Зовнішня політика України у 1990-х – 2004 рр

ТЕМА 9

* Україна у Співдружності Незалежних держав (СНД) * Україно-російські взаємовідносини * Західний напрям зовнішньої політики України * Україна в міжнародних організаціях (ООН, Раді Європи, Європейському Союзі, ОБСЄ * Від багатовекторності до європейського вибору.

Україна у Співдружності Незалежних держав (СНД).

З розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах тепер уже незалежних держав, що виникли на території колишнього Радянського Союзу. Суверенний статус України, за визначенням американського політолога Зб. Бжезінського, став однією з найвідчутніших подій ХХ ст. Україна, на його думку, створила можливість для Росії – як держави й нації – стати нарешті демократичною й європейською. На наш погляд, позиція України в питання ядерного роззброєння надавала приклад і Сполученим Штатам Америки, але вони на нього не зважили. Так же зробила й Російська Федерація. Так що у цьому відношенні ці держави якраз були одна одної варті.

Слід зазначити, що спроби покласти нові підвалини в україно-російські взаємовідносини були зроблені ще й до проголошення незалежності України. Так, у серпні 1990 р. депутати ВР УРСР, які входили до Народної Ради, та їхні російські колеги з блоку «Демократична Росія» підписали Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РСФСР, яка базувалася на державному суверенітеті республік. Саме наголошені в ній принципи згодом були включені в офіційний договір між Україною та Російською Федерацією, підписаний Б.Єльциним та Л.Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі робився на взаємному визнанні територіальної цілісності обох республік в існуючих у межах СРСР кордонів. Показовим було й те, що парламенти обох країн ратифікували договір протягом усього кількох днів.

Важливим було й те, що уряд РФ одним з перших (хоча й не перший) 5 грудня 1991 р. визнав незалежність України. Однак багатовікове перебування Росії й України в одній державі, а також небажання частини впливових, шовіністично налаштованих російських політиків примиритися з незалежністю України істотно позначилося на відносинах обох держав. Були в тому важливі об’єктивні причини. За часів СРСР біля 80% промислових підприємств, зосереджених на території України, не мали закінченого технологічного циклу. 2/3 господарських зв’язків України замикалися на РФ. Окремі, особливо східні, регіони були майже повністю зорієнтовані на східного сусіда.

Розрив економічних зв’язків, що став наслідком розвалу загальносоюзного комплексу, негативно вплинув на економіку обох країн, призвів до різкого зниження життєвого рівня населення. До того ж РФ почала здійснювати політику цін, яка не тільки гальмувала економічний розвиток України, а й суттєво прискорила інфляційні процеси в державі. Відомо, що Україна брала безпосередню участь у створенні паливно-видобувної промисловості СРСР, вкладала в її розвиток великі матеріальні й трудові ресурси, але РФ відмовилася продавати Україні енергоносії за пільговими цінами. Рекордна інфляція в Україні, що мала місце у 1994 р., завдала її економіці відчутного удару й значною мірою вплинула на політичну кризу в країні, була пов’язана передусім з цим фактором.

8 грудня 1991 р. керівники трьох держав – Російської Федерації, України й Білорусі на зустрічі під Мінськом підготували с підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). В Угоді, яка складалася з 14 статей, констатувалось припинення існування СРСР, поява на його просторі нових держав і утворення нового формування – СНД. У документах про СНД говорилось, що формування відкрите і до нього може приєднатися будь-яка держава. Документи підписали Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С.Шушкевич, Президент РРФСР Б.Єльцин і президент України Л.Кравчук.

Верховна Рада України 10 грудня 1991 р. ухвалила документ «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» із застереженнями, зміст яких свідчив про те, що Україна, спираючись на норми міжнародного права, намагалась всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру. З 15 республік колишнього СРСР в СНД увійшло в кінцевому випадку 11 (Україна увійшла як асоційований член). Поза рамками СНД залишились республіки Балтії та Грузія.

Одна з причин суперечностей між Україною й РФ корінилася в різних підходах до побудови СНД. Керівники держав по-різному розглядали роль і функції цього об’єднання. Україна відразу виступила проти перетворення СНД у наддержавну структуру з своїми органами влади й управління, проти надання цьому відносно слабкому (а без України й взагалі нежиттєздатному) об’єднанню статусу суб'єкта міжнародного права. Між тим, у Статуті СНД, прийнятому 22 січня 1993 р., йшлося про «спільний економічний простір», «зовнішні кордони», «головне командування об’єднаних збройних сил», «колективні сили» тощо. Такі принципи не відповідали позаблоковості та нейтралітету, проголошених Україною, але ніхто в СНД не збирався, як видно, вже витоково з цим рахуватися.

Президент України цей документ не підписав, заявивши, що «Співдружність не може бути суб’єктом міжнародного права. Суб’єктами міжнародного права є тільки держави, які входять у співдружність». Так, він не сказав прямо, що визнання за СНД такого статусу відверто працювало на Російську Федерацію, яка використала б усі вигоди й свого представництва в міжнародного правовому полі, як держава, як також і представництва СНД, яке б однозначно замикалося б на ній («продавили» б у відповідних органах і структурах, у цьому жодних сумнівів не може бути), але головне – результат. Він же був таким, що головного автори-ініціатори СНД не досягли – міжнародного представництва. За умови ж його відсутності СНД рано чи пізно повинна була перетворитися в суто декоративну структуру. (Що й сталося пізніше).

І Верховна Рада України не ратифікувала цей документ. Самозрозуміло, що загострення відносин України й РФ за таких умов було неминучим, хоча й протікало у зовні прихованому стані. Україна в СНД вбачала механізм цивілізованого розлучення, рівноправного розподілу активів, золотого та алмазного запасів колишнього СРСР. Але час показав, що СНД не вдалося забезпечити збереження рівноправних стосунків між колишніми республіками СРСР. Керівництво РФ намагалося використати ограни Співдружності як інструмент інтеграції молодих держав, закріплення впливу російських владних структур на їх територіях. З боку РФ простежувалося намагання перетворити СНД на суб'єкт з наднаціональними повноваженнями. За її ініціативою 20 березня 1993 р. без участі України було підписано угоду про створення Об’єднаних збройних сил СНД. В указі Президента РФ від 14 вересня 1995 р. «Про утвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями СНД» говорилося про необхідність створення системи колективної безпеки, ставилося завдання переконувати міжнародну громадськість у тому, що цей регіон «є перш за все зоною інтересів Росії». Україна не підписала угоду про сили спільного призначення, договір про колективну безпеку й цілу низку інших документів, що передбачали створення наднаціональних органів.

Керівництво України вважало більш ефективним розширення рівноправного співробітництва між країнами СНД на двосторонній основі. Що ж стосується СНД, то ця структура розглядалась як така, що може сприяти, перш за все, вигідним торгово-економічним відносинам між цими країнами. Статистичні дані свідчили про те, що на нові держави, які виникли на терені колишнього СРСР, припадало близько 56% усього зовнішнього товарообміну України. Враховуючи, що в усьому світі точиться гостра боротьба за ринки збуту, відмовлятися від уже освоєних українськими товаровиробниками ринків було б необачно. Протягом тільки 1995 року Україна уклала з РФ понад 20 двосторонніх угод, ратифікувала Договір про дружбу й співробітництво між обома країнами.

У квітні 1994 року Україна на правах асоційованого члена приєдналася в рамках СНД до економічного союзу, що залишило їй більшу свободу дій порівняно з іншими країнами-учасницями. Президент Л.Кучма 15 липня 1996 р. на засіданні керівного складу МЗС України об’явив стосунки з СНД пріоритетними для зовнішньої політики держави.

Водночас слід мати на увазі, що Україна не стала учасницею Договору про колективну безпеку СНД (15 травня 1992 р.) і утрималась від будь-яких спроб залучення її до військових союзів у рамках СНД. Україна заперечила надання СНД статусу суб’єкта міжнародних відносин. Спроби РФ перетворити СНД в єдину державу (які мали місце неодноразово) суперечили прагненню України відстояти власну незалежність. Тут у України відразу проявився відмінний від російського підхід щодо тлумачення перспектив СНД. Статутний же документ Міжпарламентської асамблеї (МПА) – Конвенція, яка була підписана 24 травня 1995 р. президентами країн СНД, крім Молдови, Туркменістану, Узбекистану й України, свідчив, що МПА фактично перетворювалася в наддержавний орган.

Пояснення обережного ставлення України до деяких кроків РФ у рамках СНД дає затверджений Президентом РФ 14 вересня 1995 р. Указ «Стратегічний курс Росії з державами-учасниками СНД». Аналіз документа свідчить про те, що РФ мала намір ігнорувати у відносинах з країнами СНД норми міжнародного права, а також, якщо це було б їй вигідно, не виконувати домовленості у межах простору СНД. У документі йшлося про «особливі інтереси» РФ у СНД, недопустимість мати членам СНД свої державні інтереси в цьому утворенні, а також про беззастережну підпорядкованість інтересів країн СНД інтересам РФ.

З огляду на небезпеку для України названого документа, керівництво України наголосило на тому, що Україна може, захищаючи свої інтереси, вийти з СНД. Вихід України було передбачено застереженням Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. Для цього був необхідним лише Указ Президента України. Кроком, що підтвердив намагання РФ утворити з СНД колишній СРСР, стала й Постанова Держдуми РФ від 12 грудня 1991 р. – «Про денонсацію Договору про утворення СРСР», яка свідчила про намагання повернути на свої кола колишні процеси радянського простору.

Тим не менш, незважаючи на всі ризики, співробітництво з країнами СНД відразу посіло пріоритетне місце в політиці України. Її державні інтереси на цьому просторі продиктовані необхідністю забезпечити правову базу торговельно-економічних зв’язків з членами СНД, мати доступ до ресурсів та ринків збуту СНД, а це – 80% українського експорту, дбати про права українців у країнах СНД. Україна встановила дипломатичні відносини з усіма країнами СНД. На 1996 рік у всіх країнах СНД були вже відкриті українські представництва. В рамках СНД Україну цікавили перш за все двосторонні відносини. І ця державна позиція втримувалася весь період, що нами розглядається.

Дата добавления: 2014-12-25