XVIII. Історична необхідність 2 страница

Взагалі українство в Росії було приречене на знищення. “Може, ніколи не було так грізно поставлене питання: чи жити, чи загинути нашій нації? — як тоді”, — писав Франко.50 Російська імперія насильством і брехнею будувала вавилонську вежу, порушуючи закони, встановлені Богом, зокрема, закон множинності мов або, ширше — закон необхідної різноманітності. У Біблії (книга Естер, 1.22) написано: “І порозсилав він листи до всіх царських округ, до кожної округи — письмом її, і до кожного народу — мовою його, щоб кожен чоловік був паном у домі своєму, і говорив про це мовою свого народу”.

У Росії протягом трьох сторіч вийшла низка указів і циркулярів спрямованих проти української мови, яку в кінці XIX ст. називали “наречієм пастухоф і свінопасоф”. Ще Петро I в 1720 р. заборонив книгодрукування українською мовою. Цього року Петро I видав указ, щоб “вновь книгъ никакихъ, кроме церковныхъ прежнихъ изданий, не печатать; а оныя церковныя старыя книги съ такими же церковными книгами исправливать прежде печати съ теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особого наречия въ нихъ не было”.51 Катерина II заборонила викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. У 1769 р. появився Указ Синоду Російської церкви про вилучення у населення українських букварів. Пізніше появилися згадувані вже Валуєвський циркуляр та Емський указ. У 1908 р. Указ сенату Російської імперії визнав україномовну культурну та освітню діяльність шкідливою. “Сама думка про існування української мови завсігди відбирала солодкий сон росіянам. Кожний прояв національної свідомості й руху на Вкраїні вважався злочином проти російської державності, який від Петра Першого аж до останнього Романова кваліфікувався “сепаратизмом”.52 У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення “українізації”. Потім було положення про облудний вільний “вибір мови” навчання; Постанова ЦК КПУ та Верховної Ради УРСР (1958 р.) про недоцільність викладання українською мовою у вищих навчальних закладах. У 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову про посилення викладання російської мови та літератури. У 1983 р. вийшла горезвісна Постанова ЦК КПРС про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати на 15% вчителям російської мови. Видно згадали, що до 1917 року чиновникам в Україні (на Правобережжі) платили 50% надбавки до заробітної плати за “обрусєніє края”. Черговий Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”, а Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавалося статус офіційної. Таким чином був підготовлений грунт для повної асиміляції української людності. “Асиміляція розпочинається з адаптації підкореного населення до культури завойовників, здійснюється через засвоєння їх мови як засобу спілкування з офіційною владою і завершується через два-три покоління (що виросли в умовах чужоземного панування) переходом на мову завойовників, а тим самим — і зміною колишньої етнічної самосвідомості. Збереження окремих рис в одязі, побуті, звичаях не мають принципового значення; вони втрачають роль усвідомлених символів — ознак етнічної приналежності”.53

Політика етноциду в царській Росії проводилась під акомпанемент розгнузданих цькувань і наклепів з боку преси усіх напрямків, від “Вестника Европы”, “Киевлянина”, “Русского вестника” до “Голоса”. Найагресивніші нападки лунали зі сторінок “Киевлянина”, який виходив з таким етнонімічним епіграфом: “Это край русский, русский, русский!” Чорносотенний “Киевлянин” постійно вдавався до глузливого пародіювання української мови, що, до речі, практикують в Росії донині. “Ударним” прикладом незграбності української мови став приписуваний М. П. Старицькому переклад знаменитого гамлетівського запитання у такому звучанні: “Бути чи не бути, ось-то заковика”. Насправді переклад звучав: “Жити чи не жити? Ось в чім річ”.54

Укладач українофобського збірника, що недавно вийшов у Москві, якийсь Смолін цілий розділ так і назвав: “Буты чы не буты? — ось-то заковыка, или Об “украінськом” языке”. Далі Смолін злобно повторює стару вигадку і стверджує, що саме таким є у перекладі М. Старицького гамлетівське питання “на “незалежной”, “отрубной” “украінськой мове”.55 Можна б тут відповісти шовіністичним насмішкам з української мови, що, за даними лінгвістики, чужі слова церковнослов’янського (тобто староболгарського) походження “в російській мові складають чи не половину всього словникового запасу”.56 Правду кажуть, що чужа мова завжди смішна, а своя — завжди прекрасна.

Цілі генерації московських публіцистів і науковців працювали над видумуванням доказів того, що терміни “Україна”, “українець” є штучними новоутвореннями, наслідком зовнішньої (німецької, австрійської, польської, ватиканської і т. ін.) інтриги: взагалі термін цей зображували ненависним для Москви. “Ясный смысл слова украина начал постепенно затемняться злостной пропагандой украинского сепаратизма и только в первой четверти 20-го столетия вошел в употребление в нынешнем смысле в некотором, очень узком круге русского общества, когда пропаганда начала проявляться в открытой и агрессивной форме, при широкой материальной поддержке австрийского, польского и германского империализма”.57 Новий етнонім викликав багато палких і злобних заперечень з боку тих, хто вороже ставився до ідеї національного розвитку українського племені.58 “Такі терміни, як “український народ”, “українська мова”, повинні бути визнані самовільними і невизначеними, позбавленими будь-якого етнографічного змісту” — писав відомий українофоб професор Київського університету Флоринський.59 Заради справедливості треба сказати, що політику брутальної асиміляції із забороною вживання терміну “Україна”, з утисками українського друкованого слова і самої мови, проводили також угорські, польські та румунські окупанти в XIX і в XX сторіччях. Відбувався цей етноцидний процес при радісному схваленні суспільно-громадської думки поневолювачів. Така історична правда.

“Чи є на світі хоч один нарід, щоб на його національне ім’я так нападали, бештали, перекручували, висміювали його, як наше ім’я. Називають його “уродлівим”, “безобразним”, вигаданим злочинцями і т. д., нічого не вартим, баламутним, осоружним… Навіть радять писати його в лапках”.60

Взагалі, звісно ж бо, російська демократія закінчується там, де починається “украинский вопрос”. Наведемо промовистий приклад. Один з вождів декабристів полковник Пестель, який виступав за збройне повалення царату, скасування кріпацтва і встановлення республіканського ладу, водночас категорично не визнавав право українського (та білоруського) народів на самовизначення. Як ідеолог декабристів Пестель був автором програми “Русская Правда”, де вимагав знищити назви (етноніми) окремих народів і злити їх в спільній назві “русскіє”. “А посему и постановляется правилом, чтобы всех жителей, населяющих губернии Витебскую, Могилевскую, Черниговскую, Полтавскую, Курскую, Харьковскую, Киевскую, Подольскую и Волынскую истинными россиянами почитать и от сих последних никакими особыми названиями не отделять”.61

У подібному ж дусі висловлювався впливовий реакційний журналіст Катков:

“Польська революція є нічим в порівнянні з національно-літературним рухом в Малоросії. З вибухом польської революції Росія в найгіршому випадку може втратити одну провінцію, але, як цей національний і літературний рух в Малоросії виграє, він поцілить у саме серце Росії, тому сепаратистські домагання українофілів мусять бути знищені”. Застосовуючи нечувані в цивілізованому світі денаціоналізаторські заходи, Російська імперія як абсолютна євроазійська деспотія, показала себе найбільшим і найтривалішим ворогом українського народу.

“Вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя сліду її, щоб навіть імени її не лишилось.

І, здавалось, така політика мала успіх. Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, зтероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, злилось, асимілювалось і стало “руським”. Інтелігенція мусіла замерти, коли було знищено всі джерела її походження: школу, українську мову в урядуванню, літературу. Лишився сам народ, без панства, без літератури, без школи, безграмотний, знесилений, оплутаний законами й державним апаратом визиску. Він уже забув свою історію, свою колишню боротьбу за соціяльне й національне визволення з-під польсько-московської шляхти, свої великі установи (як наприклад, республіку Січи Запорожської, свій колишній високий стан культурности, свою науку й школу, які були зразком і вчителем напівазіатської Москви; він навіть ім’я своє забув і покірно, тупо одгукувався на те ім’я, яким кликав його пан”.62

До якого стану втрати національної свідомості, під царською кормигою дійшов народ, показує П. Куліш. “Малоросійські простолюдини на питання: “Звідки ви?” будуть відповідати: “Із такої-то губернії”, але на питання: “Хто ви? Який народ?” не знайдуть іншої відповіді, як тільки: “Люде, так собі народ та й годі”. “Ви русскіє?” — “Ні”. — “Хохли?” — “Якії ж ми хохли?” (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — “Малоросіяни?” — “Що то за малоросіяне? Нам його й вимовить трудно”. (Малоросіянин — слово книжне, і вони його не знають). Словом земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами і чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені”.63

Незважаючи на шалені та систематичні утиски, в другій половині XIX ст. українофільський рух не те що не упав, але розрісся і набрав сили. Власне, Емський указ 1876 року “штовхнув українську літературу на ширші політичні води. Контакти з Галичиною стали практичним гарантом цього процесу”.64

Ми вже згадували Каткова, що подав причини ворожого наставлення Росії до нібито братнього народу. Вкажемо ще на деякі аргументи великодержавних шовіністів.

Для боротьби з поширенням етноніму “українець”, в Києві, за почином редактора чорносотенної газети “Киевлянин” професора Д. Піхна, створюється “Клуб русских националистов”. Клуб створили, як вони писали: “щоби відстоювати російську ідею на “юго-западе России” від єврейських та українських “козней и натисков”.65 Російські великодержавні ідеологи затратили чимало зусиль, щоб не дати українцям перейти на новий етнонім.

У доповіді на зборах “Клуба русских националистов в Киеве” зміна етноніму приписувалася особисто М. Грушевському, який “відкинув усякі хитання стосовно назв, що історично утворилися для різних частин західної і південної Русі: Угорська Русь, Буковина, Галіція або Червона Русь, Холмщина, Підляшшя, Чорна Русь, Волинь, Поділля, Київська Україна, Лівобережна Малоросія, Слобідська Україна, Кубань, Чорномор’я; він відкинув їх всіх і замінив одним, найбільш непридатним: “Україна”.66 Інший автор, теж член “Клуба русских националистов в Киеве” доводив непридатність терміну “Україна” в такий спосіб: “Етнографічний термін “українці”, за відсутністю самого об’єкта, тобто, етнографічно окремого народу, не має рації існувати, а означення території іменем “України” втратило свою першопочаткову адміністративну потребу, а тому сам термін є безкорисним, подібно до назв “Священна Римська імперія” або “Московське государство”.67 Російський публіцист Меньшіков у газеті “Новое время” (26 лютого 1911 р.) обурено горланив: “Найбільш затяті малороси відмовляються від історичного імені “Россия, Русские”. Вони не визнають себе навіть Малоросами, а утворили особливий національний титул: “Украйна, украинцы”. Навіть після революції чорносотенці далі горлали: “Украину” изобрели враги России и Малороссии”.68 Проти етноніму “українець” виступали не тільки в пресі.

У 1912 р. вийшла велика обсягом робота С. Щеголєва “Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма”. За свідченням сучасників, замість відштовхнути людей від злочинного “мазепинства”, книжка “відкривала очі багатьом із своїх примусових читачів”.69 Опус Щеголєва за сприяння влади офіційно поширювався серед чиновництва і духовенства в Україні. Напередодні Першої світової війни вийшло друге видання книги, скорочене, більш доступне. Щеголєв страшенно обурився, коли австрійський імператор звернувся до послів у австрійському райхсраті, що згуртувалися в українському посольському клубі, назвавши їх “представниками українського народу”. “Використання терміну український, “замість традиційного “рутенський” було витлумачено всіма, як санкція слова “українці” в офіційному документі, і викликало загальне здивування. — Писав Щеголєв.— Таке новаторство імператора, що назвав підвладний йому народ штучним іменем, яке є синонімом культурного розколу цієї народності, грішить проти старої традиції”.70

Чорносотенець Щеголєв не тільки теоретично заперечував українську самоназву, мову і культуру нашого народу, але висунув цілу програму посилення репресій і переслідувань. В. Ленін критикував Щеголєва, цього, за його словами, “скаженого чорносотенця”, що “цькуючи українців за “сепаратизм”, за прагнення до відокремлення, тим самим відстоює привілеї великоруських поміщиків і великоруської буржуазії на “свою” державу. Робітничий клас проти всяких привілеїв; тому він відстоює право націй на самовизначення”.71

Внаслідок революції 1905 року заборона на український етнонім стихійно зникла на якийсь час з порядку дня. Розгублена царська адміністрація була тимчасово безпорадною. Але вже починаючи з 1907 року реакція зміцніла. Знову взялися запопадливо переслідувати терміни “Україна”, “український”. Проти нового етноніму виступали різні урядовці, виховані у традиціях “православия, самодержавия, народности”, звичайно, народності російської.72 Наприклад, полтавський губернатор, з остзейських німців, на прізвище Богговут, у таємному листі міністру внутрішніх справ від 4 лютого 1914 року, між іншим, пропонував такі засоби боротьби з українством:

“Привлекать на должности учителей земских начальных школ по возможности только одних великоруссов.

Назначать на должности инспекторов народних училищ… исключительно великоруссов. Таковыми же, конечно, должны быть и директоры народних училищ.

Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому движению, немедленно устранять.

Поставить правильно обучение истории России в школе и строжайше вменить в обязанности учителя — внедрять в молодежь понятие о единой, неделимой России, поясняя смысл слова “украина”, то есть “окраина” Государства в былые времена.

Обратить особое внимание на сельское духовенство, на его политические убеждения… Необходимо во главе епархии ставить Преосвященных Архиереев исключительно великоруссов… Видеть священников и иметь с ними побольше общения. Оказать самое крутое давление на тех из них, которые заражены украинофильскими стремлениями. Епархиальных наблюдателей за церковно-приходскими школами назначать исключительно великоруссов…

Обратить особливое внимание на семинарии… Ставить во главе их ректоров исключительно великоруссов… Учащий персонал должен быть только из великоруссов”.

Губернатор Богговут “с целью борьбы с украинским движением” пропонує робити “разъяснение, что “украина” означает “окраину”… что никогда никакого “украинского” народа не было.

Вследствие того, что название “украинский” служит флагом, под которым ведется движение, следовало бы безусловно воспретить все, что выступает под ним и, наоборот, не стеснять того, что идет под малорусским флагом”.

Ще й додано Богговутом таке:

“Вследствие участия евреев во всяком вообще революционном движении, в том числе в украинофильском… всех евреев… выселять”.73

Серед російської правлячої верхівки ніколи не бракувало проектантів (типу Богговута) позбавлення українців рідної мови, а тим самим ліквідації українського народу. Флігель-ад’ютант імператора — жандармський полковник барон Корф — пред’явив Олександру II в 1863 р. проект, де зокрема пропонувалося: “наводнение края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами”. Далі Корф підкреслював, “что если правительству удастся сделать эти книги более дешевыми, чем соответствующие малорусские, то и нужды в административных запретах не будет. В перспективе, указывал Корф, это лишило бы и малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей”.74

Ось так “лише надзвичайним і всезагальним напруженням, залізною дисципліною, жахливими жертвами могла існувати ця жебрацька, варварська, що безкінечно розростається, держава”,75 яка постійно здійснювала етноцид підкорених народів. Під кінець існування царської імперії вже і термін “малоросс” не задовольняв чорносотенних асиміляторів, вони прагнули, щоб українці звали себе тільки формою “русский”.

На Наддніпрянщині боротьба за новий етнонім тривала до лютого 1917 року, тобто до краху царизму. Правда, усякі там царські генерали Денікіни, Врангелі, Колчаки ще якийсь час по тому затято чіплялися за колоніальні терміни “малорос”, “Малоросія”, проте зломити народну волю їм було вже не під силу.76 В’ячеслав Липинський, активний діяч українського відродження, ще у 1912 році ствердив: “…сьогодні вся свідома частина українського народу прийняла, як національні, назви: Україна, українець, український. Питання тим самим на сьогодні вичерпане: визнаємо себе за народ окремий від інших слов’янських і неслов’янських і називаємо себе українським народом”.77

Остаточно перемога нового етноніму на Наддніпрянщині настала після кровопролитних Визвольних Змагань 1917–1921 років.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI–XVIII ст. // Сучасність.— 1993.— № 2.— С. 103.

[2] Онацький Є. Наше національне ім’я. Наш національний герб.— [Б. м.]: Українське вид-во “Перемога”, 1949.— С. 28.

[3] Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917).— Львів, 1931.— С. 348.

[4] Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.).— Х.: Основа, 1996.— С. 29.

[5] Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб., 1903.— Кн. І.— С. 37.

[6] Огоновський О. Історія літератури руської.— Львів, 1891.— Т. I.— С. 8.

[7] Дорошенко Д. Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву “українці” // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН.— К., 1927.— Кн. X.— С. 275.

[8] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 36.

[9] Чигирин А. Украинский вопрос.— Париж, 1937.— С. 4.

[10] Грушевский М. С. Иллюстрированная история украинского народа.— СПб., 1913.— С. 4–5.

[11] Грушевський М. С. Історія України-Руси.— Львів, 1904.— Т. І.— С. 1.

[12] Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються українцями? — Самбір, 1932.— С. 57.

[13] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 69.

[14] Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім’я.— Львів, 1909.— С. 16.

[15] Русини а москалі: Збірка статей і оповідань.— Чернівці: Руська Рада, 1911.— С. 3.

[16] Назарук О. Як називається наш рідний край і нарід? — [Б. м.], 1915.— С. 3.

[17] Ванькевич К. Хто ми і від кого походим? — Проскурів, 1917.— С. 66.

[18] Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право.— К.: Основи, 1996.— С. 92.

[19] Тойнбі Арнольд Д. Дослідження історії.— К.: Основи, 1995.— Т. 1.— С. 123.

[20] Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб.: Изд-во Лит. фонда, 1903.— Кн. І.— С. 38.

[21] Барвінський Б. Велика й Мала Україна.— Львів: Накл. Укр. книгарні, 1925.— С. 4.

[22] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 43.

[23] Цегельський Л. Русь — Україна, а Московщина — Росія.— Царгород, 1916.— С. 86.

[24] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 13.

[25] Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнародний конгрес україністів.— Львів, 1994.— С. 209.

[26] Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі.— Львів: Світ, 1993.— С. 11.

[27] Отечествоведение: Россия по рассказам путешественников и ученым изследованиям.— СПб., 1871.— Т. 2.— С. 6.

[28] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 13.

[29] Див.: Левченко М. Заметки о русинской терминологии // Основа.— 1861.— Июль.— С. 183–185.

[30] Феденко П. Наша національна назва у Шевченка. Цит. за: Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег, 1951.— С. 25.

[31] Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег: Накл. Укр. книгарні, 1951.— С. 101.

[32] Гоголь Н. В. Собрание сочинений.— М.: Гослитиздат, 1949.— Т. 2.— С. 49, 88.

[33] Проблеми дослідження історії України: Збірник матеріалів першого круглого стола істориків.— Львів, 1993.— С. 152.

[34] Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Человечество — это народы.— М.: Мысль, 1990.— С. 179.

[35] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.— СПб., 1872.— Т. VII.— С. 455.

[36] Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег, 1951.— С. 93.

[37] Світленко С. І. Народництво в Україні // Український історичний журнал.— 1997.— № 3.— С. 45.

[38] Українка Леся. Твори: В п’яти томах.— К., 1956.— Т. 5.— С. 47.

[39] Українська суспільно-політична думка в 20 столітті.—Сучасність.— 1983.— № 1.— С. 22.

[40] Міхновський М. Самостійна Україна.— Лондон, 1967.— С. 28.

[41] Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба.— Мюнхен, 1974.— С. 121.

[42] Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.— X.; К.: Держлітвидав України, 1930.— С. 211.

[43] Письмо к издателю “Колокола” // Літературна Україна.— 1990.— 11 жовт.

[44] Стебницкий П. Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности // Україна: Наука і культура.— К., 1993.— Вип. 26–27.— С. 97.

[45] Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи? // Український історик.— 1983.— № 2–4.— С. 114.

[46] Україна. Українознавство і французьке культурне життя.— Париж, 1950.— Зб. четвертий.— С. 220.

[47] Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються українцями? — Самбір, 1932.— С. 9.

[48] Кревецький І. “Не было, нет, и быть не может!” // ЛНВ.— 1904.— Т. 27, кн. 7.— С. 9.

[49] Нарід в неволі.— Львів, 1895.— С. 38.

[50] Франко І. Молода Україна.— Львів, 1910.— Частина перша: Провідні ідеї й епізоди.— С.8.

[51] Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні.— Варшава, 1936.— С. 27.

[52] Революція в небезпеці! — Відень; Київ, 1920.— С. 49.

[53] Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма.— М.: Наука, 1989.— С. 53.

[54] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 164.

[55] Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник.— М., 1998.— С. 14.

[56] Трубецкой Н. С. Общеславянский элемент в русской культуре // Вопросы языкознания.— 1990.— № 3.— С. 118.

[57] Украина — это Русь: Литературно-публицистический сборник.— СПб.: ЛИО “Редактор”, 2000.— С. 21.

[58] Украинский вопрос.— М., 1917.— С. 39.

[59] Киевские Университетские Известия.— Т. 8.— С. 38.

[60] Шелухин В. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів.— Прага, 1936.— С. 84.

[61] Пестель П. И. Русская Правда.— СПб., 1906.— С. 40.

[62] Винниченко В. Відродження нації.— Київ; Відень, 1920.— Част. І.— С. 34–35.

[63] Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш.— К., 1994.— С. 235.

[64] Грабович Г. До історії української літератури.— К.: Основи, 1997.— С. 43.

[65] Царинный А. Украинское движение.— Берлин, 1925.— С. 159.

[66] Стороженко А. В. Происхождение и сущность украинофильства.— К., 1912.— С. 40.

[67] Сикорский И. А. Русские и Украинцы.— К., 1913.— С. 51.

[68] Медвецкий Г. М. Единство русского языка в его наречиях.— Прага, 1924.— С. 11.

[69] Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи.— Відень, 1916.— С. 93.

[70] Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи.— К., 1914.— С. 131.

[71] Ленін В. І. Ще про “націоналізм” // Повне зібр. творів.— К., 1972.— Т. 24.— С. 310.

[72] Лизанчук В. Засоби масової інформації про русифікаторську політику в Україні.— Львів: ЛДУ, 1993.— Ч. I.— С. 155.

[73] Секретний донос Полтавского губернатора Богговута Министру Внутренних Дел.— Полтава, 1917.— С. 1–11.

[74] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 135.

[75] Федотов Г. П. Судьба и грехи России.— СПб., 1992.— Т. 2.— С. 284.

[76] Цветков В. Ж. Белое движение в России. 1917–1922 годы // Вопросы истории.— 2000.— № 7.— С. 68.

[77] Lipinski W. Nazwa “Rus” i “Ukraina” i ich znaczenie historyczne // Z dziejow Ukrainy.— Krakow, 1912.— S. 54.

Дата добавления: 2014-12-26