Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Січня 1998 р. набрав чинності Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини – Ніну Карпачову.

Січня 1998 р. набрав чинності Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини – Ніну Карпачову.

Вступ.

Стор.

Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен).

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

Зміст.

Введення
1.Загальна характеристика інституту омбудсмена в різних країнах світу
2.Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
2.1. Специфіка статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
2.2. Організація діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
3. Особливості взаємодії Уповноваженого Верховної Ради України з іншими органами державної влади і місцевого самоврядування
Висновок Список використаної літератури

Україна, застосовуючи міжнародно-правові стандарти, активно і послідовно розбудовує національну систему захисту прав і свобод людини. 14 квітня 1998 року Парламент обрав першого в історії України Уповноваженого з прав людини (Омбудсмена).

Інститут Омбудсмена давно став невід'ємною частиною механізму захисту демократії в розвинутих державах. Вперше з'явившись у скандинавських країнах як противага необмеженій владі короля, він швидко здобув визнання і поширення в усьому Світі. І хоча минуло майже 200 років від дня створення у Швеції інституту Омбудсмена, головне завдання народного правозахисника залишилося незмінним – здійснювати контроль за дотриманням державними органами прав та свобод людини і громадянина, ефективно захищати ці права у разі їх порушення.

Важливо, що стаття 55 Конституції України, окрім судового захисту, гарантує кожному право звернення по захист своїх прав до Уповноваженого з прав людини, що піднімає на конституційний рівень інститут Омбудсмена в забезпеченні прав людини, запобіганні будь-яким формам дискримінації цих прав.

Необхідність запровадження такого інституту в Україні назріла давно. Тепер ні в кого не викликає сумнівів про те, що захист прав і свобод людини і громадянина в Україні покращився із створенням інституту Омбудсмена. Але економічна та соціальна криза в нашому суспільстві, на жаль, створює додаткові умови для масового порушення прав і основних свобод людини. Тому, звичайно, важко сподіватися на те, що за такий короткий час можливо докорінно змінити правову ситуацію в державі. Є перші здобутки на непростому шляху до формування демократичного суспільства, додержання принципів верховенства права. Але, я впевнена, Україна подолає цей шлях. Прийнятий на основі Конституції України 23 грудня 1997 р. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” передбачє створення “сильної” моделі омбудсмена.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на територіїУкраїни і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен), який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.

На сучасному етапі ідея омбудсменства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

1. Загальна характеристика інституту омбудсмена в різних країнах світу.

До останнього часу інститут омбудсмена, як і сам термін “омбудсмен”, в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмена, його витоків та історії.

Характерною особливістю інституції омбудсмена стало те, що її утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже існуючій системі органів державної влади і тому необхідно було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсмен, хоча в Україні це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман.

Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмена, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмена парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмена передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсмен виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

Внутрішній аспект незалежності омбудсмена передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.

У зв’язку з відсутністю у омбудсмена імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.

Наведені характеристики у своїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмена. Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмена в світі.

Найбільш поширеною з них є так звана класична, або сильна, модель омбудсмена, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом. У результаті цього королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмена юстиції (justitieombudsman).

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмена у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

Після другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмена в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що у свою чергу зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.

У 1952 р. інституція омбудсмена заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмена став відомим лише після створення служби омбудсмена вДанії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмена були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але в той же час це був перший успішний експеримент по впровадженню нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсменства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмена приймається у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв’язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена “слабка” модель омбудсмена. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, в результаті якого було різко обмежено доступ до омбудсмена громадян. Така можливість звернень передбачена тільки через парламентаріїв.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмена було створено у низці провінційКанади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

В цей же період спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмена і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. – на Гаваях, у 1971 р. – у Небрасці, у 1972 р. – в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсменів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмена був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. – у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана “сильна” модель омбудсмена, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмени. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмена Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсменом провінції Каталонія та національним омбудсменом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов’язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсменів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмена. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмена.

Нова хвиля ідеї омбудсменства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов’язана з падінням “залізної завіси” і появою на карті Європи нових держав.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмена запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмена, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за “сильним” взірцем. Так, Омбудсмен Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмена було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках – у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.

На сучасному етапі ідея омбудсменства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

Поширення служб омбудсмена в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмена, який об’єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмена в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій.

У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмена в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмена в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмена. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмена було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.

У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмена в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни – члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмена.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмена, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсменом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес – в минулому Захисник народу Іспанії.

На сьогодні інституція омбудсмена на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмена є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

Дата добавления: 2014-12-25