ТЕМА 8. Проблема активності особистості як форма вияву її творчості та професіоналізму

1. Активність – принцип розкриттяособистості в діяльності.

2. Характерні риси особистості в самоактуалізації (за Маслоу).

3. Показники креативності з розв'язання завдань управлінськими командами.

4. Умови, що стимулюють розвиток творчого мислення.

5. Дослідження проблем психології активності.

6. Теоретичні концепції творчості та проблема нешаблонного мислення.

(Орбан - 159)

Важливою характеристикою особистості є її активність,тобто прагнення розширювати сферу своєї діяльності. Активна взаємодія особистості з природою, суспільством та із самим собою - це той методологічний принцип, що дає можливість розкрити специфіку становлення мінливої особистості у світі, що також змінюється. Він дозволяє врахувати не тільки роль об'єктивних чинників у їхній реальній дії на особистість, але і потенційні характеристики (у тому числі психічні властивості, якості, природні особливості тощо) самої особистості. Таким чином, активність водночас є формою вираження потреб особистості та її характеристикою як суб'єкта життєдіяльності. Йдеться про те, що активність сприяє злиттю індивіда із соціумом (ідентифікація) і виділенню, збереженню свого «Я» (автономізація), тобто активність виступає способом формування, перетворення особистості та подолання зустрічних детермінант у процесі її становлення. Це досягається різними шляхами: в одному випадку - шляхом оптимального використання природних здібностей і можливостей індивіда, в іншому - шляхом знаходження оптимально-індивідуального темпу життя, у третьому - визначення своєчасності включення особистості в соціальні процеси. Активність - багатомірна категорія, вона реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин, ціннісних орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів діяльності й спілкування. Формування активності полягає в прийнятті й засвоєнні цінностей особистістю. Цей складний процес утворює наступну структуру: сприймання, розуміння, прийняття.

У випадку, якщо деякі з етапів пропущені, процес буває неповним, що, як правило, приводить до механічного прийняття чужих зразків і стереотипів поведінки. Складний процес формування активності особистості завершується прийняттям цінностей, трансформацією цінностей повідомлення у власні цінності реципієнта, їхнє перетворення у внутрішній регулятор поведінки. В основі особистості лежать ті цінності, що нею прийняті, вони і регулюють індивідуальну поведінку, забезпечують власну соціально-моральну активність. Вплив на особистість відбувся в тому випадку, якщо його результатом є зміна в діяльності. Однак не в кожному випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки тоді, коли: зовнішні цінності не суперечать вже існуючим в особистісній структурі цінностям; нова орієнтація, що виникла в результаті прийняття цінностей, дозволяє особистості задовольнити які-небудь свої потреби; не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу.

Положення про унікальність змісту не заважає Франклу дати також змістовну характеристику можливих позитивних змістів. Для цього він уводить уявлення про цінності — значеннєвих універсаліях, що кристалізувалися в результаті узагальнення типових ситуацій, з якими суспільству або людству довелося зіштовхуватися в історії. Це дозволяє узагальнити можливі шляхи, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленої: по-перше, за допомогою того, що ми даємо життя (у змісті нашої творчої роботи); по-друге, за допомогою того, що ми беремо від світу (у змісті переживання цінностей), і, по-третє, за допомогою позиції, що ми займаємо стосовно долі, що ми не в стані змінити. Відповідно до цього членування, В.Франклом виділяються три групи цінностей: цінності творчості, цінності переживання і цінності відносини (див. Франкл В. Человек в поисках смыла).

Пріоритет належить цінностям творчості, основним шляхом реалізації яких є праця. При цьому і зміст і цінність здобуває праця людини як його внесок у життя суспільства, а не просто як його заняття. Зміст праці людини полягає насамперед у тім, що людина робить понад своїх запропонованих службових обов'язків, що вона привносить як особистість у свою роботу.

Активно взаємодіючи з навколишньою дійсністю, особистість розвивається. При цьому вона не тільки перебуває у злагоді із природою, суспільством, культурою, але і всупереч їм. Парадоксальність подібної гармонії та дисгармонії особистості особливо яскраво виявляється, коли розглядається питання про рівні її розвитку. А. Мілтс умовно виділяє п'ять рівнів розвитку особистості.

Перший рівень характеризується зникненням особистості, а людина виступає як "гвинтик", як об'єкт управління. Мораль на цьому рівні або зовсім відсутня, або виступає як маска, декорація. Історії відомі тиранічні й інші режими, де більшість населення виступають у якості "гвинтиків" державної машини. Така державна система породжує армію наглядачів, духовно і фізично знищує людину, губить творчі сили суспільства.

Другий рівень - рівень "текстуальної", однозначної людини, людини догматичного складу, що за текстом не здатна бачити підтекст. Однозначна людина чітко поділяє людей на друзів чи ворогів, на оптимістів і песимістів, прогресивних і реакційних, матеріалістів й ідеалістів і т.п. "Текстуальна" людина живе в більш-менш замкнутій системі, де реальність бачиться з позиції "абсолютного і правдивого спостерігача".

На третьому рівні, рівні здорового глузду, особистість здатна сприймати підтекст, символіку, розмаїття життя, але в той же час відчуває ворожість до поглядів, що кардинально відрізняються від загальноприйнятих істин.

Особистості четвертого рівня, рівня обдарованих, талановитих людей з високим творчим потенціалом, з нестандартним мисленням, не можуть обмежитися виконанням роботи лише по вказівці зверху, а завжди прагнуть привнести в неї своє особистісне начало. Вони готові піти на ризик, узяти на себе відповідальність за вчинене.

П'ятий рівень розвитку особистості існує, скоріше, як виключення, а не правило. Це рівень геніїв, чия діяльність пов'язана з відвагою.

У нашому суспільстві нагромадилося достатньо проблем, розв'язати які можна тільки на рівні високої активності, ентузіазму і творчості. Однак серед керівників ще чимало таких, котрі звикли дивитися на людей ділових, завзятих, наполегливих як на небезпеку для свого спокійного існування. Вони зовсім не готові працювати в умовах розкриття величезних творчих потенцій персоналу. Саме тому зараз суспільство особливо зацікавлене в людях мислячих, активних і знаючих.

Конкретні суспільно-історичні, соціально-психологічні умови, соціальне середовище, навчання, виховання, відіграючи важливу роль у розвитку психіки людини, детермінують процес розвитку особистісної активності. Володіючи певною психологічною самопрезентацією (через індивідуальні психологічні особливості) і вступаючи в реальну взаємодію з навколишнім середовищем, де індивід виступає як активний суб'єкт, особистість реалізує себе і прагне до самоактуалізації. При цьому психічні процеси і властивості особистості розвиваються в умовах дійових зв'язків людини із соціумом. Рушійною силою психічного розвитку як саморуху, як активного просування до вершин, де саме виступають суперечності, що виникають у житті людини і знаходять своє розв'язання завдяки її активності та зустрічної активності з боку соціального середовища. Як суб'єкт психічної активності індивід протистоїть власній психіці як об'єкту, здійснюючи її рефлексію, регуляцію, корекцію, захист. По відношенню до самого себе також здійснюється суб'єктом відповідна активність.

А. Маслоу звертає увагу на такі характеристики особистості, яка реалізує потребу в самоактуалізації й розвитку активності:

- більш ефективне сприймання реальності;

- прийняття себе, інших, природи;

- спонтанність, простота, природність;

- концентрація уваги на проблемі (на відміну від концентрації уваги на собі);

-незалежність, потреба у відокремленості;

- автономія: незалежність від культури і оточення;

- свіжість сприймання;

- містичність і досвід вищих станів;

- почуття причетності, єдності з іншими;

- глибокі міжособистісні стосунки;

- демократичний характер відносин;

- розмежування засобів і цілей;

- філософське почуття гумору;

- креативність;

- опір окультурюванню.

Самоактуалізація, за А. Маслоу, - це відчуття своєї внутрішньої природи, це чесність і прийняття відповідальності за власні дії, можливість кращого життєвого вибору, постійний процес розвитку свого потенціалу до максимально можливого.

Розглядаючи процес формування активності особистості та її здатності до самоактуалізації в онтогенезі, вітчизняний психолог Л. Бурлачук виокремлює такі критерії розвитку особистості:

- природне пересування особистості від однієї вікової фази

психічного становлення до іншої;

- закономірне просування особистості від меншої повноти й багатства втілення вселюдського буття в індивідуальному житті до більшої повноти й багатства;

- просування особистості пов'язане з розширенням її життєвого простору, з оволодінням усе новими і новими видами життєдіяльності;

- просування особистості від менш змістовних до більш змістовних життєвих цілей;

- досягнення особистістю творчих життєвих результатів (особистість, яка розвивається і є внутрішньо вільною, творить себе і навколишній світ. Це творення є ядром її буття і знаходить вияв у всіх аспектах індивідуальної життєдіяльності: у спілкуванні, вчинках, збагаченні свого духовного, морального, професійного складу тощо.

Для особистості має значення вираження своєї індивідуальності, неповторності, унікального ставлення до навколишнього світу):

- "суперечливість-проблемність" життя (особистість, яка піклується про свій саморозвиток, яка творить світ, відкриває об'єктивно існуючі суперечності життя. При цьому існуючі суперечності інтерпретуються нею, перетворюючись таким чином на проблемність, яка потребує вирішення. Якість "проблемності" надає життю особистості нового змісту. Особистість не може вже проходити повз те, що відбувається, а цілеспрямовано аналізує його, намагається зрозуміти й встановити причинно-наслідковий зв'язок подій, конструктивно вирішити суперечності адекватним для свого "Я" шляхом);

- особистість, що розвивається - це особистість, яка постійно перебуває в стані самопізнання. Це особистість, яка володіє здатністю до рефлексії, що допомагає їй виходити за межі безпосередніх життєвих ситуацій, узагальнювати значення свого "Я", розуміти сутність своїх життєвих взаємовідносин. Центр ваги переноситься особистістю із ситуативного на істотне, на опосередковане: відбувається перехід від розвитку окремих психічних властивостей до узагальнення й розвитку цілісності свого "Я". Особистість, таким чином, іде від меншого до більшого, від менш досконалого до більш досконалого, від досягнення менш значного до більш значного життєвого результату.

За сприятливих умов (коли задоволенню основних потреб людини ніщо не загрожує) відбувається зростання активності, людина прагне стати настільки успішною, наскільки їй дозволяють її здібності. І, навпаки, люди, яким не вдалось розвинути свій істинний потенціал, стати тим, ким вони могли б стати, відчувають падіння активності. Процес самоактуалізації може бути обмежений також:

1) негативним впливом минулого досвіду і звичками;

2) соціальними впливами і груповим тиском;

3) внутрішніми захистами, які відривають людину від самої себе.

Загалом, будь-який опис людської активності передбачає відповіді на такі головні питання:

- що людина робить, яка її предметна діяльність і як вона сама до неї ставиться;

- які її взаємовідносини з навколишніми людьми, кого вона любить, кому симпатизує, надає перевагу і чи відповідають їй взаємністю;

- наскільки вона здатна до саморозкриття, прояву власної активності й розуміння іншого.

В кінцевому рахунку відповідями на ці запитання визначається зміст її рефлексивного "Я", ступінь її задоволення життям, міра прояву активності особистості.

Кожний індивід, стверджуючи свою індивідуальність і неповторність, виявляючи свою активність, може проявляти здатність і до творчості. На різних етапах онтогенезу особистість так чи інакше реалізує здібності (у тому числі й творчі) у процесі життєдіяльності. Погляд на природу творчості не є одностайним сьогодні в науці. Одні вчені розглядають творчість як діяльність людини, яка створює нові, оригінальні цінності (в галузі мистецтва, техніки, науки, управлінської практики тощо), що мають суспільну значущість. Інші дослідники пов'язують творчість з діяльністю людини, спрямованої на самовираження, самоактуалізацію особистості. Названі точки зору хоча і не претендують на повне висвітлення феномену "творчість", без сумніву охоплюють надзвичайно важливі боки цієї дефініції: по-перше,акцентують увагу на новоутвореннях в галузі речей й ідей, що виникають у результаті людської діяльності; по-друге,звертають увагу на тісний зв'язок творчості зі сферою спонук, мотивів і мотивації.

Психологія творчості, як розділ психологічної науки, вивчає процес творення людиною нового, оригінального в різних сферах діяльності, а також формування, розвиток і структуру творчого потенціалу людини. В управлінській діяльності без творчого підходу до справи не обійтися. Мовиться про творчість як з боку керівника, так і з боку підлеглих, про прояв ними індивідуально-психологічних особливостей (здібностей, обдарованості, таланту, геніальності), про впливи, яких зазнає особистість, перебуваючи у творчій групі, а також про систему психологічних методів, що цілеспрямовано впливають на розвиток творчої активності людини.

Потенціал розвитку особистості закладено в ній самій, в її потребах та здібностях, особливо в тих, що спрямовані на саморозвиток. Більшою мірою це стосується саме творчих здібностей особистості, які забезпечують вищий рівень її розвитку як у професійній, так і в повсякденній життєдіяльності. Серед умов, що стимулюють розвиток творчого мислення суб'єктів і об'єктів управління, можна виокремити наступні:

1) ситуації незавершеності або відкритості (на відміну від регламентованих, суворо контрольованих);

2) спонукування до постановки питань;

3) стимулювання відповідальності й незалежності;

4) акцент на самостійних розробках (варіанти розв'язання управлінських завдань і проблем), спостереженнях, почуттях, узагальненнях тощо.

Культура особистості – це і синтетична характеристика розвиту особистості, діяльність якої характеризується високими творчими, інтелектуальними здібностями у всіх сферах життя і наявністю значущої мети. Як правило розрізняють два основних підходи до визначення культури – як сукупності матеріальних об’єктів і технологічних навичок, з одного боку, і як сукупності когнітивних уявлень, що визначають взаємодію з оточуючим світом, з другого. Культура має свої власні поняття з приводу загальнопринятої поведінки.

Психологічна культура, як відмічає В. Третьяченко, є суттю проблеми самовираження особистості, інтегральною, специфічною якістю діяльності. Вона у своєму складі потребує наявності або схованості окремих компонентів сензитивності, комунікативної компетентності, здібності будувати і здійснювати повноцінні міжособистісні відносини, коригувати установки, здібності приймати участь у груповій мислетворчій діяльності та здібності реалізовувати власний інноваційний потенціал.

Велика роль у розвитку креативності (творчості) особистості належить соціальній групі (управлінській команді), в якій особистість залучається до процесу спільного (групового) розв'язання творчих завдань.

Взаємодія особистості з іншими (на рівні зв'язку "Я-Ти", "Я-Ми"), а також з опонентами ("Я-вони") стимулює творчі процеси, сприяє розв'язанню загальних управлінських завдань, що вирішуються групою. Продуктивність групового впливу підвищується, якщо враховувати не тільки індивідуальні інтереси, але й притаманні кожному учаснику стиль мислення в процесі рішення творчих завдань. Показниками креативності в процесі розв'язання завдань управлінською командою можуть бути:

- кількість асоціацій, свобода мислення;

- експресивність, уміння переключатися з одного об'єкту на інший;

- адаптаційна гнучкість і оригінальність.

Загалом, формування психологічної готовності здійснювати той чи інший вид діяльності активно, творчо, проявляючи при цьому індивідуальні здібності й властивості, розуміння сутності професіоналізму, бачення шляхів, що ведуть до нього, має сьогодні не тільки теоретичне, але й практичне значення. Непрофесіоналізм, по-перше, призводить до втрат у сфері виробництва, в економіці, зовнішній і внутрішній політиці тощо; по-друге, він сприяє росту напруги у взаємостосунках; по-третє, веде до росту міжособистісних конфліктів, до психологічного дискомфорту. Отже, надзвичайно важливо, щоб людина опинилася на своїй вершині, зайняла своє місце у житті. Саме тому, коли ми говоримо про високий професіоналізм людини, то з цим поняттям пов'язуємо не тільки яскравий розвиток здібностей, активності й творчості, але й глибокі та широкі знання у тій галузі діяльності, в якій цей професіоналізм проявляється, а також нестандартне володіння вміннями.

Постає питання: Саме як оцінити оте “нестандартне” володіння вміннями? Якщо слідувати за ствердженням Гримака [ ], то сугубо аналітичний підхід до вивчення розрізнених психічних процесів не давав, та й не міг дати, уявлення про багатогранність і тісний взаємозв'язок усіх компонентів психічних явищ. Тому і сама психологія виглядала сугубо академічною дисципліною, далекою від інтересів повсякденного життя і запитів практики.

В абстрактності, сухості, у забутті інтересів практики обвинувачував психологію і Л. С. Виготський. Але він зайшов далі, хоча багатьма роками раніш. У своїй праці „Історичний зміст психологічної кризи”, написаній в 1925 році, він намічав основні шляхи розвитку, що могли б вивести психологію з глухого кута бездіяльності і перетворити її в активну, конкретну науку про „формування психічних діяльностей”. „Камінь, що знехтували будівельники, повинний лягти в основу” — такий епіграф поставив Л. С. Виготський до своєї праці. Під „каменем, що знехтували будівельники”, він мав на увазі практику життя. Психологія, вважав він, насамперед повинна стати конкретною, практичною наукою — наукою про виховання і навчання, про розвиток дитини, про трудову діяльність. Тільки ця задача може перетворити психологію в живу і потрібну науку.

До середини XX століття психологія зв'язувала творчі здібності з розумовим розвитком. Потреба визначати інтелектуальні здібності привела до створення IQ-tests — тестів на розумову обдарованість. Однак дослідження багатьох психологів показали відсутність прямої залежності творчих здібностей від інтелекту і суми знань, тобто кореляції між коефіцієнтом інтелекту і здатністю створювати нове (креативністю) — не було.

Красномовний і наступний факт. Відомо, що, коли видатний радянський актор і режисер К.С.Станіславський зайнявся систематичною педагогічною роботою, психологія того часу не могла йому допомогти у вирішенні елементарних питань, що ставила перед ним практика навчання акторській майстерності. Шляхом узагальнення і глибокого аналізу свого власного артистичного досвіду, досвіду своїх товаришів і учнів він відкрив і сформулював основні закони психології сценічної творчості. Найвищою мірою удало він назвав їхньою елементарною граматикою драматичного мистецтва, підкресливши тим самим психологічну універсальність принципів акторської праці.

Подібне становище існувало не тільки в психології театральної творчості. Радянський письменник Михайло Зощенко, міркуючи про важливість психологічних знань для повсякденної практики людей, писав: „По суті, дотепер немає якихось елементарних правил, елементарних законів, за якими слід розуміти себе і керувати собою не тільки в галузі своєї праці і своєї професії, але й у повсякденному житті... Адже всі спеціальності виробили особливу і найкращу техніку роботи, причому ця техніка роботи постійно раціоналізується і поліпшується. Художник відмінно вивчив фарби, якими він працює, але жити він по більшій частині не вміє і надає своє життя случаю, природі і власному невмінню”.

Наш час, динамічний і суперечливий, час стрімких науково-технічних змін, характеризується прогресуючою зміною умов життя суспільства і навколишнього середовища, ростом інтенсивності нервово-психічної діяльності людини. Вже сьогодні від нього потрібно небачено високий рівень психічної пластичності й адаптивності.

Резюмуючи сказане, сформулюємо основні задачі психології активності, коло яких складався відповідно до життєвих потреб людини протягом багатьох сторіч і які більш-менш успішно вирішувалися практично. Сучасний стан знань дозволяє дати строго наукове пояснення емпірично встановленим психологічним явищам. Розуміння ж змісту і механізмів психологічних методів підвищує ступінь їх дієвості, тому що в цьому випадку виявляється могутня стимулююча роль свідомості.

В коло задач, що стоять перед психологією активності, треба, зокрема, включати:

— розуміння психологічних особливостей і закономірностей розвитку основних психічних станів людини;

— розуміння психологічних механізмів корекції і самокорекції психічних станів з метою усунення негативних станів (у тому числі стресових) і цілеспрямованого формування позитивних продуктивних станів;

— оволодіння прийомами самоврядування життєвим тонусом, рівнем працездатності і творчих можливостей;

— вироблення необхідних навичок психогігієни, раціональних звичок, властивостей особистості, особливостей характеру;

— раціональну постановку і розумне обґрунтування життєвих цілей (як найближчих, так і перспективних), вибір прийнятних шляхів їх досягнення;

— розуміння прямого впливу морального вигляду на стійкість нервово-психічної сфери і стан здоров'я людини.

Останнє положення вимагає більш докладного пояснення. Справа в тім, що сучасна медицина займається тілом і психікою людини, як правило, тільки в тих випадках, коли з'являються визначені хворобливі зміни. Моральних сторін життя вона не стосується. Сьогоднішня педагогіка стурбована переважно тим, щоб вкласти в голову учня зростаючий обсяг інформації. До того ж в останні десятиліття якось стихійно склалося уявлення, що знання самі по собі роблять людину вихованою, моральною. Ми занадто увірували в силу знань і не розуміємо, що в багатьох випадках людину може спинити від дурних учинків саме совість, а не знання. Життя систематично надає переконливі тому доказу. Роботу з формування морального вигляду людини варто починати із самого раннього дитинства. Саме з цього починається дійсна турбота про його здоров'я, про його життєву стійкість.

Варто мати на увазі, що в наборі психічних якостей людини є якість, що відіграє виняткову роль у керуванні людини собою, своєю поведінкою, своїми вчинками. Це — почуття відповідальності особистості, почуття боргу, або те, що в повсякденному житті ми називаємо совістю. Характерно, що, не породжуючись саме по собі якимись визначеними потребами, почуття відповідальності згодом виконує вищу регулюючу функцію стосовно самих потреб, розрізняє по ознаці дозволені і недозволені.

Моральність — найважливіша умова повноцінного фізичного і психічного здоров'я, життєвої стійкості. Позбавлена моральності людина позбавляється й основних важелів для здійснення процесу самовдосконалення. У цьому випадку виявляються виключені, незадіяні вищі механізми психічної регуляції і захисту особистості.

На закінчення необхідно підкреслити, що інтелектуальні і психічні, фізичні і творчі резерви організму надзвичайно великі. Їх розвиток, збільшення і практичне використання в повсякденному житті людини — задача, яку треба вирішувати вже сьогодні. Для цього важливо з урахуванням своєрідності законів функціонування організму навчитися систематично підвищувати рівень його резервів і доцільно використовувати їх у відповідних випадках. Головна умова, що тут необхідно,— споконвічна активна позиція самої людини, що розглядає свої психічні і фізичні можливості як продукт своєї власної праці, своїх внутрішніх свідомих зусиль. І не існує на шляху самовдосконалення особистості, при наявності відповідних соціальних умов — інших перешкод, крім тих, котрі створює собі вона сама.

У якості першого і необхідного етапу аргументування висунутих положень ми безпосередньо звернемося до тих матеріалів, що надає в наше розпорядження історія.

Тому так важливе питання про відмінності „розумових можливостей” електронно-обчислювальних машин і людини. Спеціально проведені аналітичні дослідження О. К. Тихомирова показали, що процес людського мислення відрізняється не тільки від жорстко алгоритмічних, але і від так званих евристичних машинних процедур. Ці відмінності полягають у наступному:

- необхідною умовою розгортання розумового процесу є сам факт прийняття задачі, що означає зв'язування її із системою раніше сформованих мотивів і установок;

- процес рішення задачі характеризується складною динамікою операційних і особистісних змістів; останні не завжди відбивають у мові, у символах або образах, але бувають і беззвітними;

- рішення задачі супроводжується появою нових мотивів і потреб;

- у ході рішення задачі людина ставить перед собою нові, заздалегідь не задані проміжні цілі;

- пошук підходів до рішення задачі додатково регулюється емоційними оцінками, що формуються в ході рішення задачі і можуть неодноразово мінятися.

Іншими словами, розумовий процес людини на відміну від машинного є продуктивним і здійснюється на основі різноманітних нервово-психічних механізмів, комплекси яких виникають у ході рішення задач і відносяться до конкретного випадку рішення. У ще більшому ступені продуктивний характер розумової діяльності виражається в самостійній постановці людиною нових задач.

Таким чином, психологічні концепції, абсолютизуючи аналогію між людиною й обчислювальною машиною, можуть бути кваліфіковані як сучасні варіанти механістичних поглядів. Явища відображення і процеси його породження і функціонування в мозку людини якісно відрізняються від процесів обробки інформації в технічних системах. Творче мислення займається не тільки рішенням проблем; йому доводиться мати справи і з новим поглядом на речі, з різного роду новими ідеями, а їх поява пов'язана з нешаблонним мисленням, тому що природі шаблонового мислення властиві серйозні обмеження. Обидва типи мислення не виключають, а доповнюють один одного. Шаблонове мислення оперує високими ймовірностями, тоді як нешаблонне — малими ймовірностями. Якщо в першому випадку логіка керує розумом, то в другому вона його обслуговує. Творче мислення є особливим різновидом нешаблонного мислення і для свого прояву має потребу в таланті, тоді як нешаблонне мислення (нові ідеї, новий погляд на речі) доступно практично кожній людині. Саме нешаблонне мислення зв'язують із творчими функціями. І якщо в психології дотепер немає єдиної думки за питанням про визначення діяльності, тт ще більше розбіжностей є в трактуванні творчості. Тут немає необхідності займатися аналізом різних формулювань, що визначають сутність творчості. Приведемо лише два з них, що відбивають найбільш типові, хоча, можливо, і занадто загальні, погляди на цей предмет. „Творчість,— читаємо в „Філософській енциклопедії”,— діяльність, що породжує щось нове, чого не було ніколи раніше”. „Творчість, — пише А. Г. Спіркин,— це духовна діяльність, результатом якої є створення оригінальних цінностей, установлення нових, раніше невідомих фактів, властивостей і закономірностей матеріального світу і духовної культури”.

Тому, ми й формулюємо, що творчість — це створення на основі того, що є, того, чого ще не було. При цьому рівень творчості вважається тим більше високим, чим більшою оригінальністю характеризується творчий результат. Для нас першочергову важливість має не сам по собі теоретичний аналіз творчості — по цьому питанню є безліч спеціальних видань. Нами розглянуто лише ті теоретичні концепції, що обґрунтовують визначені методи впливу на функції творчості і можуть бути використані безпосередньо в психолого-педагогічній практиці.

Дата добавления: 2014-12-27