Рух по азимутам. 1 страница

Вступ.

Методична розробка

Полковник

В.О. Філатов

«_____» ____________________ 201 р.

для проведення практичного заняття із студентами 1 курсу

ВОС 021000 з військової топографії

(найменування предметів, дисципліни)

ТЕМА 2 ОРІЄНТУВАННЯ НА МІСЦЕВОСТІ БЕЗ КАРТИ. ______

ЗАНЯТТЯ 1 СПОСОБИ ОРІЄНТУВАННЯ._____________________________

РОЗРОБИВ: старший викладач підполковник запасу О.Г.Кушнір

1. Затверджена на право проведення занять в 201 / 201 навч. році.

Протокол ____ від "___"_____________201 р.

2. Затверджена на право проведення занять в 201___ / 201___ навч. році.

Протокол ____ від "___"_____________201___ р.

3. Затверджена на право проведення занять в 201___ / 201___ навч. році.

Протокол ____ від "___"_____________201___ р.

м. Ірпінь.

І. Мета заняття:

Навчальна:

1.Вивчити різноманітні способи орієнтування на місцевості без карти.

2.Вивчити різні способи вимірювання кутів та відстаней на місцевості.

3.Навчити готувати дані для руху по азимутам на незнайомій місцевості.

Виховна:

1.Виховувати у курсантів високі морально-психологічні якості: спостережливість, кмітливість, витримку, ініціативу, сміливість і рішучість.

2.Прививати почуття любові та поваги до Батьківщини.

Час 4 години

Місце клас тактичної підготовки

Метод проведення заняття: практичне

II. Література, яка використовується для підготовки заняття.

1.Псарев А.А. «Военная топография» - Воениздат. - 1986 г.

2.Говорухин А.М.«Справочник по военной топографии»-Воениздат, - 1980 г.

3.«Військова топографія», МО України - 1998 р.

III. Матеріальне забезпечення

1.Компаси, хордокутоміри, циркулі-вимірювачі, офіцерські лінійки, транспортири, артилерійські круги.

2. Плакати: "Орієнтування на місцевості без карти","Підготовка даних і рух по азимуту", "Таблиця даних для руху по азимуту".

3. Лектор-2000, інтерактивна дошка, персональний комп’ютер.

IV. Порядок проведення заняття.

І. Вступна частина. - 5 хв. ІІ. Основна частина. - 150 хв.

Навчальні питання.

1.Сутність орієнтування на місцевості без карти. Орієнтири та їх використання на полі бою. Засоби визначення відстані на місцевості, найпростіші способи вимірювання кутів. - 75 хв.

2.Орієнтування і витримка напрямків в русі по компасу,

зорях та інших ознаках. - 50хв.

3. Орієнтування та порядок руху по азимуту.

Рух по азимуту вдень 4-6 км. - 25 хв.

ІІІ. Заключна частина. - 5 хв.

Бойові дії можуть розгортатися на будь-якій місцевості, у будь-яку пору року і за будь-якої погоди. Загальні вказівки щодо дій військ у різних умовах місцевості викладені в статутах і в настановах. Але статутні документи не можуть детально характеризувати всі різновиди місцевості та властивості кожної з них, які командири повинні враховувати під час організації і ведення бою. Приступаючи до їх вивчення, необхідно усвідомити зміст деяких термінів і понять, які будуть за­стосовуватись у подальшому. Топографічні елементи місцевості можуть суттєво впливати на виконання бойового завдання підрозділу з урахуванням його озброєння, пори року і часу доби, а також метеорологічних умов і характеру дій противника. Місцевість може бути сприятливою щодо успіху бойових дій підрозділів і сковувати дії противника та навпаки. Але не сама по собі, а лише в тому випадку, якщо командир докладно її оцінить і вміло використає в конкретних бойових умовах. Навіть при наявності карти, командир повинен оцінити місцевість (при можливості) безпосереднім оглядом, зорієнтуватися на ній, визначити загальний характер даної місцевості і розкрити її тактичні властивості. Враховуючи те, що місцевість поступово змінюється, а карти, не завжди встигають за цими змінами, необхідність безпосередньої оцінки місцевості очевидна.

Кожен командир повинен мати гарний окомір та вміти швидко та достатньо точно визначати сторони горизонту, відстань до цілей та орієнтирів та напрямок на них,у зв'язку з тим, що найпростіші кутові та лінійні вимірювання постійно потребуються при розвідці та рекогносцировці, при орієнтуванні на місцевості тапідготовці даних для стрільби.

Вміння рухатися по азимуту має велике значення у бойовій обстановці. По азимутам можна впевнено пересуватися в умовах обмеженої видимості у лісі, а також, на місцевості, що різко змінилася у порівнянні з картою. В таких умовах, як відомо, по карті дуже важко орієнтуватися та витримати заданий шлях.

1. Сутність орієнтування на місцевості без карти.

Орієнтири та їх використання на полі бою. Засоби визначення

відстані на місцевості, найпростіші способи вимірювання кутів.

1.1.Сутність орієнтування на місцевості без карти.

Сутність орієнтування на місцевості. Орієнтування на місцевості у бойових умовах полягає у визначенні свого місцезнаходження і потрібного напрямку руху або дій стосовно сторін горизонту, оточуючих місцевих предметів і елементів рельєфу, а також стосовно розташування своїх військ і військ противника.

У бойовій діяльності військ орієнтування має дуже велике значення, особливо під час дій у лісі, вночі, у негоду і на незнайомій місцевості.

Сутність орієнтування складається з трьох основних елементів:

а) розпізнання місцевості, на якій перебуваєш, за її характерними ознаками і орієнтирами;

б) визначення свого місцезнаходження, цілей, які спостерігаються і інших об’єктів;

в) пошук і визначення напрямків на місцевості.

Важливою задачею орієнтування є знаходження і витримування потрібного напрямку руху за будь-яких умов – на полі бою, у розвідці, під час маневрування і здійснення маршів.

Задача орієнтування не обмежується лише пошуком і витримуванням напрямку руху. Вона органічно входить, як складовий і початковий елемент, в обов’язки командира і його підлеглих з вивчення місцевості, розвідки противника, організації цілевказання, взаємодії і пересування на полі бою. Таким чином, орієнтування на місцевості – це не епізодичний захід, а безперервний процес, який повинен здійснюватися самим командиром підрозділу і особовим складом під його керівництвом протягом всього періоду підготовки до виконання отриманої бойової задачі і під час її виконання.

Орієнтування повинно бути безперервним як за часом, так і у просторі. Це означає, що в ході виконання бойової задачі його потрібно здійснювати систематично, у міру пересування підрозділу по місцевості і так, щоб за будь-яких умов, в будь-який момент часу і в будь-якому місці впевнено і точно знати своє місцеположення стосовно відомих орієнтирів, об’єктів, своїх дій, вихідного і кінцевого пунктів руху.

У бойовій обстановці відрізняють топографічне і тактичне орієнтування.

Під топографічним орієнтуванням необхідно розуміти визначення свого місцеположення (точки перебування) стосовно сторін горизонту (сторін світу), оточуючих місцевих предметів і рельєфу.

Під тактичним орієнтуванням розуміють швидке і правильне визначення свого місцеположення на полі бою стосовно розташування своїх військ і військ противника, знання даних щодо дій противника, а також, бойової задачі – своєї і свого підрозділу.

Топографічне орієнтування полягає в орієнтуванні підлеглих на місцевості. Воно сприяє швидкому усвідомленню підлеглими місцеположення орієнтирів, рубежів, цілей і своїх бойових задач. Топографічне орієнтування проводиться в ході рекогносціювання і є важливим етапом роботи командира підрозділу під час ставлення бойових задач підлеглим. Під час топографічного орієнтування спочатку вказують напрямок на одну із сторін горизонту, зазвичай на північ, потім, місце розташування підрозділу і положення оточуючих місцевих предметів, форми рельєфу і відстані до них. Доповідь про результати орієнтування супроводжується діями та викладається у приблизно такій послідовності: Приклад (рис.1.): «Північ – залізничний міст, знаходимось на висоті „Кругла”; праворуч 3 км – Іванівка; прямо 3 км – ріка Біжиця, далі 6 км – місто Каменськ; ліворуч 3 км – озеро „Широке”.

Рис. 1. Топографічне орієнтування на місцевості.

Топографічне орієнтування може використовуватися під час доповіді засобами зв’язку про своє місце розташування в тих випадках, коли відсутня карта або втрачено орієнтування на місцевості. Наприклад: „Знаходжусь на кургані 2 км на північ – залізничний міст, 900 м на південний захід – ліс; 5 км на південь – зруйноване поселення”. За вказаними орієнтирами (місцевими предметами) старший начальник визначає місцеположення підрозділу на топографічній карті. Тому, під час топографічного орієнтування вибирають найбільш характерні площадні і лінійні орієнтири, які легко і швидко можна відшукати на карті.

Після цього командир вказує орієнтири і проводить тактичне орієнтування.

Для тактичного орієнтування, крім перелічених вище заходів, необхідно:

- вибрати (призначити) орієнтири, надати їм номери і назви;

- зазначити стосовно місцевих предметів і вибраних орієнтирів розташування оборонних споруд, вогневих позицій, спостережних пунктів та інших об’єктів противника;

- повідомити (доповісти), що відомо про склад і дії противника;

- вказати на місцевості розташування свого підрозділу;

- повідомити (доповісти) задачу свого підрозділу і поставити завдання підлеглим.

Орієнтування на місцевості може бути загальне і детальне.

Загальне орієнтування полягає у наближеному визначенні свого місцеположення, напрямку руху і часу, який потрібен для досягнення кінцевого пункту руху. Таке орієнтування найчастіше використовується на марші, коли екіпаж машини не має карти, а використовує лише заздалегідь складену схему або список населених пунктів та інших орієнтирів по маршруту. Для витримування напрямку руху у такому випадку необхідно постійно стежити за часом, пройденою відстанню, що визначається за спідометром машини, і контролювати за схемою (списком) проходження населених пунктів та інших орієнтирів.

Детальне орієнтування полягає у точному визначенні свого місцеположення і напрямку руху. Воно використовується під час орієнтування по карті, по аерофотознімках, приладах наземної навігації, під час пересування по азимуту, при нанесенні на карту або схему розвіданих об’єктів і цілей, під час визначення досягнутих рубежів і в інших випадках.

Основними способами орієнтування на місцевості є орієнтування по карті, по компасу (за сторонами горизонту) і по орієнтирах. На практиці всі ці способи тісно взаємозв’язані між собою і доповнюють один одного.

Найбільш універсальним способом, який широко використовується всіма командирами, особливо під час першого початкового вивчення району майбутніх дій, здійснення маршів і переміщень на значні відстані, є орієнтування по топографічній карті. Воно полягає у визначенні по карті точки свого місцезнаходження, у розпізнаванні оточуючих місцевих предметів і подробиць рельєфу шляхом порівняння місцевості з її зображенням на карті, а також, у встановленні стоствно розпізнаних пунктів і орієнтирів місцеположення цілей, які спостерігаються та інших об’єктів.

Однак, на закритій місцевості, на якій недостатньо орієнтирів, наприклад, у лісі, в пустелі, яка сильно зруйнована в результаті ядерних ударів, а також, в умовах поганої видимості (вночі, в туман, в снігову завірюху, під час задимлення і т.п.) порівняти карту з місцевістю і орієнтуватися по ній досить складно, а іноді зовсім неможливо. У таких випадках, як доповнення до карти, використовують компас і визначають напрямки за азимутами, тобто, орієнтуються за сторонами горизонту. При таких способах задача орієнтування вирішується лише частково, оскільки дозволяє визначати на місцевості тільки напрямки. Місцеположення ж різних пунктів вздовж напрямків руху визначаються за відомими відстанями до них, які вимірюються по карті або будь-яким іншим способом.

1.2.Орієнтири та їх використання на полі бою.

Для орієнтуванняна місцевості потрібно вміти знаходити напрямки на сторони горизонту, визначати напрямки (вимірювати горизонтальні кути) на оточуючі місцеві предмети і деталі рельєфу та вимірювати відстані до них. Місцеві предмети і деталі рельєфу, стосовно яких визначається своє місцеположення, називають в цьому випадку орієнтирами.

Вони розрізняються за формою, кольором, розмірами та легко розпізнаються при огляді навколишньої місцевості.

У гірській місцевості окремі форми рельєфу і місцеві предмети, визначені як орієнтири, можуть зникати з виду під час руху гірськими дорогами. Тому, в гірській місцевості орієнтири повинні бути на різних висотах (ярусах).

Орієнтири поділяються на:

- площинні;

- лінійні;

- точкові.

Площинні орієнтири – населені пункти, ліси, гаї, озера, болота та інші об’єкти, що займають великі площі.

Лінійні орієнтири – це місцеві предмети та форми рельєфу, які мають велику протяжність при невеликій їхній ширині (дороги, річки, канали, лінії електропередач, тощо) і використовуються, як правило, для додержання напрямку руху.

Точкові орієнтири – будови баштового типу, заводські та фабричні труби, ретранслятори, мости, перехрестя доріг, ями, кар’єри та інші місцеві об’єкти, які займають невелику площу, служать для точного визначення свого місцезнаходження, розташування цілей, вказування сектору вогню і спостереження.

Орієнтирами обирають місцеві предмети або деталі рельєфу, які чітко виділяються на фоні місцевості. При виборі орієнтирів завжди необхідно враховувати умови, в яких підрозділ буде діяти на місцевості.

Так, взимку снігові заноси згладжують складки рельєфу і роблять їх малопомітними здалеку. У цих умовах обирають місцеві предмети темного забарвлення через те, що вони більше помітні на фоні снігового покриву.

Орієнтири обираються рівномірно за фронтом і глибиною, щоб забезпечити швидке і точне показання місцезнаходження цілі. Кожному орієнтирові, для зручності запам’ятання, крім номера, дається умовна назва, яка відповідає його зовнішнім характерним ознакам, наприклад: висота “Плоска”, “Будинок з червоним дахом”. Номери та назви орієнтирів, призначені старшим начальником, змінювати забороняється, при необхідності призначаються додаткові орієнтири. Один з орієнтирів призначається основним. За орієнтирами командир ставить завдання підлеглим, наприклад: “Спостерігати в секторі: праворуч орієнтир два – “Жовта круча”, ліворуч орієнтир три – висота “Плоска” або “Сектор вогню: праворуч орієнтир чотири – “Зламане дерево”, ліворуч орієнтир один – “Будинок з червоним дахом”.

В основі будь-якого способу орієнтування лежить вміння вибирати на місцевості орієнтири і використовувати їх як маяки, що вказують потрібні напрямки, пункти і рубежі.

Як орієнтири можуть використовуватися будь-які місцеві предмети, елементи рельєфу і різні тимчасові предмети, що спостерігаються на місцевості.

Вивчення і запам’ятовування незнайомої ділянки місцевості з метою кращого орієнтування на ній необхідно завжди починати з вибору навколо себе трьох-чотирьох найбільш характерних орієнтирів. Потрібно добре запам’ятати їх вигляд і взаємне розташування, щоб у подальшому можна було за ними у будь-якому пункті розпізнати місцевість і визначити своє місцеположення. Під час пересування орієнтири вибирають за напрямком шляху, послідовно намічаючи їх у міру виходу у нові райони.

Особливо важливе значення орієнтири мають на полі бою. Вони полегшують вивчення місцевості і запам’ятовування взаємного положення на ній різних об’єктів і пунктів: за ними призначають і витримують напрямок наступу, вказують сектори спостереження і обстрілу, межі ділянок зосередженого вогню і т.п. Тому, одним із обов’язків командирів підрозділів по організації бою є встановлення у районі наступних дій загальних орієнтирів.

Загальний порядок вибору і призначення орієнтирів на полі бою. Підпорядкованим і приданим підрозділам орієнтири вказуються командиром на місцевості під час доведення бойового наказу; вони використовуються для управління підрозділами, організації взаємодії і цілевказання під час ведення вогню.

У механізованих підрозділах призначається: у роті, взводі – два-три орієнтири, у відділенні – один-два; в обороні їх може бути і більше. Орієнтири вибирають більш-менш рівномірно по фронту і в глибину, щоб ними можна було користуватися у будь-якому місці для вказівки цілей, які з’являються, і для витримування заданого напрямку руху. У наступі, по мірі просування підрозділів, призначають нові орієнтири, які забезпечують цілевказання, безперервність орієнтування і правильність витримування напрямку дій.

Орієнтири вказуються і нумеруються справа наліво і по рубежах – від себе у бік противника (рис.2.). Для зручності запам’ятовування і пошуку на місцевості орієнтирам, якщо потрібно, надають також умовні назви, що відображають їх характерні, явні ознаки, наприклад: „Курган”, „Пеньок”, „Руїни”.

Рис.2. Схема спостереження та призначення орієнтирів.

Якщо орієнтирів, призначених старшим начальником, недостатньо, командири підрозділів додатково вибирають і вказують підлеглим свої орієнтири, маючи на увазі, що номери і умовні назви орієнтирів, які вказані старшим начальником, не повинні змінюватися.

Під час взаємодії з підтримуючим підрозділом і сусідами, а також під час доповідей старшому начальнику використовуються тільки орієнтири, вказані цим начальником.

Особливості орієнтування вночі. Під час організації і ведення нічного бою загальний порядок призначення орієнтирів, в основному, той же, що і за умов дня. Однак, вночі вибір і використання орієнтирів ускладнюється, оскільки багато об’єктів і подробиць місцевості, які добре помітні у денний час, стають мало примітними або зовсім не відрізняються не тільки у темряві, але і за умов штучного освітлення.

Таким чином, спостереження, цілевказання і орієнтування на полі бою у нічних умовах, незважаючи на застосування освітлювальних засобів і приладів нічного спостереження, значно ускладнюється, тому, від командирів підрозділів вимагаються ретельність і увага під час вибору і призначення нічних орієнтирів. Але необхідно враховувати особливості нічного бачення і характер зміни виду місцевості в залежності від способу спостереження.

Так, під час спостереження у темряві без застосування засобів і приладів нічного бачення більш-менш чітко буває видно лише загальні контури (силуети) деяких місцевих предметів і елементів рельєфу, але їх об’ємні форми і колір не розрізняються. Тому, орієнтири, які добре видно вдень, якщо вони виділяються лише своїм кольором, вночі стають непридатними.

Під час штучного освітлення видимість і умови спостереження наближаються до денних, але відрізняються такими основними особливостями: природний колір місцевості різко змінюється (предмети жовтого кольору здаються білими, світло-зеленого – жовтуватими і т.п.); внаслідок безперервного переміщення променів прожекторів і палаючих зірок та інших освітлювальних засобів освітленість різних ділянок місцевості стає нерівномірною і швидко змінюється, утворюються різкі рухомі тіні неприродно витягнутої форми, що хаотично пересуваються у різних напрямах з різною контрастністю і з різною швидкістю. Різка і швидка зміна контрастів світлотіней значно викривлюють контури предметів, які спостерігаються, створюють оманливу уяву щодо глибини і просторового розміру ділянок місцевості, які освітлюються по-різному: сильно освітлені предмети вважаються ближчими, а слабо – далекими.

Під час спостереження за допомогою приладів нічного бачення, рис.3, сприймається чорно-біле або зелено-чорне зображення, внаслідок чого природний колір місцевих предметів і оточуючої місцевості не відрізняється. Але предмети, що спостерігаються, можна розпізнати лише по силуетах за степенем контрастності їх зображення.

Нічний бінокль БН-2	Нічний бінокль БН-1

Рис.3.Прилади нічного бачення.

Таким чином, можна зробити висновок, що, як нічні орієнтири слід вибирати, по можливості, більш значні за висотою предмети місцевості, які відрізняються характерною формою своїх силуетів і контрастом на фоні неба або оточуючої місцевості (гребені висот, окремі будівлі, великі дерева, лісосмуги і т.п.). Вночі і за умов поганої видимості витримувати заданий напрям руху найзручніше вздовж лінійних орієнтирів (доріг, рік, лісових галявин і просік, рівчаків та інших нерівностей рельєфу), що простягаються у напрямку шляху.

Вибір орієнтирів під час організації нічних дій і їх вивчення особовим складом повинні проводитися по можливості вдень, а вночі – за умови штучного освітлення. Якщо орієнтири призначають вдень, потрібно по першій же можливості перевірити і показати особовому складу, як їх видно вночі – у темряві і під час штучного освітлення та яким чином з настанням темряви змінюється вигляд місцевості, умови спостереження і орієнтування. Якщо орієнтири призначаються вночі, командир підрозділу показує їх своїм підлеглим, використовуючи освітлення місцевості, а якщо потрібно - прилади нічного бачення.

Штучне освітлення місцевості у поєднанні із застосуванням освітлювальних і світлосигнальних засобів використовується для встановлення світлових орієнтирів, позначення напряму дій підрозділів і бойових курсів танків, а також, для вказівки цілей і позначення досягнутих підрозділами пунктів і рубежів. Це суттєво полегшує нічні дії військ, створюючи більш сприятливі умови для спостереження, цілевказання і орієнтування на полі бою.

Освітлення місцевості і використання освітлювальних засобів для встановлення світлових орієнтирів і виконання інших задач здійснюється за планом старших начальників. Для цієї мети використовуються прожектори, світлові авіабомби, освітлювальні снаряди, міни і патрони (ракети). Крім того, можуть використовуватися пожежі, що створюються у розташуванні противника за допомогою запалювальних снарядів і авіабомб. Як орієнтири можуть застосовуватися, якщо дозволяє видимість, розриви димових артилерійських снарядів (димові орієнтири).

У механізованих і танкових підрозділах із засобів освітлення широко застосовуються освітлювальні патрони, які використовують за вказівкою старшого начальника. Як світлові сигнали розпізнавання і орієнтування широко використовуються трасуючі кулі, кишенькові електричні ліхтарі, задні габаритні вогні на бронетехніці. Шляхи руху танків можуть позначатися віхами з ліхтарями, світло від яких спрямоване у бік наших військ.

1.3. Засоби визначення відстані на місцевості, найпростіші способи вимірювання кутів.

У бойових обставинах часто виникає необхідність швидко та точно визначити відстань до орієнтирів (цілей). У сучасному швидкоплинному та маневреному бою той, хто якнайшвидше і найточніше визначить відстань до противника, встановить правильно прицільний пристрій на своїй зброї, той і вийде переможцем. Вимірювання, виконані несвоєчасно або з грубими помилками, значно знижують ефективність використання зброї, приводять до поразки в бою. Тому, кожен військовослужбовець повинен вміти визначати відстані на місцевості різними способами.

Точні способи вимірювання відстаней за допомогою кутомірних приладів і далекомірів використовуються під час топогеодезичної прив’язки, але ці способи вимірювань потребують багато часу.

У бою відстані на місцевості залежно від обставин і характеру бойового завдання вимірюють:

- окомірно;

- кроками;

- за спідометром;

- за кутовими розмірами предметів;

- за лінійними розмірами предметів;

- за часом та швидкістю руху;

- за співвідношенням швидкості світла і звуку;

- на слух;

- побудовою геометричних фігур на місцевості.

Вимірювання відстані кроками. Рахунок ведеться парами кроків. Після кожної сотні рахунок починається спочатку, а кількість сотень відмічається на папері або іншими способами.

Щоб результати були достатньо точними (2-4% вимірюваної відстані), необхідно тренуватися у ходінні рівними кроками у будь-яких умовах та визначити довжину свого кроку. Для цього потрібно пройти відрізок у 100 м в одну сторону і навпаки, рахуючи пари кроків, потім 100 м розділити на отриманий середній результат.

Наприклад, при вимірюванні відстані отримаємо 60 та 62 пари кроків. Середнє число пар кроків 61. Довжина пари кроків 100 м: 61 = 1,6 м.

Для приблизного вимірювання довжини кроків можна користуватися формулою:

Д = Р:4 +37см

де Д – довжина кроку, см;

Р – зріст людини, см

Окомірно – найпростіший та найшвидший спосіб, точність якого залежить від досвіду спостерігача, умов спостереження та величини відстані, що визначається. У досвідченого спостерігача відстань до 1 км може бути визначена з помилкою 10-15%, у недосвідченого – 30-50%. При збільшенні відстані помилка збільшується. Точність визначення відстані підвищується в результаті систематичних тренувань. При цьому необхідно пам’ятати, що великі та чіткі предмети здаються завжди ближчими; при спостереженні вгору здається, що предмети ближче, а вниз – далі; якщо між спостерігачем і предметом немає інших об’єктів, здається, що він ближче, якщо є – далі; при спостереженні через водні простори, долини та лощини відстані здаються меншими; при спостереженні в сутінках, у тумані, при похмурій погоді відстані здаються більшими.

З достатньою точністю відстані можна вимірювати, користуючись таблицею.

Ознаки видимості	Відстань
Видно будинки сільського типу	5000 м
Розрізняються вікна в будинках	4000 м
Видно окремі будинки, димарі на покрівлі будинків	3000 м
Видно окремих людей	2000 м
Танк можна відрізнити від автомобіля, видно стовпи ліній зв’язку	1500 м
Видно стволи гармат, розрізняються стовбури дерев у лісі	1000 м
Помітні рухи рук та ніг людини	700 м
Видно командирську башту танка, помітно рух гусениць	500 м
Видно ручний кулемет, гвинтівку, колір та частини одягу, овал обличчя	250-300 м
Видно черепицю на покрівлях будинків, листя дерев, дріт на кілках	200 м
Видно подробиці зброї солдат	150-170 м
Видно риси обличчя, руки, деталі стрілецької зброї	100 м
Видно очі у виді крапок	70 м
Видно білки очей	50 м

Визначення відстані за спідометром. Відстань, пройдена машиною, визначається як різниця покажчика спідометра на початку і в кінці дороги. Під час руху дорогами з твердим покриттям воно буде на 3-5%, а по в’язкому ґрунті – на 8-12% більше дійсної відстані. Такі помилки виникають від пробуксовування коліс, зміни тиску у шинах та їх зносу. Для більш точного визначення відстані необхідно в покажчики спідометра ввести поправку. Для цього проїжджають ділянку дороги в прямому та зворотному напрямку, знімаючи покази спідометра на початку та в кінці ділянки. З отриманої середньої відстані ділянки відраховують величину цієї ж ділянки, виміряної далекоміром або мірною стрічкою.

Коефіцієнт коректури шляху виражається у відсотках та обчислюється за формулою:

К = ,

де S сер – середнє арифметичне від підрахунків за спідометром при прямому та зворотному проїзді ділянки;

Дата добавления: 2014-12-23