Розвиток культури в Західній Україні в міжвоєнний період

Зазнавши пора з к и в національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр., Україна знову втратила державність. Таке становище змінило, але не перервало український культурний процес, особливий сплеск якого стався під час "українізації" на теренах під радянської України. Національне відродження цього часу охопило різні аспекти життя українства, яскраво позначившись на освіті, науці, літературі, мистецтві.

Прагнучи збудувати нове, комуністичне суспільство, більшовики за будь-яку ціну хотіли взяти під контроль культуру. Необхідною передумовою залучення широких народних мас до неї була ліквідація неписьменності. За переписом 1920 р., в Україні нараховувалося 48 % неписьменних віком від 9 до 49 років. Тому в травні 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про ліквідацію неписьменності. Для координації цієї роботи було створено республіканську та місцеві комісії. Як наслідок, до 1939 р. загальний показник письменності населення віком понад 9 років зріс до 85,3 %.

Важливим завданням т.зв. культурного будівництва було також формування системи освіти. У 1920-х роках в Україні діяла загальноосвітня трудова школа 2 ступенів: І —1—4 кл. (учні від 8 до 11 років) і II — 5—7 кл. (12—15 років). Середню освіту давали професійні школи з 3-річним терміном навчання.

З проведенням українізації розширювалася мережа шкіл з українською мовою викладання. Так, наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.

У 1934 р. запроваджено єдину систему шкільної освіти для всього СРСР, яка складалася з 3 типів шкіл: початкова — 1—4 кл., неповна середня — 1—7 кл. і середня — 1—10 кл. Визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми, програми і підручники, 5-бальна система оцінювання. Станом на 1937/38 навчальний рік в УРСР нараховувалося 22,5 тис. загальноосвітніх шкіл, де навчалися 5,4 млн. учнів та працювала 181 тис. учителів.

Певні зрушення відбулися в галузі вищої школи, перед якою було поставлено завдання готувати нову, радянську інтелігенцію. З цією метою на поч. 1920-х років розпочинаються її реорганізація і пролетаризація, перебудова на нових, соціалістичних засадах. Зокрема, для зменшення серед студентства частки представників т.зв. нетрудових верств, запроваджувався класовий принцип прийому до інститутів і технікумів.

З початку 1930-х років після низки експериментів розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти. Було ліквідовано бригадно-лабораторний і комплексний методи навчання, що не забезпечували набуття потрібних знань, підвищено роль лекцій, семінарських і лабораторних занять, запроваджено складання іспитів й індивідуальні оцінки знань студентів, проходження ними виробничої практики тощо. З вересня 1933 р. в Україні було відновлено раніше ліквідовані університети. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладах; бл. 90 % студентів отримували державну стипендію.

Встановлювалися вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання, що стимулювало підвищення кваліфікації га педагогічної майстерності викладачів. Загалом на поч. 1941 р. в Україні діяли 173 ВНЗ, де навчалися 197 тис. студентів, і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів.

У непростих умовах перебувала освіта на західноукраїнських землях. Найважче було українцям у Румунії, які, по суті, не мали можливості навчати своїх дітей у національних школах. У Польщі українська освіта розвивалася головним чином завдяки "легальному сектору" українського визвольного руху. Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства.

Дата добавления: 2015-01-03