Українське питання на Паризькій мирній конференції. Встановлення на західноукраїнських землях окупаційних режимів

Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р. надав можливість українцям направити на міжнародну конференцію в Парижі спільну делегацію. Її керівником був інженер Г.Сидоренко, заступником – державний міністр закордонних справ уряду ЗУНР В.Панейко. Делегація мала перед собою два завдання:

1) досягти визнання Української держави,

і 2) укласти угоду про її підтримку.

Але українська делегація розуміння в Парижі не зустріла. Вона не була ні визнана, ні допущена на конференцію. Керівники західних країн розглядали українське питання тільки як частину російського. Вони бажали бачити у майбутньому Росію демократичною країною, а тому виступали проти її розчленування. Крім того, західні держави були погано обізнані з ситуацією в Україні, не розуміли характеру й змісту українського національно-визвольного руху, та й не дуже старалися це зрозуміти. Це завдяки їх ньому сприянню Польща змогла вибити УГА з рідних земель і окупувати Східну Галичину.

Проте окупація польськими військами Східної Галичини ще не означала її приєднання до Польщі, але вона започаткувала цей процес, завершений 15 березня 1923 р. рішенням західних країн (Ради Амбасадорів – Великобританії, Франції, Італії та Японії) «про східні кордони Польщі». Перед цим 26 вересня 1922 р. поляки прийняли сеймову ухвалу «Про засади загального воєводського самоврядування, а зокрема самоврядування львівського, тернопільського й станіславського воєводств», в якій, нехай і теоретично, гарантували Галичині територіальну автономію.

І вже 15 березня 1923 р. Рада амбасадорів вирішила: «Зваживши на те, що згідно з 91 статтею мирного договору в Сен-Жермені, Австрія зреклась на користь головних союзних і прийнятих до союзу держав усіх прав і титулів до територій, які перед тим належали до б. Австро-Угорської монархії й які поза новими кордонами Австрії, як це описано у 27 статті названого договору, в яких досі ще нікому не признано, й маючи на увазі, що Польща признала, що щодо сх. частини Галичини етнографічні умови конче вимагають автономного устрою, – конференція амбасадорів вирішила визнати як кордон Польщі з Росією – лінію, означену й застережену за згодою обох держав і на їх відповідальність…».

Отже, українське питання було вирішено конференцією зовсім не на користь українців. При цьому великі держави відступили навіть від своїх же попередніх рішень. Так, Вища Рада ще 12 грудня 1919 р. запевняла, що не має наміру розширяти територію Польщі за рахунок українських земель, і виступила за відновлення кордонів Польщі згідно з так званою «лінією Керзона». Але, приймаючи таке рішення, Антанта виходила з інтересів не України, а Росії. Західним країнам потрібні були сильні союзники. Заради своїх інтересів вони попрали свої ж принципи щодо самовизначення народів.

Українцям після рішення Ради Амбасадорів від 15 березня 1923 р. було заявлено, що відтепер вони мають покладатися на Лігу Націй, створену «для підтримки колективної безпеки і свободи для всіх». Але це були тільки слова. Розчаровані позицією США, Франції й Великобританії, українські політики звернулися в пошуках підтримки до інших країн, зокрема, до Німеччини. Свавільне рішення Антанти щодо українського питання викликало бурю протестів серед населення теренів ЗУНР. У Львові 18 березня 1923 р. відбулася 40-тисячна демонстрація, учасники якої засудили Паризький договір, закликали всіх українців до рішучої боротьби за волю й державну незалежність.

Паризькі миротворці визначили також і долю Закарпаття та Буковини. Головним претендентом на Закарпаття виявилась Чехословаччина – їй потрібен був цей терен, щоб вийти на багаті ринки Сходу, зміцнити власні позиції в Центральній та Східній Європі. Президенту новоствореної держави Т.Масарику вдалося заручитись підтримкою впливових діячів закарпатської еміграції в США, які вважали за краще віддати Закарпаття Чехословаччині, ніж воно повернеться до рук мадярів.

У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів. І 12 листопада 1918 р. на Раді було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької Республіки. 8 травня 1919 р. в Парижі на «Раді десяти» було ухвалене остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Цей акт приєднання Закарпатської України до Чехословаччини закріпив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р.

Буковина, яка була окупована румунською армією ще в листопаді 1918 р., так і залишилася в руках Румунії.

Дата добавления: 2014-12-25