Сталінські репресії

Важливою сторінкою політичного розвитку СРСР і України в його складі були політичні репресії 1937 – 1938 рр. при розгляді цього питання слід звернути увагу на наступні обставини. По-перше, політичні репресії цього періоду мають глибоке історичне коріння в епосі революції та громадянської війни. Саме тоді в суспільстві повною мірою проявилася взаємна нетерпимість і ненависть представників різних суспільних груп. І саме тоді в країні вперше у ХХ столітті широкомасштабно розгорнулися політичні репресії проти противників влади (причому не тільки з боку більшовиків, а й з боку їхніх противників з Білого руху).

Після закінчення громадянської війни грунт для репресій був збережений через наявність в країні реальних соціальних протиріч, які політика НЕПу лише пригасила, але не ліквідувала. І намагання ультралівого крила партії більшовиків (Л. Троцький та його однодумці) покінчити з «буржуазними елементами» ще у 20-ті роки зберігало цей сприятливий грунт для репресій.

Тут слід зазначити, що наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. у правлячій радянській еліті не тільки зберігався потяг до репресій, а й самі репресії активно здійснювалися («Шахтинська справа», розкуркулення, процеси проти національної інтелігенції).

Отже, можна констатувати, що репресії 1937 – 1938 рр. виникли не на порожньому місці і були обумовлені реальними політичними протиріччями в суспільстві. Наприкінці 30-х рр. це були вже не протиріччя між соціальними групами, а всередині правлячої партійної олігархії з питань подальшого політичного курсу країни.

Наслідком індустріалізації та колективізації було велике напруження сил країни, падіння життєвого рівня народу. І хоча найвище державне керівництво на чолі зі Сталіним періодично пом’якшувало свою жорстку політику, для частини партійних і державних діячів як у Москві, так і на місцях було очевидним: суспільство заплатило надто дорогу ціну за могутність країни і винний у цьому Сталін. Визнаючи сталінську політику правильною в цілому, ці люди бажали пом’якшити її, замінивши Сталіна на посаді керівника партії іншою кандидатурою, наприклад С. М. Кіровим. Крім того, режим особистої диктатури Генерального секретаря ЦК ВКП(б) чим далі, тим більше викликав невдоволення у частини партійців, які прагнули зберегти демократичний устрій партії, проголошений ще за ленінських часів і з тих пір суттєво деформований партійною бюрократією, на чолі якої був Генсек.

Отже, можна констатувати, що в міру здійснення соціалістичних претворень посилювалися протиріччя всередині самої правлячої партії, яка була далеко не однорідною масою бездумних виконавців вказівок вищого партійного керівництва. Маючи важелі влади і користуючись авторитетом серед рядових партійців, опозиційні Сталіну політики (М. Бухарін, Г. Орджонікідзе, М. Тухачевський, С. Косіор та ін.) могли потенціально стати великою загрозою для одноосібної сталінської влади. А оскільки виявити конкретних прихильників опозиції було неможливо (таким міг стати кожен партієць), Сталін не міг утримати владу інакше, ніж знищуючи політично (а то й фізично) всіх підряд (тих, хто міг здатися підозрілим). Це значною мірою пояснює масштаб репресій.

Здійснюючи репресії, Сталін та його прихильники паралельно вирішували й інше важливе політичне завдання. За час індустріалізації та колективізації підросли нові управлінські кадри, здатні замінити діючих керівників. Їхнє висуненя було вигідним для Сталіна, адже це були люди, виховані в дещо іншому дусі, ніж старі більшовики або ті, хто поповнив лави партії під час революції, громадянської війни та НЕПу. Як правило, це були люди з вищою інженерною освітою, що закінчили вже радянські вузи. За своєю ментальністю вони більше підходили для керівництва великою індустріальною державою, якою став у 30-ті роки Радянський Союз. І саме Сталін став для них авторитетом, який висував їх на керівні посади замість «старих» більшовицьких кадрів, які «не розуміли поточного моменту», «заважали молодим» тощо. Ось чим слід пояснити те, що масове винищеня радянської еліти у 1937 – 1938 рр. не викликало невдоволення в народі. Адже саме на місце репресованих приходили здібні вихідці з народних низів, які б за інших обставин не потрапили б до вершини влади (Л. Брежнєв, О. Косигін, П. Шелест та ін.).

Головним інституційним знаряддям репресій став Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), утворений 1934 р. Цікаво, що на момент створення цього відомства в ньому вважали засіб не посилення політичних репресій (як вважається зараз), а навпаки, їхнього зменшення. Справа в тому, що створення НКВС супроводжувалося обмеженнями повноважень каральних органів держави. Так, на відміну від своїх попередників – ВНК та ОДПУ – які, згідно із тодішнім радянським законодавством, могли здійснювати у позасудовому порядку репресії (аж до розстрілу), НКВС (точніше Особлива нарада при ньому, яка й розглядала «політичні» справи), міг у позасудовому порядку застосовувати лише заслання, а також ув’язнення у виправно-трудовому таборі терміном до 5 років. Крім того, до складу Особливої наради вводився прокурор СРСР. Це було покликано надати каральним діям видимість законності. І взагалі, пояснюючи успіх сталінської політики і великий авторитет Сталіна серед радянського народу, слід зазначити, що Вождь всіляко намагався одягнути свою політику у шати «стабільності», «законності» та «правопорядку», ззовні відмовляючись від тих грубих каральних методів, що застосовувалися радянською владою в буремні революційні часи. Цьому сприяли, зокрема положення Конституції 1936 року про те, що суд в Радянській державі є незалежним і підкоряється лише закону, що за законністю дій органів державного управління, зокрема НКВС, наглядає Прокуратура та ін. Як засвідчила практика репресивних дій, ці декларативні положення дуже легко обходилися зокрема за допомогою підзаконних нормативних актів та відомчих інструкцій. Саме вони дают уявлення про справжнє обличчя сталінської «законності». Так, 1 грудня 1934 р. ЦВК СРСР прийняв постанову про особливе ведення справ про терористичні акти. Терміни слідства з даної категорії справ скорочувалися 10 днів, обвинувачення надавалося обвинуваченому за добу до суду, в якому справа розглядалася без участі сторін (тобто без прокурора і адвоката). Касаційне оскарження та подання клопотання про помилування не допускалися. Вирок про вищу міру покарання повинен був здійснюватися негайно по його оголошенні. 14 вересня 1937 р. аналогічний порядок вводився по справам щодо зради та диверсій. Максимальний термін позбавлення волі за державні злочини збільшувався з 10 до 25 років. Повноваження Особливої наради при НКВС СРСР були збільшені. Вона тепер могла застосовувати всі заходи покарання аж до смертної кари. Нарком внутрішніх справ М. Єжов (призначений 1936 р.) видав наказ про покарання ув’язнених за подання скарги на умови утримання. Широке розповсюдження отримали побиття ув’язнених, утримання у карцері, позбавлення їжі.

Яким був масштаб репресій? У сучасній історичній та історико-правовій літературі, не кажучи вже про публіцистику наводяться дані про багато мільйонів і навіть десятки мільйонів жертв безпідставних політичних репресій. Характерним є те, що автори при цьому не посилаються на документи, а пишуть про власні припущення й розрахунки, методики яких ними, як правило, не розкриваються.

А між тим в архівах фондів НКВС збереглися звітні документи (в тому числі й доповідні записки НКВС Сталіну) відносно ув’язнених осіб. Дані з фондів НКВС співставляються із судовою статистикою з фондів Верховного суду СРСР та Прокуратури СРСР.

Згідно з цими документами, чисельність ув’язнених на 1 січня 1937 р. складала 1 196 368 чоловік, на 1 січня 1939 р. – 1 659 992 чоловіки. Причому ув’язнені саме за політичними мотивами серед них складали явну меншість (104 826 чол. (12,8 %) на 1 січня 1937 р. та 420 293 чол. (28, 7 %) на 1 січня 1941 р.).

Підводячи підсумки, слід зазначити, що хоча розмах репресій в дійсності був значно меншим, ніж про це йдеться в літературі (особливо публіцистичній), вони дійсно носили масовий характер.

Література:

1. Новітня історія України (1900 – 2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. – К.: Вища шк.,2000. – 663 с.

2. Курицын В.М. История государства и права России. 1929 – 1940 гг. Учеб. пособие. – М.: Международ. отношения, 1998. – 232 с.

3. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 – 1928). – К.: Основи, 1996. – 396 с.

4. Хоскинг Дж. История Советского Союза. 1917 – 1991 / Пер. с англ. – Смоленск: «Русич», 2000. – 496 с.

5. Краус Т. Советский термидор. Духовные предпосылки сталинского поворота (1917 – 1928). – Будапешт: Венгерский институт русистики, 1997. – 251 с.

6. Шубин А.В. Вожди и заговорщики: политическая борьба в СССР в 1920 – 1930-х годах. – М.: Вече, 2004. – 400 с.

7. Прохоров А.П. Русская модель управления. – М.: Эксмо, 2007. – 384 с.

8. Гершберг С.Р. Стаханов и стахановцы. – М.:Политиздат, 1985. – 207 с.

9. История социалистической экономики СССР: В 7 т. – Т. 6. – М.: Наука, 1980. – 589 с.

10. Социалистическое соревнование в СССР. 1918 – 1964. Документы и материалы профсоюзов. М.: Профиздат, 1965. – 495.

Дата добавления: 2014-12-27