Право власності, його форми, види та захист

Власність займає центральне місце у житті людини і суспільства, оскільки вона здатна задовольняти матеріальні, культурні та духовні потреби. Власність у цивільному праві розглядається як економічна та юридична категорії. Як економічна категорія, власність - це суспільні відносини, які виражаються у відношенні (ставленні) особи до речі, що їй належить, як до своєї з метою виробничого та особистого споживання. Відношення особи до речі тут необхідно розуміти не як суспільне явище, що виражається у взаємних права і обов'язках, а, як зазначалось, відношення особи до речі, як до своєї (належного їй об'єкта), та відношення всіх інших осіб до цієї речі, як до чужої. Зміст економічних відносин є ^володіння, Користування та розпорядження.

Однак існування власності як економічної категорії неможливе без юридичного (правового) закріплення повноважень з питань володіння, користування та розпорядження, тому що тільки правовий його прояв (надання загальнообов'язкової сили) може виконати регулятивну і охоронну функції, тобто забезпечити їх реалізацію у відношеннях з іншими особами.

Отже, будучи врегульовані правом, економічні відносини набувають також форму правовідносин, стають правом власності, при цьому економічні відносини не поглинаються правовими і не перестають існувати, а існують одночасно.

В цивільному праві право власності розглядається в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власності розглядається як сукупність правових норм, які встановлюють обсяг повноважень з питань володіння, користування та розпорядження. Таке право, як уже зазначалось, є абстрактним, або його ще називають статичним, оскільки його регулятивна та охоронна функції мають загальний, уповно­важуючий характер.

В суб'єктивному розумінні, право власності необхідно розуміти як право конкретної особи (Іваненка 1.1.) володіти, користуватися та розпоряджатися, знову ж таки, конкретною річчю (автомобілем, будинком). Право володіння, користування та розпорядження складають зміст права власності (ст. 86 ЦК У країни).

Під правом володіння визнається юридичне забезпечена можливість фактичного панування над річчю. Фактичне панування створює для власника можливість безпосереднього впливу на річ. Володіння власника необхідно відрізняти від володіння особи, у якої власність знаходиться на підставі цивільно-правового договору і є лише фактичним фізичним володінням або утриманням речі без права впливу на неї. Власник, незалежно від того, чи річ знаходиться у нього, чи в іншої особи, завжди є власником речі (панування над річчю).

Правом користування визнається юридичне забезпечена (основана на законі і в межах загального дозволу) можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових інтересів. При цьому необхідно пам'ятати, що задоволення особистих та майнових потреб не можна розуміти як виключно свої (своєї сім'ї) фізіологічні потреби. Стосовно майнових потреб, то існуюче законодавство передбачає використання речі (речей) і з метою одержання прибутку. Право користування не можна поєднувати з правом володіння тільки як з фактичним (фізичним) утриманням. В разі, якщо власник передав річ за договором оренди, він нею фактично не володіє, однак передана річ використовується ним з метою одержання доходу.

Правом розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість визначити долю речі. Вона передбачає можливість визначення юридичної або фактичної долі. Юридична доля полягає у праві власника відчужити її: продати, подарувати, обміняти і т.ін., фактична доля - користуватись особисто, передавати в користування іншим особам, знищити її тощо.

Право власності, як суспільна категорія, полягає в тому, що ним визначається, хто є власником майна та відносини з іншими особами, які полягають у взаємних правах і обов'язках. Право власника вимагати не перешкоджати йому у здійсненні повноважень власника володіти, користуватись та розпоряджатись кореспондує обов'язок усіх інших осіб не чинити перешкод. Однак право власності передбачає і зворотний зв'язок, де уповноваженими особами виступають всі інші особи, а зобов'язаною особою виступає власник. Цей зворотний зв'язок полягає у їх праві, вимагати від власника такого здійснення повноважень, яке не суперечить інтересам суспільства, тобто їх інтересам.

Право власності - це встановлене нормативними актами право, яке закріпляє належність речей, грошей певній особі власникові і визначає її (його) права і обов'язки щодо володіння, користування і розпорядження ними.

Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом, Законами України "Про власність", "Про місцеве самоврядування" та іншими. У зв'язку з тим, що зазначені нормативно-правові акти приймались у різний час, вони відображають різні погляди на природу власності, по-різному визначають форми власності, однак немає в них розбіжностей стосовно суб'єктів права власності і повноважень власників та об'єктів права власності.

Стаття 41 Конституції України закріпляє три форми власності: приватну, державну і комунальну. Приватна власність у переліку форм власності є першою не випадково. Вона є базовою, первинною, а державна і комунальна похідні, оскільки є основою їх формування за допомогою податків, платежів та з інших підстав.

Право приватної власності за своїм змістом складається із тих же повноважень, що і будь-яка власність, однак її суб'єктами є фізичні особи: громадяни України, особи

без громадянства та іноземні громадяни. У власності фізичних осіб можуть бути: житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Об'єктами права власності фізичних осіб є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної власності. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності фізичних осіб, не обмежується, крім випадків передбачених законом.

Законами також можуть встановлюватись спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності фізичних осіб. Зокрема, такі спеціальні умови містяться в Постанові Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна", якою затверджено Перелік видів майна, що не може бути у власності громадян, громадських об'єднаннях, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладеш, відповідно, в додатках №1, 2.

Комунальна власність. Комунальна власність, як уже зазначалось, є власністю територіальних громад. Територіальна громада здійснює повноваження власника як безпосередньо, так і через утворені ними органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети). Відповідно до Конституції України (ст. 142, 143) та Закону України "77/?0 місцеве самоврядування", вони мають право:

- затверджувати програми соціально-економічного та культурного розвитку та

контролювати їх виконання;

- затверджувати бюджети і контролювати їх виконання;

- утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємства, організації і установи й здійснювати контроль за їх діяльністю.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

З юридичної точки зору, повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації, як правило державної та комунальної власності спеціально створеними суб'єктами, яким передається право власника (володіння, користування та розпорядження), що дає можливість їм виконувати покладені на них функції.

Оскільки державна та комунальна власність є, відповідно, власністю народу України та територіальної громади, то Конституція України, Закон "Про власність" та інші нормативно-правові акти визначають права громадян України з питань користування цією власністю. Зокрема, ч.З ст.41 Конституції України передбачає, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Припинення права власності, всупереч волі власника, допускається тільки у таких випадках:

- звернення стягнення на майно з підстав та на виконання загальнообов'язкових актів (рішень та вироків суду);

- відчуження майна, яке за законом не може належати цій особі

- відчуження нерухомого майна за підставами, передбаченими законом, у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій воно знаходиться;

- викупу безгосподарно утримуваних пам 'яток історії та культури;

- реквізиції та націоналізації;

- конфіскації;

- ліквідації юридичної особи за рішенням суду;

- приватизації та в інших випадках, передбачених законодавством.

Спільна власність. Майно може належати на праві спільної власності двом або кільком особам. Спільна власність може виникати в результаті спадкування неподільної речі кількома спадкоємцями, під час шлюбу, в інших випадках, передбачених законом, а також в силу договору. Спільна власність на майно є спільною частковою власністю осіб, крім випадків, якщо законом або договором передбачається виникнення спільної сумісної власності. Спільна власність двох або більше власників із визначення часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава.

Спільною сумісною власністю є майно двох або більше власників без визначення часток у праві власності. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи. До спільної сумісної власності, за нині діючим законодавством, належить майно подружжя, нажите за час шлюбу, майно осіб, що ведуть фермерське селянське господарство.

Частки у спільній частковій власності визначаються з урахуванням вкладу в майно кожного з учасників спільної часткової власності, якщо інше не визначено угодою між усіма учасниками спільної часткової власності чи не встановлено законом. Володіння, користування та розпорядження майном, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх її учасників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Кожен із учасників спільної часткової власності має право самостійно розпоряджатися своєю часткою у майні, яке перебуває у спільній частковій власності, за винятком продажу цієї частки.

Дата добавления: 2014-12-25