Етапи розвитку культури Стародавньої Греції

Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської куль­тури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у НІ та II тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів ле­гендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився го­ловний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабі­ринті. Нитка Аріадни, дочки критського царя Міноса, допомогла вибрати-

ся Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетично­го образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце на­справді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти не­відому культуру. Він назвав її мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньоміной-ський — 2800—2200 рр. до н. е.; середньомінойський — 2200—1600 рр. до н. е.; пізньомінойський —1600—1100 рр. до н. е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існу­вало землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'я­ного — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на материку та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етео-критяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до н. е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригіналь­ну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом.

Приблизно у 2000 р. до н. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місце­вого правителя було збудовано величезний і розкішний палац з тесаного каменю. Він проіснував до XVI ст. до н. е. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати під житло, коридо­ри, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допо­могою світлових колодязів. Центральний зал — мегарон — був місцем ба­гатолюдних зборів. Стіни парадних приміщень були розписані фреска­ми. При побудові критські архітектори використовували колони, що роз­ширювалися догори. Особливої уваги заслуговує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори й портики палацу. Деякі з них зоб­ражували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу — чоловіків з довгим волоссям і "пані" з тонкою "осиною" талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях і з оголеними грудьми. Люди, зображені на фресках, беруть участь у склад­них, не завжди зрозумілих церемоніях. Мінойські маляри володіди мис­тецтвом передавання рухів тіла. Зразком цього можуть служити чудові фрески — "забави з биками". Зміст цієї сцени не зовсім зрозумілий. Однак можна стверджувати, що це релігійний обряд, пов'язаний з головним бо­жеством — культом бика. Символ бика — це чоловіче начало, героїчне. Цю символіку зустрічаємо на Криті скрізь. Однак мінойському мистецтву зовсім не характерні жорстокість, сцени мисливства й війн. Ця культура святкова. Тут немає кріпосних мурів, оборонних ровів та інших військо­вих споруд. Море захищало острів з усіх боків, а критяни були чудовими мореплавцями. Не випадково елліни вважали Міноса першим таласокра-том — володарем моря. Крит був сильною морською державою і панував у всьому Середземномор'ї, збираючи данину з жителів островів Егейського моря. Звідси і міфологема страху перед лабіринтом та Мінотавром.

Особливою красою характеризувалися твори майстрів-ювелірів із зо­лота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинно-мор­ським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів.

При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображення­ми. У Фесті було знайдено диск обпаленої глини зі спіралеподібними піктограмами.

Приблизно до XVII ст. до н. е. тут виникла система складового лінійно­го письма —лінійне письмо А, а з XV ст. до н. е. з'являється нове письмо —лінійне письмо Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані.

Із середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської куль­тури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Розвинене реалістич­не мистецтво поступається місцем сухій та грубій стилізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти, осьминоги — пере­творюються в абстрактні графічні схеми.

Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До XIV— XIII ст. до н. е. ахейські племінні союзи досягли розвитку і могутності. Цен­тром державного утворення стають золоторясні Мікени, як їх називає Го-мер.

Це було добре укріплене місто. На відміну від мінойських палаців, пала­ци Мікен захищені циклопічними стінами, що складалися з блоків до 12 т, 4,5 м завтовшки і 7,5 м заввишки. Найбільший інтерес серед палаців мікенського періоду становить Палац Нестора у Пілосі. Це чітко сплано­вана споруда із суворою симетрією, з прямокутним залом —мегароном, де знаходився вогонь. До найцікавіших архітектурних пам'яток мікенсь-кої епохи належать царські усипальниці — толоси, або банні гробниці. За міцними стінами палаців і гробниць було що ховати. Мікени володіли ве­ликими скарбами — результат вдалої господарської діяльності та військо­вих походів. Однією з останніх воєнних операцій була війна ахейців про­ти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Геллероспонту (бл. 1240—1230 рр. до н. е.). Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грець­кого народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася криста­лізація міфу — ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов'язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.

Поеми "Іліада" та "Одіссея" є найбільш ранніми літературними пам'ят­ками античності, що дійшли до нас, їхнім автором вважається сліпий поет Гомер (пом. у VIII ст. до н. е.).

Епос пояснює причину війни — зневага, яку син троянського царя Пріа-ма Парис наніс спартанському цареві Менелаю: Парис викрав у нього дружину — прекрасну Олену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя "ряснозлатих" Мікен, Агамемнона, греки-ахейці виступили проти Трої. А втім, відповідно до міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між бога­ми. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з'явилася на ньому й у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом "найчарівнішій". Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афродітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої кра­си Парису. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покровителькою Париса і Трої. А принижені Гера й Афіна встали на бік греків-ахейців.

Позначимо один суттєвий штрих: створюючи поему в рамках Троянсь­кої війни, Гомер зображує протистояння двох героїв — Ахіллеса та Гекто-ра. Не приховуючи свій патріотизм, Гомер все-таки віддає перевагу герою з ворожого табору — Гектору. Гектор — улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор її ненавидить. Протиставлення героїв — це не тільки зіткнення людських темпераментів, а й дві стадії еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюєть­ся відблисками пожежі приреченого світу — ахейського світу. Гектор — провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свою землю і

своє право.

Мить смерті — це й мить боротьби. Останній заклик Гектора — це за­клик людини, яка породжує більш досконале людство, він звертає його до

"людей майбутнього".

Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провісни­ком лих. Наприкінці XIII ст. до н. е. племінний світ північнобалканського регіону залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до яких належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, так і народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це була трагедія. Господарству мікенських держав було завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чи­сельність населення, Дорійці знищили правлячу верхівку палацових дер­жав, мікенську культуру було зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш зі знову заснованими поселення­ми дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. е. Настає доба так званих темних століть.

Матеріальній культурі Греції субмікенської доби (XII—X ст. до н. е.) при­таманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво "відгукнулося" появою у XI—X ст. "протогеометричного" сти­лю та в IX—VIII ст. до н. е. "школи геометричного вазопису" (так звані ди-пілонські амфори та кратери).

Грецька культура з XII ст. і аж до кінця VIII ст. до н. е. розвивалася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки само­стійності й оригінальності з'являються до VII ст. Справжній тріумф антич­ного стилю відбувся у VI ст. до н. е. у вигляді монументальної скульптури

"куросів" та "кор", у розписі античних чорнофігурних ваз. Шлях цей був надзвичайно складним й унікальним. Практично одночасно з цими подія­ми естетичної революції у Греції подібні явища, але зовсім іншого плану, розгорнулися у степовій і лісостеповій зонах Євразії. Від Іллірії та Подніпро­в'я до Південного Сибіру формується мистецтво "звіриного стилю". Це пря­ма антитеза класичному грецькому мистецтву. Історичні шляхи античної культури та варварських суспільств Євразії розходяться. У давньогрецькій культурі цього часу перемагають раціоналізм та рефлекторність. "Звіриний стиль" був породженням "первісного гілозоїзму", тобто загального одухо­творення світу і безперервних взаємоперетворень його форм.

Наступні етапи давньогрецької культури датуються так архаїчний період — VII— VI ст. до н. е.; класичний період — V— до останньої третини IV ст. до н. е.; елліністичний період — остання третина IV — І ст. до н. е.

Архаїчний період. Знаменує остаточну перемогу людського начала, зникає жах перед Звіром.

Людина, у всій своїй складності й непередбачуваності, стає героєм поезії і театру. Лірика і театр переповнені людськими пристрастями.

Давньогрецька культура подарувала нащадкам системи віршованих форм. Гомер та Гесіод (бл. 700-х рр. до н. е.) писали гекзаметром (гр. — шестистопний) і виконували ці вірші під звуки флейти, а епічні — під зву­ки ліри (звідси — лірика), але вже дво- чи трискладовим стопом.Лрлх'іол: (нар. у 650 р. до н. е.) почав використовувати хорей та ямб. Інший харак­тер мала творчість поетеси Сафо (Сапфо) (нар. бл. 650 р. до н. е.) з остро­ва Лесбос. її вірші — це поезія взаємного кохання, уклін культурі Афродіти. Сафо очолювала общину дівчат, "будинок служниць муз", школу жіночих божеств кохання, краси і культури. Тут складається ідеал жіночої краси та вміння жити у шлюбі. Кінцева мета всього — досягнення краси. Обличчя жінки повинно буги осяяним мерехтливим світом, її очі — переповнені чарівності, похіть збуджує бажання. Поетична культура, яку Сафо прищеп­лювала своїми строфами та яку поширював хор дівчат, у Стародавній Греції мала назву "еротика" і була культурою кохання.

Найважливішим досягненням цього періоду в давньогрецький куль­турі були виникнення театру і, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діо-ніса та свята на його честь — діонісії, пісні козлоногих супутників Діоні-са — сатирів, майданчик для переглядання акторів, сцена для хору-ор-кестру — все це атрибути великого відкриття. Феномен давньогрецької трагедії криється у "відкритті свідомості".

Класичний період. Подібно тому, як епоха архаїки в Давній Греції виразила себе в ліриці, давньогрецька класика, коли центром літератур­ної і поетичної творчосгі стали Афіни, заговорила мовою аттичної тра­гедії і комедії.

Трагедія — це видовище свідомості й свідомість як видовище. Героїзм трагічного героя — героїзм надзвичайної свідомості. Ще пробудження від міфу. Це битва за людську справедливість. Боротьба трагічного героя про­ти долі була відображенням соціальних потрясінь VII—V ст. до н. е. за полі­тичну рівність і справедливість. Від сучасного аттичний театр відрізнявся, однак, не тільки тим, що показувалося, а й тим, як він був влаштований. Вистави тривали лише три дні, під час свята на честь Діоніса. Давали підряд три трагедії, а потім "сатирову драму" — ще один інсценований епізод з міфології, але вже в полегшеному, веселому, забавному висвітленні, що да­вало глядачам змогу зняти напруження від трагедій. Кожний з трьох дра­матичних поетів, які змагалися один з одним у ці дні, виносив на суд гля­дачів усю тетралогію, тобто повний цикл з трьох трагедій і однієї "сатиро-вої драми". Вистава йшла під відкритим небом, на круглому майданчику — орхестре. Лави для глядачів були вирубані прямо в кам'янистому схилі Ак­рополя; саме цей найпростіший зал для глядачів називався театроном. У такому величезному відкритому театрі не можна було розглянути ні міміки акторів, ні деталі костюмів, тому учасники вистави виходили на сцену в довгих, урочистих убраннях і у великих традиційних масках, які мали оз­начати або сценічний тип персонажа (цар, старик, жінка — жіночі ролі також грали чоловіки), або душевний стан (радість, горе, гордовита велич, відчай). Доводилося збільшувати і фігуру актора, надівати особливе висо­ке взуття — котурни. Стоячи на котурнах, трагічний актор вимовляв підне­сені монологи, написані мовою, далекою від повсякденної. Все це відволі­кало глядача від рутини життя, наповнювало душу урочистістю, відчуттям великого свята. Саме театр був головною подією для афінян у дні Великих Діонісий, що справлялися наприкінці березня — на початку квітня.

Аттична трагедія зобов'язана своєю нев'янучою славою трьом великим поетам V ст. до н. е.: Есхілу, Софоклу та Еврипіду.

Вільні люди античних міст безумовно розуміли, що їхня країна має до­сить високий рівень духовної культури. У еллінів було поширене уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння наділило їх. Ці уявлен­ня втілилися у сказання про титана Прометея (дослівно означає "провидець"), який врятував людство від жалюгідного життя і взагалі від загибелі.

У трагедії Есхіла (525—456 рр. до н. е.) "Прометей прикутий" титан розповідає про заслуги перед людством. Факел Прометея символізує ве­лике значення творчого пориву, без якого людина не була б людиною. Есхіл тісно зв'язаний усією своєю творчістю з ідеєю афінської демократії, що зароджувалась. Це видно не тільки в "Персах", де від афінян зазнають по­разки східний деспотизм і сваволя перського царя Ксеркса, а й у найбільш значному творі Есхіла — "Орестеї": встановлений Афіною суд-ареопаг ви­носить вирок Орестові й тим самим старому родовому праву, праву кров­ної помсти.

Конфлікт трагедій Софокла (бл. 496—406 рр. до н. е.) — у драматично­му протиборстві людини і невідворотної долі: конфлікт Антігони і царя

Креонта в "Антігоні", боротьба з божественним пророцтвом у "Царі Едіпі". Зростаюча увага до окремої особистості, котра самостійно робить свій життєвий вибір, відбивала все більше зростання значення індивідуально­го начала в суспільному ладі й культурі класичних Афін.

На відміну від традиційно мислячого Софокла, котрий поділяв старі релігійні вірування і забобони Еврипід (485/84—406 рр. до н. е.) сповне­ний скепсису, доходячи до прямого богоборства. Еврипід атакує культ грізного бога-віщуна, називаючи Аполлона мстивим і злопам'ятним як зви­чайного смертного. Ще древні говорили, що Софокл представив людину такою, якою вона повинна бути, а Еврипід — такою, якою вона є.

Раціоналізм та творчий порив еллінів привели до рішучого повороту від релігійно-міфологічного сприйняття світу до нового наукового його тлумачення. Цей поворот, здійснений зусиллями багатьох видатних мис­лителів, був зумовлений глибинними зрушеннями у житті давньогрецько­го народу. Перемога демократичного ладу та укріплення міської грома­дянської общини — поліса, закони Солона та Велика грецька колонізація, поява залізних знарядь праці й чужоземне рабство — все це дало мож­ливість більш глибоко, науково переосмислити світ.

Пізніше систематизуючий розум еллінів склав канон семи мудреців, першим з яких став Фалес Мілетський (бл. 625—547 рр. до н. е.) — зас­новник іонічної натурфілософії. Однак кульмінацією раннього розвитку науки був Геракліт з Ефесу (бл. 520—460 рр. до н. е.). Суть філософсько­го вчення Геракліта полягає в цілісності розвиненого ним погляду на єди­ну природу світу і єдину проникаючу його закономірність. Головне в його картині світу — діалектичність. Цей прорив забезпечив появу великої філософської тріади — Сократа. Платона і Ар істот еля.

Слід зазначити, що до середини V ст. до н. е. відбулося виділення полі­тичної інтелекгуальної еліти із сильним впливом на носіїв політичної вла­ди. Реформи, що їх проводили Фемістокп (524—459 рр. до н. е.), Ефі-альт (пом. 46 1 р. до н. е.) та Перікл (бл. 495—429 рр. до н. е.) потребували професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити. Цим пояс­нюється популярність, яку здобули в Афінах софісти — платні вчителі мудрості. Багато видатних політиків з аристократичних кіл були тісно пов'язані з філософами, прислухалися до їхніх порад. Великий вплив на Перікла мав Анаксагор (бл. 500—428 рр. до н. е.). Існував цілий гурток Перікла — інтелектуальне оточення, яке впливало на вироблення політич­ної лінії. Проте основна маса громадян завжди ставилася до інтелектуаль­ної еліти з недовірою і зневагою. Так, ще за життя Перікла громадяни до­моглися розправи над Анаксагором та Фідієм. Пізніше ці тенденції поси­лилися. Яскравим прикладом може бути трагічна доля Сократа, прирече­ного до страти.

Сократ (470/469—399 рр. до н. е.), за визначенням Цицерона, "спус­тив філософію з неба на землю". Заклик до цнотливого удосконалення, послідовний раціоналізм, віра в силу розуму — ось найпривабливіші риси

вчення Сократа. Сократ був загадкою для сучасників, загадкою він лишаєть-ся й донині. Він прагнув збудити думку і закликав до знань, але стверджу­вав: "Я знаю тільки те, що нічого не знаю". Він критикував полісну мораль і називав себе гедзем, що безперервно жалить могутнього, але ледачого коня — афінський народ. Сократ не приховував своїх аристократичних сим­патій і критикував недоліки демократичного ладу Афін.

В останньому слові на суді Сократ сказав громадянам Афін: "Прирікаю­чи мене на смерть, ви вважали, що позбудетеся викривача. Умертвляючи людей, ви не позбавитеся від осудження. Такий засіб захисту ненадійний. Набагато кращий інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися са­мим бути якнайкращими". Сократ відмовився зберегти собі життя ціною втечі з Афін. Підкорившись вироку, він випив отруйний сік цикути.

Учні Сократа — Платон (428/427—348/347 рр. до н. е.), а через нього й Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — створили філософські школи, які мали і мають великий вплив на формування ідей. Арістотель у праці "Полі­тика" створив першу теорію держави. За влучним висловом І. Кіреєвсько-го, візантійське православ'я за природою платонічне, як латинський като­лицизм за природою арістотелічний.

Середина V ст. до н. е. — це найвищий щабель давньогрецької культури, це її полудень. "У полуденній духоті,— за словами Арістофана, коник, ошалілий від сонця, волає". Грецька культура цієї пори — це дійсно крик радості, що йде із середини людського роду, що дає світові геніальні тво­ри. Одним із таких творів є "Історія" (Histories Apodeixis) у дев'яти книгах Геродота з Галікарнасу (бл. 484—425 рр. до н. е.), якого Ціцерон назвав "Батьком історії" (Pater historiae). Твір Геродота поклав початок новій га­лузі знань — історії. Четверта книга "Історії" (Мельгюмена) присвячена скіфам та їх країні, різним версіям походження скіфів та інших народів Східної Європи. Це, по суті, перший історичний опис території України. Головна мета твору Геродота "щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі і дивовижні справи, довершені як еллінами, так і варварами, не залишилися незнаними, щоб з'ясувати причини, чому вони воювали між собою". Отже, йдеться про ворожнечу Сходу і Заходу, Азії і Європи, про греко-перські війни V ст. до н. е. Перемога еллінів у греко-перських війнах привела до небаченого раніше злету культури.

Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиліття було споруджено Парфенон, Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон.

Найкращими зразками грецької архітектури, що збереглися до наших часів, є храм Афінського акрополю Парфенон та Ерехтейон архітекторів Іктіна та Калікрата. Ці шедеври світової архітектури створювалися під за­гальним керівництвом Фідія.

Аргоський скульптор Поліклет зображував головним чином прекрас­них хлопців — ідеальних громадян. Особливо відомі його статуї "Списо­носець" та "Діадумен". Поліклет у трактаті "Канон" теоретично розробив

систему ідеальних пропорцій людської постаті, як її уявляли елліни V ст. до н. е. — голова мала становити 1 /7 всього зросту, обличчя та кисті руки — 1/10, ступня— 1/6.

Одним із друзів Перікла був прекрасний грецький скульптор Фідій (бл. 490—415 рр. до н. е.). Повноти класичної досконалості грецька пластика досягла у фризах Парфенона, створених декількома художниками під ке­рівництвом Фідія. На фризі з північної сторони будівлі представлена свят­кова панафінейська процесія. Гармонійні й величні 365 людських фігур і 227 фігур тварин. Найвідомішою скульптурою Фідія була статуя богині Афіни із золота, дерева і слонової кістки, яка стояла в Акрополі перед Пар-феноном. Висота її сягала 12,5 метра. Для храму Зевса в Олімпії Фідій ви­різьбив статую Зевса Олімпійського, що сидить на троні. Ця скульптура Фідія належала до Семи чудес світу.

Елліни настільки ж скульптори, наскільки й поети. Ми вже зазначали, що античність — скульптурна. Проте вона ще й тілесна. Зображення ого­леного тіла — основний сюжет для скульпторів. Антична пластика є мис­тецтвом тілесної близькості й миттєвості. Статую елліни розглядали як частину природи, як явище, що вже відбулося. Це перемога краси над хао­сом. Проте давньогрецька скульптура бездушна, тут тіло перемагає душу. У Мирона, Фідія, Поліклета скульптури безособові, вони сповнені бездуш­ної життєвості. Еллінський храм — це також форма тілесності, це "житло" для величних статуй богів. У пропорціях храму закладено тілесну про­порційність. "У грецького храму немає розмірів, у нього є пропорція". Кра­са Парфенону — це краса "простоти", породження рідної землі, він вписа­ний у навколишнє середовище, є невід'ємною частиною Акрополя і завер­шує пейзаж.

Елліністичний період. Грецька класика поступається місцем добі еллінізму. Це епоха синтезу культур. Полісний світ Еллади підірвав себе зсередини війнами. Імперський дух Александра Македонського (356 — 323 рр. до н. е.) зробив спробу об'єднати світ, узявши за традицію еллінську культуру. Рання смерть Александра поклала кінець імперським планам. Після двадцятилітніх міжусобних воєн, на рубежі IV—III ст. до н. е., полко­водці Александра заснували на території його колишньої імперії власні царства: Птоломеїв у Єгипті, Селевкидів у Сирії та Месопотамії, Антігонідів у Македонії, Вифинське, Галатське й Понтійське царства.

Досягнення елліністичного періоду високі й різноманітні. На рубежі III—II ст. до н. е. — бурхливий розквіт науки: природознавства, філології, техніки. Центром культурного життя були Александрія Єгипетська, а у II ст. до н. е. також Пергам. Не втратили значення й Афіни, що славилися своїми філософськими школами.

Сад Лікея, де Аристотель прогулювався зі своїми учнями, названими тому "перипатетиками" (ті, хто гуляє), став прообразом наукових установ і за межами Греції, насамперед в Александії. Правитель Єгипту Птоломей Сотер запросив до двору учня Арістотеля Деметра Фалерського (350—

283 рр. до н. е.) і не пошкодував коштів, щоб заснувати у кварталі Брухейон в Олександрії найбільший у тодішньому світі науковий центр — Мусе- йон. Там були величезні зал для зібрань вчених і бібліотека, ботанічний сад, зоопарк, хірургічні лабораторії й астрономічні обсерваторії. Пре­красні умови для роботи, а також пенсії, що платили тут вченим, притягу­вали в Александрію в III в. до н. е. безліч творчих людей.

В Александрії розгорнув свою діяльність видатний математик Евклід (бл. 365—300 рр. до н. е.), автор трактату "Початки геометрії". У цій книзі був зібраний і систематизований матеріал, накопичений декількома по­коліннями математиків.

У другій половині III ст. до н. е. працював прославлений математик, фізик і винахідник Архімед (бл. 287—212 рр. до н. е.), який належав до александрійської наукової школи, але жив і працював у Сіракузах, де у 212 р. до н. е. загинув під час штурму міста римлянами. Особливою попу­лярністю в античному світі користувалися його праці "Про квадратуру па­раболи", "Про метод" і знаменитий трактат "Про тіла, що плавають", у яко­му сформульовані закони Архімеда і закладені основи науки гідростати­ки. Завдяки своєму твору "Початки механіки" він став основоположником теоретичної механіки. Однак слід підкреслити, що технічні досягнення ан­тичності не враховували ті теоретичні розробки, які могли запропонува­ти їй спеціальні науки, що, природно, гальмувало її розвиток Це пояс­нюється тим, що праця рабів коштувала дешевше, ніж купівля і викорис­тання машин.

В александрійській обсерваторії проводилися астрономічні спостере­ження. Видатний астроном античності Арістарх Самоський (бл. 320— 250 рр. до н. е.) спробував визначити відстань від Землі до Місяця і до Сон­ця й розміри світил. За 18 століть до Коперніка Арістарх висунув гіпотезу про обертання Землі та інших планет навколо Сонця.

Для пластичного мистецтва III—І ст. до н. е. не були часом занепаду. Прикладом може бути славнозвісна скульптурна група "Лаокоон" — твір родоських митців Агесандра, Полідора і Афінодора, шедевр елліністичної пластики. Історик Пліній Старший (23/24—79 рр. н. е.) вважав її найви­щим досягненням, якого коли-небудь досягав скульптор. Риси того ж сти­лю знаходимо в уславленій статуї Афродіти Мілоської. Символом нової культурної традиції з еллінським началом стало місто Александрія. Це місто — останній оплот і сховище античної мудрості. Еллінізм передав естафе­ту новій традиції у рамках античності. Настає доба Риму, золота осінь ан­тичності.

Варто наголосити, що давні греки — перший європейський народ, який започаткував, на відміну від країн Стародавнього Сходу, не деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави. Вільна людина стає центром полісної демократії. Антропоцентризм концепції давньогрець­кої культури ілюструється висловленням філософа Протагора (бл.480— 410 рр. до н. е.): "Людина — міра всіх речей".

Важливим чинником культурного розвитку Греції були свята та ігри на честь деяких богів. Найзначнішими з них були: Олімпійські ігри — спортивні змагання на честь бога Зевса (проходили з 776 р. до н. е. раз у 4 роки) і Піфійські — спортивні і музичні змагання на честь Аполлона у Дельфах (три­вали 5 днів, відмінені в 394 р. н. е.). Всесвітні спортивні змагання, прообра­зом яких стали давньогрецькі Олімпійські ігри, відбуваються з 1896 р.

Дата добавления: 2014-12-24