Перша «газова війна» Російської Федерації з Україною 2 страница

Отже, можна констатувати, що восени 2005 року «газова війна» між Росією й Україною дійсно почалась. І йшла вона з великими втратами для України.

Вереснева (2005 р.) політична криза й послідуюча за нею відставка уряду Ю. Тимошенко та заміна його урядом Ю. Єханурова змінили розстановку сил в українській владі (хоча енергетичний блок уряду І. Плачков – О. Івченко залишився на своїх місцях). 5 жовтня 2005 р. Ю. Єхануров зробив прикметну заяву про те, що при оформленні документів для вступу до СТО Україна обов’язково буде проводити консультації з РФ. Це йшло врозріз з попередньою політикою, яка ставила за мету досягти більш раннього вступу України до СТО, ніж Росія, зокрема, щоб диктувати їй свої умови, коли та, в свою чергу, буде вступати до СОТ. Але ж і Росія бажала того ж. Не випадково Ю. Єхануров дуже скоро, можливо, вже як прем’єр-міністр отримавши більш докладну інформацію, під час візиту до США 1 – 2 листопада 2005 р. висловить зовсім іншу думку. Він заявив, що Україні практично буде неможливо вступити до СОТ, якщо Росія вступить до СОТ першою. То ж стає зрозумілим, що то дуже недосвідчені в політиці «помаранчеві» українські посадовці, «як піонери», видавали по всіх усюдах українські геополітичні плани, російські ж політики мовчки робили своє діло.

Приблизно в цей же період з’явилася інформація з вуст міністра Топенерго І. Плачкова про те, що «Газпром» запропонував узяти в оренду чи купити три з 13-ти українських підземних сховищ газу поруч із західним кордоном України. На це Плачков заявив, що українська сторона не погодиться. Але було явно видно, що російська сторона почала свою нову гру.

У будь-якому разі Україні було недостатньо російського газу, їй потрібен був ще й туркменський. А в цій площині теж досягнень помітно не було. 22 – 23 березня 2005 р. Президент В. Ющенко відвідав Туркменістан, чим тут же наразився на критику з боку туркменських правозахисників, які розцінили його візит як опосередковану підтримку диктаторського режиму. Утім, для владного режиму Туркменістану це не мало жодного значення. Але й домовитись з С. Ніязовим про зниження цін на газ не вдалося. І вже 24. 05. 2005 р. він по телефону висловив невдоволення В. Ющенку з приводу підвищення Україною цін на товари, що поставлялися у формі оплати за газ. Проте, це було цілком об’єктивним: туркменська сторона не схотіла знизити ціни за газ, то ж українська сторона зі свого боку підняла ціни на свої товари. Нормальний обмін обопільними «уколами».

Однак 26 червня 2005 р. на переговорах з Туркменістаном було вирішено переходити на грошову систему розрахунків. А ось ця угода було для України дуже невигідною: їй було б набагато краще поставляти в Туркменію товари, бо це було б вигідно українським товаровиробникам. Але на це українська влада чомусь не зважила.

Переговори Плачкова й Івченка 12 жовтня 2005 р. з С. Ніязовим виявилися невдалими. В їх ході Ніязов у різкій формі висловив вимогу до кінця року сплатити український борг; крім того він заявив, що Туркменістан відкладає на невизначений термін підписання з Україною 25-річного контракту на поставку газу; а також підкреслив, що укладення цього контракту неможливе без посередництва РФ. Одночасно від «Газпрому» просочилась інформація в пресу про те, що тристоронні переговори неможливі, бо туркменський газ уже законтрактований на 25 років наперед. То для чого була потрібна ця гра Ніязова? Тільки щоб підіграти Росії. Іншого пояснення немає.

Отже, до жовтня місяця 2005 р. команда Івченко – Плачков програла газову війну «Газпрому». У цей час на чолі секретаріату Президента України встав О. Рибачук, який тут же з притаманною йому «безпосередністю» заявив, що нічого страшного й не відбулося, українці, на його думку, «будуть реагувати як прибалти – померзнуть одну зиму й стануть незалежними», але цього не буде, «бо у нас у відносинах з Росією все супер». Яким був цей «супер», стає зрозумілим, якщо зважити на те, що сказав О. Івченко у відповідь на запитання голови комітету Верховної Ради України по ТЕК А. Клюєва про те, як він збирається вирішувати проблему з газом у наступному році? «Якщо «Газпром» не підпише з нами угоду про транзит газу, – сказав Івченко, – ми почнемо його технічний відбір, що для нас буде технічним питанням, а для «Газпрому» – контрабандою, оскільки в нього немає угоди з нами». Ці слова просто вивели з себе російську сторону (бо правду сказав. Адже, дійсно, все, що йде по території України без відповідних угод – контрабанда, й українська сторона просто зобов’язана це конфісковувати).

Можливо, Івченко і його однодумці розраховували на те, що «Нафтогаз» зможе нав’язати свою позицію всій Україні, а Україна – Заходу, який, на їхню думку, повинен був підтримати демократичну Україну проти недемократичної Росії. При цьому цілком не враховувалося те, що ЄС навряд чи став би підтримувати практику «несанкціонованого відбору» російського газу, як також і те, що Європа відчула в політиці НАК «Нафтогазу» певну загрозу для самої себе (адже могла залишитись без газу), що виключало з її боку надання підтримки Україні. Крім того, розрахунок, вочевидь, був ще й на те, що українським урядовцям вдасться домовитися з Туркменістаном про поставки газу.

25 – 27 жовтня 2005 р. українська делегація на чолі з Ю. Єхануровим провела в Туркменістані нові переговори з газових питань. Але вони теж виявилися невдалими й українській стороні прийшлося піти на цілу низку поступок. Найдошкульнішим же було те, що українська сторона визнала, що питання щодо ціни туркменського газу на 2006 рік ще не вирішене й може бути вирішене тільки за участі РФ. На ділі ж до цього часу РФ уже законтрактувала весь туркменський газ, а це означало, що Туркменістан більш не був самостійним у своїх рішеннях, то ж до проведення тристоронніх переговорів з Росією ніякої ясності у питаннях ціни й обсягів поставок бути не могло. Фактично це зробило незворотнім підвищення ціни й на туркменський газ, тільки ще не було ясно – до якого рівня.

Отже, спроби українського Мінтопенерго і НАК «Нафтогаз України» отримати на переговорах з РФ (які на цей час були безрезультатними) певний козир – можливість альтернативних поставок в Україну дешевого туркменського газу – потерпіли крах.

На цьому тлі Президент В. Ющенко 23 листопада 2005 р. відправився святкувати Другу річницю грузинської революції, а 25. 11 2005 р., Ю. Єхануров відмовився їхати на Раду голів урядів СНД, замість цього відправившись на зустріч лідерів Центральноєвропейської ініціативи у Словакії. Москва тут же заговорила про те, що настав час відміняти пільговий тариф на транспортування залізорудної сировини з території України в Росію (у 2004 році цей тариф ще був прирівняний до внутрішньоросійського). 7 грудня 2005 р. В. Путин, приймаючи в Москві голову ВР України В. Литвина, який позиціонував себе в Москві як політик незалежний, назвав рік 2005-й «роком упущених можливостей» у двосторонніх відносинах. У той же день відбулася телефонна розмова Путина і Ющенка. Російська сторона заявила, що Ющенко підтвердив готовність до лібералізації цін на російський газ і тарифів по його транспортуванню.

І вже 8 грудня В. Путин заявив, що в першому кварталі 2006 року країни ЄС будуть отримувати газ по ціні $ 250 за 1 тис. кубометрів, ціна ж для України виросте в три рази (до $ 160), підкресливши, що «побутовий споживач в Україні отримує газ нижче тієї ціни, яку за нього платять в Росії». При цьому він знущально висловився, що Україна цілком спроможна платити ринкову ціну за газ, бо може спрямувати на оплату російського газу гроші від приватизації (натякаючи на продаж «Криворіжсталі») й західних кредитів. Наступного ж дня (9 грудня) генеральний директор «Газпрому» О. Медведєв уже говорив про ціну для України в розмірі $ 230 за 1 тис. кубометрів й що ціна $ 160 є «мінімальною». Але «Газпром», мовляв, готовий розмовляти про більш низьку ціну за умови, якщо Україна погодиться на створення газотранспортного консорціуму (про що В. Ющенко навіть говорити відмовлявся). Ситуація різко загострилася. Але спроби вже тепер і Ю. Єханурова відправити О. Івченка у відставку з посади голови НАК «Нафтогаз України» виявились безуспішними. Між тим стали розвиватися інші конфлікти, зокрема, навколо кримського мису Сарич, входження трьох російських танкерів в українські води Керченської затоки. Після різкої заяви В. Путина було перейдено певний рубіж стосунків, а тому необхідність «зберегти обличчя» стала домінувати над іншими політичними чи економічними інтересами з обох сторін.

13 грудня 2005 р. «Газпром» створив «оперативний штаб» із забезпечення безперебійних поставок газу європейським споживачам по території України. Тоді ж О. Міллер заявив, що компроміс у газовій суперечці з Україною можливий, якщо «Газпром» буде допущено до управління газотранспортною системою (ГТС) України. Фактично цим «Газпром» пред’явив ультиматум – перепинення постачання газу в Україну, якщо до 1. 01. 2006 р. не буде підписано контракту на поставки російського газу. Але головним ударом з боку РФ стала заява (14. 12. 2005 р.) зам. голови правління «Газпрому» О. Медведєва про те, що у зв’язку із затягуванням переговорів «Газпром» відмовляється від «компромісної» ціни на газ для України на 2006 рік ($ 160 за 1 тис. кубометрів) і наполягає на повному переході на ринкові ціни для України – $ 217 – 230 дол.

У відповідь на це В. Ющенко знов озвучив свою позицію, яка полягала в тому, що Україна наполягає на поетапному вирішенні питання переходу на грошові розрахунки з РФ у газовій сфері. На його думку, основні галузі української індустрії, включно з металургією і машинобудуванням, здатні витримати підвищення цін, але проблему складає хімічна промисловість. Він підкреслив також, що його мета – це «забезпечення повної енергетичної незалежності України». 15 грудня український уряд висунув свій варіант виходу з газової кризи. «Газпрому» було запропоновано контроль над половиною внутрішнього газового ринку в обмін на згоду підвищувати ціну не різко, а поступово. «Газпром» відкинув цю пропозицію. Запропоновані «Газпромом» ціни для пострадянських держав-споживачів російського газу складали – $ 47 для Білорусі, $ 100 для Грузії (вона в цей час також вела газову війну з РФ і щоб позбутися російської залежності почала купувати іранський газ по $ 230) і Вірменії, $ 120 – 125 для країн Балтії, $ 150 – 160 для Молдови й $ 220 – 230 для України.

22 грудня 2005 р. відбулася спільна прес-конференція Президента і прем’єр-міністра України. На ній Ю. Єхануров сказав, що Україна може звернутися до Стокгольмського суду, якщо Росія перегляне газовий контракт. В. Ющенко ж назвав вимоги російської сторони ($ 220 – 230) «безвідповідальними», бо з таким же успіхом, мовляв, можна вимагати й $ 500 чи 700. Останнє було необережним, адже реакцією на це з боку «Газпрому» були слова, що, оскільки Великобританії газ продається по $ 1000, то чому б, дійсно, не запросити з України $ 700? Тим російська сторона показала, що її вимоги в цій площині щодо України меж мати не будуть. Медведєв ще й пригрозив тим же Стокгольмським судом Україні.

Обравши жорстку лінію в переговорах з РФ, українське керівництво, вочевидь, розраховувало на підтримку Заходу, адже ця тема неодноразово звучала у виступах політиків різних рангів. Західна преса надавала певні підстави таким розрахункам, бо практично в усіх матеріалах, присвячених газовому конфлікту, наміри РФ підвищити ціни на газ для України пов’язувалися з новою політикою Києва, насамперед з орієнтацією на ЄС та НАТО. При цьому одночасно вказувалось на незмінність ціни на газ для Білорусі, яка проводила іншу політику щодо РФ. Проте керівництво європейських країн обрало політику невтручання (характерну для нього історично). Так, ніхто не підтримав думки, що газовий тиск на Україну підпадає під умови Будапештського меморандуму (гарантії, що були надані Україні в 1993 році в обмін на відмову від ядерної зброї, адже українська сторона твердила, що тиск РФ порушує ці гарантії). Європа явно не хотіла побачити в газовому конфлікті Росії й України газову війну. А вона все ж таки була. Більш того, 29. 12. 2005 р. голова представництва Єврокомісії в РФ Марк Франко заявив, що ЄС не має наміру втручатися в, за його словами, «суперечку з приводу газових поставок» між РФ і Україною, але вважає, що проблема забезпечення транзиту газу в Європу повинна вирішуватися на засаді принципів ринкової економіки. Тим він фактично, нехай і опосередковано, підтримав позицію Москви.

Щоправда, в цей же час, наприклад, та ж Угорщина почала виказувати певну тривогу. А оскільки відповідні заяви її уряду публікувались у деяких німецьких виданнях, то, вочевидь, і німецьке суспільство затурбувалось. Урядові ж структури США почали «крутити» в цьому питання, бо зайняли в ньому невиразну позицію, головний зміст якої полягав (Шон Маккорман, Кондоліза Райс) у твердженні: домовляйтесь, мовляв, між собою самі. Водночас не можна обминути тієї думки, що була висловлена аналітичним центром «Стратфор», а саме, що після чотирикратного підвищення цін на газ відбудеться неминучий крах української економіки і проросійські настрої в Україні розвіються як дим. Тобто, для США виявлялось, що, чим гірше буде Україні, тим краще. Для кого? Вочевидь, для США, але для чого саме, ми можемо тільки припускати.

У результаті сподівання українського керівництва на підтримку Заходу, як і слід було очікувати, не справдилися, й Україна вступила в газовий бій з Росією сам-на-сам, причому за завідомо невигідних умов. Паралельно російська сторона підняла ще й питання про перегляд політики відносно поставок українських труб, заборони поставок українських продовольчих товарів під тим приводом, що через Україну йде начебто чимось заражена (неясно було, правда, чим саме) продукція з Польщі тощо. При цьому російська сторона продовжувала твердити, що в усьому цьому «ніякої політики немає». А що тоді політика по-вашому, панове? Вже, напевне, можна було б і спитати. І все це, з точки зору Європи, продовжувало бути ніякою не війною. А чим, панове, це було – політикою «щирого братерства»? І це питання вже теж можна було ставити.

29 грудня 2005 р. В. Путин провів нараду з питань поставок російського газу в Україну за участі представників російського (В. Христенко) й українського (І. Плачков) урядів і керівників «Газпрому» та НАК «Нафтогаз України». На нараді він не піддав сумніву (тобто мовчки погодився) ціну, призначену «Газпромом», але запропонував, щоб «Нафтогаз України» узяв у Росії 3,6 млрд. доларів кредиту для покриття видатків під гарантії солідних західних структур. Пропозиція Путина виглядала кроком до примирення, але в дійсності вона означала, що: а) Україна поступається в питанні ціни, й – б) Росія дасть їй крупний кредит, який, природно, треба буде повертати, але… після виборів. Це був явний натяк на те, що за нову ціну на газ російський Президент готовий «дозволити» існуючий українській владі «протриматися» до виборів. У той же день Президент В. Ющенко відповів на цю пропозицію відмовою, заявивши, що в України вистачить грошей для покупки газу «по зрозумілій, правильно й об’єктивно сформованій ціні». Правда, де він таке «об’єктивне» джерело газу знайшов, Ющенко в той день не уточнив.

30 грудня В. Ющенко дав інтерв’ю центральним телеканалам, в якому торкнувся газової проблеми, й заявив, що переговори з Туркменістаном начебто завершені й підписано угоду про поставку 40 млрд. кубометрів газу по ціні $ 50 за 1 тис. кубометрів. То ж, за словами Президента України, питання газового балансу з порядку денного було знято. Однак 1 січня 2006 р. термін домовленостей закінчився, й у телевізійному ефірі було показано, як Росія перекриває газ. А вже через день «Газпром» заявив про наявність документальних свідчень «відбору» Україною газу, що його «Газпром» поставляв Європі через територію України. Реакція Європи, слід сказати, при цьому була вельми млявою, й тільки згодом прем’єр-міністр Італії Берлусконі підтвердив, що Україна таки, дійсно, відбирала газ, призначений для Європи. І вже 3 січня «Газпром» поновив поставки газу в Україну в повному обсязі.

4 січня 2006 р. «Газпром» і «Нафтогаз» уклали угоду, яка була об’явлена закінченням російсько-української газової кризи. Представники українського керівництва відразу ж охарактеризували її як перемогу української сторони (більш помірковані з них – як компроміс, що відповідав інтересам обох сторін). В. Ющенко, оцінюючи цю угоду сказав, що українська економіка цілком готова до нових умов ринку. Інформація, яку надав І. Плачков на той момент, виглядала так: у 2006 році газ буде поступати в Україну з трьох джерел – власний видобуток (бл. 20 млрд. кубометрів), туркменський газ (23 – 25) і газ «Росукренерго» (бл. 32). При цьому туркменський газ на кордоні Туркменістану з Узбекистаном буде коштувати $ 50 у першому півріччі 2006 р. і $ 60 у другому. Представники української сторони твердили, що контракт укладено на 5 років і його умови будуть стабільні. Російська сторона, навпаки, заявила, що ціна $ 95 буде діяти «тільки на початковому етапі», не уточнивши, скільки часу буде тривати цей етап. То ж, неважко було спрогнозувати, що дуже недовго.

Проте найбільш дивним було те, що, якщо вірити угодам, компанія-посередник «Росукренерго» закупала російський газ по $ 230 (як і вимагала Росія), щоби продати його Україні по… $ 95. Ю. Тимошенко, яка в цей час уже перебувала в опозиції, заявила, що має тексти додаткових угод, вкрай невигідних Україні. Виказали стурбованість і 24 найкрупніших українських підприємств, надіславши лист до В. Ющенка, в якому піддали критиці некомпетентність української делегації на переговорах із «Газпромом» й висунули вимогу державної підтримки використання альтернативних видів палива та введення особливого режиму кредитування «по ціні газу – 2005» для підприємств, які зобов’язувалися знизити споживання енергоносіїв протягом трьох років на 30 – 35%. У противному випадку автори листа пригрозили «відкрито вимагати» дезавіювати підписані угоди й відправити у відставку чиновників, причетних до їх підписання. Верховна Рада України задовольнила останню вимогу, бо в той же день (10. 01. 2006 р.) 250 голосами уряд було відправлено у відставку й розпочалася політична криза в Україні.

Таким чином, результатом газової війни Росії з Україною кінця 2005 – початку 2006 рр. став програш України по таких позиціях:

– був перепинений зв’язок бартерних взаєморозрахунків РФ з Україною за транзит. Крім того, Україна мала відшкодувати суми за обсяги газу, «незаконно викачані» в перші дні січня;

– українська сторона була позбавлена права переглядати умови транзиту через територію України російського газу для європейських споживачів. Це перепиняв довготерміновий контракт з фіксованими умовами;

– була зафіксована (хоча в той час ще не застосовувалася, але рано чи пізно все одно це мало настати) європейська формула ціни на газ (з 1 січня 2006 р.– $ 230);

– Україна у 2006 році втратила окреме джерело поставок газу з Туркменістану, що стало наявним фактором погіршення стану економічної безпеки;

– всі угоди по газу, що діяли до 2006 року, фактично були анульовані, хоча ніякого повідомлення про це не було;

– країни ЄС відмовились від пропозиції України й Молдови втрутитися в українсько-російську суперечку й висунути вимогу перед «Газпромом» заморозити ціни в розрахунках з Україною. Найбільш чітку позицію проти цього висловили Франція й Німеччина. Австрія висловилася проти втручання в українсько-російський газовий конфлікт. Польща промовчала. Що ж стосується Італії, то її уряд прямо звинуватив Україну в незаконному відборі газу, призначеного для ЄС, чим РФ тільки тут же скористалася в міжнародній обстановці.

Січневі (2006 р.) угоди дозволили українській владі отримати газ і «зберегти обличчя», але їхні важкі наслідки для української економіки та життєвого рівня населення були очевидними вже відразу. Ціни на російський газ рано чи пізно повинні були підвищитися, виходячи із загальносвітової кон’юнктури, але небезпека для України полягала в тому, що вони не просто підвищились, а підвищились вагомо й несподівано. При цьому було ясно, що це їхнє підвищення з 1. 01. 2006 р. не було остаточним. Насувалось їхнє нове підвищення, яке могло зробити нерентабельними низку галузей української економіки (цьому надавало реальності їхнє підвищення для інших країн, зокрема, Молдови й Білорусі, що сталося у 2006 році).

Особливий психологічний вплив повинно було виказати підвищення цін на газ для населення. Влада України звернула на це увагу в такий спосіб, що ще 9 листопада 2005 р. В. Ющенко доручив уряду привести тарифи на енергоносії для всіх категорій споживачів до економічно обґрунтованого рівня. Для населення це означало двократне підвищення ціни на газ. Перед виборами в березні 2006 р. влада ще «крутила» навколо цього питання, але згодом відбулося кілька різких, шокового характеру підвищень улітку – восени 2006 р. (на 25% – з 2 травня; на 85% – з 1 липня тощо). Й подальший хід подій покаже, що все це було далеко не остаточним. «Газовий зашморг» буде продовжувати висіти над пересічним українським громадянином. І, напевне, ще довго.

У цілому, можна зробити висновок, що імідж України в світі після Помаранчевої революції складався з кількох компонентів.

З одного боку, немалу роль зіграла симпатія (загалом безкорислива) до країни, яка провела радикальну, але мирну революцію, сказала «ні» корумпованій владі й підтасовкам на виборах і досягла того, що до влади прийшов лідер, який сприймався як виразник тих сподівань українців, що знайшли свій вираз на Майдані.

З іншого боку, для західних політиків Україна давно вже являла собою піддатливу країну, яка готова була піддатися зовнішньому тиску. Так було за часів Л. Кравчука (коли Україна віддала свій ядерний арсенал, погодившись не тільки демонтувати, а й підірвати свої шахтово-пускові установки), Л Кучми (коли була дана згода на закриття ЧАЕС, не отримавши відповідних гарантій; а також коли виринула історія з «Кольчугами» й Україна погодилась показати всі свої секретні дані). Аж ось і В. Ющенко був сприйнятий як лідер, готовий зробити «все, що завгодно». Безумовно, він у цьому був схожий з Б. Єльциним, який теж був готовий поступитися інтересами Росії задля іміджу на Заході. Але між Ющенком і Єльциним була суттєва різниця: Росія, навіть поступаючись, залишалася могутньою державою з ядерною зброєю, Україна ж втрачала все.

Імідж піддатливої країни є дуже невигідним. Якщо ти дозволяєш на себе давити, то давити й будуть, і чим далі, тим більше. Чому ж не давити, якщо це дає ефект? Історія свідчить, що від такого іміджу дуже важко потім відірватися. І дійсно, спроба України, наприклад, у газовому конфлікті з Росією не поступитися й не піддатися тиску буде сприйнята як щось екстраординарне, причому не тільки з боку Росії, що раз-по-раз демонструвала свої імперіальні амбіції саме перед Україною, а й з боку Європи, яку нічого не цікавило, крім власного спокою.

У результаті, хоча зарубіжний рейтинг України, яку нарешті на Заході стали відрізняти від Росії, і був непоганим здобутком нової української влади, тим не менш реальне ставлення до України з боку Заходу знаходилось у зоні такого приблизно сприйняття: «Ви молодці, що зробили таку, дуже нам приємну революцію, то ж тепер зробіть ще й те, й те, а ми вас за це ще похвалимо. Але не більше».

Стосунки ж з Російською Федерацією різко загострилися, що вилилося в газову війну, яка коштувала Україні дуже дорого, й не було жодних гарантій, що Росія не натисне набагато міцніше на «газову гашетку» в будь-який час.

У час, що нами розглядався кремлівські пропагандисти представляли Україну перед своїм громадянством як американський плацдарм з підготовки «кольорових» проамериканських революцій на пострадянському просторі, контроль над яким Російська Федерація вважає своєю прерогативою. У свою чергу українське керівництво поширювало думку, що Кремль проводить неоімперську політику з метою повернення України під свій контроль. Адже у разі підвищення до європейського ринкового рівня ціни на газ російський капітал отримає додаткові можливості скупити збанкрутілі українські підприємства, продиктувати умови володіння акціями газотранспортної системи України, поглибити розкол українського суспільства.

Дата добавления: 2014-12-25