Господарча політика більшовиків періоду громадянської війни («воєнний комунізм»)

Тема 3. Радянська Україна (1919 – 1939 рр.).

Західноукраїнські землі

В кінці жовтня 1918 р. в АВСТРІЇ відбулась буржуазно-демократична революція, в результаті якої Австро-угорська імперія розвалилася. Скориставшись цим, Польща поставила собі мету захопити Східну Галичину. Цьому перешкоджав національно-визвольний рух, що розвернувся в Галичині. 31 жовтня 1918 р. в Львові зібралися члени НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ і ВІЙСЬКОВОГО КОМІТЕТУ і ухвалили рішення про взяття влади в Галичині українцями. Повстання почалося 1 листопада 1918 р., цього ж дня влада опинилася в руках повсталих.

Було створено уряд - ТИМЧАСОВИЙ ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАРІАТ (К. ЛЕВИЦЬКИЙ). 13 листопада 1918 р. була проголошена ЗАПАДНО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА - ЗУНР. Своєю формою вона була буржуазно-демократичною. В цей же час Польща нападає на ЗУНР і захоплює Львів. Національна Рада звертається до уряду УНР з проханням про об’єднання ЗУНР і УНР.

Акт об'єднання був проголошений 22 СІЧНЯ 1919 р. в Києві. Але Директорія, що підписала акт про об’єднання, вже в лютому-травні 1919г. вела активні переговори з Польщею про можливість передачі їй західноукраїнських земель. Це викликало протести з боку керівництва ЗУНР, яке в грудні 1919 р. фактично відмовилося від акту возз'єднання. За Ризьким мирним договором 1921 р. ці землі відійшли до Польщі.

Література:

1. Історія України: Курс лекцій: у 2 кн. Кн. 2 – ХХ століття: Навч.посібник / Мельник Л.Г. та ін. – К.:Либідь.1992. с.115-196.

2. О.Субтельний. Україна. Історія. К.:Либідь.1994. с.429-480.

3. Бойко О. Історія України у ХХ столітті (20-90-ті роки). – Ніжин, 1994.

4. В.Вінниченко. Відродження нації. К.1990 / у 3-х тт./.

5. Верестюк В. махновщина. – К.,1992.

6. Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. Докум. І матеріалів. – К.,1993.

7. Кориленко О.Л. Сто днів Центральної Ради. К.1992.

8. Скоропадський П. Спомини. Київ.1992.

9. Петлюра С.В. Народе український. Харків.1992.

10. Українська Центральна рада: Документи і матеріали. – Т. 1-2. – К., 1996, 1997.

На протязі багатьох століть головним для політичного розвитку України було аграрне питання. Це не дивно для народу, що живе на найродючіших у світі чорноземах. І будь – яке політичне питання в Україні так чи інакше було пов’язане з питанням аграрної реформи.

Не був тут винятком і період 20 – 30-х років ХХ століття. Саме тоді відбулися ґрунтовні зміни не лише у системі землекористування, а й у самому способі життя селянства, пов’язані із формуванням нового, індустріального суспільства. Вони були пов’язані з політикою Комуністичної партії і Радянської держави.

Витоки цієї політики слід шукати у «воєнному комунізмі» - встановленні державної монополії на заготівлю хліба та іншого продовольства.

Воєнний комунізм запроваджувався в Україні партією більшовиків за зразком Радянської Росії під час громадянської війни. Так, 11 грудня 1918 року рядянський уряд України отримав від керівництва РРФСР повноваження на проведення продовольчих заготівель в усіх районах, що знаходилися під контролем Червоної армії.

15 квітня 1919 року Тимчасовим робітничо – селянським урядом України було розповсюджено на територію республіки декрет Раднаркому Росії «Про загальнодержавний облік і розподіл продовольчих продуктів і речей домашнього господарства». Ним закріплювалася державна продовольча диктатура. Народний комісаріат продовольства оголошувався єдиним органом, який повинен був заготовляти і розподіляти продукти серед населення.

Для проведення цієї роботи в Україну направлялися сформовані в Петрограді та Москві робітничі загони. На допомогу їм в Україні створювалися десятки аналогічних загонів з місцевих робітників. Більшовицьке керівництво було переконане, що в Україні є величезні запаси хліба і їх можна взяти відразу для голодуючого населення великих промислових центрів. Держава вилучала провольство у селян методом продрозкладки, тобто примусово.

Запровадивши в Україні політику воєнного комунізму, більшовики тим самим розпалили війну проти себе з боку українського селянства. Останнє прирікалося такою політикою на голод і відповідно, не бажало віддавати продовольство державі.

До травня 1919 року великі повстанські загони українського селянства під керівництвом отаманів Махна (на Катеринославщині), Григор’єва (на Херсонщині), Зеленого (на Київщині), які раніше підтримували більшовиків проти Директорії, почали виступати проти радянської влади. Повстанський селянський рух став масовим, охопив всю територію Південно – Східної та Центральної України.

З особливою силою повстанський рух розгорнувся влітку та восени 1919 р. В умовах громадянської війни він мав значення для військової поразки Червоної армії в Україні і наступу Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна.

Незважаючи на те, що «воєнний комунізм» явно дискредитував себе, після перемоги Червоної армії над денікінцями наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. радянська влада знову повернулася до неї. І це зрозуміло. Адже в у мовах кривавої громадянської війни і тотального дефіциту продовольства забезпечити всім неохідним армію, управлінський апарат та робітників військової промисловості можна було саме такими методами.

Втім, у міру затухання воєнних дій і настання мирного часу у районах, звільнених від армій противників радянської влади виправдовувати таку політику в очах населення ставало все більш складніше. Комуністична партія проголошувала себе партією як робітничого класу, так і селян – бідняків. Останні внаслідок революції і громадянської війни стали фактичними господарями величезних масивів колишніх поміщицьких та куркульських земель. Тепер, коли війна закінчувалася, ці люди, природньо, бажали стати на землі повноправними господарями. І політика «воєнного комунізму» з його продрозкладкою (яка в умовах воєнного часу і безконтрольності військової і цивільної влади часто плавно переходила у звичайнісінький грабунок селян) чим далі, тим більше викликала гостре незадоволення селянства. Так, навесні 1921 р. держава спромоглася виконати продрозкладку менш як на 40 відсотків. Так само, як і в 1919 році, стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наштовхнулося на збройний опір селянства.

Не можна стверджувати, що керівники РКП(б) не бачили політичної небезпеки продрозкладки. Однак дозвіл селянам вільно розпоряжатися своєю продукцією загрожував більшовикам відродженням товарно – грошових відносин. Тому В. Ленін тримався за продрозкладку, сподіваючись, що з її допомогою можна буде за півтора – два десятиліття виконати план ГОЕЛРО (план електрифікації Росії), прийнятий у грудні 1920 р. VIII Всеросійським з’їздом рад. Тому за ініціативою керівника партії цей з’їзд ухвалив закон про запровадження державних завдань на посів для кожного селянського господарства. Законодавці навіть не замислювалися над тим, що вони повертають селянина до часів кріпацтва. Відмінність полягала лише в тому, що раніше селяни працювали на поміщика, а тепер їм було запропоновано працювати на державу, яка називала себе робітничо – селянською.

Насувався новий етап громадянської війни, в якій більшовикам протистояли основні маси селянства. Використання проти повстанців армії становило небезпеку для радянської влади. Адже армія складалася переважно з селян. Тому партія перейшла до нової економічної політики (непу).

Дата добавления: 2014-12-27