Винниченко Алина Петровна

Я все ж боюся, що мене забудуть

Я все ж боюся, що мене забудуть

Лише сьогодні чи уже навік.

Хай мої вірші повінню прибудуть,

Від повені, мабуть, ніхто не втік.

Хай мої вірші проростуть травою,

Деревами подалі від землі.

Хай корені нап’ються глибиною,

Бо найчастіше істина – на дні.

Хай мої вірші спалахнуть вогнями,

Увесь непотріб спалюють до тла.

І хай приводять всіх людей до тями,

Свідомість хай очищують сповна.

Хай мої вірші буревієм линуть,

Із року в рік, від міста до села.

Рятуйте їх, нехай вони не гинуть,

Бо я у вірші душу заплела.

Нехай живуть. Нехай мене почують.

Нехай слова згарають на устах.

Я житиму, доки мене цитують.

Не бий мене по серцю…

Не бий мене по серцю. Там біда,

Там кровоточать ще колишні рани.

Таке воно вже, бач. Не зажива,

І не лікують чарок філіграни.

І не лікують сказані слова.

І так буває – світ навколо стихне,

Тоді душа в обіймах ожива,

А серце – ні. Лише болить і стигне.

Не бий по серцю. Розіб’єш ущент.

З холодним серцем краще, ніж без нього.

Не бий помалу. Краще – кулемет,

І в голову – без шоку больового.

Не хочеш так? Тоді бери, тримай.

Таке, як маю, іншого не буде.

І або бережи, або вбивай.

Вирішуй вже. Достатньо цих прелюдій.

«Він мене береже»

Він мене береже. Ніжно-ніжно.

Так, як досі ніхто не беріг.

Якось так методично, неспішно

Він кордони мої переміг.

Якось тихо і геть непомітно

Він у моє життя увійшов.

Чим я стала для нього примітна?

Як він стежку до мене знайшов?

Як я маю віддячити Богу,

Що він наші долоні з’єднав?

Він мені прокладає дорогу

Навіть там, де ніхто не ступав.

Він для мене – щоденна потреба.

Доза щастя – це зустріч на мить.

Він для мене дарований з неба.

Чим могла я таке заслужить?

А яка з ним безцінна хвилина!

І як гріє рука на плечі...

Він для мене не просто людина –

Клаптик неба отут, на землі.

Дата добавления: 2014-12-24