Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

Основи культури української мови

Мова і культура як духовні цінності органічно пов’язані між собою. Слово культура (від лат. сultura – освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона об’єднує всі явища культури, є їх концентрованим виявом. Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Отже, культура мови передбачає:

– виховання навичок літературного спілкування;

– поширення і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні;

– неприйняття спотвореної мови або суржику.

Культура мови вимагає обов’язкового дотримання комунікантами мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

– нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

– адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

– естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

– поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Основні ознаки культури мови:

а) змістовність;

б) правильність;

в) точність;

г) логічність і послідовність;

д) доречність;

е) виразність і образність.

Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Їх вживання може бути виправданим тільки у відповідному стилі чи ситуації, адже вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.

Чистота мовлення – це відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле. Первісне значення слова суржик –суміш зерна різних злаків і борошна з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Тому назва суржик має негативне семантичне забарвлення.

Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О. Пономарів та ін. у своїх працях подали практичні поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і словосполучень і їх правильних відповідників. Назва одного з посібників: “Антисуржик” за загальною редакцією О. Сербенської свідчила про активне протистояння “зросійщенню” рідної мови.

Підвищення особистої культури мовлення передбачає:

– свідоме і відповідальне ставлення до слова;

– аналізування мовлення, контроль слововживання, перевірка за відповідними словниками;

– створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників;

– опанування жанрів функціональних стилів;

– активне пізнання навколишнього світу, різних культур;

– удосконалення фахового мовлення.

2.2. Словники в професійному мовленні

Кодифікація – це “упорядкування, систематизація, утворення кодексу”. Кодифікація мови – впорядковування, очищення літературної мови від усього, що суперечить її нормам.

Мовні норми кодифікуються в словниках, правописах, довідниках та підручниках з правопису та граматики. Розділ мвознавства, у якому розглядається теорія і практика укладання словників, називається лексикографією (від грец. lехіs – слово і grаfо – пишу).

Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Словники є скарбницею народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь, вони виконують інформативну та нормативну функції: є універсальними інформаційними джерелами для розуміння того чи іншого явища та дають консультацію щодо мовних норм.

Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг.

Збірники глос – глосарії – були першими і найдавнішими словниковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайдено в Кормчій книзі (1282 р.). До другої половини XVI ст. глосарії були основним видом лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561 рр.) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників.

Усі словники, залежно від змісту матеріалу та способу його опрацювання, поділяють на два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними полягає в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об’єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному – слово.

Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (галузеві, тематичні). До сьогочасних загальних енциклопедичних словників належать:

– Українська Радянська енциклопедія: У 12 т. – К.: Наука, 1977 – 1984.

– Український радянський енциклопедичний словник: У 3-х т. – К.: Наука, 1986-1987.

– УСЕ (Універсальний словник-енциклопедія) / Гол. ред. член-кор. НАНУ М. Попович. – К.: Наука,1999.

Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузей. Наприклад:

– Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. – К.: Наука, 2000.

– Економічна енциклопедія: У 3-х т. / За ред. проф. С.В. Мочерного. – К.: Наука, 2000.

Якщо енциклопедичні словники дають усебічні знання про світ, то філологічні заглиблюють у слово.

Лінгвістичні словники класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням. Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними.

У філологічних словниках подається характеристика слова. Їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфографічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів, термінологічні, синонімічні, фразеологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів і под.

Тлумачні словники пояснюють, розкривають значення слова та його відтінки, вказують на граматичні й стилістичні властивості, подають типові словосполучення і фразеологічні звороти з цим словом. Наприклад:

Словник української мови: в 11 т. – К., 1970-1980. – Т. 1-11. Це найбільший тлумачний словник в українській лексикографії. Він містить близько 135 тисяч слів. Укомплектував його колектив науковців Інституту мовознавства ім. О.Потебні Академії наук України на основі матеріалу з літературних, фольклорно-етнографічних та інших джерел.

Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояснюється значення слів, запозичених з інших мов. У словникових статтях вказується, з якої мови прийшло слово.

Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, техніки, мистецтва. Вони бувають загальними, вузькоспеціальними і под.

Орфографічні словники подають перелік слів, а також словоформи у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо.

Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції.

Перекладні словники бувають двомовні та багатомовні. Це один з найрозвиненіших напрямів словникарства.

Словники синонімів охоплюють групи слів, об’єднаних спільним значенням.

Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, але різних за значенням.

Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне значення.

Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучанням, але різних за значенням.

Дата добавления: 2014-12-25