Поточні загрози корінним народам України, що тягнуть формалізацію їх правового статусу

Окупація та наступна анексія РФ Криму (АР Крим та Севастополя), що відбулася у лютому-березні 2014 р., істотно загострила проблему забезпечення прав та інтересів кримськотатарського народу, як корінного народу України. В умовах іноземної окупації Криму, що переросла у його анексію, увагу новообраної влади України було приділено проблемі корінних народів; адже саме їх природні колективні права, які до того офіційно не визнавалися, але фактично реалізовувалися Україною, були відкинуті владою РФ та підконтрольною їй владою Криму.

Тому до парламенту України народним депутатом П. Порошенком було внесено проект Заяви Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави, якій був затвердженій постановою Верховної Ради України від 20 березня 2014 р. № 1140-VII. У преамбулі Заяви містилося посилання на цілі та принципи, що проголошені у статтях 3, 11, 15 Конституції України, та статтю 1 Статуту ООН, на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, а також Віденську декларацію.

Скоріш за усе автори мали на увазі норми ч. 2 ст. 1 Статуту ООН щодо розвитку «дружніх відносин між націями на основі поваги рівноправ’я та самовизначення народів», згадані вище норми пакту 1966 р. щодо права народів на самовизначення, норми Конституції України про корінні народи та про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної багатоманітності (ч. 1, 4 Конституції України) та що держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

У Заяві вказувалося, що Україна гарантує збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу та надає аналогічні гарантії всім національним меншинам України. При цьому Україна гарантувала захист та реалізацію невід’ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української Держави. Водночас Україна визнала Меджліс кримськотатарського народу, виконавчий орган Курултаю кримськотатарського народу, та Курултай як вищий представницький орган кримськотатарського народу.

У п. 4 Заяви Верховна Ради України заявила про свою підтримку Декларації Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів; цікаво, що у первинній редакції проекту Заяви парламент лише мав доручити Кабінету Міністрів України «розпочати процес приєднання України» до цієї Декларації (це слід пояснити невизначеністю самої процедури приєднання держав до декларації).

Також Верховна Рада України доручила Кабінету Міністрів України терміново подати проекти законів та інших нормативно-правових актів України, які визначають та закріпляють статус кримськотатарського народу як корінного народу України. Розробка відповідних проектів мала відбуватися шляхом консультацій з Меджлісом кримськотатарського народу, у тісній співпраці з ООН, ОБСЄ, Радою Європи відповідно до міжнародного права і стандартів забезпечення прав людини, корінних народів та національних меншин. Верховна Рада України також доручила Кабінету Міністрів України розробити практичні механізми взаємодії між органами виконавчої влади України та Меджлісом кримськотатарського народу.

Також Україна в Заяві рішуче засудила будь-які спроби обмеження політичних та соціальних прав, громадянських свобод громадян України різної етнічної приналежності, які проживають в АР Крим, зокрема, українців, росіян, кримських татар, вірмен, болгар, греків, німців, караїмів, кримчаків, що спостерігаються внаслідок проведення антиконституційного референдуму в АР Крим.

Слід додати, що у пояснювальній записці до проекту Заяви правовим підґрунтям її схвалення було визнано згадану вище парламентську постанову від 20 квітня 2000 р. № 1660-ІІІ, де нібито «вказувалося на необхідність вирішення проблем, пов'язаних із відновлення прав кримськотатарського народу, як корінного народу України, примусово переселеного з території Криму». У цій записці прямо визнавалося схвалення Заяви як реакція на прийняття Верховною Радою АР Крим постанови за № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму» та подальших подій в АР Крим.

Зазначимо, що постанова № 1660-ІІІ та інші акти українського законодавства до березня 2014 р. не визнавали кримськотатарський народ корінним народом; така презумпція відображалася опосередковано. Наприклад, постановою № 1660-ІІІ у 2000 р. президенту України приписувалося «дати доручення щодо вивчення питання про підписання Конвенції МОП № 169».

Саме тому Заява від 20 березня 2014 р. носить історичний характер; її реалізація Україною на міжнародній арені відбулася під час роботи чергової щорічної сесії Постійного Форуму ООН з питань корінних народів у травні 2014 р. Простійним представництвом України при ООН упродовж форуму було організовано захід щодо висвітлення проблем кримськотатарського народу в Криму; 23 травня 2014 р. представник Представництва зробив на Форму офіційну заяву про підтримку Україною Декларації прав корінних народів ООН.

Відповідні негативні події в Криму сприяли схваленню інших нормативних актів, насамперед Закону України від 15 квітня 2014 р. № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». У преамбулі цього закону основою гуманітарної, соціальної та економічної політики держави стосовно населення тимчасово окупованої території України визначалися «захист і повноцінна реалізація національно-культурних, соціальних та політичних прав громадян України, у тому числі корінних народів та національних меншин». Така конструкція дозволяє стверджувати, що Україна тим самим розглядає колективні права корінних народів як форму реалізації прав громадян України, що не є досконалим з точки зору наведених вище теоретичних міркувань.

Втім, така формула дозволяє вважати, що права корінних народів України охоплюються нормами ч.ч. 1, 3 ст. 5, ч.ч. 1, 2 ст. 17 цього закону, за якими Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території. При цьому відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

За вказаними нормами у разі порушення положень цього закону державні органи України мають застосовувати механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території. Також Україна зобов’язується вживати всіх можливих заходів, зокрема передбачених нормами міжнародного права, для відновлення порушених внаслідок окупації прав і свобод людини і громадянина на всій території України. Варто додати, що Декларацію прав корінних народів, безумовно, можна вважати зібранням відповідних норм міжнародного права, що можуть бути застосованими Україною для реалізації вимог закону № 1207-VII.

Норму ч. 7 ст 5 закону № 1207-VII, за якою відповідальність за охорону культурної спадщини на тимчасово окупованій території покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію, відповідно до норм і принципів міжнародного права, безумовно слід розповсюджувати й на культурну спадщину корінних народів України.

Також внаслідок негативних подій в Криму було схвалено Закон України від 17 квітня 2014 р. № 1223-VII «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». У цьому акті немає терміну «корінні народи»; водночас згадуються депортовані народи та кримськотатарський народ; це можна пояснити універсальністю документу, що охопив усі злочинні радянські депортації за національною ознакою.

Так, закон визначає депортацію, як насильницьке переселення народів, національних меншин та осіб за національною ознакою з місць їх постійного проживання на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР або союзних республік. У ст. 3 закону Україна визнала депортації на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР або союзних республік, як незаконні та злочинні акти, здійснені проти них. Водночас Україна визнала акти органів державної влади колишнього СРСР щодо реабілітації депортованих осіб, насильницькі переселених з місць постійного проживання, та відновлення їхніх прав.

Цей закон № 1223-VII став продовженням патерналістського підходу до проблем депортованих, якій панував в Україні, як соціальній державі з 1990 р.; втім, у ньому де-факто закріплювалися права депортованих – на добровільне повернення в Україну, на адаптацію та інтеграцію в українське суспільство; на збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації. Відповідні права де-юре у законі йменуються як гарантії депортованим особам, реалізація яких не повинна обмежувати права і законні інтереси громадян, які проживають на відповідних територіях.

Також слід вказати на схвалений перед 70-ю річницею депортації кримських татар указ Президента України від 16 травня 2014 р. № 472/2014 «Про День боротьби за права кримськотатарського народу». Цей акт констатував, що через сімдесят років після депортації внаслідок дій тоталітарного режиму колишнього СРСР кримськотатарський народ постає перед загрозою дискримінації на рідній землі. Тому, з метою підтримки боротьби громадян України – кримських татар за реалізацію своїх прав як представників корінного народу, в Україні було встановлено 18 травня, як День боротьби за права кримськотатарського народу.

Варто вказати на альтернативний проект постанови Верховної Ради України від 5 листопада 2013 р. № 3539, внесений депутатом В.О. Яворівським, яким передбачалося у форматі відзначення 70-тих роковин з часу депортації кримськотатарського народу та осіб інших національностей з території України здійснити комплекс відповідних заходів; серед відповідальних виконавців було передбачено низку органів державної влади.

Також слід вказати на законопроекти із питань окреслення статусу корінних народів України, внесені до парламенту у березні 2014 р.; це проект закону «Про відновлення прав корінного народу України, примусово переселеного з території Криму» № 4434 від 13 березня 2014 р., внесений народним депутатом Г.Г. Москалем та проект закону «Про права корінних народів України» № 4501 від 20 березня 2014 р., внесений депутатами В.В. Карпунцовим, О.П. Проданом, Р.М. Павленком, Т.В. Кутовим та І.В. Геращенко.

Варто вказати що проект № 4434 був зроблений за аналогією низки законопроектів, зокрема урядових, що раніше пропонувалися для вирішення проблеми депортованих; фактично категорію «депортовані» було замінено у тексті на категорію «корінні народи»; більшість норм проекту було присвячено не визначенню статусу корінних народів а встановленню компетенції публічної влади щодо організації їх повернення та облаштування в Україні; проект стосувався виключно кримськотатарського народу. Вказані обставини призвели до відхиленню законопроекту комітетом.

Законопроект № 4501, запропонований вказаною групою депутатів фракції «УДАР» є більш досконалим та якісним документом, що ставив метою визначення прав корінних народів в Україні та особливостей їх реалізації. Фактично цей проект закону є імплементацією норм Декларації прав корінних народів ООН; він відтворює перелік прав корінних народів, встановлених у декларації. Тому відповідний підхід його авторів, за умови визнання Україною значення цієї декларації, варто вважати продуктивним.

За ст. 1 проекту цього закону корінний народ України – це автохтонна етнічна спільнота, яка компактно проживає та етногенез якої відбувся на території в межах лінії державного кордону України, яка становить етнічну меншість у складі населення України і не має власного державного утворення за межами України. Корінними народами України проект пропонує визначити кримських татар, караїмів, кримчаків, «які компактно проживають на території АР Крим – невід’ємній складовій частині України».

Саме ця стаття (решта норм проекту є переказом приписів Декларації ООН), фактично запозичена авторами з розглянутого вище проекту Концепції державної етнонаціональної політики України, викликає низку зауважень; адже питання етногенезу є складним для того, щоб ув’язувати його з лініями державного кордону; крім того, караїми та кримчаки сьогодні проживають розпорошено територією України. Також не слід забувати, що традиційною територією проживання кримських татар в Україні, крім АР Крим, є Севастополь (також для караїмів) та райони Херсонської та Запорізької областей. Додамо, що під час парламентського розгляду цього питання Верховна Рада України направила на доопрацювання проект № 4501 при цьому було запропоновано врахувати пропозиції законопроекту № 4434, відхиленого за пропозицією комітету.

Дата добавления: 2015-04-24