Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Український національно-визвольний рух в ХХ ст




Перші десятиліття ХХ ст. характеризуються посиленням українського національно-визвольного руху, збільшується кількість його учасників, що впливало на пробудження національної свідомості українців. Особливо на цей процес у Наддніпрянській Україні вплинула революція 1905–07 рр., подібно, як революційні події 1848–49 рр. на західноукраїнських землях. Тож, незважаючи на пореволюційні репресії, український визвольний рух перетворився на реальний фактор політичного життя в Російській імперії. У Західній Україні український визвольний рух також був великою силою, хоч і доводилося там протистояти не лише політиці Відня, але й імперським планам поляків.

Період Першої світової війни для українського визвольного руху був не з найлегших, адже на той час настала трагедія для українства. Українці, не маючи власної державності, будучи розділеними територіально, були змушені воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Більше того, окупаційні держави – Російська та Австро-Угорська імперії піддавали українців жорстоким репресіям. За цих умов стався розкол національного руху: одні підтримували у війні Росію, інші – Австро-Угорщину. Як східні, так і західні українці з метою вишколення власних військових кадрів пропонували цим державам створити українські військові частини. Режими цих держав розуміли загрозу від існування таких частин, тому російська влада відкинула такі ідеї цілковито, а австрійська вирішила створити один невеликий український загін – легіон Українських січових стрільців.

Національно-демократична революція в Україні 1917–
1920 рр.
Перша світова війна спричинила розвал Австро-Угорської та Російської імперій. На їхніх руїнах відроджуються дві українські держави – Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка, що невдовзі об’єдналися в одну. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилося в могутній вибух національно-визвольного руху 1917–20 рр. Український визвольний рух в той час став на новий етап свого розвитку – розпочався процес розбудови і захисту незалежної Української держави.

Відновлення Української держави відбувалося в складних умовах, у боротьбі з сусідніми країнами, що зазіхали на знищення її суверенітету. У результаті драматичних подій, за короткий історичний період української революції 1917-21 рр., в Україні тричі мінялася вища державна влада. Новостворена українська армія безперервно вела важкі бойові дії з арміями держав-агресорів. Український народ докладав неймовірні зусилля для збереження посталої держави, однак, агресивні дії сусідів – Росії, Польщі, Румунії, Угорщини, що одночасно нищили паростки української державності, призвели до усунення законного українського уряду від влади. Українці знову були змушені продовжувати боротьбу проти окупаційних режимів, які захопили українські землі.



Поразка національної революції 1917–20 рр. мала низку причин. Найвагомішою з них була та, що тодішні керманичі відмовилися з перших днів української революції розпочати курс на побудову Української держави, сподіваючись знайти якесь місце для української автономії в новій Росії; не здійснювали розбудови реальнодіючих державних адміністративних та силових структур; здійснювали протидії у створенні регулярної національної армії; відмовились залучати професіоналів в управлінський апарат з огляду на те, що вони не поділяли соціалістичних поглядів чи були вихідцями з нетрудових станів; не провели аграрної реформи. Згодом до цих проблем долучилися інші, однак, вони були наслідками попередніх, - це отаманщина, регіональна роз’єднаність, згубний вплив зовнішніх чинників тощо. Тобто, поразка була спричинена, перш за все, бездарною діяльністю діячів Центральної Ради у 1917 р., наслідки дій яких, не змогли виправити подальші лідери української революції [4, с. 155–156]; [9, с. 147].

Будучи в полоні соціалістичних ілюзій, керівники Центральної Ради не підтримували ідеї самостійності, а проголошення незалежності України вважали тимчасовим, вимушеним кроком на шляху до майбутньої федерації народів. Натомість ідеї федерації не домінували серед провідників інших визвольних рухів Центральної і Східної Європи, хоча вони теж були соціалістами. Зокрема, визвольні рухи Литви, Латвії та Естонії, які були майже тотожними за рівнем становлення з українським, зуміли домогтися незалежності через те, що з перших днів революції в Росії стали закладати основи власної незалежності [3, с. 10–12]. Зовнішній фактор – підтримка інших держав, почав ними використовуватися вже тоді, коли був сформований державний апарат. Тому вони могли чинити збройний опір і отримувати підтримку ззовні.

Незважаючи на поразку, Українська революція 1917–20-х рр. зробила колосальний вплив на подальшу визвольну боротьбу. Ще на політичній нараді 26 листопада 1919 р. С. Петлюра зазначав: „Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами... Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу... За час дволітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі” [22, с. 165].

Визвольна діяльність українців у 20–30-ті рр. ХХ ст.Після припинення збройних дій регулярної української армії на частині території України, захопленої більшовиками, продовжувалася партизанська війна, що тривала до кінця 1920-х рр. Учасниками її були переважно селяни, і хоч вона була масовою, однак носила розрізнений, локальний характер. Тому, незважаючи на те, що фактично вся окупована більшовиками територія України була охоплена партизанським рухом, цілковито визволити Україну від більшовиків повстанцям не вдалося. Радянській владі лише силою зброї, голодом 1921–22 рр., репресіями і розстрілами, вивозом у Сибір, НЕПом вдалося придушити рух опору [15, с. 437, 442]. Остаточно знищити визвольний рух на Наддніпрянщині комуністичній владі вдалося після знищення української еліти та активного селянства на початку 1930-х рр [20, с. 30]; [15, с. 458–460].

Активно розгорнувся рух спротиву українців на землях, що захопила новостворена у 1918 р. Польська держава, це в Галичині та на Волині. Обумовлено це було тим, що польська окупаційна влада була ліберальнішою за більшовицьку і український визвольний рух діяв не лише підпільно, а й легально. Легально існували українські партії, громадські організації, кооперативи. Найбільшою політичною партією було Українське національно-демократичне об’єднання, що мало значний вплив на українське громадянство. Завданням діяльності партії було відновлення Української держави засобами легальних парламентських методів боротьби.

Однак, репресії польської влади проти української спільноти породжували спротив українства, створення різноманітних підпільних організацій. У 1929 р. ряд підпільних націоналістичних організацій об’єдналися і створили Організацію українських націоналістів, що поставила собі за мету відновити Українську державу за допомогою всіх доступних методів. Керівником ОУН був полковник української армії Є. Коновалець. ОУН була найбільшою підпільною українською структурою, що мала домінуючий вплив на молодь. Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. З огляду на те, що політична ситуація в Польщі впродовж 1920–30 років була напруженою, це призвело до її ослаблення і швидкої загибелі.

На території Буковини і українських придунайських землях рух спротиву українців спрямовувався проти румунської окупаційної влади, що форсовано проводила асиміляційну політику. Тут також визвольна діяльність здійснювалася як легальними, так і підпільними методами, хоча вона не набрала таких масштабів, як у Галичині та Волині.

Українці, які попали під контроль Чехословаччини перебували в найбільш сприятливому політичному становищі. Позиція Праги була ліберальною щодо українців, тому український рух носив поміркований характер. Суспільно-політичною течією, що пропагувала ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, були народовці (українофіли). Їхня діяльність була спрямована на піднесення української національної свідомості серед мешканців Закарпаття.

Таким чином, у міжвоєнний період українські землі були роз’єднані між чотирма державами, що ускладнило для українського визвольного руху завдання визволити українські землі та створити Українську державу. Незважаючи на це, різні українські структури здійснювали діяльність у цьому напрямку. Однією з найдієвіших тодішніх організацій була ОУН, яка проводила визвольну боротьбу не лише на землях Західної України, але й робила намагання поширити її на Наддніпрянщину. Водночас, активно здійснювалася діяльність на міжнародній арені. ОУН, як структура поневоленого народу, який не мав сил для самостійного визволення, довелося шукати підтримку для визвольної боротьби в інших країн. З огляду на це, ОУН пробувала встановити відносини з урядами таких провідних держав: Великої Британії, Італії, Німеччини, США, Франції, Японії.

Різні країни вбачали власне вирішення українського питання, що являлося одним із дестабілізуючих чинників тодішнього політичного життя Європи [17, с. 111–119]. Велика Британія, Франція, частково США прагнули зберегти статус-кво або використати Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між СРСР та Німеччиною, тому не зважали на українців, як на самостійний політичний чинник. Німеччина була ревізіоністською країною, а тому прагнула використати в своїх інтересах визвольні рухи різних народів. Подібно ж Італія та Японія прагнули територіальних змін у світі. Через це ОУН налагодила відносини з державними і військовими структурами ревізіоністсь-ких країн. Зв’язки з Німеччиною пояснюються тим, що не було інших сил, які могли б надати українському визвольному руху підтримку в боротьбі з СРСР. Водночас у керівництва ОУН існували застереження щодо доброзичливості цих країн. Дозвіл Німеччини на окупацію Угорщиною Карпатської України та передача СРСР Галичини і Волині стали для ОУН наочним підтвердженням правильності власної позиції.

Розгортання масової національно-визвольної боротьби в 40–50 рр. ХХ ст.Всупереч несприятливим політичним обставинам українці використовували будь-які ситуації, щоб створити державу. Тож, коли розпалася Чехословаччина, постала Карпато-Українська держава. Допомогу в її творенні надали сотні українців, що масово приїжджали на Закарпаття з інших регіонів України, зокрема, члени ОУН. Молодій державі, яка ще не мала сформованої, добре озброєної та вишколеної армії довелося протистояти збройній інтервенції Угорщини. Незважаючи на явну перевагу агресора, захисники української самостійності показали героїчний опір. Проте, незважаючи на безкомпромісність боротьби, Угорщині вдалося окупувати Карпатську Україну. Карпатська Україна стала першою європейською державою, що вчинила збройний спротив країнам нацисько-фашистського блоку в Європі.

Виступаючи за зміну тогочасних державних кордонів, ОУН на початку Великої Вітчизняної війни підтримувала зв’язки зі спецслужбами Німеччини. При німецькій армії було сформовано дві українські військові частини – Нахтігаль і Роланд з членів ОУН-Б (ОУН у 1941 р. розпалась на дві організації ОУН на чолі з С. Бандерою та з А. Мельником). Водночас керівництво ОУН-Б проводило політику доконаних фактів. Після вступу німецьких військ в Україну 30 червня 1941 р. ОУН-Б ініціює Акт відновлення Української держави, творить уряд і місцеві адміністративні структури, міліцію та армію (подібні дії здійснювалися в Литві).

Німецька влада не очікувала таких рішучих дій від ОУН-Б, однак, виступила проти створення Української держави та розпочинає репресії. Арештовано прем’єр-міністра Я. Стецька, керівника ОУН С. Бандеру та проведено масові арешти активістів ОУН; заборонено створювати українські адміністративні установи. Тобто за допомогою політики доконаних фактів ОУН-Б виявила реальне ставлення нацистського керівництва до українського питання. Після цього ОУН-Б переходить до боротьби проти нацистської Німеччини, одночасно залишаючись на антирадянсь-ких позиціях.

Необхідно відзначити, що в тодішній час визвольну діяльність на українських землях проводила також ОУН-М, однак, на відміну від ОУН-Б, вона стояла на лояльних до Німеччини позиціях. З
1942 р. погляди провідних діячів цієї структури стали радикалізо-вуватись, відтак німецька влада розпочинає репресії і проти цієї організації. ОУН-М поступалася ОУН-Б своєю чисельністю та активністю. З огляду на це, вона мала менший вплив на українські національно-визвольні процеси. Інші українські структури не проявляли активності.

ОУН-Б за досить короткий термін поширила свою діяльність на всю територію України, наполегливо створювала свої осередки на східноукраїнських землях. Тобто, в організовану боротьбу за Українську державність включалися як західні, так і східні українці. Діяльність здійснювалася підпільними методами, перш за все, пропагандистською роботою серед населення по відродженню національної свідомості. У 1942 р. ОУН-Б створює партизанські військові загони, які організовуються в Українську Повстанську Армію. З метою уникнення отаманщини, яка була характерною в період Української революції 1917–20-рр., в УПА були влиті (добровільно або силою) військові загони ОУН-М та формування Т. Боровця „Поліська Січ”. Тереном діяльності УПА була Галичина (в т.ч. Перемишлянщина, Лемківщина), Волинь (в т.ч. Холмщина та Берестейщина), Буковина, Закарпаття, Право-бережна Україна (Житомирщина, Київщина, Черкащина та ін.). Головними командирами УПА спочатку був Д. Клячківський, з 1943 р. по 1950 р. Роман Шухевич, а в 1950–1954 рр. Василь Кук (Р. Шухевич в 1943–1950 рр., а В. Кук в 1950–1954 рр. також очолювали Провід ОУН-Б на українських землях).

ОУН-Б і УПА зі зброєю в руках боролися проти німецької влади та радянських партизан. Цілі райони Волині та Галичини опинилися під повним або частковим контролем УПА; створювалася нова українська підпільна адміністрація. Також утворився третій фронт з польським рухом опору, який виступав проти встановлення української влади на західноукраїнських етнічних землях. Це спричинило чисельні втрати двох визвольних рухів і страждання цивільного населення.

У 1944 р. з ініціативи ОУН-Б був створений підпільний уряд воюючої України – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), що мав репрезентувати український визвольний рух на міжнародній арені та координувати визвольну боротьбу на українських землях. Президентом УГВР було обрано наддніпрянця проф. К. Осьмака.

Після повернення радянської влади на територію України
ОУН-Б і УПА продовжували вести визвольну боротьбу. Керівництво українського визвольного руху реально оцінювало безперспективність власними силами здобути Українську державу, робилася ставка на можливість війни між західними демократіями і СРСР, зважаючи на ескалацію напруженості між ними. Через те, що конфлікт не виник одразу по закінченню війни з Німеччиною, керівництво руху спротиву почало зменшувати кількість повстанських загонів. Боротьба стала набирати рис збройного підпілля, де основне місце відводилося агітаційно-пропагандистській роботі. Відтак, у 1949 р. було демобілізовано УПА. Перед членами руху спротиву було поставлено завдання чинити опір радянській владі та готувати кадри і сили для слушного політичного моменту, коли можна буде підняти повстання проти радянської влади.

Радянський режим для ліквідації руху спротиву в Україні розпочинає проти нього тотальну війну: кинуто значні військові сили, здійснювались масові репресії й вивози до Сибіру учасників опору та його прихильників, проведено колективізацію, ліквідовано Українську греко-католицьку церкву тощо. До боротьби проти українського руху опору долучилася також комуністична влада Польщі, яка за допомогою депортації українців з власних етнічних земель, що увійшли в Польщу (акція „Вісла”), намагалася знищити самобутність українців. Ці дії комуністичної влади СРСР і Польщі призвели до розгрому українського збройного підпілля на початку 1950-х років. Потрібно відзначити, що Москві вдалося здолати організований спротив українців тільки після десятирічної кровопролитної боротьби, яку вів український народ своїми власними силами, не маючи жодної допомоги з боку інших країн.

Здолавши організований спротив визвольних структур на території України, радянський режим зіткнувся з масовим опором українців вивезених у концентраційні табори ГУЛАГу. Потрапивши за колючий дріт, українські патріоти, загартовані підпіллям і партизанською боротьбою, в місцях заслання згуртували на боротьбу проти свавілля табірної адміністрації не лише українців, а й представників інших народів. Українські борці, на відміну від пересічного жителя СРСР, завдяки участі у збройній боротьбі мали активну громадянську позицію, були свідомі своїх прав, і, що найважливіше, були готовими ці права відстоювати і захищати. Із середини 40-х до середини 50-х рр. у системі ГУЛАГу відбулося майже півсотні повстань.

Ця боротьба, яку розпочали українські патріоти, не була марною. Вона привела до пробудження людської гідності в інших ув’язнених, був ліквідований терор карних злочинців над політичними в’язнями, було задоволено багато вимог в’язнів. Найголовніше те, що боротьба в’язнів спричинила кризу системи трудових таборів [27, с. 24].

Український визвольний рух 1940–1950-х рр. носив народний характер. Формування руху відбувалося за надзвичайно складних умов, йому доводилося самостійно протистояти водночас кільком могутнім іноземним силам. Незважаючи на те, що рух опору зазнав поразки, його боротьба не була марною. Адже народ, який не бореться за своє політичне, культурне, моральне і фізичне визволення, його ніколи не матиме і втратить себе як спільноту, як цілісність для історії і власної долі. Безпосередньо в ході боротьби у Західній Україні не було допущено голодомору, від нього була порятована значна частина голодуючого населення Східної України. Сповільнилась русифікація і радянізація. Радянська влада змушена була зберігати показову видимість українського політичного і культурного життя.

Дисидентський рух середини 1950–початку 1980-х рр. Незважаючи на знищення радянським тоталітаризмом українського збройного підпілля ОУН-Б та УПА, український національно-визвольний рух продовжував діяти. У середині 50-х–на початку
60-х рр. зароджується нове його вираження, що отримало назву – дисидентський рух, який діяв до кінця 1980-х рр. Свою діяльність рух здійснював мирними, ненасильницькими методами, за допомогою направлення петицій, протестів, організації страйків, демонстрацій, поширення самвидаву тощо. Свої зусилля дисиденти спрямовували на захист прав людини, захист прав інших народів СРСР, боротьбу проти русифікації, за свободу віросповідання, національне відродження, незалежність України. Члени руху здійснювали діяльність як без організаційного оформлення, так і в складі певних структур (спілок, комітетів, об’єднань, гуртків), що діяли легально або підпільно. Зокрема, Українська робітничо-селянська спілка, Об’єднана партія визволення України, Український комітет, Український національний фронт. Дисидентство було загальноукраїнським явищем і виявлялося в усіх регіонах України; в дисидентському русі брали участь різні соціальні прошарки – інтелігенція, студенти, робітники та ін.

Важливим етапом діяльності було створення Української гельсінської групи в листопаді 1976 р., покликаної сприяти виконанню підписаної радянським керівництвом Гельсинської угоди щодо прав людини. Ця організація відзначалася сформо-ваною організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У 1976–79 рр. до групи вступило 39 осіб - це О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Стус, М. Руденко, О. Тихий та ін.

Радянська влада не очікувала зростання опозиційних настроїв серед українства та й інших народів, однак, це не вплинуло на розгортання репресій проти дисидентського руху. Перші арешти діячів визвольного руху відбулися на початку 60-х рр. За грати потрапили Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун. Усім вільнодумцям інкримінувалася „антирадянська націоналістична діяльність”. У серпні–вересні 1965 р. арештовано близько 20 осіб. Серед них – літературний критик І. Світличний, історик В. Мороз, художник П. Заливаха та ін. Третя велика хвиля масових ув’язнень провідних діячів національно-культурного відродження пройшла в 1972–
73 рр. У подальшому арешти продовжували тривати, зокрема, в 1977–1980 роках за грати було кинуто діячів Української Гельсинської Групи. Поряд з арештами, радянська влада використовувала й інші репресивні методи, такі як: звільнення із займаної посади, виключення з навчальних закладів, цькування в пресі та на засіданнях різних професійних організацій, заборонялося друкувати твори опозиційних авторів та ін.

Українському дисидентському рухові не вдалося згуртувати під свої прапори значну кількість населення. За умов жорстокого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисленної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їхня діяльність стала основою і поштовхом подальшої української національно-визвольної боротьби кінця 80 – початку 90-х рр.

Український національно-визвольний рух кінця 80–поч. 90-х рр. ХХ ст. Відновлення незалежності України. Період горбачовської „перебудови” посприяв піднесенню українського національно-визвольного руху. У цей час було звільнено з ув’язнення політичних в’язнів, що позитивно вплинуло на активізацію руху. Почали друкуватися документи, мемуари і художні твори, які викривали сталінські репресії, розкривалися „білі плями” нашої історії. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки історії України безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху.

В Україні почали з’являтися різноманітні групи і організації, спектр діяльності яких був різноманітний, однак, основним їхнім завданням було пропагувати і домагатися права українців на вільне самовираження. Так, у Києві виникає Український культуро-логічний клуб, у Львові – Товариство Лева, при Київському університеті імені Т. Шевченка виникла студентська організація – „Громада”, на основі Української гельсинської групи сформувалася всеукраїнська організація – Українська гельсинська група, Товариство української мови імені Т. Шевченка та ін. З появою опозиційних до режиму структур з’являється мережа опозиційних видань, що починає впливати на громадську думку і рівень національної свідомості.

У національно-визвольну діяльність став включатися великий відсоток українських мешканців. З осені 1988 р. в Україні починають відбуватися масові мітинги, які стали потужним методом впливу на владний режим. Восени 1989 р. створилася масова громадська організація – Народний рух України, що об’єднала і згуртувала різноманітні групи і організації навколо ідеї українського суверенітету. Тим самим „керівна і спрямовуюча сила” СРСР в Україні була поставлена перед фактом існування поважної організованої політичної сили, з якою потрібно рахуватися.

Розгортання визвольного руху не проходило без серйозного тиску влади на його діяльність. Спектр вживання репресивних засобів був дуже широким – від відмови надати приміщення для літературних вечорів та зустрічей аж до побиття та короткотривалих арештів найактивніших членів або ж звільнення їх з місць праці чи навчання. Найпоширенішим засобом була офіційна кампанія у газетах, радіо, телебаченні з метою очорнення найактивніших опозиціонерів. Однак те, що принципово відрізняло кінець 1980-х від кінця 1960-х – початку 1980-х років, – це факт, що карні органи не вдавалися до нової хвилі масових арештів й ув’язнень.

Сильним поштовхом для поширення серед української громадськості визвольних позицій стали вибори до Верховної Ради СРСР (березень 1989 р.) та Верховної Ради УРСР (березень 1990 р.). На цих перших напіввільних виборах кандидатами в депутати були представники опозиції. Комуністична партія хоча й здобула перемогу на них завдяки виборчим зловживанням та монопольному контролю над державними засобами масової інформації, однак, представники опозиції пройшли в обидва парламенти. Крім того, Компартія втратила великі міста та зазнала нещадної поразки в Галичині. З огляду на це, у Львові та в усіх населених пунктах Галичини був вивішений синьо-жовтий прапор. Національний прапор також був піднятий над будинком Київської міської ради. У Верховній раді утворилася опозиційна до влади група – „Народна Рада” (голова – І. Юхновський, чисельність 115–133 особи). Інтереси влади виражало об’єднання депутатів-комуністів, так звана „група 239”, лідером якої був О. Мороз.

Хоча „Народна Рада” становила меншість, їй не рідко вдавалося проводити свої рішення; „група 239” не відчувала себе цілком певно як перед лицем постійного тиску з низу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках. За таких обставин „Народна Рада” домоглася прийняття доленосних для України законопроектів, „Декларації про державний суверенітет України”, про повернення всіх солдат-українців до України тощо.

Паралельно з парламентською боротьбою опозиції розпо-чалося формування політичних партій „знизу”. Впродовж 1990–1991 рр. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак, їхній вплив на політичне життя був незначним.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної свідомості населення України. У різних організованих опозицією акціях брали участь сотні тисяч українських мешканців. Зокрема, в „живому ланцюгу” між Львовом і Києвом організованому РУХом 21 січня 1990 р. в річницю Акту злуки УНР і ЗУНР. Масовим був страйк-голодування студентів 2-16 жовтня 1990 р., який був підтриманий також масовими демонстраціями різних верств населення. Подібного масштабу відбувалися й інші акції.

Пізньою осінню 1990 р. Україну, як і весь Союз, захлиснула відворотна антиреформаторська акція, спрямована проти національно-визвольних рухів республік СРСР. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій і прийняття рішень у парламенті. На вулиці були виведені військово-міліцейські патрулі. Почалися різноманітні провокації проти діячів визвольного руху. У Вільнюсі і Ризі комуністична влада застосувала військову силу для протидії сепаратистським настроям. В орбіті наступу влади на визвольні рухи в різних республіках СРСР відбувся всесоюзний референдум
17 березня 1991 р. щодо майбутнього Союзу. Керівних діячів комуністичної влади не задовольнили його оптимістичні результати, тому вони задля збереження існуючої тоталітарної системи здійснили спробу повернутися до політики насильства і терору.

З цією метою 19-21 серпня 1991 р. група найвищих керівних осіб СРСР (виконуючий обов’язки президента СРСР, прем’єр-міністр, голова КДБ, міністр внутрішніх справ, міністр оборони
та ін.) здійснили спробу державного перевороту. Однак, вона виявилася надто пізньою: якщо у попередні десятиліття для подолання реформаторських настроїв досить було „верхівкового перевороту” чи заарештування декількох сотень опозиціонерів, то у серпні 1991 р. путчистам довелося мати справу з сотнями тисяч людей, які вийшли на вулиці у Москві та інших містах. Тож путч зазнав краху.

Комуністична партія України підтримала путчистів, контрольовані її представниками облвиконкоми (Дніпропетровсь-кий, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали владу путчистів, причому не під тиском, а за ідейними переконаннями [10, с. 404; 16, с. 606]. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук намагався зберігати очікувальну позицію. Президія Верховної Ради, яку він очолював, більшість якої становили діячі Компартії, незважаючи на наполягання членів Народної Ради, навіть не висловили підтримки президентові Росії, який мужньо протистояв путчу. Однак, опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Обласні ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей прийняли рішення про недійсність указів путчистів на території їхніх областей. Розпочалася підготовка до всеукраїнського страйку.

Українські національно-визвольні сили перейшли в наступ по всій Україні. Результатом чого стало прийняття Президією Верховної Ради України заяви, що постанови заколотників є не правосильними на території України. А 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про відновлення незалежності Української держави. Здійснено й інші заходи щодо захисту суверенітету України, тобто створення українських державних адміністративної і військової структур тощо. Першого грудня 1991 р. 90,3% українсь-ких громадян підтримали ідею незалежності України. Того ж дня було обрано і Президента України, яким став Л. Кравчук. Таким чином, на рубежі ХХ–ХХІ ст. було досягнуто мети українського національно-визвольного руху – відновлено політичну і державну незалежність України.

Помаранчева революція. На жаль, з відновленням незалежності в Україні процес побудови демократичної національної держави не набув послідовного характеру. Колишня колоніальна еліта, зберігшись при владі, спрямувала зусилля на гальмування українського національного відродження і державотворення, намагаючись зберегти колишні імперсько-радянські традиції. Влада відверто порушувала права громадян, принципи демократії, вільної економічної діяльності, відновилася русифікація, становище етнічних українців, по суті, зводилося до рівня національної меншини (і це в національній державі!).

У зв’язку із закінченням другого терміну президенства Л. Кучми, кандидатом на цю посаду влада визначила прем’єр-міністра В.Януковича. Кандидатом на пост президента від опозиції став В. Ющенко, який, на той час мав значну підтримку українського суспільства.

На жаль, виборча президентська кампанія 2004 р. проводилася з грубими порушеннями законодавства. Були спроби фальсифікації результатів виборів та затягувався підрахунок голосів першого туру голосування, переможцем якого став опозиційний кандидат – В. Ющенко, випередивши, за офіційними даними, провладного кандидата на декілька відсотків. Не вдалося уникнути фальсифікацій та порушень законодавства і в другому турі виборів, офіційну перемогу в якому здобув провладний кандидат. Опозиція відреагувала на такий результат виборів заявою, що вибори виграв їхній кандидат. Такої ж думки були і виборці, які підтримували опозиційного кандидата В. Ющенка. Вони виступили проти фальсифікацій результатів виборів.

Одразу на другий день після другого туру виборів розпочалися протестні акції на Майдані Незалежності, на Хрещатику був встановлений наметовий табір. Досить швидко чисельність учасників досягла декілька сот тисяч осіб. Опозиція розпочала блокувати урядові будинки – Адміністрацію Президента, будинок Кабінету Міністрів. Протестні дії швидко поширилися по всій території України. Місцеві ради депутатів різних рівнів з багатьох міст і регіонів України заявили про визнання Президентом України Віктора Ющенка. На бік опозиції почали переходити міліція, армія, служба безпеки. Владний режим не очікував такого розвитку подій, був паралізований, хоча виношував ідею застосувати зброю проти протестуючих. Однак, розмах революційних дій суспільства і тиск міжнародної спільноти заставили його відмовитися від будь-яких силових задумів розв’язання проблеми.

У тій ситуації Верховна Рада і Верховний суд визнали другий тур виборів фальсифікованим. Було вирішено провести переголо-сування, в результаті якого більшість українців вибрали Президентом України В. Ющенка. Невдовзі його обрання було визнано законним Верховним судом і він у кінці січня 2005 р. приступив до виконання обов’язків Президента України.

Всі ці події, пов’язані з відстоюванням права українців на свободу, демократію і вільний розвиток, увійшли в історію під назвою Помаранчева революція. Ця революція для України і українського суспільства стала завершальним етапом революційних подій кінця 1980 -х – початку 1990-х років. На відміну від інших країн Східної та Південно-Східної Європи лише в цей час в Україні від влади було усунуто колишню радянську номенклатуру. Тобто, лише після помаранчевої революції, існуюча форма державності стала наповнюватися українським змістом.

Український національно-визвольний рух являється одним з найгероїчніших та найінтенсивніших рухів світової історії. Українській спільноті довелося скласти багато жертв, вести довготривалу боротьбу із завойовниками української землі, що дало можливість їй вижити, незважаючи на військову могутність та антиукраїнську асиміляційну політику різних окупаційних режимів і врешті решт здобути вимріяну і виборену незалежність – відновити Українську державу.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття національно-визвольний рух. Які особливості українського національно-визвольного руху.

2. Назвіть причини та наслідки Української національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.

3. Чому події середини ХVІІ ст. сучасна концепція історії України кваліфікує як революція?

4. Які особливості українського національного руху в ХІХ ст.?

5. Поясніть причини поразки української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Уроки революції.

6. Які особливості українського національно-визвольного руху в другій половині ХХ ст.?

7. Дисидентський рух в Україні, його сутність та наслідки.

8. Причини, рушійні сили та наслідки Помаранчевої революції.

 





Дата добавления: 2014-12-25; Просмотров: 1374; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.159.90.0
Генерация страницы за: 0.18 сек.