Культура східних слов'ян дохристиянської доби

Період раннього Середньовіччя для Центральної і Східної Європи — це час формування великих слов'янських об'єднань, зародження й утвердження слов'янських держав, формування слов'янських мов і національних культур. Уже в V—VI ст. на території сучасної України сформувалось два великих слов'янських об'єднання — склавини та анти.

Основою економіки цих племен було орне землеробство з відповід­ним набором реманенту: сохи, плуги із залізними наконечниками, серпи та кам'яні жорна для виготовлення борошна. Поряд з хліборобством існу­вало тваринництво у формі приселищного стада. Археологи знаходять також ремісничі майстерні — залізоробні, ковальські, гончарні. Госпо­дарський поступ сприяв змінам у соціальній структурі тогочасного су­спільства й зумовив зародження державної структури та формування полі­тичних об'єднань, хоч і не досить досконалих.

Пізніше, за літописними даними, відомо вже 14 різних племінних груп, що об'єднуються в союзи — княжіння, створюючи передумови для виник­нення східнослов'янської державності та розвитку культури. Тривалий час у тлумаченні причин походження слов'янських народів, у тому числі й українського, перевага надавалась міграційним процесам; роль і значен­ня аборигенного чинника замовчувалась або зводилась до нуля. Всі на-бутки слов'ян на терені культури розглядали як випадкове явище.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел, па­м'яток історії та культури, які подарували сучасникам земля і народ України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину, поступово розширювались культурні й економічні відносини з іншими народами. Адже тільки в І тис. н. е. українські землі майже шість століть були ареною наступального руху різних народів.

Реміснича та побутова культура східних слов'ян. Знахідки за­лишків сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господар­ства східних слов'ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відіграва­ло значну роль у житгі слов'ян.

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще не­досконалим. Хоч якість отримуваного металу (криці) була невисокою і по­требувала додаткової обробки, проте він був цілком придатний для вироб­ництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.

З VIII ст. у слов'янських племен спостерігається деяке піднесення ре­месла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, з'яв­ляються невеликі виробничі центри. Нова технологія, під впливом алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого підвищен­ня продуктивності праці, зростання диференціації та спеціалізації вироб-ництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишалися здебіль­шого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім'ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського су­спільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті лю­дини. Тому в давніх українців будівництво будинку, вибір місця були рег­ламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших на­родів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають гли­бин століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була по­ранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різно­манітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівницт­ва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.

Характерним для всіх слов'янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, доки не траплялись тверді ма­терикові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались дере­вом або соломою. У такому житлі взимку було порівняно тепло, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільноти має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність куль­тур, пов'язується з цілою системою звичаїв. Говорячи про традиційний посуд русичів доби Середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні ви­роби, а й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно, були в широкому вжитку.

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів за очевид­ної одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у Се­редиьодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо підня­тими округлими плічками. У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов'ян, оскільки майже повсюдно панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянсько­го одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фресковий живопис. Люди на них зоб­ражені в сорочках з вишитими манішками, довгими рукавами, в гостро­носих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.

Релігійні вірування слов'ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східносло­в'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього Середньовіччя: обожнювання сил приро­ди в різноманітних формах і культ роду. Ранньою дохристиянською ре­лігією в праукраїнців був язичницький анімізм (від лат. апіта, апітаз — душа, живе) і політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань дослов'янських епох. Люди свято вірили, що все навколо живе, почуває, розуміє їх, а тому уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водя­никами та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що виявився у прави­лах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Кожне плем'я поклонялось своєму богові, а з часом поступово скла­дається пантеон язичеських богів і формується він на базі матеріалістич­них уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син Дажбог, особливо шанований на Русі, Симаргл, Хоре, чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Хорс і Симаргл вважа­ються за походженням іранськими богами, що підтверджує думку біль­шості істориків про поліетнічний характер населення Русі¹.

Особливо вшановуваним був бог грому та блискавок Перун, ім'я яко­го в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун вбив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлю­вали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; пер­ший будував, другий руйнував.

Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі (Мокош), були дуже популярні у віруваннях і відобража­ли природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Діва-нія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім'і.,

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я свято оберіга­лось. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духу, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема зозуля сприйма­лась як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка — як доля людини; сова — як символ смерті й пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов 'я - ни вірилиу присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям, про­довжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ста­вала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась при­сутність предків, "дідів", зокрема під час народження, весілля, смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєствердність. За висновками вчених, у світогляді давніх слов'ян ніко­ли не домінувало зло, перевага надавалась силам добра. Вони не мали у своєму пантеоні надто суворих, жорстоких богів.

Крім системи культів і вірувань, наші предки мали широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніко­ли не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, у свою чергу, має практичну скерованість.

Народна творчість слов'ян. Усна поезія з давніх часів користувалась у наших предків широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби із силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого зага­лу виходили співці й музиканти, майстри різних видів ужиткового мис­тецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут, слугував засобом передачі інформації наступним поколінням, ви­конував ритуально-магічні функції тощо. Ці явища знайшли своє відобра­ження у календарній і обрядовій поезії, яку можна й сьогодні дослідити і вивчити на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, по­в'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язич­ницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими. Виконання фольклорних творів супроводжувалось тан­ком, співом, мало урочистий характер. Таким чином задовольнялись ес­тетичні й моральні запити громади.

У календарній народній поезії найбільш відображені анімістичні віру­вання, одухотворення природи, віра в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснян­ки, русальні, купальні, обжинкові та інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов'язана з народженням, смертю і воскресінням приро­ди. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувалися з хри­стиянськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила культове значен­ня, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові про­цеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, ле­гендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була погли­нута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов'янських народів у господарській діяль­ності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна бо­ротьба за з кочівниками незалежність, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

Дата добавления: 2014-12-24