Наприкінці ХVIII – на початку ХХ СТ. 1 страница

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Розділ 6

6.1. Розвиток української культури в складі Російської імперії

6.1.1. Освіта та наука

6.1.2. Література, театр і музика

6.1.3. Архітектура, малярство та скульптура: від класицизму до модерну

6.2. Національна культура на західноукраїнських землях

6.2.1. Освіта та наука

6.2.2. Література, театр і музика

6.2.3. Архітектура, малярство ___________та скульптура: від класицизму до модерну

6.1. Розвиток української культури

в складі Російської імперії

Історичні зміни останньої третини ХVIII ст. суттєво позна-

чились на подальших культурно-історичних процесах в Україні.

Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно впливали на роз-

виток подій в Україні. За нових обставин українські землі виступили

у зміненій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі

(1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина,

частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни з Туреч-

чиною, Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські

степи; 1775 р. Австрія приєднала Буковину, яка була частиною

Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російсь-

кої імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь,

Поділля); після третього (1795) – західна смуга Волині й Берестей-

щина. Такий територіальний розподіл українських земель зберігався

до 1914 р.

Політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток

українських земель у складі двох імперій характеризувався супе-

речливими тенденціями. З одного боку, він сприяв територіальній

інтеграції українських земель, які раніше перебували в складі різних

держав, з іншого – поглиблював розмежування між російською та

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 159

австрійською частинами. Забезпечити національну інтеграцію укра-

їнських етнічних земель за таких обставин міг лише рух, який ставив

собі за головну мету об’єднання всіх українських етнічних земель в

єдину національну державу. Без перебільшення основою для розгор-

тання цього руху стала українська культура.

6.1.1. Освіта та наука

Культура українського народу в складі Російської імперії кінця

XVIII – початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків.

Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі

(1775), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та

Слобожанщині (1783), скасування чинності магдебурзького права

(1831) і Литовського статуту (1840) на Правобережжі Україна фак-

тично перетворилась у безправну колонію Російської імперії –

Малоросію.*

* У складі Російської імперії перебувало близько 80% українських етніч-

них територій. Найвища частка українців наприкінці ХVІІІ ст. була на Ліво-

бережжі (95 %), Правобережжі (88 %) і Слобожанщині (85,9 %). За сто років у

більшості регіонів частка українців зменшилася на 5–10 %, на Півдні України –

на 15 %. Це відбувалося внаслідок асиміляції, масової міграції поза етнічні

українські території, а також внаслідок швидких темпів зростання неукраїнсь-

кого населення.

Українська еліта довго залишалась єдиним європеїзованим й найосві-

ченішим східнохристиянським народом. З часу заснування в 1632 р. й аж до

відкриття Московського університету (1755) Києво-Могилянська академія

залишалась найбільшим і найважливішим освітнім центром у православному

світі. На середину ХІХ ст. з шести університетів Російської імперії в Україні

було два – Харківський та Київський. Вищий рівень освіченості місцевої еліти

відкривав значні можливості для кар’єри.

Український вплив на російську культуру залишався сильним впродовж

ХІХ ст. Із зростанням освіченості росіян посилюється політика обмеження

доступу українців до управління різними сферами життєдіяльності. Навіть в

українських губерніях частина українців серед правлячого апарату впродовж

ХІХ ст. зменшилась з 50 % (1800) до 13 % (1914), натомість зростає частина

росіян – з 33 до 63 %. Відповідно зростала кількість прихильників асиміляції,

які зберігали певні симпатії до «малої батьківщини», навіть могли оплакувати її

долю, але майбутнє бачили в складі Росії. Інша частина, так звані автономісти,

наполягали на відновленню свого правового статусу. Політичні настрої

автономістів найкраще відображені в трактаті «Історія Русів».

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія – офіційної

народності», сформульована на початку 1830-х рр. міністром освіти Росії

160 Розділ 6

Проте накопичена за попередні століття величезна культурна

спадщина сприяла поступовому відродженню української культури.

Стосовно освіти, то, якщо в XVIII ст. її загальний рівень,

особливо на Лівобережжі, був доволі високим, то в першій половині

XIX ст. він різко знизився. До цього спричинилися кріпосне право та

незацікавленість уряду і поміщиків в освіті селян-кріпаків. Шкіл

було дуже мало. На початку ХІХ ст. почали впроваджувати такі типи

навчальних закладів – церковно-парохіяльні, повітові, губернські

(гімназії) та університети.

Початкові школи були переважно церковно-парохіяльними й

утримувалися зубожілим селянством. На 1856 р. у початкових шко-

лах Наддніпрянщини навчалося всього 67 тис. учнів (на 13,5 млн.

населення) і налічувалося лише 19 гімназій.

На Харківщині на сотні сіл у 1813 р. було лише 33 парохіяльні

школи. У Київській губернії таких шкіл було 15, у Волинській – 56,

в Подільській – 29. Середні школи існували лише у великих містах.

У першій половині XIX ст. на українських землях у складі Російсь-

кої імперії існувало всього 10 гімназій, у яких вчилися переважно

діти дворян і чиновників. Надзвичайно мало вихідців з народу було

у вищих навчальних закладах. На першу чверть ХІХ ст. в Україні

було лише два ліцеї – Одеський (1817) і Ніжинський (1820), які були

проміжною ланкою між середньою і вищою школами.

У кінці 1850-х – на початку 1860-х рр. інтелігенція почала

засновувати так звані недільні школи в Харкові, Полтаві, Одесі,

Чернігові. У 1862 р. в Україні діяло вже 67 таких шкіл. Невдовзі їх

функціонувало вже 110. Для недільних шкіл почали видавати бук-

варі і підручники українською мовою, зокрема Т. Шевченко написав

для них «Букварь южнорусскій». Навчання в більшості цих освітніх

закладів проводилося українською мовою. Однак царський уряд у

1892 р. закрив недільні школи.

На початку 1860-х рр. Російська імперія стояла на порозі

кардинальних змін в освітній сфері. З одного боку, самодержавство

___________розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним

управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату,

С. Уваровим (1786–1855). Основні засади якої – православ’я-самодержавство-

народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й куль-

тури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 161

з іншого – розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру

потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках, піднесенні

загального освітнього та культурного рівня народу. Адже тільки за

таких умов можна було масово запровадити новітню техніку,

передові технології, ефективніші форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм у 1864 р. проводить освітню

реформу, суть якої полягала в створенні єдиної системи освіти.

Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали

за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх

закладів полягала в навчанні учнів Закону Божого, читання, письма

та чотирьох дій арифметики. Викладали російською мовою.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні по-

рівняно з 1856 р. зросла приблизно в 13 разів і досягла майже

17 тис., проте навіть таких зрушень було недостатньо, адже поза

школою залишилося понад 70 % дітей. Через це відсоток грамотних

в українському суспільстві, на зламі століть був ще досить низьким і

приблизно становив у різних губерніях України від 15,5 до 27,9 %

(рівень грамотності у Російській імперії загалом становив 21%).

Наступною ланкою відповідно до реформи системи освіти

були гімназії, в яких здобували середню освіту і в яких могли нав-

чатися діти всіх станів з відповідною підготовкою. Навчання в гім-

назіях було платним. Гімназії були двох типів: класичні та реальні.*

Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та

17 комерційних училищ. Однак такі темпи ледве задовольняли по-

треби суспільства.

Упродовж XIX ст. основними вищими закладами були Хар-

ківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Ріше-

льєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети. Характерно, що у

пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку

вони функціонували на основі демократичного статуту 1863 p., який

надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права

* У класичних гімназіях велику увагу зосереджували на вивченні грець-

кої та латинської мов, а в реальних ширше викладалися європейські мови і точні

науки. Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до

університету, а реальної – лише до вищих технічних навчальних закладів. На

початку 1870-х рр. відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії

залишилися, а реальні гімназії стали училищами.

162 Розділ 6

університетських рад тощо. Статутні засади від 1884 р. ліквідовували

університетську автономію: було скасовано право виборності викла-

дацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за

благонадійністю професорсько-викладацького складу.

До вищих навчальних закладів належали Київська духовна

академія, яка була відкрита в 1819 р. і працювала до 1919 р. В

академії навчалися випускники дев’яти православних духовних

семінарій, що впродовж ХІХ – початку ХХ ст. діяли в України. У

кожній з дев’яти семінарій навчалось 200–300 учнів. Київська

академія з чотирирічним навчанням готувала викладачів для

семінарій, а також кадри для керівництва Православною Церквою.

Урочисте відкриття Харківського університету під офіційною

назвою «Харківский Імператорський університет» відбулося 29 січня

1805 р.** Заслуга відкриття Харківського університету належить В. Ка-

разіну (1773–1842).** Цей університет став третім університетом у Росії.

* Перший ректор російський літературознавець і філолог І. Рижський

(1759–1811). За підрахунками вітчизняних дослідників, напередодні відкриття

університет налічував 25 викладачів, серед котрих було 9 професорів.

Університет став колискою національного культурного відродження, відіграв

провідну роль у перетворенні Харкова на провідний інтелектуальний,

промисловий і культурний центр та став родоначальником понад 20 вищих

навчальних закладів Харкова та інших міст України.

Упродовж ХІХ – початку ХХ ст. Харківский університет мав 4 факуль-

тети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний.

У 1839 р. при ньому створено ветеринарну школу, що стала згодом самостійним

інститутом (1851). Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерва-

торію, ботанічний сад, бібліотеку. У 1811 р. при ньому було засноване філотех-

нічне товариство, а у другій половині ХІХ ст. – Харківське математичне

товариство, Харківське історично-філологічне товариство, товариства дослід-

ників природи, фізичне, хімічне, юридичне та інші. З ініціативи діячів універси-

тету з’явились перші періодичні видання на Слобожанщині: «Харьковскій

Еженедельникъ» (1812), «Украинскій Вестникъ» (1816–1819), «Украинскій

Журналъ» (1824–1825) й ін. За перший період свого існування університет

(1805–1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 р.

університет видає «Учені записки». У другій половині ХІХ ст. Харківське

історично-філологічне товариство розвинуло дослідження історії і побуту

Слобожанщини та Гетьманщини.

** В. Каразін видатний учений і просвітитель, належав до активних діячів

харківського культурного осередку, що діяв у другій половині ХVІІІ – першій

третині XIX ст. Був одним з ініціаторів створення першого у Європі Мініс-

терства народної освіти. У 1819–1820 рр В. Каразін був віце-президентом

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 163

У 1834 р. засновано Київський університет св. Володимира,

відкриття якого громадськість домагалася впродовж багатьох деся-

тиліть. Першим ректором університету став учений-природознавець,

філолог та історик, професор М. Максимович (1804–1873). Російське

самодержавство побоювалось, щоб він не став центром національно-

визвольного руху в Україні. І ці побоювання були небезпідставні.

Адже цей університет справді згуртовував передових діячів епохи,

став центром формування національної свідомості українства. Влітку

1834 р. Київський університет прийняв перших 62 студенти на

філософський факультет з двома відділеннями – історико-філоло-

гічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкрито юридичний, а в

1847 р. – медичний факультет. Філософський згодом розділився на

два самостійних факультети. З такою структурою університет працю-

вав до 1917 р. У 1834 р. при університеті організовано бібліотеку.

Основою її фондів стала Кременецька колекція, яка налічувала 34378

томів. Учені й викладачі Київського університету зробили гідний

внесок у розвиток науки та суспільно-політичної думки України.

13 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею відкрито

Одеський університет. Він є одним із найстаріших університетів

України і разом з Львівським, Київським, Харківським універси-

тетами фактично визначав стан і перспективи розвитку освіти, науки

та культури України.

У наступні десятиліття відкрито Ніжинський історико-філо-

логічний інститут (1875, сучасний Ніжинський державний уні-

верситет ім. М. Гоголя), технологічний інститути в Харкові (1885,

сучасний Національний технічний університет «Харківський полі-

технічний інститут»), політехнічний у Києві (1898, сучасний

Національний технічний університет «Київський політехнічний

інститут»), вище гірниче училище в Катеринославі (1899, сучасний

Національний гірничий університет України) та інші.

У 1914 р. на українських землях, що входили до складу Ро-

сійської імперії, функціонувало 27 вищих навчальних закладів, у

Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал

«Соревнователь просвещения и благотворения». Він залишив після себе

ґрунтовні праці в різних галузях знань, але особливо цінними були його

відкриття та винаходи в галузях харчової промисловості, метеорології та хімії.

164 Розділ 6

яких навчалося 25 тис. студентів. Однак до 1917 р. не було жодної

школи чи вищого навчального закладу з українською мовою

викладання.

Очевидно, що розвиток вищої освіти сприяв і розвитку науки.

Хоча істотні відмінності між історичним розвитком українських

земель у складі Австро-Угорської, Російської імперій та розвитком

європейських країн призвели до того, що процес становлення науки

в Україні розпочався із запізненням щонайменше на два століття, а

саме лише в XIX ст. Тобто коли в Україні розпочали роботу згадані

університети. Їх професори та викладачі, водночас із викладанням,

роботою на кафедрах, відкривають лабораторії, своєрідні дослід-

ницькі центри, товариства, де розпочинають займатись науковою

роботою, формувати перші наукові школи тощо.*

* Центрами розвитку науки були університети та наукові товариства, в

яких працювало багато видатних учених, які здобули світову славу та заснували

наукові школи. У Харківському університеті плідно працювали професори

математики Т. Осиповський (1766–1832) і О. Ляпунов, хімік-органік, один із

основоположників фізичної хімії О. Ходнєв (1818–1883) та М. Бекетов (1827–

1911). Останній проводив широкі термохімічні дослідження, метою яких було

розкрити природу сил хімічної спорідненості. Серед його термохімічних

досліджень основними є визначення теплот утворення окисів лужних металів і

вивчення динаміки хімічних явищ. Праці М. Бекетова і його учнів поклали

початок харківській фізико-хімічній школі.

Заслуговують уваги винаходи М. Кибальчича (1853–1881). У 1881 р. він

розробив проект літального апарату для польоту в космос.

В Одеському університеті плідну діяльність розгорнув І. Мечников –

один з основоположників ембріології, порівняльної патології, імунології і

мікробіології. У 1886 р. разом з українським мікробіологом та епідеміологом

М. Гамалією (1859–1949) створив в Одесі першу українську і другу в світі

бактеріологічну станцію. І. Мечніков установив спільні закономірності в

розвитку хребетних і безхребетних тварин, запропонував теорію походження

багатоклітинних організмів. У 1882 р. відкрив явище фагоцитозу (процес

активного поглинання і внутрішньо-клітинного перетравлювання живих та

неживих частинок одноклітинними організмами або окремими клітинами

(фагоцитами) багатоклітинних тваринних організмів), за що був удостоєний

найвищої світової наукової нагороди – Нобелівської премії (1908). Велику увагу

вчений зосередив на розробленні проблем імунітету, довголіття, вивчення

інфекційних хворіб. До речі, М. Гамалія вперше в Росії здійснив вакцинацію

людей проти сказу.

Розвиток генетики пов’язаний з Л. Симиренком (1855–1920) і М. Ка-

щенком (1855–1935), які досліджували селекцію і гібридизацію рослин. Л. Си-

миренко створив свою систему вирощування садового матеріалу, розробив нові

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 165

агротехнічні прийоми, що їх і тепер з успіхом використовують. Значний внесок

зробив у розвиток помології (галузь науки, що вивчає сорти плодових і ягідних

культур), займався також клоновим відбором. У 1900 р. М. Кащенко видав

перший визначник ссавців Томського краю, описав нові роди, види і кілька

підвидів ссавців Сибіру і Алтаю.

У галузі фізіології успішно працював В. Данилевський (1852–1939), один

із засновників ендокринології, автор підручника «Фізіологія людини». Його

праці присвячені питанням фізіології нервової системи (встановив наявність у

головному мозку центрів, які регулюють діяльність внутрішніх органів), елект-

рофізіології (вперше зареєстрував електричні явища у головному мозку собаки),

вивченню гіпнозу в людини і тварин, ендокринології, протистології тощо.

Великий вплив на розвиток медицини справила діяльність В. Образцова

(1849–1920), Ф. Яновського (1860–1928), М. Стражеска (1876–1952), які ство-

рили київську терапевтичну школу. Ф. Яновський з В. Образцовим у 1909 р.

вперше в світі описали клінічні ознаки тромбозу вінцевих артерій серця, що

зробило діагностику інфаркту міокарда доступною практичним лікарям.

М. Страженко (1876–1952) став одим із засновників київської школи клінічної

медицини, що зробила прогрес у кардіології.

На початку XX ст. розпочав діяльність всесвітньо відомий хірург-

офтальмолог В. Філатов (1875–1956), який 1912 р. зробив першу операцію з

пересадки рогівки ока. Він успішно працював над проблемами офтальмо-

хірургії, лікування глаукоми тощо, запропонував і впровадив оригінальний

метод відновлювальної хірургії, який набув поширення в багатьох країнах світу.

Авіаконструктор та один з піонерів авіації І. Сікорський (1889–1972) під

час навчання в Київському політехнічному інституті спроектував і побудував

(1908–1912) кілька вертольотів, літаків-біпланів. 1911 р. на літаку власної

конструкції С-6 встановив перший світовий рекорд швидкості з екіпажем (три

особи) – 111 км/год. Під його керівництвом побудовано перші в світі

багатомоторні літаки «Руський витязь», «Ілля Муромець» та ін.

У ХІХ – на початку XX ст. значні здобутки мали гуманітарні науки,

зокрема в збиранні, систематизації та публікації історичних джерел. Якщо в

ХVІІІ ст. історичні розвідки писали на дозвіллі переважно аматори: канце-

ляристи, урядовці, військові, шляхта тощо, то на початку ХХ ст. на українських

землях зароджується наукова форма історіописання. В Україні, як і в Європі,

цей процес проходив паралельно зі створенням університетів, що разом з

науковими товариствами стали осередками дослідження історії та підготовки

когорти професійних істориків.

У Київському університеті аналогічну роботу проводили М. Костомаров

(1817–1885), М. Максимович (1804–1873) та ін. Значні заслуги в публікації

історичних джерел належать відомому філологу, історику, письменнику та

перекладачеві О. Бодянському (1808–1877). Він видав багато матеріалів з історії

України, серед яких «Історію Русів» (1846 р.) невідомого автора. За редакцією

О. Бодянського видано «Літопис Самовидця», з його ініціативи вийшли друком

«Народні пісні Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького та ін. Історична

наука збагатилася працями М. Костомарова «Богдан Хмельницький» (1875),

«Руїна» (1879–1880), «Мазепа» (1882) та ін.

166 Розділ 6

Історичну ___________школу в Київському університеті створив історик, археолог,

археограф, етнограф, нумізмат та громадсько-політичний діяч В. Антонович

(1834–1908). Його праці присвячені козацтву, гайдамаччині, селянству, містам і

міщанству, церкві. Він високо підносив роль культури в історії народу, всі

нещастя України вбачав у «малій культурності українського суспільства, в

браку української інтелігенції, культурного і полі-тичного виховання». Одним із

багатьох учнів В. Антоновича був історик, організатор української науки,

літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадсько-політичний і

державний діяч М. Грушевський (1866–1934). Історик О. Лазаревський (1834–

1902) автор праць переважно з історії Лівобережної України ХVІІ–ХVІІІ ст.,

Дмитро Багалій (1857–1932) – Слобідської, Лівобережної і Південної України

ХІV–ХVІІ ст., а Д. Яворницький (1855–1940) – запорізьких козаків. Останній

увійшов в історію української науки і культури як видатний історик, фольк-

лорист, етнограф, археолог, археограф, лексикограф, краєзнавець, письменник,

громадський діяч, людина різнобічного таланту. Майже все своє життя вчений

провів у мандрівках – пошуках архівного, етнографічного___________, фольклорного, архео-

логічного матеріалу.

Велике значення для розвитку археології в Україні мали відкриття

В. Хвойка (1850–1914), який досліджував кирилівську палеолітичну стоянку у

Києві, пам’ятки бронзового віку, городища й кургани лісостепових племен

скіфського часу, східних слов’ян VІІ–Х ст., Київської Русі, насамперед Києва

тощо. З його ім’ям пов’язане відкриття і розкопки так званих полів поховань

(стародавніх могильників без будь-яких наземних ознак, тобто курганів).

У 1896 р. В. Хвойка відкрив перші пам’ятки трипільської культури в

Середньому Подніпров’ї.

До визначних українських антропологів, етнографів і археологів другої

половини XIX – початку XX ст. належав Ф. Вовк (1847–1918). Своїми дослід-

женнями він розвінчував вигадки російських імперських істориків, котрі дово-

дили, що Україна – це усього лиш «юг России», її «окраина», й заперечували

існування українського народу, його мови, культури. У працях з археології,

антропології та етнографії («Відмінні риси південноруської орнаментики»

(1873) та ін.) вчений переконливо довів, що українці – окремий, відмінний від

сусідніх слов’янських народів, антропологічний тип, що має цілком оригінальні

етнографічні особливості. Завдяки Ф. Вовку, українська археологія та етно-

графія початку XX ст. піднялася на один щабель з найрозвиненішими

європейськими народознавчими науками того часу.

Розвиток правознавства пов’язаний з іменем професора О. Кістяківського

(1833–1885) – одного з видатних криміналістів і дослідників звичаєвого права.

Він зібрав, систематизував і видав «Права за якими судиться малоросійський

народ» (1879).

Професор Харківського університету О. Потебня (1835–1891) залишив

ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, фонетики, граматики,

семантики, етимології, діалектології української мови, теорії словесності,

фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й

мислиння тощо. Заслуговують на увагу його праці «Думка і мова» (1862), «Мова

і народність» (1895), «Із записок з теорії словесності» (1905) та ін.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 167

Загалом у XIX ст. наука в Україні, була вузівською і розви-

валася лише зусиллями окремих вчених. До того ж професорами

були здебільшого росіяни за походженням, які закінчували Петер-

бурзький, Московський чи Казанський університети або іноземці.

Їхні роботи в університетах України часто відзначалися науковими

досягненнями світового рівня. Варто згадати математика В. Єрма-

кова (1845–1922), механіків О. Ляпунова (1857–1918) та В. Кирпи-

чова (1845–1913), фізиків М. Умова (1846–1915), М. Авенаріуса

(1835–1895), астронома М. Хандрикова (1837–1915), хіміка

М. Бекетова (1827–1911), біолога О. Ковалевського (1840–1901) та ін.

Національні наукові кадри з’явилися в Україні лише в другій

половині XIX ст., серед яких необхідно відзначити фізика М. Пиль-

чикова (1857–1908), хіміка Ф. Шведова (1840–1905), математиків

Дата добавления: 2015-01-03