Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Основні колективні права народів, визнані міжнародним правом




Розглянемо детальніше окремі права, що закріплюються за колективними суб’єктами – народами та людством, яке з них складається. Право народів на самовизначення є найбільш вивченим з таких прав; воно широко застосовується в міжнародно-правовій практиці. Реалізація цього права передбачає значну кількість можливостей самовизначення – від повної відмови від якихось особливих прав до само врядування, автономії чи різних форм культурного відокремлення, до утворення власної держави. Принцип рівноправності і самовизначення народів слід розглядати в контексті інших основних принципів міжнародного права, в першу чергу таких, як принцип територіальної цілісності, принцип незастосування сили, принцип мирного вирішення спорів, принцип поваги прав людини, а також принцип демократії, який іноді розглядається в якості загального принципу права.

У Декларації про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р. значиться: «В силу принципу рівноправності і самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана поважати це право відповідно до положень Статуту ООН». У цій же Декларації вказується, що способами здійснення права на самовизначення можуть бути «створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею, або встановлення іншого політичного статусу».

Аналогічні принципи закріплені в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі – Гельсінському Заключному акті 1975 р., Підсумковому документі Віденської зустрічі 1986 р., документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. і інших міжнародно-правових актах.

На думку сучасних дослідників, самовизначення народів має здійснюватися на основі всебічного захисту прав людини. Відповідно, право ставить можливість правомірної зміни кордонів держави на основі права народів на самовизначення в залежність від виконання цією державою умов, які, по суті, зводяться до дотримання принципу загальної поваги прав людини. Для вирішення проблеми застосування принципів рівноправності і самовизначення народів і територіальної цілісності держав, сьогодні лунають пропозиції встановити умови, за яких право на самовизначення може бути реалізовано у формі утворення нової держави, а також розробити механізми правового реагування у разі порушення основних прав і свобод народів.

Іншим ключовим колективним правом є право народів на власність. Питання державного чи народного характеру публічної власності не має якогось міжнародно-правового стандарту вирішення. Можна стверджувати, що міжнародне право визнає можливість права власності народів, як колективного публічного права, що має і публічні, і приватноправові механізми реалізації, однак критеріїв розмежування державної (а також іншої публічної) і народної власності не встановлює. Розуміння порушення природних прав народів у випадку нормативного одержавлення всіх публічних ресурсів призводить до пошуку правотворцем різноманітних компромісних форм, ефективність більшості з яких не є доведеною на практиці. Найбільш гостро проблема права народу на власність знаходить прояв у ситуації з недержавними народами, які прагнуть реалізувати свої колективні права в державах сучасності. Водночас для державних народів проблема може полягати у розмежуванні суто державних та народних майнових прав та обов’язків, у тому числі міжнародних.

Пошук моделі реалізації права власності народів дозволяє висунути такі пропозиції. Власність народу повинна поширюватися на усі публічні ресурси, що не мають індивідуально встановленого власника або вигодонабувача і становлять значення для реалізації інших колективних прав народів (права на розвиток, на безпечне довкілля, на мир, на самовизначення, на самоусвідомлення тощо). До таких ресурсів слід віднести атмосферне повітря і не задіяні в господарських цілях частини природних екологічних систем, включаючи морські простори. Крім того, право власності народу має поширюватися на об’єкти культурного та історичного надбання конкретного народу, що мають значення для реалізації зазначених вище прав.

Реалізація права народу на володіння, користування і розпорядження такою власністю повинна здійснюватися ним безпосередньо; публічні влади правомочні лише створювати механізми такої реалізації (референдуми, громадські слухання тощо), не стаючи вигодонабувачами. Така модель не заперечує наявності державної, регіональної, муніципальної власності на окремі природні ресурси (наприклад, земельні ділянки або окремі акваторії), але таке право не повинно підміняти право власності народу і має бути чітко нормативно відмежованим від нього по об’єктах. До власності народу не відноситься майно, необхідне для здійснення публічної влади, зокрема, майно держави за кордоном, публічні фінансові фонди тощо. Публічна влада не може звертати власність народу в державну, муніципальну або приватну без належного волевиявлення народу та надання ефективних компенсацій; народ не поділяє своєю власністю ризики приватного господарювання і владної діяльності, у тому числі зовнішню заборгованість держави.

Зазначена модель поширюється як на державні народи, так і на народи, що живуть у багатонаціональних державах, зокрема, на корінні народи. При цьому власність державотворчого та інших народів, що проживають в даній державі, повинна бути справедливо розмежованою. Пошук механізмів імплементації даної моделі в міжнародну правову реальність може стати предметом додаткових наукових досліджень. Питання визначення об’єктів колективної власності корінних народів України, зокрема, на окупованих територіях Криму сьогодні набувають особливої актуальності.

Іншим важливим колективним правом є право народів на мир. Право на мир є глобальним природним правом народів нарівні з правами на самовизначення, на розвиток і на опір гнобленню. Не слід зрівнювати право народів на мир і право індивідів і соціальних груп на участь у процесах реалізації даного права. При цьому діяльність соціальних груп та індивідів щодо участі в такій реалізації повинна бути спрямована на досягнення загальнонародного, а не приватного або групового інтересу. Також не слід вважати аксіомою виняткову компетенцію окремих держав здійснювати захист права на мир для «своїх» народів, так само як не можна погодитися і з правом держав сприяти реалізації права на мир не пов’язаних з ними народів. Тому монополізація організації систем забезпечення та захисту права на мир, здійснена державами у міжнародних відносинах, потребує перегляду.

Право на мир не може розглядатися як цінність, значущо більшу, ніж право народів на розвиток, на самовизначення або на опір гнобленню; крім того, взаємозв’язок даних прав не означає їх взаємного заміщення; реалізація ж одного з прав народів не повинна означати істотного обмеження його інших глобальних прав. Народ, як суб’єкт права на мир, повинен володіти природними властивостями народу: самоусвідомленням, історичною та соціальною єдністю і здатністю реалізовувати свої глобальні права, а також нести відповідальність за результати такої реалізації і довільне обмеження прав інших народів. Право корінних народів України на мир має стати ключовою тезою внутрішньої та зовнішньої політики України, зокрема у відносинах із державою-агресором та окупаційною владою

Іншим важливим колективним правом є право народів на розвиток. Право на розвиток є особливою складовою системи прав людини. Це право потребує на колективного суб’єкта (носія), при цьому формат цього суб’єкту залишається у сучасному міжнародному праві невизначеним. Безумовно, слід визнати носіями права на розвиток людство та народи, що є учасниками міжнародних відносин; втім, проблематика суб’єктності народів у сучасному міжнародному праві значно ускладнює відповідне питання. Також слід визнати за корінними народами право на розвиток. Більш комплексним завданням є наявність права на розвиток у етнічних меншин, населення регіонів та територіальних громад.

Забезпечення розвитку та сталого розвитку на міжнародному рівні ставить перед міжнародним правом задачу еволюції системи регуляторів; в рамках такого удосконалення логічним стає використання в міжнародному праві програмних норм та програмних актів, запровадження принципів програмного регулювання. Ідея прогресивного розвитку знайшла своє відбиття в цілях, структурі, функціонуванні сучасного міжнародного права. Розвиток є об’єктивною особливістю трансформації суспільних відносин, зокрема на міжнародному рівні; це підтверджується усією феноменологією глобалізації, модернізації та постмодерну зокрема.

Право на розвиток є універсальним правом, реалізація якого на міжнародному рівні потребує заходів програмного характеру. Це підтверджується й програмними діями держав та міжнародних організацій у сфері розвитку та їх правовими формами, такими як декларації та програмні акти, схвалені резолюціями ГА ООН. Заходи світової спільноти зі створення «нового міжнародного економічного порядку» є подібними до стратегій дій влади з розбудови соціальних держав шляхом використання програмного регулювання.

Реалізація цього права та забезпечення сталого розвитку потребують не лише міжнародної взаємодії, але й імплементації міжнародних програмних норм та актів у національні правові системи. При цьому в правовій доктрині визнається необхідність програмного забезпечення сталого розвитку як у міжнародно-правовому, так і в конституційному форматі. Для корінних народів України право на розвиток має передбачати право на участь у формуванні економічної, природоохоронної та інших складових політики розвитку територій їх традиційного проживання; реалізація цього права в умовах окупації має бути важливим завданням влади України.

Вкрай актуальним в сучасному світі є питання щодо колективного права на спротив. Право на спротив є колективним глобальним природним правом, що має передбачені у праві обмеження, але не має та не може мати передбаченого у позитивному праві механізму реалізації. Водночас механізми зовнішньої правової оцінки соціальних конфліктів як можливої реалізації права на спротив та можливі правові наслідки таких конфліктів є перспективною в умовах сучасного політично нестабільного світу темою подальших наукових досліджень.

Нормативні згадки про право на спротив дозволяють припустити, що відповідний спротив має бути насильницьким чи ненасильницьким, знаходити свій вираз в активних діях або свідомому утриманні від певних дій. Мета такого спротиву чітко не визначена, але все одно саме вона є вирішальним компонентом відповідних діянь: спротив може бути спрямованим на усунення порушень владою конституційного ладу та прав людини, на фактичну протидію таким порушенням або на зміну персонального чи організаційного оформлення публічної влади. Відповідно, важко очікувати від такого спротиву дотримання вимог законності, норм писаного права та відповідної процедури. Часто право на спротив визнається саме у ситуаціях, коли будь-які процедури, передбачені національною правовою системою, вичерпано.

Тому право на спротив фактично є правом війни, війни внутрішньої, за умов якої сторони можуть керуватися не писаним внутрішнім правом, а правом природним та стандартами, закріпленими у міжнародному гуманітарному праві.

Саме зазначена особливість унеможливлює захист права на спротив національним судом або адміністративним органом у процесуальному форматі. Обмеженнями у реалізації права на спротив слід визнати не вчинення суб’єктами такого права терористичних дій та не обмеження ними прав та свобод людини й громадянина. Ці природні обмеження, як і дотримання суб’єктом права на спротив вимог міжнародного гуманітарного права, є умовою фактичного визнання режиму права на спротив світовою спільнотою, та можливого юридичного визнання нею наслідків реалізації цього права (нову владу, новий громадський устрій тощо). Варто вказати, що спротив окупаційній владі, спротив тиранії та диктатурі може реалізовуватися корінними народами у різних формах. Завданням української влади має бути максимальне сприяння такому спротиву у будь-яких його формах крім таких, що є забороненими міжнародним гуманітарним правом.

Суперечливим доктринальним питанням є право народів на самоусвідомлення. Етнічне самоусвідомлення є необхідною ознакою народу, як суб’єкта міжнародних та національних правовідносин. Водночас право народів на само усвідомлення сьогоденним позитивним правом не передбачено; втім, це не означає відсутності такого природного колективного права (свободи). Право народу на самоусвідомлення (або свобода самоусвідомлення народу) є первинним правом, адже його реалізація передує виникненню у народу усіх інших прав, зокрема, і права на самовизначення.

Свобода самоусвідомлення є ключовою у визначенні природного характеру інституту народів; адже її відкидання, за умов прагнень держав самостійно визначати, які соціальні групи є народами, а які — ні, нівелює усі визнані у праві права народів, такі як право на самовизначення, право на спротив, право на розвиток, право на мир та інші. Зважаючи на природний характер самоусвідомлення народів, слід очікувати поступового визнання такої свободи світовою спільнотою.

Варто вказати, що реалізація права на самоусвідомлення корінними народами України в умовах окупації ускладнюється антилюдяною пропагандою, квазиісторичними «науковими» теоріями, якими оперує окупаційна влада для того, щоб довести «неповноцінність», «другосортність» корінних народів України, викривити їх історичне минуле. На жаль, часто, хоча й меншому ступені відповідні спроби здійснювали окремі органи влади та посадові особи України, особливо за часів влади Януковича.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-04-24; Просмотров: 1465; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.015 сек.