IV. ЗАЛІССЯ 4 страница

1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча й спорiднених, але вiдмiнних народiв”.67

Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.

Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування замiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я”.68 Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi — Вiсли, на пiвночi — Балтiї, а на сходi — Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня”.69

Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств”.70

Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни — братнi, єдинокровнi народи, якi походять вiд спiльного кореня — “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску — Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо. “Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. “Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна”.71 Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу”.72 Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією — об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)”.73

Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос — “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” — зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу”.74

На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.

Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав як спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” — майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше — російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше — відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)”.75

Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi — невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї”.76 Взагалі певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю, оте голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), — усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля”.77 Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей”.78 Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки — котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом — усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт — у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції в СНД” тощо”.79 Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.

Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов80 і О. Дугін.81 Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка “Україна: шлях до себе”,82 в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Грушевський М. Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного словянства // Сборник статей по славяноведению.— СПб., 1904.— Т. 1.

[2] Новицький В. Iсторична праця О. Є. Преснякова i розмежування великоруської та української iсторiографiї // Україна.— 1930.— Берез.-квiт.— С. 61.

[3] Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть.— 1996.— № 2.— С. 2.

[4] Милюков П. Н. Главные течения русской исторической мысли.— М., 1913.— С. 177.

[5] Оглоблин О. Московська теорiя III Риму в XVI–XVII стол.— Мюнхен, 1951.— С. 32, 33.

[6] Грицак Я. Й. Нарис iсторiї України: формування модерної української нацiї XIX–XX ст.— К.: Генеза, 1996.— С. 56.

[7] Полонська-Василенко Н. Двi концепцiї iсторiї України i Росiї.— Мюнхен, 1964.— С. 24.

[8] Дорошенко Д. Огляд української iсторiографiї.— Прага, 1923.— С. 187.

[9] Алпатов М. А. Русская историческая мысль и Западная Европа (XVIII – первая половина XIX в.).— М.: Наука, 1958.— С. 178.

[10] Оглоблин О. Проблема схеми iсторiї України 19–20 столiття // Український iсторик.— 1971.— № 1/2.— С. 5.

[11] Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть.— 1996.— № 2.— С. 2.

[12] Дякин В. Национальный вопрос во внутренней политике царизма (XIX в.) // Вопросы истории.— 1995.— № 9.— С. 135.

[13] Грушевський М. Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного словянства.— СПб., 1904.— С. 6 (окрема вiдбитка).

[14] Там само.— С. 3.

[15] Там само.— С. 2.

[16] Домбровський О. Ранньоiсторичнi передумови постання Київської Русi // Український iсторик.— 1977.— № 1/2.— С. 34.

[17] Залiзняк Л. Чи справдi був старшим “старший брат”? або Етнiчнi процеси в Київськiй Русi щодо походження українцiв, бiлорусiв та росiян // Берегиня.— 1997.— Ч. 3/4.— С. 58.

[18] Солженицын А. Россия в обвале.— М.: Русский путь, 1998.— С. 110.

[19] Пресняков О. Е. Образование великорусского государства.— Пг., 1918.— С. 2.

[20] Бадзьо Ю. Знищення i русифiкацiя української iсторичної науки в совєтськiй Українi: Вiдкритий лист до росiйських та українських iсторикiв // Український iсторик.— 1981.— № 1/4.— С. 86.

[21] Крупницький Б. Теорiя III Риму i шляхи росiйської iсторiографiї.— Мюнхен, 1952.— С. 12.

[22] Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография.— К., 1989.— С. 450.

[23] Гердер Иоганн Готфрид. Избранные сочинения.— М.; Л.: Гослитиз дат, 1959.— С. 324.

[24] Mickiewicz A. Wyklady o literaturze slowianskiej.— Lw?w, 1900.— T. 1.— S. 30.

[25] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— СПб.: Изд-во Алетейя, 2000.— С. 72–73.

[26] Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография.— К., 1989.— С. 447.

[27] Сидоров А. А. Инородческий вопрос и идея федерализма в России.— М., 1912.— С. 25.

[28] Прiцак О. Iсторiософiя Михайла Грушевського // Грушевський М. Iсторiя України-Руси: У 11 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. 1.— С. XL.

[29] Пеленський О. Українська пісня в світі.— Львів, 1933.— С. 7.

[30] Толочко А. Химера “Киевской Руси” // Родина.— 1999.— № 8.— С. 29.

[31] Степовичка Л. Усмiх бiлого янгола // Дзвiн.— 2000.— № 3.— C. 96.

[32] Погодин М. П. Исследования, замечания и лекции по русской истории.— М., 1856.— Т. 7.— С. 425—428.

[33] Сахаров А. М. Историография истории СССР.— М.: Высшая школа, 1978.— С. 105.

[34] Ольхiвський Б. Вiльний нарiд.— Варшава, 1937.— С. 19.

[35] Погодин М. Ответ на филологические письма М. А. Максимовича // Русская беседа.— 1856.— Кн. 4.— С. 124.

[36] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— СПб.: Алетейя, 2000.— С. 70.

[37] Погодин М. П. Польский вопрос. Собрание рассуждений, записок и замечаний.— М., 1867.— С. 97.

[38] Ждан М. Княжа доба iсторiї України в iнтерпретацiї радянських iсторикiв // Український iсторик.— 1977.— № 1/2.— С. 37.

[39] Шахматов А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем.— Пг., 1916.— Т. 2.— C. 588.

[40] Брайчевський М. Ю. Походження Русi.— К.: Наук. думка, 1968.— С. 189.

[41] Каргалов В. В. Последствия монголо-татарского нашествия XIII в. для сельских местностей Северо-Восточной Руси // Вопросы истории.— 1965.— № 3.— С. 58.

[42] Дорошенко Д. I. Нарис iсторiї України.— Львiв: Свiт, 1991.— С. 69.

[43] Дашкевич Я. Українська iсторична традицiя: нацiя i держава // Український час.— 1997.— № 1.— C. 7.

[44] Сергеев А. Изгнание бесов // Новый мир.— 1994.— № 6.— C. 101.

[45] Борисенок Ю. Большая прогулка // Родина.— 1996.— № 6.— C. 31.

[46] Покровский М. Н. Историческая наука и борьба классов.— М.; Л., 1933.— Вып. I.— С. 29.

[47] Сталин И., Жданов А., Киров С. Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР” // Пропаганда и агитация в решениях и документах ВКП(б).— М., 1947.— С. 321–323.

[48] Iсаєвич Я. Проблема походження українського народу: iсторiографiчний i полiтичний аспект // Україна: Культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть.— 1995.— Вип. 2.— С. 6.

[49] Єфіменко Г. Г. Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932–1938) // Український історик.— 2000.— № 4.— С. 44.

[50] Свак Д. О некоторых методологических проблемах синтеза в “Истории России” // Отечественная история.— 1998.— № 6.— C. 91.

[51] За глубокое научное изучение истории украинского народа // Вопросы истории.— 1955.— № 7.— C. 3.

[52] Брайчевський М. Працюю незалежно вiд перспективи публiкацiї // Хронiка 2000.— Вип. 17/18.— С. 369.

[53] Радзинский Э. Сталин.— М., 1997.— С. 455.

[54] Борисенок Ю. Большая прогулка // Родина.— 1996.— № 6.— С. 29.

[55] Толочко О. Два світи, два способи дискурсу // Український гуманітарний огляд.— 1999.— Вип. 1: Критика.— С. 148.

[56] Баран В. Д. Давнi слов’яни.— К.: Альтернативи, 1998.— С. 145.

[57] Дашкевич Я. Нацiональна самосвiдомiсть українцiв на зламi XVI—XVII ст. // Сучаснiсть.— 1992.— № 3.— С. 68.

[58] Чигирин А. Украинский вопрос.— Париж, 1937.— С. 5.

[59] Тараненко О. О. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних і політико-ідеологічних проблем // Мовознавство.— 1993.— № 2.— С. 36.

[60] Курiнний П. Совєтськi концепцiї походження великоруської народности та “руської” нацiї // Науковi записки УВУ.— 1963.— Ч. 7.— С. 186.

[61] Дашкевич Я. Українська iсторична традицiя: нацiя i держава // Український час.— 1997.— № 1.— Ч. 7.

[62] Панкратова А. Насущные вопросы советской исторической науки // Коммунист.— 1953.— № 6.— С. 63.

[63] Очерки истории СССР / Под ред. акад. Б. Д. Грекова.— М.: Изд-во АН СССР, 1953.— С. 252.

[64] Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох схiднослов’янських нацiй // ЗНТШ.— 1964.— С. 127.

[65] Бадзьо Ю. Знищення i русифiкацiя української історичної науки в совєтськiй Українi: Вiдкритий лист до росiйських та українських iсторикiв // Український iсторик.— 1981.— № 1—4.— С. 93.

[66] Баран В. Д. Давнi слов’яни.— К.: Альтернативи, 1998.— С. 163.

[67] Вопросы истории.— 1951.— № 5.— С. 138.

[68] Флоря Б. О. О некоторых особенностях развития этнического самосознания восточных славян в эпоху средневековья – раннего нового времени // Россия — Украина: история взаимоотношений.— М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997.— С. 10.

[69] Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть.— 1996.— № 2.— С. 13.

[70] Брайчевський М. Ю. Походження Русi.— К.: Наук. думка, 1968.— С. 190.

[71] Iсаєвич Я. Проблема походження українського народу: iсторiографiчний i полiтичний аспект // Україна: Культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть.— 1995.— Вип. 2.— С. 6.

[72] Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть.— 1996.— № 2.— С. 3.

[73] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 200.

[74] Бадзьо Ю. Знищення i русифiкацiя української історичної науки в совєтськiй Українi: Вiдкритий лист до росiйських та українських iсторикiв // Український iсторик.— 1981.— № 1—4.— С. 87.

[75] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 200.

[76] Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть.— 1996.— № 2.— С. 10.

[77] Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть).— Львів, 1999.— С. 479.

[78] Ленин В. И. Сочинения.— М.: Партиздат, 1937.— Т. XVI.— С. 686.

[79] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 200.

[80] Самуйлов С. М. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины // США: Экономика, политика, идеология.— 1997.— № 3.

[81] Дугин А. Г. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством.— 3-е изд., доп.— М.: АРКТОГЕЯ-центр, 1999.— 928 с.

[82] Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе (Проблеми суспільної трансформації).— К.: Видавничий центр “ДрУк”, 1999.— 447 с.

Дата добавления: 2014-12-26