Перші державні утворення. 2 страница

Числені осілі та кочові племена, що населяли Північне Причорномор’я, тією чи іншою мірою зазнали впливу античної цивілізації (давньої Греції та Давнього Риму). Найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колониізація причорноморських земель і утворення тут грецьких міст – колоній.

Колонізація приносила значні прибутки. Через грецькі міста –колонії до материкової Греції надходили хліб, сировина, раби, забезпечувався збут продукції власного ремесла. Слід зазначити, що ці міста – держави дуже швидко стали складовою частиною Північного Причорномор’я. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена, встановлювали з ними тісні економічні зв’язки. Крім того, існування таких міст на Північному березі Чорного моря стимулювало розвиток племен, що їх оточували.

Перше поселення грецьких колоністів з’явилося у VII ст. до н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро – Бузького лиману. У VI ст. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману – Ольвія, у східному Криму – Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Піздніше виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (сучасний Бєлгород – Дністровський) та багато інших.

Свого розквіту грецькі міста – держави досягають у V – IV ст. до н.е. Важливе місце в їхній економіці займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала сільськогосподарську територію – хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинене рибальство. Херсонес із самого початку розвивався, як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, яке хесонесити називали «рівниною», було житницею Херсонесу, що поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклейським півостровом, була поділена на велику кількість наділів – клерів розміром 25 – 30 гектарів. Кожний клер являв собою земельний наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огорожена стіною. Головним заняттям власників клерів було виноградарство, але до складу клерів входили також сади, пасовища й поля.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів домоглися ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів з бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток. Розвивалося в Ольвії керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, ткацькі майстерні працювали в Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не лише в самому місті, а й далеко за його межами, зокрема, у скіфських кочовищах Причорномор’я, поселеннях землеробських племен українського Лісостепу тощо. Причорноморські міста вели інтенсивну торгівлю, зокрема морську. Головним предметом вивозу був хліб. Крім того, купці продавали у Грецію, а згодом у Рим худобу, сіль, рибу. Основними предметами ввозу були вино та оливкова олія, а також металеві вироби, зброя, тканини, мармур і вироби з нього, предмети розкоші.

Грецькі причорноморські міста мали високу культуру. Тут споруджувалися кам’яні будинки, храми, театри, оздоблені скульптурою. Розписом та мозаїкою. На вулицях стояли кам’яні стовпи з викарбуваними на них офіційними текстами.

У містах – державах Північного Причорномор’я було досить виразним соціальне розшарування суспільства.

Панівний клас складався із судновласників, купців, господарів ремісничих майстерень, землевласників, лихварів. «Середній клас» складався з вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. На нижньому щаблі цієї своєрідної суспільної піраміди були особисто залежні люди (наприклад, боржники, що зобов’язані були відробляти свій борг працею) та раби.

Вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки – уроженці міста. Лише вони могли користуватися політичними правами, обіймати державні посади. Так, набуваючи повноліття і політичних прав у повному обсязі, мешканець Херсонесу приймав присягу, де зокрема, говорилося: «Я буду дбати про втілення волі держави та громадян...Я не буду скидати демократичного ладу...Якщо я дізнаюся про якусь змову, що існує або визріває, я доведу про це до відома посадових осіб». Чужоземці, навіть ті, що постійно мешкали тут, політичних прав не мали. Однак в окремих випадках за надання місту значних послуг, їм могли надати права громадян Херсонесу.

З часом склад міського населення поступово змінювався: у містах з’являлося все більше майстрів – ремісників або багатих громадян з «варварського світу» (наприклад, скіфів).

Основну масу експлуатованих становили раби. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільницьких ринках або у сусідніх племен. Праця рабів використовувалася у ремісничому виробництві, сільському господарстві, виноробстві, на розробках солі, у домашньому господарстві. Так, велика кількість рабів працювала на клерах Херсонесу, де кам’янистий грунт вимагав великих фізичних зусиль під час праці. Раби також були «живим товаром», що продавали до інших країн.

Державний лад грецьких міст Причорномор’я будувався на тих же засадах, що й аничних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристократичними республіками. Причому. Якщо у V – II ст. до н.е. тут переважав демократичний елемент і вирішальна роль у політичному житті належала більшості народу (за вийнятком особисто залежних та рабів), то починаючи з І ст. до н.е. основні посади і відповідно, управління опиняються у руках невеликої групи аристократичних сімей, влада зосереджується у нової рабовласницької арстократії, демократична республіка поступається аристократичній.

Вищим органом влади у містах Північного Причорномор’я були Народні збори. В них брали участь тільки повноправні громадяни міста (як правило, греки), які досягли 25 років. Раби, чужоземці, жінки були усунуті від управління.

Народні збори приймали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на агорі – майдані в центрі міста. На зборах вирішувалися всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, звільнення іноземних купців від мита, нагородження громадян, що мали заслуги перед містом. До компетенції народних зборів належали також вибори посадових осіб, що займалися поточним управлінням та контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні відігравала Рада міста, яка була постійно діючим органом влади між зібраннями Народних зборів. Обиралася вона Народними зборами. Рада міста готувала рішення для затвердження Народними зборами, перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала діяльність вже обраних посадовців. Рада мала свого Голову та Секретаря. Останній користувався значним політичним впливом, бо саме через нього проходила інформація, необхідна для повсякденного управління.

Третьою ланкою міського управління були виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати. Обрані з числа повноправних громадян Народними зборами магістрати очолювали окремі галузі управління. Вони займалися фінансами, судом, обороною міста та ін.

Особлива увага приділялася фінансовим справам. Так. В Ольвії основу бюджету міста становила єдина система ввізних і вивізних мит на товари, а також різні види податків. Значною статтею доходів у містах були пожертви багатих громадян, які вносили гроші у міську скарбницю, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Рада міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золотим вінком або статуєю. Подібні почесті міг здобути й іноземець. Йому надавалися привілеї у торгівлі (наприклад, зменшення мита) та право громадянства.

У містах Північного Причорномор’я функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з декількох підрозділів, кожен з яких займався певним колом питань (цивільні, кримінальні, майнові тощо). У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

Відмінним від інших міст – держав Північного Причорномор’я в питанні політичного устрою було Боспорське царство. Воно було розташоване по обох берегах Керченської протоки і охоплювало Східний Крим, Таманський півострів і всю територію східного узбережжя Азовського моря аж до Дону. На цій території жили як греки, так і місцеві народи, що знаходилися на стадії розкладу первісно – общинного ладу і формування класового суспільства. Їхнє входження до складу Боспорського царства стимулювало цей процес. Столицею держави було м. Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

На ранньому етапі існування боспорської держави (V – IV ст. до н.е.) вона була союзом грецьких міст – полісів, кожне з яких зберігало значну долю незалежності. Згодом, починаючи з IV ст. до н.е. влада у Боспорі зазнає невпинної централізації. Поступово ліквідуються деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній період існування грецьких міст У Причорномор’ї. Боспорська держава перетворюється на монархію.

На чолі держави був правитель, що офіційно йменував себе «цар Боспору». В його руках зосереджувалася верховна влада. Помічниками царя у здійсненні ним владних повноважень були члени царського роду та наближені особи. Їм доручалося від імені царя командування військом, управління окремими частинами держави, судові та релігійні функції. Міста Боспорського царства користувалися обмеженою автономією. Тут, як і в інших причорноморських полісах, зберігалися виборні органи самоврядування. Певна автономія була і у місцевих племен, що входили до складу Боспорської держави. Ними керували власні племінні вожді, а залежність від боспорського царя виражалася у сплаті данини та участі у військових діях на боці Боспору.

Із самого початку свого існування міста – держави Північного Причорномор’я були втягнуті у міжнародні відносини в регіоні. Так, у 30-ті рр. V ст. до н.е. до Чоного моря прибула велика афінська ескадра на чолі з Періклом. Метою цієї експедиції було забезпечення Афін імпортним хлібом. Існує думка. Що саме внаслідок цієї експедиції Ольвія та деякі інші грецькі міста Північного Причорномор’я були включені до Афінського морського союзу. Для них це було пов’язане з деякми економічними обмеженнями. Однак вже наприкінці V ст. до н.е. Ольвія була поза цим союзом. Про це свідчить випуск власної серії срібних монет загальногрецького зразка (за діючими тоді законами членам Афінського морського союзу заборонялося карбування срібної монети).

У 331 р. до н.е. Ольвія була взята в облогу військом Зопіріона – одного з полководців Олександра Македонського. Цей похід був частиною загальної експасії Македонії під час правління видатного царя – полководця. Місто терпіло серйозні труднощі, регулярного війська воно не мало, військова організація його грунтувалася на народному ополченні. За словами античного історика Макробія, міській владі довелося вживати надзвичайних заходів: рабам дарували волю, а іноземцям – права громадянства. Були скасовані всі боргові зобов’язення. Це допомогло збільшити лави захисників міста, підвищити зацікавленість всіх мешканців Ольвійської держави у перемозі над ворогом. Місто вистояло і Зопіріон був змушений зняти облогу.

На зовнішньополітичну ситуацію у містах – державах Північного Причорномор’я впливали й політичні зміни у причорноморських степах. Так, у III – II ст до н.е. посилився тиск на Олвію спочатку скіфів, могутність яких наближалася до кінця, а потім сарматів. Це призвело до того, що місто деякий час сплачувало данину царям цих народів. Тут навіть розташовувався скіфський монетний двір.

Приблизно у цей же час зріс тиск скіфів і на Херсонес. Для захисту від кочовиків місто уклало договір з Боспором, а також намагалося використати протиріччя між скіфами та сарматами.

Войовничість причорноморських кочових народів та їхнє намагання поставити під свій контроль торгівельні шляхи з Лісостепу до країн Середземномор’я змушували грецькі міста – держави не тільки об’єднуватися між собою, а й шукати могутніх союзників. Звичайно ці «союзники», користуючись нагодою, намагалися підкорити причорноморські міста – держави собі. У І ст. до н.е. таку спробу зробив правитель Понтійського царства Мітридат VI Євпатор (121 – 63 р. до н.е.). Цей енергійний володар об’єднав під своєю владою все Причорномор’я, в тому числі Боспор, Ольвію, Херсонес. В Ольвії було розташовано понтійський гарнізон. Втрутившись у боротьбу Херсонесу зі скіфами, понтійський володар у 110 р. до н.е. відправив на допомогу місту військо на чолі зі своїм воєначальником Діофантом. Внаслідок цього та інших успішних походів Діофанта проти скіфів Херсонес змушений був визнати свою залежність від Мітридата VI. Нарешті, цар Боспору, усвідомлюючи хиткість становища своєї держави в умовах розгортання понтійської експансії, сам передав владу понтійському цареві.

Активність Понтійського царства становила відчутну загрозу для Риму. Під його владою в цей час вже знаходилися Південна Європа, Північна Африка, острови Егейського моря, західні райони Малої Азії. Подальшому просуванню Римської держави вглиб Азії заважало Понтійське царство. Міста Північного Причорномор’я знаходилися в зоні конфлікту цих двох держав. Боротьба між ними стала переламним моментом в історії грецьких причорноморських полісів.

Протягом першої половини І ст. до н.е. тривали римсько – понтійські війни. Північне Причорномор’я було для Мітридата VI головним джерелом сировини, матеріальних та людських ресурсів. Війна, що затяглася на багато років, підривала зовнішню торгівлю, ремесла, сільське господарство причорноморських міст. Внаслідок цього тут почали поширюватися протипонтійські настрої, які й зіграли помітну роль у поразці та загибелі Мітридата VI.

Розгром Понтійського царства і перехід його території під владу Риму відкрив довгий період залежності грецьких міст Північного Причорномор’я від Римської держави. Після перемоги над Мітридатом VI Рим особливу увагу приділяв Боспору. Володар царства тепер мав титул «друга та союзника» Риму. При вступі на престол для боспорських царів обов’язковим ставало попереднє затвердження римського імператора. Римляни, зацікавлені у наявності тут військово – політичного бар’єру античного світу проти «варварських» племен Степу, навіть надавали Боспору грошові субсидії для утримання війська.

Залежність Херсонесу від римлян полягала в тому, що в управлінні цим полісом посилився вплив рабовласницької аристократії, яка економічно і політично орієнтувалася на Рим. Декілька знатних херсонесських родин отримали права римського громадянства. Херсонес сав місцем перебування римського флоту, а також резиденцією командуючого римськими військами в Криму. Місту доводилося платити податки на утримання римських військ. Римський гарнізон був розташований і в Ольвії. Для цього в місті була побудована фортеця. З початку ІІІ ст. Ольвія остаточно втратила політичну незалежність і була включена безпосередньо до складу Римської імперії. Зовнішнім проявом такого політичного статусу міста було карбування в Ольвії римських монет.

Загалом, міста Північного Причорномор’я виконували функцію бар’єру античного світу проти «варварських» племен степу і їхня доля в цей період була тісно пов’язана з долею Римської імперії взагалі. Разом із нею Північне Причорномор’я почало економічно, політично та військово занепадати у другій половині III – IV ст. Посилюється розпад рабовласницького суспільства. Занепадають традиційні галузі господарства. Поглиблюється криза політичного управління. Звичайним явищем стає внутрішньополітична боротьба в містах. Ці негативні фактори посилюються збільшенням тиску з боку кочових народів, що переселяються з глибин Азії до Європи. Так розпочинається Велике переселення народів (IV – VII ст.). На цьому тлі зазнають змін ідеологічні, релігійні уявлення тодішніх людей. Замість традиційних давньогрецьких та місцевих язичницьких культів починається розповсюдження у Північному Причорномор’ї християнства. Це зафіксував факт присутності Кадма – єпископа Боспору – на церковному соборі в Нікеї, що затвердив християнський символ віри (325 рік). Вочевидь, тут було вже досить багато християн, оскільки єпископи очолювали доволі числені християнські громади.

Внаслідок навали гуннів у 375 – 376 рр. Боспорське царство припинило своє існування. Його столиця – Пантікапей – була сильно зруйнована, але збереглася і в подальшому стала провінційним містом Візантійської імперії. Така ж доля спіткала й Херсонес. Згодом, у середні віки, він став відомий під назвою Корсунь. Що ж стосується Ольвії, то вона вже у IV ст. перестала існувати, як місто. Життя тут ще деякий час тривало у сільських поселеннях.

Так в історії Північного Причорномор’я закінчився період давнини і розпочався період середньовіччя. Грецькі міста – держави цього регіону залишили яскравий слід в історії завдяки своїй унікальній цивілізації, яка є предметом вивчення з боку теперишніх і наступних поколінь.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте заняття людини в епоху первісного суспільства.

2. Дайте характеристику Трипільської культури.

3. Охарактеризуйте соціально-економічний та політичний устрій Скіфії.

4. Назвіть основні риси економіки та політичного устрою античних міст – держав Північного Причорномор’я.

Література:

1. История Украинской ССР. Т. 1. – К.: Наукова думка, 1981. – 495 с. 2. История Европы. Т.1. – М.: Наука, 1988. – 704 с.

3. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. – Львів: Новий світ, 2004. – 304 с.

4. Історія України: Навч. – метод. посіб. за ред. В.М. Литвина – К.: Знання, 2006. – 607 с.

5. Олійник М., Ткачук І. Історія України: Навч. посіб. – К.,2007. – 264 с. 6. Історія України / відп. Ред. Ю. Сливка. – Львів: Світ, 2003. – 520 с.

Тема 2: Київська Русь.

План теми:

1. Східні слов'яни у давнину. Їх перші державні об’єднання.

2. Виникнення Давньоруської держави.

3. Діяльність перших київських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга, Святослав).

4. Князювання Володимира Великого та впровадження християнства на Русі.

5. Розквіт Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого.

6. Соціально-економічний розвиток Київської Русі.

7. Політичний розвиток Давньоруської держави.

8. Культура Київської Русі.

9. Феодальна роздрібленість Київської Русі.

10. Особливості політичного, соціально-економічного та культурного розвитку українських земель в умовах феодальної роздрібленості у XII – XIII ст.

1. Східні слов'яни у давнину. Їх перші державні об’єднання.

Перші згадки про ранньослов'янські племена (венеди) з'являються у творах римських вчених І – II ст. н.е. На зламі двох ер завершився розподіл слов'ян на східних і західних. Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об'єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря.

Слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (II – VI ст.). Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп'ято короля антів Буса разом із синами і 70 старійшинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова гора. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V – VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.

У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу – аварський каганат, підкоривши переважно слов'янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави. Фактично, починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI–IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни». Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї.

В середині І тис. н.е. землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті). Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто – Смоленськ. Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ – «гнізд». У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.

Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI – VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.
Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів – Пересічень, полян – Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен – дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII–IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення – племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII – IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.

2. Виникнення Давньоруської держави.

Поява Давньоруської держави у IX ст. – це результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства,
а й сивої давнини. Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII–IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація – землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII–X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого – надзвичайно гостро ставило питання про надійний захист важливих торговельних шляхів.

Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави.

Її сенс полягає у тому, що Київську Русь створили прибулі зі Скандинавії(нормани, варяги). Основні аргументи норманської теорії:

1. Розповідь у «Повісті времінних літ» про призначення варяжських князів(Рюрик, Синеус, Трувор).

2. Термін «Русь» має скандинавське походження.

3. Перші правителі Київської Русі були скандинавами (Рюрик, Олег, Ігор).

4. Повідомлення римських істориків про дикість та відсталість слов’ян.

Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції.
Її суть полягає у тому, що Давньоруська держава була створена самими слов’янами. Її основні положення:

1. Наявність об’єктивних соціально-економічних передумов для формування державності (удосконалення знарядь праці, відділ ремісництва від землеробства, майнова диференціація, відокремлення знаті).

2. Незначимість присутності скандинавів на землях східних слов’ян.

3. Однаковий рівень соціально-економічного розвитку слов’ян та скандинавів не дає підстав вважати останніх носіями більш розвинутих адміністративно-політичних відносин.

4. Існування у слов’ян значних військово-плмінних союзів.

5. Слово «Русь» походить від назви р. Рось – правої притоки Дніпра.

Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі – Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян – це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції, а зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антській державі. У будь-якому випадку, з норманами чи без них, слов’яни були у змозі зробити останній крок на шляху від розпаду первісно-общинного устрою до ранньофеодальної спільноти та виникнення держави.

3. Діяльність перших київських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга, Святослав).

У 9 ст. з військово-племінних союзів східних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, кривичі і т.д.) утворюються два значні державні об’єднання. Перше виникло на півночі Східної Європи в районі оз. Ільмень з центром в м. Новгород. Воно включало в себе військово-племінні союзи ільмінських словен і кривичів. Саме вони в середині 9 ст. запросили до себе княжити Рюрика та його братів. Друге об’єднання утворилося на півдні Східної Європи у Середньому Подніпров’ї зцентром у м. Києві. До нього увійшли племена полян, сіверян, древлян. Керування цим об’єднанням здійснювали Аскольд та Дир, етнічна приналежність яких точно не встановлена.

Першим князем, який об'єднав під своєю владою усі східнослов'янські землі був сподвижник Рюрика – князь Олег (882 - 912). У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Отже, 882 р. для Київської держави не є датою норманського завоювання, а лише роком державного перевороту, який здійснив Олег з допомогою людей з оточення київських князів. Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням розвитку Давньоруської феодальної держави, яка на той час пройшла тривалий час свого розвитку. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єднання – чудь і меря. Під керуванням Олега давньоруське військо у 911 р. здійснило переможний похід на Візантію, внаслідок чого були завойовані коштовні трофеї, а також була підписана вигідна для Київської Русі торгівельна угода з греками.

Дата добавления: 2014-12-27