Культура в епоху неоліту

Людність епох мезоліту, неоліту — бронзи значною мірою зберегла духовні здобутки попередньої епохи і розвинула культуру далі. Приблизно до XII тис. до н. е. палеоліт в Україні переходить в епоху мезоліту. Найсуттєвішим здобутком епохи мезоліту було винайдення лука і стріли, що поліпшило якість полювання та дало змогу створю­вати запаси їжі. Мисливство стало провідною галуззю господарства. Лук і стріли використовувалися при індивідуальному й облавному полюванні. На Волині й Прикарпатті полювали головним чином на північних оленів, а в степовій зоні України — на биків-турів, диких коней, свиней та інших тварин. Значно вдосконалилася техніка виго­товлення кам'яних знарядь праці, що зробило їх більш спеціалі­зованими. Крім того, був зроблений крок до скотарства. Людина при­ручила собаку — першу свійську тварину. В різних регіонах Землі було одомашнено свиню, вівцю, козу, корову, про що свідчать археологічні матеріали, знайдені на численних мезолітичних стоянках в Україні та інших країнах світу. Найцікавіші з них — Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська у Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба у Криму. У Прикарпатті та Подністров'ї також виділяються кілька культурних мезолітичних типів, зокрема Кунін, Вороців-Старуня, Камениця-Баранне, вивчення яких щойно розпочалося.

У цю епоху формуються деякі особливості різних культур, що слід розцінювати як прояви палеоетнографічних рис окремих етнічних спільнот. У мезоліті палеоетнографічні відмінності між окремими етнічними спільнотами визначаються контрастніше. У цей час поряд із подальшим розвитком продуктивних сил відбуваються і значні демографічні зміни, збільшується чисельність населення. Невеликі родові колективи палеолітичної епохи швидко розростаються, сегментуються, розселяючись на нові території, освоюючи їх і зберігаючи свою мову, зви­чаї, культуру. Процес етнографічного розвитку в мезоліті охопив усю територію України, як і інші райони Землі, сприятливі для життя людей. На думку вітчизняних і зарубіжних істориків, у мезоліті відбуваються суттєві зміни і в суспільній організації людей, яка набула вищої форми, характер­ної для первісного суспільства, — племінної. З появою племен завершуєть­ся тривалий процес формування родоплемінного ладу, що ґрунтувався на

общинній власності на засоби виробництва і зрівняльному розподілі продуктів серед членів роду племені. Тому його й називають первісним, або докласовим, суспільством.

Розквіт родоплемінного ладу припадає на добу неоліту, який почався в Україні приблизно 7 тис. років тому, оскільки сприятливі екологія, клімат і родючі землі створювали ідеальні умови для розвитку господарства.

Велике значення для розвитку продуктивних сил первісного суспільства мало зародження землеробства і тваринництва, що сприяло виникненню суспільного поділу праці. Перший великий суспільний поділ праці — виділення пастуших племен — значно підвищив продуктивність праці й створив можливості для виробництва додаткового продукту й розвитку обміну.

Другий великий суспільний поділ праці — виділення ремесла — сприяв подальшому вдосконаленню та підвищенню її продук­тивності. Нові знаряддя праці (мотика, плуг) були розраховані не на колективне, а на індивідуальне використання. Почали викорис­товувати індивідуальну працю, на основі якої поступово виникли приватна власність і приватне господарство, що зумовило майнову нерівність і експлуатацію. Першою формою експлуатації була експлуатація рабів, яких брали у полон під час міжплемінних сути­чок, воєн. Згодом, у зв'язку зі зростанням майнової нерівності, на рабів почали перетворювати не лише полонених, а й своїх сородичів, які потрапляли у боргову залежність.

Утвердження родоплемінного ладу сприяло розвиткові не лише матеріальної культури, а й духовного життя первісної людини, яка усе впевненіше освоювала природу і сама ставала для довкілля джерелом як найкращих сподівань, так і побоювань. Значних успіхів було досягнуто в розвитку мислення, мови, мистецтва, основ прикладних знань та елементів ідеологічних уявлень.

Установленні людини, генезі суспільної організації, розвитку культури важливу роль відіграли мислення і мова. Цілком очевидно, що мислення й мова — дві сторони того самого процесу в становленні людини, процесу походження й розвитку трудової діяльності, виробництва й оволодіння людиною силами природи. Неправильно було б ставити запитання, що виникло раніше в історії найдавнішого людства — думка чи слово, яке ви­ражає її.

Мислення й мова виникли одночасно, адже цілком зрозуміло, по-перше, що свідомо виготовлені найпростіші знаряддя праці озна­менували виникнення найпростіших уявлень, а вони, у свою чергу, мали передаватися або від одного члена колективу іншому, або як

сума набутого досвіду переходити до наступного покоління. І, по-друге, в основі мислення й мови лежить одна мета — пізнання дійсності. Отже, поряд з появою найпростіших уявлень про діяльність і дійсність закономірно виникла й найпростіша форма передавання інформації — звукові сигнали.

Основою для виникнення таких звукових сигналів стали звукові сиг­нали гоміноїдів — безпосередніх предків людини. У сучасних людино­подібних мавп запас їх досить великий і становить, наприклад, у шимпан­зе більш як 20 різних звуків, що виражають емоції і стан організму. Напев­не, ці звукові сигнали та життєві шуми стали тією базою, на якій розвину­лася звукова мова. Зрозуміло, що лексичний запас її збільшувався з роз­витком і поглибленням трудової діяльності людини.

Мислення і звукова мова зробили значний внесок у становленні лю­дини в період "неолітичної революції". Ймовірно, саме з цього часу почали формуватись мовні системи, які мало чим відрізняються від існуючих нині. Згодом, з перетворенням мов племен на мови народ­ностей та з розкладом первісного суспільства, почали складатися мовні сім'ї, тобто сукупності мов із типовою граматичною будовою й основним словниковим фондом, що походить зі спільних коренів.

Уже наприкінці первісного суспільства існували найбільші мовні сім'ї. Зокрема в Північній та Східній Африці, у Передній Азії визначилася семіто-хамітська сім'я. На північ від неї склалась кавказька мовна сім'я, у Центральній, а згодом і Південній Африці — мовна сім'я банту.

У Південній Азії склались мовні сім'ї дравідів, мунда і мон-кхмер, а в Південно-Східній Азії та Океанії — австронезійська (малайсько-полінезійська) сім'я. У Східній Азії сформувалась китайсько-тибетська сім'я, Центральній Азії — алтайська мовна сім'я, Південно-Західному Сибіру — мови уральської (фінно-угро-самодійської) сім'ї. Між Балтійським морем і Середньою Азією виникла найбільша у світі індоєвропейська мовна сім'я, до якої належать сучасні слов'янські, балтійські, германські, кельтські, романські, іранські, індоарійські, а також вірменська, грецька й албанська мови.

На думку вчених, формування мовних сімей відбувалося виключно еволюційно і в основному в епоху розкладу первісного суспільства, що було зумовлено масовими міграціями та асиміляцією населення.

Сучасна класифікація мовних сімей має таку схему. Перша мовна сім'я — індоєвропейська. Вона є найпоширенішою за кількістю насе­лення, що нею розмовляє. До її складу входять десять напрямів (перераховані вище), а також декілька "мертвих" мов — давньопер-

ська, скіфська, пруська і пехлеві. Слід мати на увазі, що деякі напря­ми індоєвропейської мовної сім'ї у свою чергу поділяються на підгрупи. Наприклад, слов'янський напрям має три підгрупи —східнослов'янські, західнослов'янські та південнослов'янські мови. Германський напрям має сім підгруп, романський — п'ять.

Друга сім'я мов — фінно-угорська, яка у свою чергу поділяється на два напрями: перший — фінський і другий — угорський. До складу першого напряму входять три мови, а другого — вісім мов. Третя сім'я мов — тюркська (алтайська). У її складі тринадцять мов. Четверта сім'я мов — семіто-хамітська, яка має чотири напрями. З-поміж них арабська мова виділяється тим, що її для спілкування вживає значна кількість населення.

П'ята мовна сім'я — кавказька, до складу якої входять три напрями. Шоста сім'я мов — китайсько-тибетська, яка є другою після індоєвро­пейської за кількістю населення, що нею спілкується. У її складі є дві мовні гілки: китайська і тибето-бірманська.

Сьома сім'я мов — австронезійська. Вона посідає третє місце після індоєвропейської за вживаністю її населенням для спілкування. У складі даної мовної сім'ї є чотири напрями мов.

Як бачимо, мова і мислення, виникнення і розвиток яких зумовлені трудовою діяльністю первісних людей, є визначним надбанням усьо­го людства.

Велику пізнавально-виховну роль у первісному суспільстві, крім мови і мислення, відігравало також мистецтво. Питання про його виник­нення дуже складне. Існують теорії, які зводять мистецтво до побічних результатів релігійної практики, художнього інстинкту, потреби в розвагах тощо. На думку багатьох дослідників, переважає теорія, згідно з якою мистецтво, так само як мислення й мова, прикладні знан­ня, з'явилося у зв'язку з трудовою діяльністю людини. Відображаючи досвід людського колективу, мистецтво в естетично опосередкованій формі сприяло його емоційному узагальненню, процесу передаван­ня нащадкам. Цим пояснюється і реалістичність первісної графіки, фольклору, скульптури, музики, танцю.

Образотворче мистецтво родоплемінної общини, як свідчать архео­логічні пам'ятки, — це кругла скульптура і рельєф. З'являються графічні зображення тварин, рідше рослин і людей. Наскельні малюнки з великою експресією та реалістичністю зображують тварин і людей, мисливські та воєнні сцени, релігійні сюжети, танці. Зароджується пісенне, танцюваль­не й інструментальне мистецтво. Зазначимо, що музичні інструменти ви­никли рано. Це ударні пристрої з двох кісток, дрючків, натягнутої шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких, мабуть, була тятива лука, різні сурми, сопілки, гудочки тощо. Одним із найдавніших видів мис­тецтва були танці. Первісні люди танцювали колективно, дуже образно відтворюючи сцени полювання, рибальства, воєнних дій, статевих стосунків, поклоніння силам природи та ін. З розвитком мислення і мови

починає зароджуватися усна народна творчість у формі міфів, переказів, казок, загадок, приказок, оповідань про походження й будову світу, люди­ни, про явища природи, стосунки між членами спільноти. Усна народна творчість була проявом найбільшого ефекту в поєднанні емоцій, творчої уяви й інтелекту первісних людей. Враховуючи низький рівень тодішнього інтелекту й абстрактного мислення, вона несла максимально можливу інформацію про навколишній світ в образному вигляді, а там, де для пов­ноти картини не вистачало фактів чи знань, усна народна творчість про­понувала зрозумілу для деякої частини первісних людей фантастичну версію реальності. Усна народна творчість, таким чином, стала підвалиною усієї духовної культури людства, у тому числі релігії, мистецтва, літератури, науки, знань.

У первісних людей формувалися також деякі практичні знання з меди­цини, фармакології, токсикології, які давали їм можливість лікувати пере­ломи, вивихи, рани, нариви, отруйні укуси. Крім того, первісні люди за­кладають елементи знань лічби, вимірювання відстаней, обліку часу. Так, спочатку було три-п'ять позначень числових понять. Великі відстані вимірювали днями шляху, менші — польотом стріли або списа, ще менші — довжиною різних частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця. Звідси назви мір довжини, що збереглися в багатьох мовах: українській — лікоть, англійській — фут і дюйм тощо. Час довго обчислювали лише порівняно великими відрізками, пов'язаними з положенням небесних тіл або з при­родно-господарськими сезонами.

Отже, бачимо нерозривність процесу формування матеріальної і ду­ховної культури первісного суспільства. В останній від самого по­чатку існували і розвивалися, хоч і незначні, зародки раціонального світогляду. Цілком зрозуміло, що у людей родової общини інтелект був значно вищим, ніж у людей праобщини, і вони могли пояснити багато з того, за чим спостерігали, але багато було незрозумілого і таємничого, що змушувало їх відчувати своє безсилля. Тому поряд з раціональним світоглядом виникає релігія у таких своїх первісних формах, як тотемізм, фетишизм, магія, анімізм. У добу первісного ладу вони не утворювали єдиної релігійної системи, але їх поява й роль та наявність деяких елементів у обрядах і релігіях наступних епох є досить показовими свідченнями розуміння важливого соціально-психологічного значення цих вірувань в історії цивілізації.

Тотемізм — це віра в існування тісного зв'язку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом — певним видом тварин, інколи рослин. Рід носив ім'я свого тотему, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, мають з ним кровну спорідненість. Тотемові не поклонялися. Його вважали "батьком", "старшим братом", який допомагає людям цього роду. Люди повинні свій тотем оберігати. Взагалі тотемізм був своєрідним ідеологічним відображенням зв'язку

роду з його природним середовищем. Наприклад, у араттів, як свідчить дешифровка протошумерського архіва Кам'яної Могили, здійснена А.Г. Кифішиним', богинею зерна та хліба була Ашнан. Причому цей новий тотемний образ богині хліба ще ніколи в історії не зустрічався. Богиня Гізі — "Душа тростини", а тростина, як відомо, була міфориту-альною попередницею злаків. Взагалі богиня Гізі вважалася "покро­вителькою тварин і рослин", їй приносили дарунки, і вона була завж­ди повернута обличчям до зображення болотяної тростини. Богом грози був Ішкур. Характерно, що всі боги-тотеми, згідно з дешифров-кою А.Г. Кифішина, діяли взаємозв'язано, символізуючи єдність світу2. Зрозуміло, що єдність богів-тотемів зумовлювала і єдність людей пер­вісного суспільства для самозбереження, для виживання в екстре­мальних умовах. Історія походження тотемізму ще не досліджена. На думку вчених, тотемістичні вірування були започатковані ранньородо-вим суспільством з привласнюючим характером господарства. Кож­ний рід мав свій тотемістичний центр, з яким були пов'язані легенди, спогади про предків, їхні вірування, з допомогою яких було можливо продовжити життя.

Принагідно слід зазначити, що тотемізм відігравав важливу роль в об'єднанні первісних людських колективів на основі усвідомлення по­ходження від спільного предка і перевтілення в нього після смерті. Тотемізм у дещо видозміненій формі зберігається і в нинішній культурі, зокрема в релігійній обрядовості християн, іудеїв, мусульман у формі табу на вживання м'яса і крові деяких видів тварин в їжі, які вважа­ються нечистими.

Фетишизм — це віра в надприродні можливості неживих предметів, які нібито здатні допомагати людині. Фетишем могли бути камінь, кістка, зуб, дерево, окремі знаряддя праці, спеціально виготовлений культовий предмет (талісман). Не випадково латинське слово "fetico" перекладається як "штучно зроблений". Фетишизація предметів, які завжди носили із собою у вигляді талісмана, мала на меті привласни­ти й використати приховане в них духовне начало. Раціональне світосприйняття первісної людини породжувало в ній віру, що ці пред­мети, як і їхнє зображення, здатні задовольнити всі її прагнення. Так формувалося фетишистське ставлення людини до навколишніх предметів і малюнків. Життєздатність фетишизму зберігається донині. В сучасній культурі, багатьох релігіях практикується звертання до ікон, книг, талісманів, скульптур і архітектурних споруд зі сподіванням на їхню надприродну силу і допомогу в екстремальній ситуації. Магія — віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, явища природи. Не маючи достатнього інтелекту, не

розуміючи змісту і взаємозв'язку явищ природи, первісні люди вва­жали, що за допомогою особливих слів та дій можна вилікуватися, викликати дощ, вітер, провести вдале полювання, рибалку. Зазначи­мо, що магію залежно від призначення поділяли на кілька видів: ви­робничу, шкідливу, охоронну, статеву, воєнну, лікувальну, добру (білу) та злу (чорну). Цю класифікацію магій вперше в етнографічній літературі здійснив англійський вчений Д. Фрезер (1854—1941). В основі магії лежить чаклунство, за допомогою якого можна позба­витись усього шкідливого в житті. На думку вчених, магія де в чому схожа на науку, тому що намагається, як і наука, встановити причин-но-наслідкові зв'язки у природних процесах, у суспільному житті, при­стосувати потреби людини до реальних обставин життя, формулює правила, норми і знання, яких варто сумлінно дотримуватись шляхом магічних дій для досягнення бажаного результату. Магічні вірування досі, ймовірно, як і в первісному суспільстві, поширені й актуальні. На них є попит у певних верств населення. Сучасні магічні вірування ви­являються за допомогою усіх засобів масової інформації у вигляді астрологічних прогнозів, тематичних теле- й радіопередач, виданні спеціалізованої літератури, покладанні на силу прикмет, заклинань, наговорів. Усі види магічних вірувань здійснюють численні маги, чак­луни, жерці, пророки, знахарі, проповідники, гадалки, відьми, а також ті, хто їм палко вірить.

Анімізм — віра в існування надприродних істот, що містяться в будь-яких тілах, "душах" або діють самостійно ("духи"): від anima — "душа", animus — "дух". У науковий обіг цей термін вперше запровадив ви­датний англійський вчений, дослідник первісної культури Е.Б. Тейлор (1832—1917). Він під анімізмом розумів віру в духовні істоти, в існування людських душ, не відокремлених від тіла й безсмертних. Анімістичні вірування у первісних людей були дуже поширеними. Вони вважали всю природу одухотвореною. Первісні люди були переконані, що вони складаються з двох частин — тіла і душі, яка перебуває в усіх частинах тіла, а також, що душа має здатність покидати тіло тимчасово, на­приклад, під час сну, або назавжди — зі смертю. Саме тому дотепер існує звичай не будити сплячу людину, особливо маленьку дитину (тим більше раптово), щоб не злякати душу, а дати їй можливість повернутися в тіло з пробудженням сплячого. За анімістичними віруваннями, душа людини перебуває в крові. Це пов'язано зі спостереженнями за пораненими під час полювання, бою, які втрачали життя разом із кров'ю, що витікала з рани. На основі одухотворення крові виник звичай побратимства, коли декілька чоловік змішували свою кров і випивали її, вважаючи, що вони частково обмінялися душами і між ними встановилися родинні стосунки. Люди, колись і тепер, вважаючи, що душа знаходиться в очах, вірили в "по­гане око", в те, що можливо зурочити. Носіями душі вважались також волосся, нігті, зуби, слина тощо.

Первісні люди вірили, що після смерті людини її душа не вмирає і може приносити користь або горе людям. Щоб убезпечити себе від душ

померлих, люди часто залишали своє помешкання, біля якого ховали небіжчика, а його родичі змінювали імена, одяг, маскувались, розфар­бовуючи себе, щоб душа померлого не впізнала їх і не причинила зла. Етнологи вважають, що з анімістичними віруваннями пов'язані поховальні обряди, які в кожного етносу свої, але спільним у них є їх надприродна доцільність, а саме: захистити душу померлого та влаш­тувати її в "тому" світі, щоб вона не мстилася тим, хто лишився на "цьому" світі. А щоб душа померлого була вдоволена, їй облаштову-вали відповідно анімістичним уявленням зручну домівку. У неї до небіжчика клали прикраси, зброю, знаряддя праці, інші особисті речі, їжу, а згодом дружину, тварин, рабів та ін. Щоб небіжчик, незважаю­чи на ці "задобрення", не міг покинути домовину, його тіло часто зв'язувалось чи прибивалось цвяхами до дощок або колод. Інколи з цих міркувань померлого ритуально ще раз "вбивали". Саме тому археологи часто знаходять у похованнях пробиті черепи, проткнуті списами тулуби. У папуасів донині звичай з'їдати мозок померлої рідної людини, щоб після смерті обидві душі, а з часом душі усієї рідні "мог­ли зустрітися на тому світі".

Згодом у людей з'явився звичай, що існує і в наш час, виявляти тур­боту про долю душі ще при житті: у формі накопичення різноманітних чи однотипних коштовностей або магічних речей — скальпів власно­ручно вбитих жертв (людей), їх висушених голів, обварених черепів, вирваних зубів тощо.

З анімізмом пов'язана віра в перевтілення або переселення душ, коли душі небіжчиків втілювалися у новонароджених. Наприклад, у деяких австралійських племен і тепер існує звичай ретельно оглядати при народженні немовля, щоб встановити, на кого з померлих предків воно схоже і дати йому його ім'я. У разі, якщо виявити цього не вда­лось, немовляті перераховували імена предків доти, доки воно не дасть знати про свій вибір голосом (плач, крик, гудіння, кашель).

Зауважимо, що охарактеризовані види релігійних вірувань були до­ступними для всіх у здійсненні їх ритуалів. Проте з розвитком вірувань й ускладненням релігійних ритуалів, що потребували певних знань і досвіду, їх виконували винятково старійшини роду або певні люди — чаклуни, ша-мани,лами.

Найбільшого розвитку матеріальна і духовна культура в умо­вах первісного ладу досягла в період неоліту. Саме в цей час по­ліпшилась техніка виготовлення знарядь праці з каменю. Усі вони оброблялися способами шліфування і полірування, а також пиляння і свер­длування, що давало змогу людині з більшим успіхом, ніж раніше, надава­ти каменю необхідної форми. Найефективнішим знаряддям праці доби неоліту, що істотно полегшувало працю людини з вирубування лісових Ділянок для землеробства, заготівель будівельного матеріалу, споруджен­ня житла, човнів тощо, була сокира.

Однією з найвизначніших рис неоліту, притаманною всім культурам, було виробництво керамічного посуду. Кераміка стала новим штучним продуктом для виготовлення знарядь праці. А це, у свою чергу, викликало до життя новий комплекс уявлень у духовній культурі. Форма й орнамент посуду різних культур відбили 300 антропоморфних персонажів, рослин­них та космічних символів. Численні приклади доводять: посуд став од­ним із найважливіших символів Сонця, неба, Всесвіту. Кераміку виготов­ляли спеціально призначені люди в певні дні року, що супроводжувалося спеціальними обрядами. Покровителями господарсгва часто вважали ос­новних богів, а гончарі користувалися великою повагою.

Новіш видом господарства стало прядіння. Воно спонукало до винай­дення першого колеса (яке, можливо, було прообразом колеса в транс­порті) — прясла, що слугувало за маховичок і важок для веретена. Разом із прядінням виникло ткацтво, внаслідок чого було створено ще один штуч­ний продукт — тканину. З появою ткацтва в Північному Причорномор'ї з'явився й перший вертикальний ткацький верстат на зразок тих, які були винайдені й використовувались у Стародавньому Єгипті, Сирії та

Месопотамії.

Виникнення цих нових виробництв (прядіння, ткацтва, землеробства, скотарства) зумовило появу уявлень про нитку долі та пов'язаних з нею божественних ткаль-мойр, чи парок, про нитку як основу Всесвіту, про тканину як Всесвіт.

Значно розвинувся в неоліті водний і наземний транспорт. Човни зі стовбурів дерева стали звичайним явищем. Так, на території України — на Південному Бузі та на Осколі — виявлено два човни цього часу. Як назем­ний транспорт використовували сані, волокуші, в які, можливо, запрягали биків. Саме з цієї епохи худоба стає не лише джерелом добування м'яса, кісток, рогу, вовни, а й тягловою силою.

Найважливішою рисою неоліту вважають утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Йдеться про поширення землеробства й тваринництва. Ці два величезних досягнення первісної економіки часто називають "неолітичною революцією". У духовній культурі це відбилося в поширенні уявлень, пов'язаних з культом тваринної та людської народжуваності. Такими символами родючості були стату­етки жінок і тварин (Трипільська культура, Кам'яна Могила та ін.). Поширення відтворюючого господарства було зумовлене поглиблен­ням кризи привласнюючого господарства. Однак відтворююче госпо­дарство існувало лише в південних та частині західних племен Украї­ни і відігравало допоміжну роль. Пояснюється це нерівномірністю

розвитку різних культур та локальною своєрідністю їх на різних територіях (що мало місце ще в палеоліті). Археологічні культури' цієї епохи вияв­лено в Європі, Азії, на Близькому Сході. Найбільш ранні неолітичні куль­тури Європи належать до VI—V тис. до н. е. На Балканах це культури Старчево-Криш-Кереш, Боян; у Подунав'ї, Центральній Європі та Прикарпатті — Дунайська культура з лінійно-стрічковою керамікою.

Прискореними темпами неолітична культура розвивалася на Близько­му Сході. Саме там виникли землеробство і скотарство. У V тис. до н. е. (ранній неоліт) на Близькому Сході почали виготовляти знаряддя праці з міді. На початку III тис. до н. е. у Дворіччі з цегли-сирцю будували не лише житло, а й громадські споруди, палаци, храми, зрошувальні системи. Крім того, було винайдено гончарний круг і колісний транспорт.

У VI—V тис. до н. е. землеробські племена розвиненого неоліту населя­ли також Єгипет. Обробка каменю ретушшю досягає тут неперевершеної майстерності. З'являється вишукана кераміка з чудовим кольоровим роз­писом. Масово виробляються з міді різноманітні зручні у використанні знаряддя праці.

Європа в епоху неоліту розвивалася під впливом Близького Сходу і Єгипту, звідки, певне, до Європи потрапили багато видів культурних рос­лин, ряд свійських тварин. Розвиток математичних знань зумовив появу перших лічильних пристроїв — спочатку в'язки соломи або купки камінців, потім шнурів з вузликами чи нанизаними на них черепашками. Зароджен­ня географічних знань привело до створення перших карт — позначення маршрутів, нанесених на кору дерева або шкіру, або бивні мамонта. У 2002 р. на Черкащині, поблизу села Межиріччя Канівського району, було знайдено карту, вік якої становить близько 14 тис. років. Цікаво, що малю­нок карти виконано на бивні мамонта, завдяки чому збереглося чітке зоб­раження краєвиду. На ньому відтворено берегову лінію, уступи над зато­кою, піщаний шлях, зарості та невеликий населений пункт. Вчені-архео-логи вважають, що це найдавніша первісна карта, ознакою якої є техніка

¹ Досліджуючи й реконструюючи культурогенез, археологія зокрема, як і історія взагалі, оперує так званими археологічними культурами, що являють собою ос­новний підрозділ у систематизації археологічних матеріалів. Існує понад 30 ви­значень цього поняття.

Більшість українських вчених вважають "археологічну культуру" матеріальними залишками окремого етносу або етнічної спільноти, які мають комплекс спільних ознак у характері господарства, у специфічних типах знарядь, жител, поховаль­них споруд, ритуалів, формах і орнаментації посуду, культових предметах, сюже­тах печерних і побутових малюнків тощо, об'єднаних однотипною еволюцією цих ознак і розташованих на певній обмеженій території. Частина дослідників, пере­важно російських, розглядають "археологічну культуру" як сукупність археологічних матеріальних об'єктів і комплексів на певній території і у певний час. Годі історично за "археологічною культурою" може стояти і господарсько-куль­турний тип, і групи етносів тощо.

(Див.: Словник-довідник з археології / Ред., укл. та кер. авт. кол. Н.О. Гаврилюк — К., 1996. - С. 16, 17, 60, 80, 136, 282.)

зображення основних композиційних елементів краєвиду¹. В неоліті на­була розвитку піктографія, за допомогою якої робили різні записи. І це цілком природно, адже піктографія була наступницею невідомої поки на­уки і палеолітичної протописемності, архів якої зберігається у Кам'яній Могилі і на сьогоднішній день дешифрований відомим вченим-шумероло-

гом А.Г. Кифішиним.

В образотворчому мистецтві неолітичних племен поширюється деко­ративний напрям, тобто прикрашення вжиткових речей (посуду, одягу, зброї тощо) художнім розписом, вишивкою, різьбою. Наприклад, кераміку, яку в ранньому неоліті нічим не прикрашали, в пізньому неоліті лісової смуги України почали оздоблювати орнаментом.

X V тис. до н. е. на південному сході Європи виникла велика культур­но-історична область землеробсько-скотарських племен, яка простяг­лася до території сучасної України. Тут існувала землеробська куль­тура зі своєрідною керамікою, прикрашеною лінійно-стрічковим ор­наментом, внаслідок чого ця культура одержала назву культура лінійно-стрічкової кераміки. В основі господарства племен цієї куль­тури лежало вирощування ячменю, пшениці, гороху, бобів, льону на невеличких ділянках, які обробляли мотикою. Причому ці ділянки об­робляли доти, доки вони давали врожай, а як тільки ті переставали родити, то люди переселялися на нове місце. З тварин утримували і розводили велику рогату худобу, свиней, вівців, кіз. Мисливство відігравало другорядну роль. Перевага в господарстві віддавалась кераміці, яка поділялась на кухонну і столову. Кухонна — товстостінна, практична й зручна з наліпним орнаментом. Столова — тонкостінна з естетично-вишуканим спірально-меандровим орнаментом. Ця кераміка за технологією виготовлення, формою й орнаментом ста­новить одну з найколоритніших палеоетнографічних рис наших да­леких предків.

Близькою за типом господарства до культури лінійно-стрічкової кераміки була поширена в Україні Трипільська культура (назву дано за першим місцем її виявлення біля с. Трипілля поблизу Києва), що існувала в IV — першій половині III тис. до н. е., яка була відкрита ще наприкінці XIX ст. В. Хвойкою. На сьогодні в межах України та Молдови відомо понад 3000 поселень трипільців.

Трипільські племена займали величезний простір від Слобідської України до Польщі, Словаччини і Румунії, від Чернігівщини до Чорного моря і Балканського півострова. Трипільське селище складалося з десятків будинків, розміщених по колу. Свої будинки — одно- або двоповерхові — трипільці споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали пря­мокутну форму розміром від 20 до 150 м². Будинки мали округлі вікна, двосхилий дах, піч з лежанкою, комору, жертовник і місце для роботи. Фасад у приміщенні фарбували у жовтий або червоний колір. Забудову поселень здійснювали по колу, із загоном для худоби в центрі (Володимирівка). На поселенні Майданецьке (Черкащина) площею 300—400 та будинки сто­яли десятьма концентричними колами, розділеними радіальними вули­цями; зафіксовано близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають "протомістами", знайдено й поблизу сіл Доброводи й Талянки (Черкаська обл.). У мистецтві вживали улюблені червоні й чорні фарби. Трипільці мали культи (бугая, кози, гадюки) і язичницькі обряди. У килимарстві, гончарстві, вишиванках, писанках використовували геометричні та рослинні орнаменти, які були поширені в неолітичну епо­ху в Україні. Одним із найкращих проявів матеріального та культурного розвитку трипільців було їхнє керамічне виробництво. Посуд поділяли на дві великі групи: кухонний та столовий. Кухонний (простий за формами) виготовляли з глини з домішкою товчених черепків або черепашки; орна­мент складався з окремих наліпів на шийці. Столовий — більш вишуканий — з відмуленої глини. Типи — найрізноманітніші: горщики, миски, глечи­ки, накривки та ін. Орнамент переважно спірально-меандровий. Серед ор­наментальних схем трапляються зображення тварин і людей.

Значного розвитку у трипільців набула пластика. Вони виліплювали з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител тощо. Разом із керамікою ці чудові вироби образотворчого мистецтва є яскравою етнографічною ознакою трипільської спільноти.

Знаряддя праці виготовляли в основному з каменю, кістки, рогу. Ме­талевих виробів було ще мало. Проте вони свідчать, що трипільці займа­лися куванням міді, імпортованої з Близького Сходу, а згодом — ливар-ством її та срібла. Важливо зазначити, що господарство трипільських племен було високорозвиненим. Його основою було землеробство і ско­тарство. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, овес, розводили вели­ку рогату худобу, коней, свиней. Крім того, займалися полюванням та рибальством.

Велика Трипільська культура мала широкі зв'язки з культурами Малої Азії, Східної Європи, Кавказу й особливо з найпоширенішою і найвпливовішою тоді Егейською, або Крито-Мікенською, культурою, яка постала близько 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. Егейська культура як перша європейська і разом з тим світова мала значний вплив на Трипільську, про що свідчить схожість у господарстві, житлобудуванні, побуті, кераміці, віруваннях тощо. Отже, територія України ще за часів неоліту була поєднана з могутньою культурою, яка була не відокремленою, а пов'язаною з іншими культурами Євро­пи, Західної Азії і яка входить як ланка до того ланцюга, що пов'язує в єдине ціле тодішній культурний світ. У мозаїці світової та євро­пейської культури Трипільська посідає провідне місце, як підкреслив сучасний англійський вчений Норман Дейвіс, автор монументальної енциклопедичної праці "Європа. Історія", поставивши її на друге місце

в переліку відомих шести головних неолітичних культурних зон¹. В антропологічному плані, як свідчать багато дослідників Трипільської культури, серед носіїв її переважав середземноморський тип вузько­лицих людей, яким були притаманні такі риси: пропорційна будова тіла, середній зріст, кругла голова, скошене чоло, ніс із горбинкою, темна пігментація. У північних районах території, зайнятої трипільцями, серед останніх зустрічаються також європеоїди, близькі до місцевого дніпро-донецького населення Подніпров'я.

Ідеологія племен Трипільської культури тісно пов'язана з культом предків, про що певною мірою свідчать ритуальні поховання в житлах, які здійснювалися на ранніх етапах цієї культури. Для її пізнього етапу характерні великі колективні поховання за межами поселень. Якраз у цей час склався обряд курганних поховань, який потім поширився на значній території Європи й Азії.

У структурі суспільної організації трипільців центральною ланкою був рід, поділений на великі патріархальні сім'ї. Рід концентрувався в межах не одного, а кількох поселень внаслідок збільшення кількості членів роду, які змушені були залишати материнську громаду, переходячи в інше місце і засновувати нові поселення. На пізньому етапі трипільської культури скла­лися умови для майнового розшарування й виділення родоплемінної верхівки, зокрема вождів, жерців чи вождів-жерців, які набували в духовній культурі надлюдського значення та їх починали обожнювати. Найкраще репрезентує це поширення курганного поховального обряду, символіка якого, тобто сама поховальна споруда, супровідний інвентар (посуд, зна­ряддя праці, зброя тощо), світоглядна суть обряду були спрямовані на одер­жання душами представників заможних верств довічного блаженства в "тому" світі.

Значні досягнення трипільців і в розвитку писемності, що мала в своїй основі буквено-звуковий алфавіт. У 1973 р. на IX Всесвітньому з'їзді славістів український учений М.З. Суслопаров зробив таке повідомлення: "На підставі дешифрування написів трипільської культури маємо повне право твердити, що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Його, за багато століть до найстародавніших зразків фінікійського письма, винайшли пелазькі племена, які жили в III—II тисячоліттях до н. е. на території сучасної України і відомі під іменем трипільців. Саме звідси бере по­чаток буквено-звуковий алфавіт народів Європи". Відкриття М. Сус-лопарова сталося водночас з аналогічним відкриттям І. Стойки, який, працюючи над дешифруванням стародавніх написів, дійшов вис­новку, що вони написані українською мовою. І тут немає нічого див-

ного. Античні історики — Тацит, Пліній Старший та Діодор Сицилійський — давно свідчили, що основну роль в ознайомленні Стародавньої Греції та Риму з буквено-звуковим алфавітом відіграли пелазги, а не фінікійці.

Водночас з прочитанням трипільсько-пелазьких написів були знайдені залишки астрономічних обсерваторій та бронзоливарного ви­робництва трипільців. Так, на території сучасного Донбасу була шахта зі штреками, де видобували бронзовими кайлами мідь і залізо. Про існування бронзоливарного виробництва свідчать і залишки тиглів та шлаків, іншого устаткування. Щодо астрономічних знань трипільців, то вони були значними. Астрономічні спостереження велися в мегалітичних спорудах (кромлехах), збудованих нашими предками на 500—1000 років раніше за знаменитий центр Стоунхедж у Шотландії. Як стверджує О. Знойко, англійські історики та археологи після 30-річних дискусій ще понад півстоліття тому погодилися, що Стоунхедж збудували пришельці зі степової Наддніпрянщини, які потрапили до Британії через Нормандію, принісши туди астрономічні знання. Свідченням цього є слов'янські на­зви багатьох сузір'їв, зокрема зодіакальних, найстародавніші в Європі (Волос, Стрілець, Близнята тощо). Про причетність трипільців до поши­рення астрономічних знань у світі, на думку вченого Ю. Шилова, свідчать глиняні таблички, знайдені на Горбуновському поселенні Південно-Східного Зауралля, які датуються НІ тис. до н. е. На одній з них ідеться про прихід трипільців у цей далекий край, поширення там святилищ-обсер-ваторій, а також відтворюючого господарства, зокрема хліборобства. Три­пільцями була створена єдина система календарно-господарчо-обрядо-вої служби, без календарів якої господарство північної хліборобської дер­жави не могло існувати (як південно-східних держав — без зрошування). Ця система в V—II тис. до н. е. виникла вдовж північної межі тогочасного хліборобства. За даними аерофотозйомок, проведених К. Шишкіним і М. Шмагнієм, святилища-обсерваторіїтипу "ротонд" мали всі міста та великі поселення трипільської археологічної культури, тобто придніпровської Аратти. Починаючи з межі IV—III тис. до н. е. вони поширилися до Месо­потамії й Скандинавії. Визначаючи світове значення досягнень трипільців, Міжнародна організація з питань освіти і культури ЮНЕСКО своїм рішенням оголосила 1993 р. роком Трипільської культури. 100-річ-ний ювілей від дня її відкриття відзначили не лише українці, а й народи Європи, Ірану, Таджикистану, Вірменії, Туреччини, Індії (до речі, одна із сучасних індійських мов так і зветься — "орія") та інших країн світу.

Враховуючи зміст, роль і значення Трипільської культури в історії України і світу, вважаємо, що український народ є безпосереднім і закономірним спадкоємцем культурного надбання трипільців, оскільки вони є прямими предками українців, як переконливо ствер-

джував В.Хвойка. Український народ зберіг свою етнічну спорід­неність зі старожитною людністю Пра-України, про що яскраво засвідчило урочисте відзначення 100-річчя відкриття Трипільської культури. Цілий ряд елементів Трипільської культури — система гос­подарства, топографія поселень, писемність, декоративний розпис будинків, побут, приготування страв, одяг, характер орнаменталь­них мотивів розмальованої кераміки, весільна і поховальна обрядовість, вірування тощо — стали органічною належністю куль­тури українського народу.

Підтвердженням цьому є нові сенсаційні відкриття в історичній науці щодо ролі й значення трипільської культури в українському етногенезі й культурогенезі. Звернемося у даному контексті до матеріалів II міжнарод­ного конгресу (2001 р.) "Витоки, шляхи, підсумки всесвітньої культури за всю історію. Перспективи на майбутнє". На ньому виступив російський шу-меролог Анатолій Кифішин, який у монографії "Древнє святилище Кам'я­на Могила. Досвід дешифровки протошумерського архіву XII—III тис. до н. е." зробив грандіозне наукове відкриття: в урочищі Кам'яна Могила знай­дено й розшифровано найдавніший на Землі літопис, вирубаний на ка­м'яних плитах 14 тисячоліть тому! Зауважимо: шумерські письмена, які досі вважалися найдавнішими, датовані III тис. до н.е.

Але оскільки мелітопольські написи, що мають схожість з шумерськими знаками, виконані більше, ніж на десять тисячоліть раніше за шумерські, можна стверджувати, що історія й цивілізація людства — поняття, які фахівці пов'язують із писемністю, — розпочинались не в месопотамському Шумері, а в Україні, в пониззях Дніпра. Саме на теренах сучасної України зароджу­вались і в VI тис. до н. е. утворилися найперша в світі держава — Аратта й прилегла до неї Дандарія, що возвеличується у написах Кам'яної Могили. Ця держава, як свідчать письмена, вже мала свої міста, канали, фортеці, свя-тилища-обсерваторії, професійних жерців і воїнів, суспільну ієрархію, хлібо­робську культуру, свої ритуали і культи, релігію і міфологію. Традиції Аратти продовжувалися в Наддніпрянщині й через століття після згасання три­пільської, а потім сабатинівської археологічних культур. Як зазначає Ю. Ши-лов, держава Аратта була попередницею не лише трипільської археологіч­ної культури, її апофеозом, а також і Бгарати індоаріїв, Артани етрусків, Ар-санії з Артою слов'ян та іранців, Ортополіса греків й Артаплоту українців¹.

Оцінюючи це відкриття як значне для зламу існуючих уявлень про пра­давню історію, у резолюції, прийнятій згаданим вище конгресом у Києві 9 вересня 2001 р., зазначено, що опубліковані останнім часом книги,у тому числі підручники, посібники, збірники документів з історії України та Євро­пи мають бути перевидані з урахуванням нововідкритих реалій, зокрема

текстів літопису Кам'яної Могили і взагалі з урахуванням істинного місця східних слов'ян у культурогенезі індоєвропейських та інших народів світу¹. Отже, письмово засвідчено, що саме на території сучасної України за­родилися один з перших центрів світової цивілізації, найдавніша у світі писемність і державність.

Саме з часів неоліту бере свій початок міфологія — природний резуль­тат розвитку людського мислення, зосередженого на усвідомленні суті навколишнього світу, місця й ролі в ньому самої людини, її діяльності, волі. Враховуючи, що первісне мислення мало в основному міфологічний ха­рактер, міфи і міфологія органічно вписувались у буття первісних людей, стираючи будь-які грані між міфом і обрядом, обрядом і життям. Потреба у впорядкуванні набутих людиною уявлень про світ зумовила функцію міфів і міфології. Міфи робили світ із таємничого і незрозумілого зрозумілим та доступним первісним людям. Вони несли їм необхідну інформацію в образному, персоніфікованому вигляді про походження всього сущого, про добро і зло, про богів і людей, про надзвичайні події й ситуації, про Сонце й Місяць тощо. Зауважимо, що все у цій міфоло-гізованій інформації було наділено життям і за своєю природою ніби на­лежало до людських істот. На думку вчених, одухотвореність міфічних персонажів властива міфам усіх народів: і фантастичним художньо-наси­ченим грецьким міфам, і емоційно-гіперболізованим міфам народів Азії, і жахливо-жорстоким латиноамериканським міфам, і сентиментально-ліричним міфам слов'янських народів.

Для міфів багатьох народів існували традиційні теми, наприклад, ство­рення світу, походження людини, шлюб, небесний вогонь. Це робило міфи схожими у різних племен і народів. Крім того, ця схожість пояснюється ще й тим, що первісні люди жили в однакових умовах.

Часом схожість міфів різних народів пояснюється первісною спо­рідненістю, спільним походженням цих народів — наприклад, греків, рим­лян, кельтів, германців, слов'ян, іранців, індійців. Яскравим прикладом цієї схожості є, зокрема, міфи про священні шлюби Зевса з богинями. Як за­значають деякі вчені, міфи розповідають, що Зевс брав ці шлюби у вигляді змія, дракона, бика. В Україні ці сюжети втілені в трипільських жіночих статуетках — або обвитих тілом змія-дракона, або таких, що сидять на бикоподібних крісельцях. Знайдені такі композиції, що зображують у символічній формі ці шлюби, в Малій Азії (Чатал-Гуюк) і Подунав'ї (Вінча). Символіка священного шлюбу була практично всеосяжною. У давніх індоєвропейців і семітів обряд цього шлюбу виконувався представника­ми вищої знаті на початку астрономічної весни й символізував від­родження Всесвіту та часу в акті єднання неба і Землі, Сонця і Місяця. Ідея такого шлюбу збереглася до наших днів у фольклорі слов'ян та інших етнічних груп. Але найкраще ЇЇ зафіксовано у священному шлюбі (непо-

рочному зачатті) діви Марії на Благовіщення, яке вважається днем весня­ного рівнодення, та в народженні (відповідно до терміну перебування не­мовля в утробі матері) Ісуса Христа саме на Різдво вдень зимового сонце­стояння.

Відомо, що ці події згодом перетворились у знаменні й пишні хрис­тиянські свята, які, на думку деяких вчених, були продовженням свят і обрядів, звичаїв і традицій, започаткованих ще в первісну добу і зумовле­них священним шлюбом. Адже первісні люди разом з віруваннями в різних богів обожнювали всяких духів, небесні світила та сили природи: Сонце, Місяць, Землю, Зорю, вітер, дощ, град тощо. Саме їм для задобрений вони організовували різні свята, обряди. Наприклад, щороку 25 грудня прасло-в'яни пишно святкували Різдво Всесвіту — час, коли народилася тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством у тріаді був Місяць, яко­го у нас прозвали Дідухом, у іранців — Дадвах — Бог-творець. За світо­глядом первісних людей, Місяць був головним покровителем води, рос­линного і тваринного світу. Це на честь його народження донині зберіга­ється народний звичай святкувати Щедрий вечір, коли готувалися для ньо­го жертовні страви, наприклад пироги, співалися щедрівки, проводилися посівання. Отож, на наш погляд, цілком імовірними є твердження дослідників, що міфологія була важливою частиною світогляду первісних людей і закономірно стала наріжним каменем всієї духовної культури люд­ства взагалі й кожного народу зокрема, у тому числі релігії, освіти, науки, мистецтва.

Отже, можемо зробити висновок, що матеріальна і духовна культу­ра індоєвропейців, і в тому числі предків українців, на землях Украї­ни в епоху неоліту розвивалася відповідно до нової соціально-економічної ситуації, позначеної розвитком землеробства і звідси поступовим переходом племен до осілого способу життя. Під­вищення культури землеробства сприяло розвиткові ремесел, що, у свою чергу, сприяло розвою ужиткового мистецтва. У йей же час вперше з'явилися зразки усної народної творчості, ранні форми релігії, такі як тотемізм, фетишизм, магія і анімізм, а також міфологія. Таким чином, культура неоліту стала важливим періодом становлен­ня східноєвропейської культури.

Дата добавления: 2014-12-24