Ситуація із забезпеченням прав корінних народів в РФ та в Криму, окупованому РФ

Оскільки сьогодні територія Криму розглядається державою-окупантом, як власна, РФ розповсюдила на неї своє національне законодавство. Тому варто окремо дослідити норми законодавства РФ з питань корінних народів. Імперський характер Російської держави сприяв складанню самобутніх шляхів вирішення проблеми правового статусу корінного нетитульного населення РФ. Історичним підґрунтям цього забезпечення було так зване інородницьке право імперського періоду; після революції 1917 р. РРФСР та СРСР фактично запозичили відповідні інститути для вирішення питань статусу тубільного населення районів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Росії; решта народів отримало або статус титульних націй автономних республік, або було асимільовано протягом ХХ ст. до стану втрати політичної та культурної самобутності.

Сучасні правові акти, зокрема, федеральні закони та законодавство суб’єктів федерації, які зараз регулюють правовий статус корінних нечисленних народів Росії, схвалені під гаслом розвитку положення ст. 69 Конституції РФ 1993 р., за якими РФ гарантує права корінних нечисельних народів «відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права та міжнародних угод РФ». У розвиток цих норм Конституції РФ було схвалено федеральні закони від 30 квітня 1999 р. № 82-ФЗ «Про гарантії прав корінних нечисленних народів РФ», від 20 липня 2000 р. № 104-ФЗ «Про загальні принципи організації громад корінних нечисленних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу РФ» та від 7 травня 2001 р. № 49-ФЗ «Про території традиційного природокористування корінних нечисленних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу РФ».

Певне значення для визначення статусу корінних народів в РФ мають і такі акти як Перелік місць традиційного проживання і традиційної господарської діяльності корінних нечисленних народів РФ, схвалений розпорядженням Уряду РФ від 8 травня 2009 року № 631-р та Концепція сталого розвитку корінних нечисленних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу РФ, затверджена розпорядженням Уряду РФ від 4 лютого 2009 р. № 132 р

Ці акти російського законодавства передбачають досить широке коло колективних (етнічних) прав корінних нечисленних народів, але не визнають наявність прав цих етнічних груп на політичне самовизначення та обмежують права їх колективної власності на територіях традиційного мешкання та природокористування. Правова доктрина РФ для визнання етносу корінним народом, крім факторів автохтонності та історичності, висуває критерій нечисельності, за яким корінним народом може бути визнаний лише нечисленний народ, кількість представників якого не перебільшує 50000 осіб, та критерій збереження традиційного образу життя.

Такі умови не дають можливості низці етнічних груп РФ отримати статус корінних народів – у випадках перевищення їх чисельності або відмови від традиційного образу життя в умовах урбанізації. Тому, зокрема, ні кримські татари, ні караїми не можуть отримати статус корінних нечисленних народів від окупаційної влади РФ та користуватися ним для захисту власних колективних прав та інтересів.

Додамо, що влада РФ визначає вичерпний перелік корінних нечисленних народів на власній території; вперше Єдиний перелік корінних нечисленних народів РФ було затверджено постановою Уряду РФ від 24 березня 2000 р. № 255; додатково Перелік корінних нечисленних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу РФ було затверджено розпорядженням Уряду РФ від 17 квітня 2006 р. № 536-р. Цікаво, що до цього переліку неодноразово вносилися зміни у сторону скорочення; наприклад сьогодні до такого переліку входить 40 етносів, з яких лише 2 (саами та вепси) проживають у європейській частині РФ. Протягом 2009-2011 років з переліку було виключено (!!!) такі європейські народи РФ, як абазіни, бесермяне, водь, іжорці та сету; можна припустити що саами залишилися у переліку в силу їх транскордонного статусу, а вепси – в силу етнічного походження В. Путіна.

Додамо, що право держави визначати, яка етнічна група є корінним народом узагалі є неоднозначним (адже це межує із обмеженням права на самоусвідомлення), але це право ніяк не може включати можливість скасування такого визнання через певні суб’єктивні фактори.

У згаданому федеральному законі від 30 квітня 1999 р. № 82-ФЗ через «унікальність етнічного складу населення Республіки Дагестан за кількістю проживаючих на її території народів», компетенцію встановлення окремого переліку корінних нечисленних народів у цій республіці, визначення їх кількісних та інших особливостей було надано Державній Раді Республіки Дагестан. Перелік корінних нечисленних народів Республіки Дагестан був затверджений постановою Державної Ради Республіки Дагестан від 18 жовтня 2000 р. № 191, який був прийнятий до відома владою РФ. Цікаво, що до 14 корінних нечисленних народів Дагестану у цьому акті було віднесено, серед інших, етнічних росіян (!!!).

Офіційною «неурядовою» організацією, що сьогодні об’єднує корінні нечисленні народи РФ, є Асоціація корінних нечисленних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу РФ. Ця Асоціація фактично є інструментом впливу влади РФ як на самі корінні народи РФ, так і на міжнародні структури, утворені з проблематики корінних народів. Незважаючи на активну участь Росії в міжнародних організаціях системи ООН з питань корінних народів, ця держава не використовує норми міжнародних актів для врегулювання цієї проблеми та не приєдналася до Декларації прав корінних народів.

Варто вказати, що ставлення РФ до населення АР Крим визначається як доктриною РФ щодо «багатонаціонального народу» РФ, так і підходами, що були поширені у проросійському середовищі в АР Крим. Про це свідчать, зокрема норми так званого «Договору між РФ і Республікою Крим про прийняття в РФ Республіки Крим та утворення в складі РФ нових суб'єктів» від 18 березня 2014 р.

У цьому акті російська анексія Криму обґрунтовувалася «вільним і добровільним волевиявленням народів Криму на загальнокримському референдумі, проведеному в АР Крим та місті Севастополі 16 березня 2014, в ході якого народи Криму ухвалили рішення про возз'єднання з Росією на правах суб'єкта РФ». Теза про «народи Криму» лунає й у ст. 3 цього акту, за яким РФ гарантує всім народам, «які проживають на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвитку. У ч. 2 цієї статті вказується, що державними мовами Республіки Крим є російська, українська і «кримсько-татарська» мови.

Додамо, що слово «кримськотатарський» чомусь використовується у сучасній російській офіційній лексиці через дефіс; причину цього точно встановити не можна, хоча слід припустити таке використання через традиційне сприйняття в РФ кримських татар як ланки міфічного «загальнотатарського» етносу; дефіс у назві народу цю концепцію певною мірою (на думку російських ідеологів) підкреслює.

Подібне положення дублюється й у постанові ВР АР Крим «Про незалежність Криму» від 17 березня 2014 р. № 1745-6/14 у якій цей орган вказує на «пряме волевиявлення народів Криму на референдумі» яке «показало, що народи Криму висловилися за входження у склад Росії, та, отже, за вихід зі складу України та утворення незалежної держави».

Цікаво, що така конструкція відкидається, як непотрібна, у т.зв. «Конституції Республіки Крим» (далі – КРК), схваленою т.зв. «Державною Радою Республіки Крим» 11 квітня 2014 р. У преамбулі КРК вже йдеться про «волю багатонаціонального народу Республіки Крим»; у ст. 2 вказано, що «джерелом влади в Республіці Крим є її народ, який є частиною багатонаціонального народу РФ». Водночас у ч. 2 ст. 5 КРК вказано, що земля та інші природні ресурси є основою «життя і діяльності народів, що проживають на території Республіки Крим»; у ч. 4 ст. 37 вказано, що «у Республіці Крим створюються і забезпечуються рівні умови для збереження та розвитку культур всіх проживаючих у ній народів»; у п. 4 ст. 83 вказано про збереження та розвиток етнокультурного різноманіття «народів РФ, які проживають на території Республіки Крим», але водночас вказано про «захист прав національних меншин». Державними мовами КРК у ч. 1 ст. 10 визначає російську, українську і «кримсько-татарську».

Цікавим слід вважати й указ Президента РФ від 21 квітня 2014 р. № 268 «Про заходи з реабілітації вірменського, болгарського, грецького, кримсько-татарського та німецького народів та державну підтримку їх відродження та розвитку». Вочевидь цей акт був схвалений у порядку реакції на прийняття закону України від 17 квітня 2014 р. № 1223-VII «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» (адже інакше указ було схвалено до, а не після річниці депортації).

Цей акт у преамбулі згадував про «відновлення історичної справедливості, усунення наслідків незаконної депортації з території Кримської АРСР вірменського, болгарського, грецького, кримсько-татарського та німецького народів» та про «допущені порушення їх прав». Водночас цим указом вказані народи «реабілітовано» не було (лише вказано на незаконність депортації); фактично цей акт було зведено до абстрактних доручень уряду РФ щодо «комплексу заходів з відновлення історичної справедливості, політичному, соціальному та духовному відродженню» зазначених етнічних груп; «сприяти створенню і розвитку національно-культурних автономій, інших громадських об'єднань і організацій» цих груп, сприяти органам державної влади Республіки Крим та м. Севастополя у проведенні заходів, приурочених до 70-річчя депортації; включити заходи, спрямовані на національно-культурне та духовне відродження вказаних груп до федеральної цільової програми соціально-економічного розвитку Республіки Крим та м. Севастополя до 2020р.

Спроби «розчинити» проблему кримських татар через наявність інших депортованих груп (вірмен, німців тощо) є традиційними для проросійських сил в АР Крим, починаючи з 1990 р. Водночас спроба не має актуальності як мінімум в силу того, що із 280 тисяч депортованих осіб, які повернулися в Україну (як вірно було вказано, зокрема, у парламентській постанові 2000 р. № 1660­III) 270 тисяч осіб становили кримські татари. Крім того, як справедливо констатують історики та автори постанови № 1660­III лише кримські татари були депортовані з Криму як цілісний етнос. У цілому важко уявити заходи з боку «реабілітації німецького народу» з боку влади РФ, враховуючи як мінімум долю німців Східної Прусії. Також абсурдним виглядає прагнення влади РФ вжити відповідних заходів щодо вірменського, болгарського, грецького народів – адже позицією влад та суспільств відповідних національних держав щодо власних «заходів» РФ навіть не поцікавилась.

Реалізацію сучасної політики РФ щодо депортованих можна побачити й у висунутому депутатами ВР АР Крим Л.Р. Безазієвим та Е.С. Гафаровим проекті закону «Республіки Крим» від 21 травня 2014 р. № 1520/30-10 «Про деякі гарантії прав народів, депортованих у позасудовому порядку за національною ознакою у 1941-1944 роках з Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки». У запропонованому проекті узагалі не йдеться навіть про «незаконність» депортації, зазначено лише на «заходи соціального захисту» репатріантів. Варто нагадати, що у СРСР вищим заходом соціального захисту тривалий час був розстріл. Автори ж проекту пропонують репатріантам:

- компенсацію витрат на переїзд і перевезення багажу до Криму;

- надання одноразової матеріальної допомоги на завершення будівництва індивідуального житла;

- надання житла або земельної ділянки для будівництва індивідуального житла;

- інші заходи соціальної підтримки (такі як першочергове встановлення телефону або пільгове забезпечення промтоварами)

- одноразову матеріальну допомогу у розмірі 30 мінімальних заробітних плат.

Варто вказати, що більшість вказаних «заходів соціального захисту» щодо депортованих кримських татар містилися у підзаконних актах України 1992-2010 рр. та були реалізовані на практиці, тому вказаний акт навіть за умов його схвалення буде носити суто пропагандистський характер.

Цікаво, що жодних спроб поширити на кримськотатарський народ дію Закону РРФСР від 26 квітня 1991 р. № 1107-1 «Про реабілітацію репресованих народів», що досі є чинним в РФ, з боку влади РФ або влади «Республіки Крим» зараз не спостерігається. Саме цим актом всі репресовані народи РРФСР були реабілітовані; при цьому репресивні акти проти цих народів було визнано незаконними і злочинними. Під репресованими народами у ст. 2 цього закону визначалися нації, народності чи етнічні групи й інші історично сформовані культурно-етнічні спільності людей, наприклад козацтво, щодо яких за ознаками національної чи іншої приналежності проводилася на державному рівні політика наклепів і геноциду, що супроводжувалася їх насильницьким переселенням, скасуванням національно-державних утворень, змішуванням національно-територіальних кордонів, встановленням режиму терору і насильства в місцях спецпоселення.

Традиційно у правовій доктрині вважалося, що на кримських татар цей акт не розповсюджується через їх находження з 1954 р. під юрисдикцією УРСР та України. Водночас акт депортації (репресивний акт) проти кримських татар відбувався у 1944 р. саме під юрисдикцією РРФСР, тому відповідний закон № 1107-1 безумовно є розповсюдженим на кримських татар за суб’єктом. Просто він не має дії на території України; водночас, якщо РФ починаючи з 2014 р. поширила свою юрисдикцію, як окупаційна влада, на Крим, вона має виконувати вказаний власний закон щодо кримськотатарського народу – або офіційно змінити власне законодавство.

Ключовою у вказаному законі № 1107-1, крім факту визнання геноциду проти кримськотатарського народу, стає ст. 3, за якою реабілітація репресованих народів означає визнання і здійснення їх права на відновлення територіальної цілісності, що існувала до «антиконституційної політики насильницького перекроювання кордонів», зокрема на відновлення національно-державних утворень, які «склалися до їх скасування», а також на відшкодування шкоди, заподіяної державою. Варто вказати, що вказані норми зобов’язують владу РФ, серед іншого, відтворити Кримську АРСР саме у тому форматі, в якому вона існувала до 1945 р., а не як абстрактну «Республіку Крим», де, за КРК, проживають якісь безіменні народи.

До речі, Україною Кримська АРСР була в 1991 р. саме відтворена «в межах території Кримської області в складі УРСР» – законом УРСР від 12 лютого 1991 р. № 712-XII. Тому як не парадоксально, але за умовчанням будь-яке державне утворення, що існує в Криму, має продовжувати суб’єктність Кримської АРСР 1921-1945 рр., як національно-територіальної автономії кримськотатарського народу – за законом РРФСР від 26 квітня 1991 р. № 1107-1 (за позицією РФ) або за вказаним законом УРСР «Про відновлення Кримської АРСР» (за позицією України та решти цивілізованих держав світу).

Висновки

Проблема корінних народів ґрунтується на глобальному питанні статусу народів, як носіїв низки колективних прав. Специфіка корінних народів зумовлена неможливістю ефективної реалізації власного суверенітету через утворення національних держав. Колективні політичні, економічні, соціальні, культурні права корінних народів визнані світовим суспільством через Декларацію прав корінних народів ООН, яка стала документом величезної політико-правової сили. Правовий статус та фактичне становище корінних народів України – кримських татар, кримських караїмів та кримчаків – зумовлено трагічною історією їх історичної батьківщини. Україна з 1991 р. визнавала права корінного кримськотатарського народу де-факто; визнання його статусу де-юре відбулося у 2014 р. за умови окупації Криму РФ.

Окупаційна влада РФ не визнає за корінними народами в Криму їх правовий статус; його захист, відновлення та реалізація стають справою України та усієї світової спільноти. Україна має схвалити закон про статус корінних народів, із фіксацією у ньому приписів Декларації ООН на засадах субсидіарності. Україна має використовувати механізми ООН та міжнародні неурядові механізми корінних народів з питань захисту прав корінних народів України на окупованих територіях та захисту прав корінних народів самої РФ в умовах відродження російського імперіалізму.

Дата добавления: 2015-04-24