Міжнародно-правовий режим Антарктики

Міжнародно-правовий режим Арктики.

Арктика є одним із найбільш важкодоступних просторів Землі. Більша частина Арктики ніколи не була постійно заселена, і люди довго не могли приступити до її освоєння.

Тому більшість прийнятих державами актів суверенітету щодо Арктики та розташованих тут островів довгий час були не більше ніж формально необхідними.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі ХІХ—ХХ століть привів до виникнення територіальних спорів про приналежність арктичних островів (архіпелаг Шпіцберген), а пізніше - до спроб деяких приарктичних держав проголосити суверенітет над значними просторами Арктики шляхом створення так званих полярних секторів1. Ідею Радянського Союзу встановити кордони «полярного сектора» 1985 р. підтримала Канада. Російська Федерація також вважає за необхідне проведення кордонів арктичного сектора і тим самим претендує на встановлення над ним свого суверенітету.

Поширення державного суверенітету на морські простори Арктики за межами територіальних вод і виключної еко­номічної зони не можна вважати правомірним. Міжнародно-правовий режим відкритого моря, як такий, що не підлягає державному привласненню, є загальновизнаним і в загальному, і в конвенційному міжнародному праві2. Кліматичні умови Арктики, що технічно ускладнюють користування свободами відкритого моря в Північному Льодовитому океані, не можуть служити підставою для перегляду його статусу. Більшість держав, у тому числі чотири з шести приарктичних (Данія, Швеція, Норвегія, США), утримуються від визнання секторального поділу Арктики.

Антарктика - значний по площі регіон земної кулі, що простирається від Південного полюса до 60° ю.ш. У даний регіон входять континент Антарктида, острови довкола нього й південні частини Тихого, Індійського й Атлантичного океанів. Пріоритет у відкритті й дослідженні Антарктиди належить російським мореплавцям М.П. Лазарєву й Ф.Ф. Беллинсгаузену, що очолив першу антарктичну експедицію 1819 - 1821 гг.

Початок XX в. ознаменувалося підвищеним інтересом ряду держав (Австралії, Аргентини, Великобританії, Новій Зеландії, Норвегії, Франції й Чилі) до Антарктиди, які висунули територіальні претензії на шостий континент. Радянський Союз завжди виступав проти територіальних домагань на Антарктиду й резервував за собою право мати свою власну позицію в цьому питанні з урахуванням факту відкриття континенту російськими моряками. США також відкидали територіальні претензії на шостий континент

Після другої світової війни в Антарктиці була проведена широка програма наукових досліджень у рамках Міжнародного геофізичного року (1957 - 1958 р.), у якій взяли участь учені з 12 держав. Плідне міжнародне співробітництво й високі наукові результати досліджень сприяли тому, що правительство США виступило з ініціативою скликання міжнародної конференції з метою укладання договору по Антарктиці. Така конференція була проведена у Вашингтоні з 15 жовтня по 1 грудня 1959 р., і її робота увінчалася підписанням Г грудня 1959 р. безстрокового Договору про Антарктику, що вступили в силу в 1961 р. Україна бере участь у договорі з 1992 р. На 1 липня 1996 р. у Договорі про Антарктику 1959 р. брало участь 41 держава

Договір є важливим правовим актом по забезпеченню миру, безпеки й різнобічного співробітництва у величезному по площі й значенню регіоні Землі. У ст. I Договору встановлено: «Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і зміцнень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї» (п. 1). Заборонено також робити будь-які ядерні вибухи й скидання радіоактивних відходів в Антарктиці (п. 1 ст. V). У такий спосіб був установлений режим повної демілітаризації й нейтралізації Антарктики, що включає перетворення її в без"ядерну зону. Однак Договір про Антарктику не забороняє використання військового персоналу або оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей (п.2 ст. I). Включення цього положення пояснюється тим, що Антарктика має суворий клімат, військовий же персонал з довіреним йому встаткуванням зможе забезпечити проведення наукових досліджень у мирних цілях навіть у таких несприятливі кліматичні умовах

Договір закріпив принцип волі наукових досліджень (ст. II), а проблема територіальних претензій була вирішена оригінальним образом. Вони як би «заморожувалися», тобто підписання договору не означало відмови від них, але ніякі дії або діяльність в Антарктиці не можуть уважатися підставою для заяви, підтримки або відхилення будь-якої претензії на територіальний суверенітет і породжувати які-небудь суверенні права в період дії договору (ст. IV).

Для контролю за дотриманням положень договору в ньому передбачена можливість проведення інспекцій. Будь-яка держава-учасник може призначити спостерігачів, що володіють волею доступу в будь-який час у будь-який район, на будь-яку станцію й установку, включаючи морські й повітряні судна (ст. VII).

У ст. VIII Договору про Антарктику зафіксовано, що без шкоди для відповідної позиції кожної договірної сторони щодо юрисдикції над всіма іншими особами в Антарктиці спостерігачі, призначувані у відповідності зі ст. VII, і науковий персонал, яким обмінюються станції й експедиції договірних сторін, а також всі особи, що супроводжують спостерігачів і членів наукового персоналу, перебувають в Антарктиці під юрисдикцією тієї договірної сторони, громадянами якої вони є, відносно всіх дій або недоглядів, що мають місце під час їхнього перебування в Антарктиці для виконання своїх функцій. Делегації Бельгії, СРСР і США на конференції зробили офіційна заява, що положення Договору про Антарктику, що стосуються юрисдикції, не повинні тлумачитися в тому розумінні, що правительство кожного з перерахованих держав погоджується на поширення юрисдикції іноземної держави над його громадянами

У Договорі передбачений спеціальний механізм його реалізації - Консультативні наради держав-учасників (ст. IX). У роботі нарад можуть брати участь 12 держав, що підписали його, і ті з держав, що приєдналися, які ведуть активну науково-дослідну діяльність в Антарктиці. У цей час у Консультативних нарадах беруть участь 26 держав. У рамках Консультативних нарад були розроблені Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р. і Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 г.

Договір про Антарктику відкритий для приєднання до нього будь-якої держави, що є членом ООН, або будь-якої іншої держави, що може бути запрошено приєднатися до договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативні нарадах

Договір про Антарктику безстроковий. У нього можуть вноситися зміни й виправлення за згодою всіх Консультативних сторін договору

В 1988 р. з ініціативи індустріальних держав була прийнята Конвенція по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, що викликала суперечливу реакцію у світі і в силу не вступила. З урахуванням необхідності особливої уваги до охорони навколишнього середовища цього регіону в 1991 р. у Мадриді на XI сесії спеціальної Консультативної наради за договором про Антарктику був підписаний Протокол про охорону навколишнього середовища, що забороняє проведення геологорозвідувальних робіт в Антарктиці протягом 50 років. Ціль цього документа - забезпечити екологічну безпеку Антарктики й перетворити її в природний заповідник

В Антарктиді з 1996 р. відповідно до положень Договору 1959 р. працює українська наукова станція «Академік Вернадський».

У цілому Договір про Антарктику довів свою життєздатність і ефективність. Разом з тим ряд його положень був розвинений у рішеннях Консультативних нарад і в конвенціях по збереженню ресурсів Антарктики. Таким чином, уже зложилася й функціонує система Договору про Антарктику

Дата добавления: 2014-12-24