Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 5. Україна в Другій світовій війні (1939 – 1945 рр.). 1 страница




   
1. Початок Другої світової війни. Об’єднання українських земель та радянізація західних областей України.   Уклавши з СРСР 23 серпня 1939 р. договір про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх планів. Війська вермахту, вчинивши напад на Польщу 1 вересня 1939 p., розв'язали Другу світову війну. Акт агресії змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з Польщею зобов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосити з вересня війну Німеччині. Однак після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не розпочинати активних бойових дій проти Німеччини. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху. З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війна стала фактом. Серед основних причин Другої світової війни слід виділити такі: 1. Прагнення провідних світових держав розповсюдити свій політичний та соціально-економічний устрій на сусідні країни. 2. Бажання виробників розширити коло застосування свого капіталу, отримати дешеві джерела робочої сили та сировини. 3. Потурання гітлеровським агресорам з боку провідних західних держав у Мюнхені у 1938 р. 4. Укладання пакту Молотова – Ріббентропа у 1939 р. Оцінюючи характер війни слід пам’ятати, що з боку країн фашистського блоку – Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів – війна була несправедливою, загарбницькою. Щодо Англії, Франції, США та інших держав із самого початку війна набула об'єктивно справедливого, визвольного характеру. СРСР у період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. виступив у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Балтію. Але після нападу Німеччини на СРСР він виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. Поява німецьких військ біля обумовленої таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва. Для здійснення походу в Західну Україну та Білорусь було створено угруповання військових частин під командуванням маршала Тимошенка. До його складу входило 54 стрілецьких та 13 кавалерійських дивізій, 11 танкових бригад, 11 артилерійських полків (600 тис. осіб.), 4000 танків, 5500 гармат, 2000 літаків. Їм протистояли 25 польських батальйонів, що зосереджувались на польсько-радянському кордоні. Вступ Червоної армії на територію Польщі був зустрінутий у польському суспільстві з болем і навіть викликав ворожу реакцію. Офіційні представники та преса західних країн, особливо Англії та Франції, засудили радянську акцію, але невдовзі вирішили не втручатись у цей конфлікт. Частини Червоної армії вели подекуди бої з польськими військовими підрозділами. Так, тяжкі кровопролитні бої тривали протягом 20–21 вересня з польськими захисниками міст Гродно, Львів, Вільно, Кобрин, Сарни, Люблін. Радянські втрати становили до 1000 загиблих та 2000 поранених. Під час руху назустріч траплялися незначні сутички між частинами німецьких та радянських військ, але вони були спровоковані певною неорганізованістю дій. Після 12-денного маршу Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де зупинилася. Перемога була відзначена парадами радянських та німецьких військ у Бресті, інших містах колишньої Польщі. Між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. було укладено договір про дружбу і кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість території Західної України. Кордони СРСР посунулися на захід на 250 – 350 км. Натомість, на-пропозицію Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. На зайнятій території було захоплено і вивезено вглиб СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис. офіцерів. Згодом 82 тис. полонених після нападу Німеччини на СРСР влилися у 2 польські армії, сформовані на території Радянського Союзу. Сліди інших загубилися. Вступ Червоної армії в Західну Україну викликав неоднозначну реакцію місцевого населення – від повного неприйняття до палкої підтримки. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. 1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Наприкінці року попередній адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано. На його території утворилося 6 областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська. Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій саморозпуск. Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала простору для самостійних рішень господарських керівництв. Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у найманих працівників. Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204,1 тис. селянських господарств. Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, брутальним тиском. Одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму. Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталінський режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення. Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації. З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно — конфіскації. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще майже сто змушені були протягом 1939—1940 pp. залишити свої парафії через переслідування владою. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення. Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. Було ув'язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До в'язниць потрапили і багато колишніх членів компартій Західної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраждав, — вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до в'язниць. Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР — до Сибіру та Казахстану — були примусово разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов. Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940—1941 pp. було депортовано понад 10% населення, тобто 1173170 осіб. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було завчасно підготовлене виконанням державної політики. Таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв'язати питання про повернення СРСР Бессарабії та Північної Буковини. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, і вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти території Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР. Після возз'єднання в складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії (Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського) населення республіки збільшилося на 8,8 млн і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км. Отже, в 1939 – 1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессарабію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лиїше ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність.

 

2. Початок Великої Вітчизняної війни. Окупація України військами Німеччини та її союзників.
Наказ готуватися до нападу на СРСР німецький генералітет отримав у 1940 p. На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини вермахту розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей. Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого – зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала фон Рундштедта. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних. Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України. Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління – все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців. Але взимку 1941 – 1942 pp. під Москвою німцям було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150 – 400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни. Уже через тиждень після початку війни промислові підприємства України почали виконувати замовлення фронту: випускали або ремонтували танки, бронепоїзди, гармати, міномети. На період війни робітників, селян, службовців було закріплено за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися. На нових місцях евакуйовані підприємства і колективи опинилися у надзвичайно складному становищі, стикалися з численними труднощами. Але люди, переборюючи їх, швидко пускали в дію заводи. Багато великих евакуйованих підприємств було відновлено лише за півтора-два місяці. Перебазування продуктивних сил у східні райони країни було великим подвигом народу. За своїм значенням його можна прирівняти до перемоги в одній з визначних битв Другої світової війни. Саме завдяки йому відкрилася перспектива швидкого створення потужної військово-господарської бази. Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості. На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії. У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р. Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої РУД. Тисячі гірників поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці. Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р. Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу. Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова. У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан. В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість. Підбиваючи підсумки початку Великої Вітчизняної війни слід сказати про причини невдач СРСР. Серед них: 1. Прорахунок радянської влади щодо строків можливого нападу фашистської Німеччини. 2. Помилки в оцінці дій фашистської Німеччини напередодні нападу на СРСР. 3. Відсутність реалістичного плану стратегічної оборони СРСР. 4. Заборона викриття фашизму після укладання договору про ненапад 1939 р. 5. Відсутність досвіду військово-технічних кадрів, як результат репресій 1937 – 1939 рр. 6. Незавершеність переозброєння Червоної армії. 7. Відсутність антигітлерівської коаліції до початку війни. Безумовно саме поразки радянських військ на Правобережній та Лівобережній Україні восени 1941 р., та в Криму (липень 1942 р.) дозволили німецьким арміям наприкінці червня 1942 р. розгорнути наступ на півдні й завдати нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на зусилля радянських військ в липні 1942 р. вся Україна була окупована ворогом.  
3. Окупаційний режим в Україні.
Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися Україною. Перший – здобути підтримку українців, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий – знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. У 1942 р. за основу було взято другий варіант. Згідно з ним усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. У концентрованому вигляді політика «освоєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8 – 9 млн німців. Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, увійшли до так званої «Трансністрії». У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина». Того ж місяця створено рейхскомісаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів: «Волинь», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Таврія», «Дніпропетровськ». Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД. Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й особливою ненавистю до слов'ян. Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат – 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. На всій території України створювалися концлагері. Найбільшими «фабриками знищення» були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250. Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених. За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб – кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки. Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942–1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.
  4. Рух Опору  
 
Партизанська боротьба в тилу німецьких військ на Україні швидко розгорнулася та набула масового характеру. Однак на початку війни становище і з партизанським рухом в Україні було не кращим. Колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху, полковник І. Старинов згадував, що в перший рік війни на окуповану територію республіки було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність тільки 22 діючих загонів. Причини цього сягають своїм корінням у довоєнні роки. Після громадянської війни воєнні теоретики (М. Фрунзе, М. Тухачевський та ін.) розробляли питання про застосування методів партизанської боротьби проти окупантів на випадок агресії. У 20-ті – першій половині 30-х років велась значна робота з підготовки підпільно-диверсійних груп, партизанських загонів. Було закладено таємні бази з озброєнням, військово-матеріальним спорядженням. Проте зміни військової доктрини в СРСР, що виключали для Червоної армії тривалу стратегічну оборону і передбачали у найкоротший час перенесення бойових дій на територію агресора, змусили припинити підготовку партизанів і підпільників та ліквідувати завчасно підготовлені партизанські бази. А в 1937–1938 pp. були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби. Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Вони часто керувалися непродуманими наказами. Наприклад, у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців і більшість із них була страчена. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні. З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, створено Українській штаб партизанського руху та обласні штаби партизанського руху. Поступово зростала вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими. В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників та їх організацій («Партизанська іскра», «Молода гвардія», «Спартак», «Вуйко»). Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії. З наближенням радянських військ партизани, підпільники переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців. Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань воювали до 90000 бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховувалося до 100 000 підпільників. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України. Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань (М. Наумова, О. Федорова, С. Ковпака). Таким чином, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Роль «третьої сили» в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). Навесні 1940 року вона розкололася на ОУН(б) – С. Бандери, та ОУН(м) – А. Мельника. Обидві фракції продовжували орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини. Лідери ОУН керувалися формулою: Україна визволиться в тіні німецького походу. Так, 30 червня 1941 р. у Львові ОУН оголосила про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Реакція Гітлера була негайною: 5 липня в Кракові арештовано С. Бандеру, через чотири дні – Я. Стецька, а також 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець. Ці загони переслідували відступаючі частини Червоної армії, намагалися завадити німцям вивозити до рейху сировину та продовольство. 23 листопада 1942 р. було підписано угоду між німецьким командуванням і «УПА – Поліська Січ». У той же час протягом 1942 р. під егідою лідерів ОУН(м) та ОУН(б) виникали збройні загони, які намагалися протистояти німецьким карателям, польським націоналістам, радянським партизанам. До квітня 1942 р. вони налічували до 10 – 12 тис. вояків. Починаючи з квітня 1942 р. представники ОУН(б) вели переговори з Т. Боровцем, вимагаючи від нього визнання політичної платформи бандерівців. Т. Боровець відмовився зробити це, після чого представники СБ (служба безпеки) ОУН вбили дружину Т. Боровця та окремих членів його спецштабу. Залишки загонів Т. Боровця внаслідок масової мобілізації, проведеної ОУН в 1943 р. приєдналися до УПА. Восени УПА в своїх рядах налічувала понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля. На початку 1943 p., після невдач німецьких армій на Східному фронті, німецьке командування почало залучати до збройної боротьби з більшовизмом народи Східної Європи. 28 квітня 1943 р. було проголошено створення дивізії СС «Галичина». Набір до дивізії мав бути добровільним. Офіцерський корпус дивізії мав бути змішаний: німецький і український. Головним завданням дивізії була боротьба з більшовизмом та Червоною армією. 28 червня 1944 р. дивізію відправили на фронт. Її завданням було розбудувати й зайняти другу фронтову лінію в районі Бродів (100 км на схід від Львова). Внаслідок успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції на першому етапі (13 – 17 липня) війська 1-го Українського фронту оточили й знищили бродівське, розгромили львівське і рава-руське угруповання німецьких військ, а серед них і дивізію «Галичина». Після чого дивізія СС «Галичина» була переформована та до завершення війни займалася придушенням повстань проти німецької адміністрації та охороною військових об'єктів в Словаччині. Після вигнання німецьких окупантів з України радянські польові військкомати почали мобілізацію місцевої молоді. Вона зусиллями ОУН всіляко зривалася. 29 лютого 1944 р. було смертельно поранено із засідки командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл. Виконуючи вказівки Й.Сталіна про ліквідацію ОУН–УПА у 1944 – 1945 pp., уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з мирними пропозиціями, обіцяючи амністію. Ці звернення частково досягли своєї мети. До 40 тис. повстанців здалися і їх здебільшого відпустили по домівках.  

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-12-27; Просмотров: 589; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.016 сек.