила досліджуваний навчальний курс “Логіка” програмою та підручником, авторами якого є викладачі кафедри, словником логічних термінів, хрестоматією, планами практичних занять. У наявності електронні версії всього навчально-методичного комплексу.

Кафедра логіки пропонує різноманітні форми індивідуальної роботи. Відповідно до вимог “Положення про організацію навчального процесу в умовах кредитно-модульної системи підготовки фахівців”, це насамперед:

Дата добавления: 2014-12-29