Визначення малої групи, їх види та структура

ДОДАТОК 8.1

Оцінка комунікабельності (за Добровичем)

Щоб оцінити свою комунікабельність, корисно поставити собі такі запитання:

1. Чи вмієте ви так поздороватися або про щось запитати, щоб людині було приємно відповісти вам?

2. Чи здатні ви викликати інтерес і відчуття довіри?

3. Якщо з вами грубі, чи знаходите ви у відповідь реакцію крім власної грубості? Чи є у вас здатність дати відсіч грубіянові, зробити його поввічливіше?

4. Чи вмієте ви вчасно пожартувати, розрядити розпалені пристрасті?

5. Чи вмієте ви обірвати розмову, але так, щоб співрозмовник не образився на вас?

6. Чи вмієте ви відмовити в чиємось проханні, але не викликати при цьому ворожості?

7. Чи вмієте ви попрощатися так, щоб вас хотіли побачити ще раз?

Слід проаналізувати, в яких ситуаціях ви відчуваєте себе скуто, невпевнено: при публічному виступі, попаданні в товариство малознайомих людей, бесідах з начальством, при знайомстві з представником іншої статі тощо. Що в цих ситуаціях вас бентежить: відсутність загальної теми розмови, недорікуватість, обтяжливі паузи, боязнь почервоніти, здатися недоречним тощо.

9 ПСИХОЛОГІЯ МАЛОЇ ГРУПИ

Проблема малої групи є найбільш традиційною і добре розробленою проблемою соціальної психології. Інтерес до дослідження малих груп виникає дуже давно, власне кажучи, негайно слідом за тим, як починає обговорюватися проблема взаємини суспільства й особистості та, зокрема, питання про співвідношення особистості й середовища її формування. Інтуїтивно будь-яким дослідником, який розпочинає аналіз цієї проблеми, мала група “схоплюється” як те первинне середовище, у якому особистість робить свої перші кроки і продовжує далі свій шлях розвитку. Очевидним є той простий факт, що з перших днів свого життя людина пов'язана з певними малими групами, причому не просто випробує на собі їхній вплив, але тільки в них і через них одержує першу інформацію про зовнішній світ і надалі організує свою життєдіяльність.

Під малою групою у соціальній психології зараз розуміється нечисленна за складом група, члени якої об'єднані загальною соціальною діяльністю і знаходяться в безпосередньому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення емоційних відносин, групових норм і групових процесів.

За нижню границю розмірів малої групи більшість фахівців приймають три людини, оскільки в групі з двох осіб (диаді) групові соціально-психологічні феномени протікають особливим чином. Верхня границя малої групи визначається її якісними ознаками і зазвичай не перевищує 20-30 осіб. Оптимальний розмір малої групи залежить від характеру виконуваної спільної діяльності і знаходиться в межах 5-12 осіб. У менших за розміром групах скоріше виникає феномен соціального пересичення, групи більшого розміру легше розпадаються на більш дрібні, у яких індивіди пов'язані тіснішими контактами.

Численність малих груп у суспільстві припускає їхню величезну розмаїтість і тому для цілей досліджень необхідна їхня класифікація.

Загалом припустимі різні підстави для класифікації малих груп: групи розрізняються за часом їхнього існування (довгострокові й короткочасні), за ступенем тісноти контакту між членами або способом входження індивіда тощо. Сьогодні відомо біля п'ятдесятьох різних основ класифікації. Розглянемо три класифікації, які набули поширення у західній традиції: 1) розподіл малих груп “на первинні” і “вторинні”, 2) розподіл їх на “формальні” і “неформальні”, 3) розподіл на “групи членства” і “референтні групи”. Як видно, кожна з цих трьох класифікацій задає деяку дихотомію.

Розподіл малих груп на первинні й вторинні вперше було запропоновано американським дослідником Ч. Кулі. Спочатку Кулі дав просто описове визначення первинної групи, він назвав первинними такі групи, як родина, група друзів, група найближчих сусідів. Пізніше Кулі запропонував певну ознаку, яка дозволяла б визначити істотну характеристику первинних груп: безпосередність контактів між членами групи. Вторинні в цьому випадку – ті, де немає безпосередніх контактів, а для спілкування між членами використовуються різні “посередники” у вигляді засобів зв'язку, наприклад.

Другий з історично запропонованих розподілів малих груп – це розподіл їх на формальні й неформальні. Вперше цей розподіл був запропонований також американським дослідником Е. Мейо. Згідно з Мейо, формальна група відрізняється тим, що в ній чітко задані всі позиції її членів, вони запропоновані груповими нормами. Відповідно у формальній групі так само чітко розподілені і ролі всіх членів групи, система підпорядкування або, як це називається у традиційній соціальній психології, “структура влади”. Слід зазначити, що поняття “влада” тут не має нічого спільного з поняттям політичної влади: дається лише уявлення про відносини в групі “по вертикалі”, як відносини, які визначені системою ролей і статусів. Прикладом формальної групи є будь-яка група, створена в умовах якоїсь конкретної діяльності: робоча бригада, шкільний клас, спортивна команда тощо. При такому розумінні сутності формальних груп у визначенні не перебуває яких-небудь негативних відтінків у слові “формальний” (зокрема, аж ніяк не передбачається формалізм відносин у такій групі).

На відміну від формальних груп, Е. Мейо знайшов усередині них ще і “ неформальні” групи, такі, котрі складаються і виникають стихійно, де ні статуси, ні ролі не запропоновані, де немає заданої системи взаємин по вертикалі, відсутня чітка структура “влади”. Неформальна група може створюватися усередині формальної (як це і було в експериментах Мейо), коли, наприклад, у шкільному класі виникають більш дрібні угруповання, які складаються з близьких друзів, об'єднаних якимось загальним інтересом, і коли в такийспосіб усередині формальної групи переплітаються дві структури відносин. Але неформальна група може виникати і “сама по собі”, не усередині визначеної формальної групи, а поза нею: люди, які випадково об'єдналися для гри у волейбол де-небудь на пляжі, або більш тісна компанія друзів, що належать до цілком різних формальних груп, являють приклад таких неформальних груп.

Третя класифікація розводить так звані групи членства і референтні групи. Вона була вперше введена у 1942 р. американським дослідником Г. Хайменом, якому належить відкриття самого феномена “референтної групи”. В експериментах Хаймена було показано, що частина членів певних малих груп (у даному випадку це були студентські групи) розділяють норми поведінки, прийняті аж ніяк не в цій групі, а в якійсь інший, на яку вони орієнтуються. Такі групи, де індивіди не включені реально, але норми яких вони приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще більш чітко ці групи були розпізнані від реальних груп членства в роботах М. Шерифа, де поняття референтної групи було пов'язано з “системою відліку”, що індивід уживає для порівняння свого статусу зі статусом інших осіб. Надалі Г. Коллі, розробляючи поняття референтних груп, виділив дві функції: порівняльну й нормативну, показавши, що референтна група потрібна індивіду або як еталон для порівняння своєї поведінки, або для нормативної оцінки її.

Якщо ж прийняти розподіл на групи членства і референтні групи, то це відкриває досить цікаву перспективу для прикладних досліджень, зокрема, в області вивчення протиправної поведінки. При спробах пояснення протиправної поведінки, наприклад, підлітків, поняття референтної групи відіграє велику роль: важливо з'ясувати питання, чому людина, включена у такі групи членства як шкільний клас, студентська група, починає раптом орієнтуватися не на ті норми, що прийняті в них, а на норми зовсім інших груп, у які вона спочатку зовсім не “включена” (якихось сумнівних елементів “з вулиці”). Механізм впливу референтної групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту: група членства втратила свою привабливість для індивіда, він співвідносить свою поведінку з “іншою” групою.

Структура малої групи – це сукупність зв'язків, що складаються в ній між індивідами. Оскільки основними сферами активності індивідів у малій групі є спільна діяльність і спілкування, при дослідженні малих груп найбільш часто виділяють структуру зв'язків і відносин, породжуваних спільною діяльністю (функціональних, організаційних, економічних, управлінських), і структуру зв'язків, породжуваних спілкуванням і психологічними відносинами.

Для вивчення неформальної структури малої групи найчастіше використовують метод соціометрії, запропонований Д. Морено. Основними характеристиками неформальної структури малої групи, що виявляються за допомогою соціометрії, є:

- соціометричний статус членів групи, тобто положення, які вони займають у системі міжособистісних відносин і відхилень;

- характеристики взаємних переваг і відхилень;

- наявність мікрогруп, члени яких пов'язані відносинами взаємних переваг, і характер відносин між ними;

- відносне число взаємних переваг (соціометрична згуртованість групи).

Комунікативна структура малої групи – це сукупність зв'язків між індивідами. У цій структурі особливе значення мають:

- положення, що індивіди займають у системі комунікацій (доступ до одержання й передачі інформації, що циркулює у групі, обсяг інформації);

- спрямованість та інтенсивність комунікацій у групі.

У групах із централізованими комунікативними структурами комунікації здійснюються через одного індивіда, що займає центральну позицію. Це сприяє підвищенню керованості групи і більш швидкому вирішенню простих задач. Такі групи більш успішно вирішують складні й творчі задачі, у них вище задоволеність індивідів членством у групі.

Дата добавления: 2014-12-25