Українська культура у другій половині XIX — на початку XX ст. 1 страница

Розвиток української культури другої половини XIX ст. відбувався під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культуру свого наро­ду до загальноєвропейського рівня. Однак, щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступних поколінь діячів культури, спрямована на консолідацію усіх інтелектуальних мож­ливостей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов'янських народів Росій­ської імперії здійснювалася інкорпорація в "єдиний російський народ". У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під однією назвою "русские".

Освіта. Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії в 60—70-х роках спонукала до створення національних шкіл в Україні. (На відміну від українців і білорусів, такі школи були у народів Прибалтики, поля­ків, татар та ін.) Оцінюючи тяжке становище на освітянській ниві, М. Драгома-нов писав: "зменшити своє горе народ міг би і тепер, якби був просто письмен­ний, а коли б він був добре освічений наукою, тоді б двох днів не протрима­лись би усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту"¹.

Дуже швидко у 1861 — 1862 рр. формується мережа недільних шкіл (кількістю до 110), друкується навчальна література. Для підготовки педа­гогічних кадрів у Києві було засновано "Временную педагогическую шко­лу". У 1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався, щоб дозво­лити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залиши­лись нездійсненими.

Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським цир­куляром 1863 р., який наклав важкі пута на українську культуру взагалі: "Більшість малоросів самі вельми ґрунтовно доводять, що ніякої малоро­сійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, що вживає простонароддя, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі"². Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літе­ратури, духовних книг українською мовою.

Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій по­ловині XIX ст. на українських землях залежно від державного підпорядку­вання викладання велося різними мовами: російською, польською, німець­кою. Російська мова панувала в Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву — початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон Божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець XIX ст. було лише 17 тис, внаслідок чого близько 70 % дітей залишилося поза школою.

У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки середньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і за­гальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчаль­ного часу в класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була підготовка дівчат — матерів сім'ї. Наприкінці XIX ст. в Україні існувало 29 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Вишу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельєв-ськоголіцею в Одесі в 1865 р. Загальна чисельність студентів була незнач­ною — до 4 тис. чол. Бурхливий розвиток економіки другої половини XIX ст. зумовив потребу в створенні вищих спеціальних закладів, таких як Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1865 р.), Київ­ський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катерино­славі та ін. На початку XX ст. в Україні діяло 27 вищих навчальних закладів, де навчалося 35 тис. студентів.

Тяжким було становище з освітою в західноукраїнських землях. На­вчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині та на Буковині велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість непись­менних досягла у Галичині 66,4, а на Буковині — 75 %. В українських по­чаткових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну осві­ту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збе­реглося і на початку XX ст. У 1914 р. у Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних, які утримувалися на кош­ти батьків. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовою, німецькомовне спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 189бр.із 320 студентів там навчалося лише 20 українців.

У 70—80-х роках продовжує розвиватися ідея національного відро­дження, що ґрунтувалася на історичних реаліях розвитку українського на­роду напередодні та після реформ 60—70-х років у Росії.

Стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права через брак сильного національного почуття, національної свідомості, віри в остаточ­ний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, доводити перед усім світом його витоки, надавати належного ста­тусу українській мові.

Упродовж XIX та на початку XX ст. не вщухала запекла дискусія про походження українців та їхньої мови. Обговорення цих питань відбува­лося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнюва­лася з її нездатністю, на думку деяких вчених, обслуговувати "високі потре­би суспільства". Культурницькі домагання народу здобули назву "півден-норуського сепаратизму". "Під південноруським сепаратизмом, або відще­пенством, ми розуміємо намагання послабити або розірвати зв'язок, що з'єднує малоросійське плем'я з великоросійським"¹, — писав історик С. Щоголєв.

"Малоросійською мовою немає жодного твору світового значення, як би не роздмухували славу батька Тараса, він, однак, залишається лише пое­том народним, близьким і зрозумілим тільки своїм — і світового значення мати не може"" — стверджували на університетських кафедрах України. До цієї думки схилялося багато вчених того періоду: І. Срезнєвський, О. Собо-лєвський, О. Шахматов та ін.

Захисниками невід'ємного права українського народу мати свою істо­рію і мову виступали Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Куліш, І. Франко та ін. І. Франко пояснював, що на вирішальному етапі свого роз­витку українська літературна мова на більшій території свого функціону­вання і природного середовища — Наддніпрянщині не мала таких зви­чайних сфер стабілізації й утвердження, як школа, преса, наукове вивчен­ня, культурно-побутове призначення, тобто життєво важливих чинників, необхідних для висхідного процесу в розвитку літературних мов. Літера­турна мова не виконувала своєї важливої функції — інтелектуального і діло­вого мовлення. І. Франко доводив, що там, де мова втрачає споконвічну престижність, панує масова культура, яка призводить до духовного вихо­лощення. І навпаки, народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. Проте українці опинилися серед тих народів, у яких процес остаточної консолідації в націю не завершився, тому навіть серед інтелігенції спостерігалося збайдужіння до національних надбань. З ве­ликим болем докоряв І. Франко освіченій верстві, яка нехтувала історією і культурою свого народу: "Не тільки школи і уряди полонізували нас; ми самі полонізуємо себе ще гірше вдома"³.

Не досить сильна національна орієнтація української інтелігенції більш виразно виявилась у буремні роки революції 1905—1907 рр. у Росії. Б. Грін-ченко писав: "У всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які зі стано­вища національного занепаду переходять до становища національного відродження й свідомості"⁴.

Література. Розв'язати складні проблеми поширення вживання україн-ської мови мало становлення преси та видавничої справи. Проте Валуїв-ський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборо­нив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський акт (1876) накла­дав вето на ввезення українських творів з-за кордону (діяв упродовж 30 років, хоч так і залишався таємним). Внаслідок таких жорстких заходів на тери­торії Росії до початку XX ст. не з'явилося жодного журналу чи газети україн­ською мовою. Поодиноким було видання українських книжок У 1877 та 1879 рр. з'являється лише дві українські книги, а у 1880 р. не виходить жод­ної. Після короткого послаблення репресій у 1881 — 1883 рр., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалися знову. У 1892 р. було наказано забороняти друкування українських книг "при малейшем к тому поводе, в цеях чисто государственных", у 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, "хоча б по суті змісту вони й здавались благонаміреними"¹.

Саме в таких умовах відбувався подальший розвиток української літера-тури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на утиски і заборони, збільшилося коло українських письменників, збагатилася тема­тика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури, зросла роль кри­тики та ін. У цей період збільшується інтерес до народної творчості, що знай­шло концептуальне втілення в ідеї "етнографічного реалізму" П. Куліша. її суть полягає у вимозі правдивого зображення етнокультурних рис народу та його психологічних особливостей. Ця система поглядів відбивала того­часний характер розвитку української літератури, коли фольклор мав ве­личезний вплив на письменницьку творчість. На такому грунті розвинули свої мистецькі таланти Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов та ін.

Художня література характеризувалася поступовим піднесенням ідеї національної єдності всіх регіонів України, незважаючи на жанрову і те­матичну різноманітність.

М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, І. Білик, І. Франко брали активну участь в обговоренні злободенних суспільних та літератур­них проблем, проголошуючи нові засади реалістичної літератури. У центрі уваги письменників було село з його соціальними конфліктами і супереч­ностями, меншою мірою — народні месники, інтелігенти-народники. По­глиблюється рівень психологічного аналізу, з'являються нові поетичні форми і жанри (філософська тематика, психологічні повісті та романи, історична драма).

У 80-ті роки утверджується епоха реалізму. Про це свідчила поява та­ких творів, як "Безталанна", "Назар Стодоля", "Наймичка", "Лимерівна", які збагатили українську драму колоритними жіночими образами, внесли ви­сокі ідеї добра і милосердя.

Велике значення літератури для прогресивного поступу українського народу підтвердив своєю творчістю І. Франко (1856—1916). Завдяки його багатогранній діяльності літературне та філософське осмислення знайш­ло своє втілення у визвольному прагненні українського народу, було ви­значено місце української літератури серед інших літератур слов'янства і світу, запропоновано самобутнє вирішення важливих суспільних, етико-філософських і художніх проблем, створено естетичні цінності, що підіймали українську літературу на світовий рівень.

У розвиток української літератури вагомий внесок зробили "неороман­тики"- Л. Українка (1871-1913), А. Винниченко (1880—1951), М. Ко цюбинський (1 864— 1913) та ін. У творчості цих письменників виразно по­значається вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним за­собом поетики, поглиблюється філософічність творів. Поряд з цим митці намагались відбивати складні процеси, що на очах змінювали суспільство: проблеми міграції українців за кордон, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни в умонастроях народу. Саме завдяки літературній практиці на початку XX ст. українська культура, не будучи з відо­мих причин домінуючою, вже була здатна приваблювати інтелігенцію, ши­рокі верстви населення надихати своїми високими моральними ідеалами'.

Українознавство. Велике значення у боротьбі за етнокультурну самоідентифікацію українського народу мало народознавство. У другій половині XIX ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтовного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русо-ва, І. Франка, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діа­лектичні особливості української мови. Це була чудова основа, на якій зго­дом зводилося професійне мистецтво українського народу. До найбільш визначних здобутків народознавства належать п'ятитомна "Студія над українськими народними піснями" І. Франка, 46 томів львівського "Етно­графічного збірника", "Українські пісні з нотами" (Одеса; Київ, 1900— 1902), "Вік" (Тритомна антологія української літератури. — К., 1900—1902), "Сборник материалов по малорусскому фольклору" (Чернігів, 1902), "Ис-тория запорожских казаков" Д. Яворницького та ін.

Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал "Ки-евская Старина" (1882— 1907), заснований на кошти меценатів В. Симирен-ка і почасти, згодом, В. Тарнавського. Через закриття у 1876 р. Відділу Гео­графічного товариства і вузькопрофесійний офіційний характер тодіш­нього Наукового товариства Нестора-Літописця (1873—1919) "Киевской Старине" доводилося виконувати місію української наукової установи. У жур­налі друкували твори та історичні праці М. Максимович, С. Єфремов, А. Крим­ський, В. Антонович, Д, Багалій, М. Коцюбинський та ін. Жорсткі утиски мови не давали змоги навіть вільно подавати етнографічний матеріал. Напри­клад, слово "москаль", яке скрізь вживається в українських піснях та казках, треба було або викидати, або замінювати словом "солдат".

Згодом замість університетських видань типу "Киевской Старины" з'яв­ляються журнали більш вузького професійного змісту, що свідчило про подальший розвиток преси в країні.

Науково-літературна діяльність більш активною була в Галичині. Український рух у 60—70-х роках мав спочатку культурно-народницький характер, а не історично національний, як це спостерігалося в Угорщині, Чехії та Польщі. У 1873 р. у Львові для поглиблення науково-літературної діяльності створюється Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке на перших порах нараховувало лише 40 членів (з 1892 р. — Наукове товари­ство імені Т. Шевченка). Воно мало на меті не тільки сприяти піднесенню української словесності, а й розробляти науку українською мовою. Згодом товариство розвинуло надзвичайно інтенсивну діяльність і настільки за­рекомендувало себе своїми працями, що вчені почали вбачати в ньому май­бутню українську академію наук. Завдяки діяльності товариства відкрива­ються можливості для розвитку всіх видів наукових знань — гуманітарних, природничих, математично-технічних. При ньому видавалися такі наукові серії: "Руська історична бібліотека", "Джерела до історії України-Русі", "Збірник математично-природничо-медичної секції"" тощо.

"Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка" у 1895—191З рр. ре­дагував М. Грушевський. Завдяки його енергії, а також активній діяльності І. Франка товариство до початку Першої світової війни видало близько 400 томів наукових праць українською мовою, серед яких основну частку (майже 9/Ю) становили праці з українознавства. У серії видань товари­ства виходила з 1898 р. й монументальна "Історія України-Русі". Характер­но, що на святкуванні сторічного ювілею Харківського університету саме М. Грушевському та І. Франку вручили дипломи докторів і відзначили їхні заслуги на ниві української історії та історії літератури (перу І. Франка на­лежить близько 100 праць з історії). Виходило чимало українських часо­писів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий вісник". Старанням українофілів з часом Галичина перетворилася, за об­разним висловлюванням М. Грушевського, на своєрідний "український П'ємонт".

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. українськими вченими було здійснено багато досліджень з життя українського народу, до­ведено історичну самобутність та своєрідність українського куль­турно-національного типу. Проте ці дослідження було зроблено з урахуванням цензурних вимог, деякі історичні теми взагалі не мог­ли бути дослідженими.

На початку XX ст. в інтелектуальних колах Російської імперії зростало розуміння потреби скасування обмежень української культури, хоча це питання розглядалося з позицій і в інтересах російської державності. Імпе­раторська академія наук у спеціальній записці констатувала: "Малоросій-

ська людність повинна мати таке ж право, як і великоруська, говорити пуб­лічно і друкувати на своїй рідній мові".

В умовах революції 1905—1907 рр., завдяки активній діяльності україн­ської громади в Думі та відповідним указам, український народ, як й інші недержавні нації, отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість з них існували недовго і мали відносно малі ти­ражі. Першу щоденну політичну, економічну й літературну газету "Гро­мадське слово" Є. Чикаленка планувалось видавати накладом 190 тис. при­мірників. Замість неї вийшла "Громадська думка", яка зібрала невелику пе­редплату і мала наклад у 3,7 тис. примірників. Через різні обставини бага­то проектів україномовних періодичних видань не було реалізовано. Так, з жовтня 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномов­ні газети і журнали. Проте своє існування бодай одним примірником під­твердили лише 24 видання². У період реакції і з наближенням Першої світо­вої війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, тому не дивно, що в 1913 Р- із 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна.

У складних умовах діяли товариства "Просвіта", започатковані ще у 60-х роках XIX ст. В умовах революції 1905—1907 рр. тільки київська "Просвіта" за 4 роки свого існування випустила 36 найменувань брошур, організу­вала 100 лекцій, 25 літературно-музичних вечорів. Проте у січні 1910 р. спеціальним розпорядженням П. Столипіна заборонено культурно-освітні національні організації під приводом того, що "утворення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі або об'єднання на грунті таких національних інтересів, веде до поглиблення основ націо­нальної відокремленості"³. ("Просвіта" в Галичині діяла до 1939 р.)

Образотворче мистецтво. Друга половина XIX — початок XX ст. — один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та заро­дження найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висувається на пер­ший план, значно розширюючи коло сюжетів і свої можливості. Худож­ники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У се­редині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства, розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче ми­стецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних

центрах, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря — Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський.

Останні роки життя Т. Шевченка — великого поета та художника — були заповнені працею. Він мешкав у приміщенні Петербурзької академії мис­тецтв, у майстерні на другому поверсі, що збереглася до нашого часу. На­писав низку портретів — М. Щепкіна, М. Лазаревського, Ф. Толстого, П. Клодта, досягнувши досконалості, хоч ніколи не вважав себе портрети­стом. Та найбільша внутрішня експресія втілена Шевченком в останньому живописному "Автопортреті" (1860—1861), створеному під впливом мо­гутнього пензля Рембранта.

У творчості Шевченка вражає широта мистецьких зацікавлень. Прой­шовши складний шлях подолання брюлловської школи і романтичних тенденцій у поступі до реалізму, він не відмовляється цілком від плідних традицій минулого і не обмежується тяжінням до якогось одного напря­му чи жанру. Він став провідним майстром гравюри, за що близькі друзі називали його "російським Рембрантом". Однак для вільного й повного вираження своїх ідей Шевченкові було відпущено мало часу. Офіційне визнання прийшло до нього надто пізно. Лише за кілька місяців до смерті, наприкінці 1860 р., за майстерність і знання у гравірувальному мистецтві Т. Шевченка було обрано академіком Санкт-Петербурзької імператор­ської академії мистецтв. Запізнілий диплом на це звання для вручення спад­коємцям одержав друг покійного — М. Лазаревський.

Із середини XIX ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису—Київ, Харків, Одеса. У них зосереджуються виставкова діяльність, формуються місцеві художні кадри, створюються вогнища мистецької осві­ти. Активізація художнього життя безпосередньо пов'язана з діяльністю То­вариства пересувних виставок (1870). Лави передвижників постійно по­повнювалися українськими майстрами живопису, графіки, скульптури. Се­ред них — М. Кузнецов, І. Похітонов, К Костанді, О. Мурашко та ін. Українська тема не тільки знайшла відображення у творчості багатьох передвижників, а й сприяла посиленню романтичних тенденцій у деяких картинах І. Крам-ського, І. Рєпіна, пейзажних творах А. Куїнджі. Вже в 1872 р. відбулася перша виставка цього товариства у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв та інші міста.

У другій половині XIX ст. відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису (В. Орловський, К. Крижиць-кий, І. Похітонов, С. Васильківський та ін.). Серед майстрів Лівобережної України постать С. Васильківського (1854—1917) є найбільш масштаб­ною і багатогранною. Учень М. Клодта, він ще на початку творчого шляху звертається до зображення природи, історії та побуту України. У про­грамній картині "По Дінцю", за яку С. Васильківський був удостоєний зван­ня класного художника І ступеня і права на закордонну поїздку, було зма-

льовано поетичний куточок української природи. По закінченні Санкт-Петербурзької академії він іде за кордон — відвідує Францію, Іспанію, Іта­лію. Його картини мали успіх на виставках паризького салону, після чого С. Васильківський здобув право виставляти свої твори поза конкурсом.

Нові тенденції філософського узагальнення та релігійного романтиз­му, що дедалі активніше виявляються на початку XX ст. у різних царинах українського образотворчого мистецтва, своїм корінням сягають середи­ни 1880—1890 рр., коли розпочалися роботи над монументальними роз­писами Кирилівської церкви XII ст. та щойно збудованого Володимирсь-кого собору. На відміну від більшості культових розписів XIX ст., які за своїм художнім рівнем дещо відставали від прогресивних явищ мистецтва сво­го часу, монументальні роботи М. Врубеля, В. Васнєцова, М. Нєсторова, створені у Києві, стали кроком уперед на шляху розвитку зазначених тен­денцій у мистецтві.

Розчищення й оновлення стінопису XII ст. у Кирилівській церкві було розпочато у 1881 р. До цієї роботи у 1884 р. був залучений молодий, ще нікому невідомий Михайло Врубель (1856—1910). Так почався київ­ський період творчості (1884—1889) великого майстра. Розписи Володимир-ського собору (1885—1896) знаменують наступний етап, безпосередньо пов'язаний із зародженням модерну. Створюються декоративні композиції В. Васнєцова з оригінальними давньоруськими костюмами, побутовими реаліями минулого. У цьому плані художник виступає як попередник рет­роспективного реалістичного модерну початку XX ст. Робота Врубеля, обмежена створенням лише орнаментів, тільки на перший погляд була другорядною. Л. Ковалевський, який працював разом з ним, згадував, що написані орнаменти проходив сам Врубель, змінюючи той чи інший тон, шукаючи гармонії й доводячи невигадливі мотиви до чудової композиції, сповненої музикальності й фантастичності. Орнаменти Врубеля у соборі св. Володимира — це шедевр композиції, малюнку, тону.

Згодом майстри українського модерну спиралися на досвід Васнєцова та Врубеля, намагаючись об'єднати живопис та елементи декоративно-ужиткового і народно-декоративного мистецтва. Яскравим прикладом синтезу архітектури, живопису та орнаментальних панно за народними мотивами було оформлення будинку Полтавського земства (архітектори-художники В. Кричевський, С. Васильківський, М. Самокиш та ін.). Вплив розписів Володимирського собору та ескізів Врубеля відчутний у живо­писному оздобленні Всіхсвятської церкви кінця XVII ст. над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, виконаному учнями лаврської іконопис­ної майстерні під керівництвом І. Їжакевича у 1902—1905 рр. Розпис при­твору церкви є найбільш типовим взірцем вигадливих і звучних за коло­ритом орнаментальних композицій українського модерну.

Початок XX ст. — складний, сповнений гострих соціальних супереч­ностей і художніх пошуків період в історії українського мистецтва. Бур­хливий розвиток таких промислових і культурних центрів, як Київ, Одеса,

Харків, супроводився створенням місцевих творчих об'єднань, значним розширенням виставкової діяльності. Чітко окреслюються особливості місцевих художніх шкіл: у 1890— 1893 рр. створюється Товариство півден­норосійських художників, у 1893 р. — Київське товариство художніх ви­ставок, у 1906 р. — аналогічне харківське об'єднання, у 1896 р. — "Товари­ство для розвою руської штуки" у Львові. Згодом, з розвитком нових ху­дожніх тенденцій, з'являються виставки-салони, де пропагуються най­новіші течії у мистецтві. Наприкінці першого десятиліття XX ст. лише в Києві щороку влаштовувалось 10—15 художніх виставок. На кожній ви­ставці шанувальники мистецтва купували від 10 до 20 творів, що свідчило про зростання духовних потреб міського населення.

Нова генерація українських живописців тієї доби висунула свої вимоги до мистецтва, суттєво відмінні від творчих настанов попередників. Побутова картина з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю поступово втратила привабливість для молодих митців. У цих умовах у першому десятилітті XX ст. дедалі більшого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід парадного портрета XVII— XVIII ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер'єру, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народ­ного мистецтва. Цей новий художній принцип багато в чому перегукуєть­ся з народною українською картиною.

Серед представників цього напряму одне з провідних місць посідає Олександр Мурашко (1875—1919). Небіж засновника Київської малю­вальної школи, син власника столярно-позолотної майстерні, в якій ви­конували замовлення під час оформлення Володимирського собору, він змолоду опинився в колі відомих художників, які оздоблювали собор. Зго­дом став учнем майстерні І. Рєпіна в Петербурзі. Найбільш відомими його роботами є "Портрет дівчини у червоному капелюсі" (1902—1903), "Па­ризьке кафе" (1903) та ін. Помітний слід залишив О. Мурашко як діяч куль­тури та педагог. У 1912 р. він створив приватну студію, у 1916 р. виступив ініціатором створення Товариства київських художників. Трагічна смерть від рук невідомого бандита влітку 1919 р. обірвала життя майстра в само­му розквіті його таланту.

Саме в ці роки стильові прикмети модерну втрачають свою приваб­ливість і новизну. Здобутком цього напряму було звернення до традицій народного мистецтва, яке вперше посіло місце рівноправного партнера у професійній творчості. Твори народних майстрів з об'єкта зовнішньо­го етнографічного обсервування стали джерелом натхнення для митців нової доби. Це забезпечило більшу сталість національним варіантам мо­дерну. В українському мистецтві його прикмети найяскравіше виявилися у творчості В. Кричевського і Ф. Кричевського, Г. Нарбута, О. Новаківсько-го, М. Бойчука та ін.

Джерелом багатьох течій, що з'явилися на початку XX ст. — експре­сіонізму, абстракціонізму, сюрреалізму — було заглиблення в спокусливі,

але й небезпечні глибини внутрішньої сутності буття, його суперечли­вого характеру. Здебільшого це досягається за рахунок ускладнення об­разотворчих метафор. Проте ці течії ніколи не поривали з художніми тра­диціями минулого, виробленими багатовіковим досвідом.

Своєрідним напрямом, що з'явився в Україні на межі століть, став абстракціонізм (від лат. abstractus — відокремлений). Його засновни­ками були Б. Кандінський (1866—1944) і К. Малевич (1878—1935). В. Кандінський розцінював реалістичну форму живопису як більш прита­манну літературі, намагався наблизити живопис до музики. Кольорові спо­лучення в його картинах є єдиними носіями естетичного і психологічно­го змісту. К. Малевич експериментував з лініями, геометричними фігура­ми, площинами ("Білим по білому"). Незважаючи на те, що абстракціонізм в Україні і Росії, на відміну від Америки і Європи, не набув визнання та поширення, цьому напряму належить багато відкриттів у ритмічно-ди­намічній та кольоровій виразності живопису.

Дата добавления: 2014-12-24