Теоретичні проблеми сучасної української політології

Проблема України між Сходом і Заходом – одна з головних для політологів української діаспори повоєнного періоду. Суть її полягає передусім у визначенні характеру і ступеня впливу Сходу (найперше – Росії) і Заходу (Західної Європи) на розвиток української нації: культури, релігії, політичних поглядів і процесів, державності тощо.

Одним із перших цю проблему взявся вивчати професор Б. Крупницький. Будучи прихильником територіальної, а не етнічної державно-національної концепції, він висловлює думку про історичну близькість України до Європи, до якої Росія наближалася тільки в окремі моменти своєї історії. Виходячи з цього, характер боротьби України проти Польщі – це боротьба проти фізичного підпорядкування, боротьба ж проти Росії – це боротьба проти східного духовного впливу, який за своєю сутністю є чужим для України. Українська ментальність, на його думку, виросла на європейському ґрунті і є специфікацією європейського менталітету. Тому для майбутньої державної розбудови європейська орієнтація України матиме надзвичайно важливе значення.

На відміну від Б. Крупницького, професор І. Лисяк-Рудницький вважав, що національний характер кожного народу формується під впливом двох чинників: з одного боку, рис, поширених серед багатьох сусідніх народів, а з іншого боку, - рис, властивих тільки даній етнічній спільноті. Ступінь впливу цих чинників визначається особливостями його історичного розвитку.

Щодо України він вважав, що український світогляд формувався під більшим впливом Західної Європи. Водночас І. Лисяк-Рудницький не погоджується з думкою про нівелюючий і руйнівний вплив Сходу на Україну. Для української історії, вважає учений, характерним є співіснування двох традицій – західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної), синтез яких найбільш яскраво виявився за часів Київської Русі та Козацької держави XVII ст. Іншими словами, Схід мав і позитивний вплив на формування українського національного характеру. Зокрема в релігії, домінування тільки західної, латинської релігії могло б назавжди, як у часи польської держави, утвердити на землі українського народу ворожу йому польсько-католицьку соціальну систему.

Професор Я. Пеленський головну увагу у своїх дослідженнях приділяє українсько-російським і українсько-польським відносинам, тому що саме вони уособлюють найбільший вплив Сходу і Заходу. Деструктивний, на його думку, вплив Росії на Україну полягає в тому, що, московська та імперська Росія ніколи не мала репрезентативних інститутів, стверджувала автократичний режим і авторитарні форми правління. Це привчило населення сприймати ці явища як природні, нормальні. Така ж традиція збереглася й у Радянському Союзі. У разі ж незалежної української державності Росія завжди буде вважати це загрозою цілісності Росії, ніколи не відмовиться від великодержавного статусу і завжди ігноруватиме життєві проблеми російського суспільства, а замість цього концентруватиме зусилля на зміцненні імперії. Ціпроблеми Росія намагатиметься вирішувати за рахунок когось іншого, у тому числі й за рахунок України. Тому Україні, думає Я. Пеленський, буде важко звільнитися і досягти незалежності, не вирішивши російської проблеми.

Проблема історичних (перспективних) та неісторичних (безперспективних) народів розроблялася в українській політології І. Лисяком-Рудницьким, Р. Роздольським, Г. Грабовичем.

Основи поняття історичності та неісторичності народів були закладені ще Г. Гегелем і Ф. Енгельсом, які вважали, що народи, котрі не змогли створити міцну власну державу в минулому, втратили можливість створити її і в майбутньому. Серед них були і слов'янські народи Австро-Угорської імперії, зокрема українці Галичини. Тобто, відповідно до цієї теорії, оскільки український народ не мав своєї державності з усіма її атрибутами в минулому, він є неісторичним.

На думку І. Лисяка-Рудницького, критерієм історичності нації є збереження її вищих соціальних верств - носіїв політичної свідомості й вищої елітарної культури. Значна русифікація та полонізація української еліти і навіть відсутність останньої в українській нації, на його думку, ставить наш народ у ряд неісторичних.

Професор Г. Грабович, не погоджуючись із Рудницьким, відзначав, що українська еліта першої половини XIX ст. практично цілком виходила з вищих класів. Крім того, ознаками історичності нації він вважав національну культуру, історичний досвід, традиції, що зберігалися й передавалися від покоління до покоління, а отже характеризували український народ як історичний.

Мабуть, брати до уваги тільки державницькі, соціокультурні чи класові критерії поодинці при визначенні історичності або неісторичності з погляду наукового обґрунтування буде не зовсім коректним. Наш народ має свою власну, нехай трагічну, історію державності. Саме в Україні була прийнята перша у світі демократична конституція (1710), що проголошувала права народу і поділ влади; українці, незважаючи на заборони, насильство з боку сусідніх імперій (Російської зі сходу і півночі, Отаманської з півдня, Австро-Угорської, а раніше Речі Посполитої із заходу), спрямовані на економічне, соціальне, культурне, релігійне придушення всього національного, зуміли у цьому багатовіковому протистоянні й боротьбі відстояти свою національну гідність, свою мову, традиції, багату і неповторну культуру.

Народ, що має власну державність (нехай навіть обмежену в умовах колишнього Союзу), свою розвинену економіку, свій потужний науковий потенціал, свою героїчну історію, свою високорозвинену національну культуру, трудові та інші традиції, вважати неісторичним, таким, що, не має майбутнього, було б виступом проти правди, проти об'єктивності - основи наукового пізнання.

Питання для самоконтролю.

1. Що являв собою державний документ Київської Русі «Руська правда».
2. Чим характеризувався період Б. Хмельницького?
3. Найбільш важлива політична подія Війська Запорізького 1710 р. і її значення для розвитку європейської політичної думки.
4. Які головні політичні події і чому зумовили відродження політичної думки в Україні у ХІХ ст.?
5. Яким бачили майбутнє України кирило-мефодіївці?
6. Політичне майбутнє України у баченні В. Антоновича.
7. Внесок М. Драгоманова у становлення української політичної думки.
8. У чому полягав принципово новий підхід М. Драгоманова до формування державної влади, викладений ним у проекті «Вільної спілки»?
9. Охарактеризуйте основні положення політичного розвитку України, які обґрунтували ново народники (М. Грушевський, Г. Лащенко, С. Шелухін).
10. Які положення консерваторів можна було б запозичити, на вашу думку, в умовах сучасної України?
11. У чому ви вбачаєте привабливість ідей націонал-державницького напрямку політичної думки?

Дата добавления: 2014-12-27