Конфлікт інтересів у господарських відносинах 2 страница

Отже, конфлікт інтересів є родовим поняттям, а правопорушення – його різновидом. Не всі конфлікти перетворюються на правопорушення, однак останнє виникає зазвичай на базі конфлікту, учасник або учасники якого своїми діями (бездіяльністю) ігнорують або навіть грубо порушують права та законні інтереси своїх опонентів або публічні інтереси. Як конфлікт інтересів, так і його різновид – правопорушення може виникати у разі зловживання правом одним із учасників правовідносин [1066 – С. 76].

Зловживання правом – для вітчизняного законодавства новий (попри його досить широке застосування в науковій літературі1) термін, що використовується Цивільним кодексом України [92 – Ст. 13]. Не зважаючи на парадоксальне – як на перший погляд – поєднання правових понять (використовувати на шкоду іншій особі/особам закріплені законом правомочності1), ця правова категорія (зловживання правом) досить точно відображає сутність правового явища, що нерідко виникає через невідповідність правових (рівних для певної категорії суб’єктів) та фактичних (майнових, організаційних та ін.) індивідуальних можливостей, які рідко бувають однаковими навіть у двох осіб. Відтак рівні правові можливості економічно/організаційно нерівноправних суб’єктів можуть бути використані на шкоду слабшому: право з його принципом формальної рівності може спонукати несумлінного суб’єкта скористатися своїми фактичними можливостями для задоволення власних інтересів, використовуючи при цьому закріплені за ним права і фактичні можливості та ігноруючи законні інтереси інших осіб з незначними фактичними можливостями, аби відстояти свої інтереси (наприклад, крупні і дрібні акціонери: від голосів перших може залежати доля других, якщо приймається рішення про консолідацію акцій, в результаті реалізації якого з товариства «вимивається» більшість дрібних акціонерів, не маючи можливості доплатити за акцію збільшеної вартості).

Подібне явище, що з часів Стародавнього Риму іменується як зловживання правом, виникає в результаті протиріччя (між правовим і фактичним становищем) і, своєю чергою, може спричинити не лише нове протиріччя, а й конфлікт інтересів і навіть правопорушення. Такі негативні прояви зловживання правом зумовлюють його заборону чи значне обмеження з метою захисту приватних інтересів слабшої сторони в правовідносинах, що більш-менш забезпечує дотримання принципу справедливості, а відтак – соціального миру, який, за визначенням Адама Сміта, є однією з основних умов досягнення добробуту в суспільстві1. Своєю чергою запроваження заборони чи обмеження зловживання правом передбачає визначення цього поняття чи хоча б критеріїв, за наявності яких певні правомірні дії/бездіяльність можна кваліфікувати як зловживання правом.

Згадана (13) стаття ЦК, не даючи стислого визначення поняття «зловживання правом», в кількох своїх частинах (2-6) містить деякі його ознаки та випадки, узагальнивши які можна зробити наступний висновок. Зловживання правом згідно із ст. 13 ЦК України – це таке здійснення суб’єктами цивільних правовідносин своїх прав та обов’язків, за якого вони не додержуються моральних засад суспільства (ч. 4), або вчиняють дії, що порушують права інших осіб, заподіюють шкоду довкіллю та культурній спадщині (ч. 2), або обмежують конкуренцію шляхом зловживання монопольним становищем на ринку чи вчиненням інших актів недобросовісної конкуренції (ч. 5), або мають на меті заподіяння шкоди іншій особі (ч. 3). Однак ст. 13 ЦК України не містить вичерпного переліку ознак та випадків зловживання правом, зазначаючи, що воно також може мати інші форми (ч. 4). Закріплена в ч. 6 ст. 13 ЦК можливість застосування судом до особи, яка зловживає своїми правами, встановлених законом «наслідків» (санкцій), підкреслює слушність положення І. С. Самощенка щодо зловживання правом як однієї з форм протиправності поведінки [1066 – С. 76].

Звичайно, вичерпний перелік навряд чи можливо й доцільно встановлювати, але необхідно визначити основні ознаки зловживання правом, які б дозволили кваліфікувати вчинені в результаті цього дії як протиправні та застосувати відповідні санкції. На наш погляд, такими ознаками слід визнати порушення при здійсненні особою своїх прав законних інтересів інших осіб та/або публічних інтересів, в результаті чого виникає конфлікт, що має правові наслідки. Подібна ситуація може виникнути, зокрема, в результаті зловживання власником контрольного або блокуючого пакета акцій своїм правом брати або не брати участь у загальних зборах акціонерного товариства (у разі ігнорування такою особою загальних зборів останні не відбудуться через відсутність кворуму, що, у разі необхідності вирішення нагальних питань діяльності товариства, призведе до порушення законних інтересів і самого товариства, і решти його акціонерів1). Відсутність у вітчизняному акціонерному законодавстві правових наслідків подібної поведінки (при досить високих вимогах щодо кворуму загальних зборів не лише основного, а й повторного скликання2) не дозволяє захистити законні інтереси решти акціонерів і відповідно – не запобігає зловживанню правом.

Широко відоме поняття спору також має зв’язок з поняттям конфлікту, однак багатоаспектність такого зв’язку породжує й різні точки зору щодо їх співвідношення. Відповідно до однієї з них переведений в юридичну площину (юридизований) конфлікт стає юридичним спором. Прибічники цієї точки зору визначають правовий спір/спір про право (господарський, цивільний, трудовий, міжнародний) як конфлікт [390 – С. 255; 606 – С. 4, 14, 15, 17; 607 – С. 5, 11, 12, 17, 19, 22; 350 – С. 653; 698; 1011 – С. 48], що віддзеркалює сучасну тенденцію в науці та відповідно – прихильне ставлення науковців до використання цього терміну як універсального і традиційного для вітчизняної юриспруденції періоду 20–30-х років (хоча ця традиція з вже згаданих причин була забута) [607 – С. 5].

З огляду на останню обставину більшість дослідників радянського періоду (з кінця 30-х до початку 90-х років) визначали спір (господарський, цивільний) як суперечності, що виникають з приводу реалізації наявних або встановлених відповідно до чинного законодавства господарських правовідносин [974 – С. 45], спричинені відсутністю єдності у суб’єктів правовідносин з питань належного здійснення прав і виконання обов’язків, або виникнення припущення про неусунення наслідків неправомірної поведінки одного з учасників [607 – С. 12].

Попри слушність вищенаведених точок зору щодо тісного зв’язку між конфліктом і спором та спором і суперечностями, навряд чи правомірно ототожнювати спір з суперечностями чи навіть конфліктом.

Суперечності лежать в основі конфлікту, але, як свідчить вітчизняна практика становлення ринкових відносин, вони можуть роз’язуватися по-різному: цивілізованим шляхом, який передбачає застосування правових механізмів (узгодження розбіжностей при укладенні договорів, пред’яв-
лення претензії, подання позову до суду тощо), і нецивілізованими – із застосуванням сили, погроз, обману, що кваліфікуються законом як правопорушення і забезпечують не розв’язання конфлікту, а його придушення, переведення в іншу площину і навіть загострення. Юридичним спором визнається перший з названих шляхів роз’язання конфлікту (цивілізований). В подібному розумінні цей термін застосовується в міжнародно-правовій практиці. Так, і одному з юридичних словників міжнародний спір визначається як формально визнані розбіжності між суб’єктами міжнародного права, що виникають стосовно факта або права і тягнуть за собою обов’язок сторін забезпечити розв’язання такого спору [390 – С. 255]. Згідно із Статутом ООН міжнародним спором визнається така конфліктна ситуаціяя, коли сторони пред’явили одна одній взаємні претензії [350 – С. 653].

Отже, юридичним спором можна визнати такий правовий конфлікт, врегулювання та/або розв’язання якого здійснюється за допомогою правових засобів, насамперед, із застосуванням судових (арбітражних) процедур.

Виходячи з проведеного аналізу понять – протиріччя – конфлікт інтересів – правопорушення – спір, можна з певністю констатувати, що вони не тотожні за змістом і не взаємозамінні, хоча й тісно пов’язані між собою. Започаткування використання в законодавчій практиці терміну «конфлікт інтересів» цілком виправданий і дозволяє регулювати більш широкий спектр відносин, в яких має місце не порушення, а протистояння законних інтересів їх учасників. Це зумовлює необхідність застосування нових правових механізмів щодо розв’язання конфлікту інтересів, про що мова йтиме далі (в цьому параграфі та наступних розділах).

Конфлікти виникають лише за наявності відповідних причин (остання з філософської точки зору є явищем, що безпосередньо породжує інше явище (наслідок) і як основа і сутність останнього відіграє роль початкового і визначального елемента взаємозв’язку явищ [1206 – С. 370]).

Деякі соціологи причину соціального конфлікту вбачають лише в нерівності суспільного становища, «коли частина керує та командує, а інші вимушені виконувати їх вказівки і підпорядковуватися» [1114 – С. 66]. На противагу їм А. Я. Анцупов і А. І. Шипилов вважають, що конфлікти викликаються низкою причин – об’єктивних (в тому числі організаційно-управлінських) і суб’єктивних (суб’єктивно-психологічних). До перших належать природне зіткнення інтересів людей в процесі їх життєдіяльності; слабка (неналежна) розробка в державі нормативних процедур розв’язання соціальних конфліктів; недостатня кількість і несправедливе розподілення важливих для нормальної життедіяльності людей матеріальних та духовних благ; сам спосіб життя громадян країн СНД в перехідний період (від планово-розподільчої до соціально орієнтованої ринкової економіки) з його невлаштованістю, радикальними і швидкими перемінами; традиційний для національного менталітету стереотип конфліктного розв’я-
зання соціальних суперечностей; організаційно-управлінські чинники (невідповідність структури організації вимогам діяльності, яку вона виконує; неоптимальність функціональних зв’язків організації з зовнішнім середовишем – іншими учасниками відносин; невідповідність посадової особи, працівника вимогам, що до них пред’являються – професійним, діловим, моральним та ін.) [339 – С. 220-229].

До об’єктивних причин виникнення та розвитку юридичних конфліктів також можна віднести: стан сучасного законодавства, що містить чимало колізій, прогалин (включаючи й відсутність відповідних механізмів розв’язання соціальних конфліктів) [634; 1096 – С. 65-66; 1170 – С. 14; 332; 803; 1266 – С. 43; 1297 – С. 16; 476], а також непослідовне закріплення в нормативно-правових актах конституційного принципу соціальної орієнтації ринкової економіки, відсутність дисципліни у відповідних соціальних групах [1029 – С. 3-4; 351 – С. 216-217] (включаючи колективи найманих працівників, учасників господарських товариств) чи окремих осіб (посадових, зокрема).

Суб’єктивними причинами конфлікту можуть бути: а) втрата або викривлення інформації (в т. ч. щодо своїх прав, їх меж та обов’язків) в процесі міжособової та групової комунікації; б) несбалансовано рольова взаємодія осіб (кваліфікованого бухгалтера обрано секретарем правління акціонерного товариства, а в ревізійну комісію – інженера, соціолога, швачку); в) помилкове розуміння учасниками конфлікту його суті (наприклад, конфлікт виникає не в зв’язку з різними поглядами на проблему, а через різні підходи до її розв’язання); г) різні способи оцінки результатів діяльності учасників конфлікту; д) внутрішньогруповий фаворитизм (необгрунтоване надання переваги лише учасникам своєї групи); е) притаманний людині конкурентний характер взаємодії з іншими людьми; завищений або занижений рівень претензій до опонента та ін. [339 – С. 220-229].

Якщо відсутні об’єктивні підстави конфлікту (лише у однієї сторони виникає хибне уявлення про наявність конфлікту), то має місце удаваний (хибний) конфлікт [339 – С. 293].

Правопорушення (в т. ч. господарське) як різновид конфлікту також має об’єктивні та суб’єктивні причини, що значною мірою перегукуються з вищеназваними (хоча слід зазначити, що в правознавстві проблема причин правопорушень більш досліджена, ніж у вітчизняній конфліктології, яка поки що перебуває на стадії становлення).

Як зазначає В. С. Щербина, об’єктивні причини не залежать від суб’єк-
та правопорушення, а є наслідком суперечностей і недоліків розвитку держави, суспільства, економіки» [1280 – С. 18], що особливо гостро проявляються в перехідний період від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання. На відміну від об’єктивних, суб’єк­тивні причини залежать від волі і поведінки учасника правовідносин, визначаючи сутність правопорушення (некомпетентність, недбалість, недисциплінованість при реалізації своїх прав та виконання обов’язків, навіть свідоме порушення останніх всупереч вимогам закону та/або договору). Хоча суб’єктивні причини відіграють важливу роль у спричиненні правопорушень, однак об’єктивним чинникам за постулатом марксистсько-ленінського вчення – «буття визначає свідомість» – більшість дослідників надають особливу вагу через їх вплив на всіх учасників правовідносин.

Об’єктивні чинники багатоманітні, що зумовлює їх класифкацію. Так, В. С. Щербина об’єктивні причини господарських правопорушень поділяє на соціально-політичні, економічні, організаційно-технічні, правові, відносячи до останніх недосконалість правового регулювання господарської діяльності, недостатній рівень організації та здійснення правової роботи в народному господарстві, захисту майнових прав та інтересів суб’єктів господарювання [1280 – С. 19-21].

Крім традиційного поділу причин правопорушень на об’єктивні та суб’єктивні, в юридичній літературі зустрічають й інші класифікації. Так, В. М. Кудрявцев розрізняє загальносоціальні (перші впливають на всіх учасників правовідносин) та індивідуальні причини (діють вибірково – щодо певних суб’єктів права), підкреслюючи складність їх взаємодії, в процесі якої і спричинюються правопорушення [754 – С. 126]. У В. С. Тадевосяна дещо інший погляд на причини господарських правопорушень, скоєння яких, на його думку, може мати місце в результаті дії а) внутрішніх чинників, викликаних поведінкою самого правопорушника, б) зовнішніх – як наслідку поведінки контрагентів, дій та розпоряджень державних та інших органів, в) комплексу зовнішніх та внутрішніх факторів [1159 – С. 69]. Якшо класифікація В. М. Кудрявцева значною мірою відповідає традиційному поділу (загальносоціальні причини по суті є об’єктивними, а індивідуальні – зазвичай – суб’єктивними), то В. С. Тадевосян, застосовуючи системний підхід, розглядає всі чинники в їх сукупності, взаємозв’язку, підкреслюючи взаємопроникнення внутрішніх та зовнішніх причин, що, своєю чергою, можуть бути результатом дії як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Відтак слушною є позиція тих науковців, які погоджуються з думкою Арістотеля про дію причин-систем або системних причин, що мають у своєму складі закономірно пов’язані елементи [1190 – С. 29-30, 93, 181-182].

Оскільки правопорушення виникає зазвичай на базі конфлікту і є різновидом правового конфлікту, то причини їх виникнення в основному збігаються (підкреслюючи тим самим тісний зв’язок цих категорій як загального – конфлікти та окремого – правопорушення).

Наявність у конфліктів деструктивних функцій обумовлює вжиття щодо них заходів, спрямованих на попередження, розв’язання конфліктів та управління ними. Науковці, які спеціалізуються на конфліктології, у тому числі правовій (А. Я. Анцупов, А. И. Шипилов, В. Н. Кудрявцев та ін.), акцентують увагу на стратегічних підходах щодо розв’язання цієї проблеми, називаючи низку напрямків, серед яких:

– придушення конфліктів, що лише ускладнює ситуацію і нерідко призводить до поглиблення конфлікту, який набирає прихованої форми;

– запобігання конфліктів, що передбачає цілий комплекс заходів, в тому числі юридичних: гармонізація (усунення колізій, прогалин, інших недоліків, систематизація, кодифікація) законодавства [1295 – С. 250-261], що дозволить належним чином врегулювати відносини, в яких найчастіше виникають конфлікти; підвищення юридичної грамотності учасників правовідносин; усунення правового нігілізму тощо;

– управління конфліктами (або їх регулювання). Управління конфліктами полягає в недопущенні їх розростання і вжиття заходів до зниження негативних наслідків конфлікту, чому сприяють такі заходи: забезпечення гласності та відкритості конфліктів, що дозволяє їх контролювати; зниження ступеня соціально-психологічного збудження між конфліктуючими сторонами [1117 – С. 297-298.]; компетентна оцінка результатів діяльності учасників конфлікту [339 – С. 452] (це дозволяє не лише управляти конфліктом, а навіть попередити його негативні наслідки та/або розв’язати на ранній стадії);

– завершення конфлікту (його припинення за будь-яких причин); основними формами завершення конфлікту є його розв’язання (полягає в спільній діяльності учасників конфлікту щодо припинення протидії і розв’язання проблеми, що призвела до суперечки), врегулювання (усуненню суперечки сприяє третя особа), затухання (тимчасове припинення протидії при збереженні основних ознак конфлікту), усунення (такий вплив на конфлікт, в результаті якого ліквідуються основні структурні елементи конфлікту), переростання в інший конфлікт (має місце у випадках, коли між сторонами виникає нова, більша значна суперечка і змінюється об’єкт конфлікту) [339 – С. 468-469, 482].

Правові засоби відіграють важливу роль у попередженні конфліктів, їх розв’язанні, врегулюванні, а також в мінімізації шкідливих наслідків конфліктів. Як слушно зауважує ряд авторів, конфлікт – основа діяльності юристів [1296 – С. 3, 17, 20], а врегулювання конфліктів – одна з функцій права [1296 – С. 19]. Юриспруденція покликана за допомогою правових заходів створювати механізми попередження конфліктів та їх розв’язання з найменшими втратами для учасників конфліктних ситуацій, соціальних систем усіх рівнів, в яких вони безпосередньо (як учасники господарського товариства, наприклад) або опосередковано (в ланцюжку на зразок: учасники господарського товариства – господарське товариство – економіка країни – світова економіка) беруть участь.

Особливої гостроти набуває ця проблема щодо конфлікту-правовопо-
рушення, якій в правовій науці традиційно приділяється велика увага. Запровадження ринкових відносин в економіку країни (що значною мірою змінило і комплекс причин правопорушень, їх характер, сферу виникнення) зумовлює необхідність пошуку нових та модернізації традиційних правових шляхів попередження правопорушень. Насамперед, це стосується правопорушень у сфері господарювання, яка зазнала чи не найбільш радикальних змін і поповнилася новими видами та підставами правопорушень (серед яких чільне місце посідають корпоративні конфлікти, що також стали предметом цього дослідження).

Профілактика правопорушення в сфері господарювання – це застосування не лише «заходів державного характеру, спрямованих на усунення причин та умов правопорушень або їх нейтралізацію (послаблення)» [1280 – С. 24-25], але й превентивні заходи, що запроваджуються самими суб’єктами господарювання з метою уникнення конфліктів і пов’язаних з ними правопорушень у внутрішньогосподарських (в т. ч. корпоративних) відносинах [462 – С. 113; 466 – С. 6; 473 – С. 245-247; 477; 1053; 1086; 1087; 1247].

Аналіз результатів наукових досліджень зазначеної проблеми дозволив В. С. Щербині виділити два рівні профілактики господарських правопорушень – загальносоціальний і спеціальний. Якщо перший передбачає розв’язання суперечностей суспільного (насамперед, економічного) розвитку країни з метою усунення причин та умов, що породжують господарську деліктність, то другий (спеціальний) є діяльністю, пов’язаною із застосуванням правових, організаційних, технічних та інших засобів з метою попередження правопорушень на певній території, в певній галузі економіки, на підприємстві або в певній сфері господарських відносин [1280 – С. 26].

Спільність соціальної природи конфліктів і правопорушень дозволяє говорити про спільність змісту профілактики перших і других. Зміст профілактики правопорушень визначається по-різному: як процес нейтралізації та усунення факторів, що породжують чи сприяють скоєнню правопорушень [726 – С. 26], як один із видів правозастосовної діяльності [794 – С. 20]. Однак зміст профілактики, як зазначає В. С. Щербина, цим не вичерпується. Аналіз профілактики господарських правопорушень (конфліктів) дозволив йому зробити висновок про необхідність включення до змісту правопорушення таких основних елементів, як суб’єкти, об’єкти, юридичні дії та операції, засоби та способи їх застосування, результат діяльності [1280 – С. 35].

До суб’єктів профілактики В. С. Щербина відносить суди (арбітражні/господарські) і прокурора [1280 – С. 27-32] як осіб, що відповідають необхідним для виконання цієї функції ознакам (а) цілеспрямоване здійснення профілактики як функції; б) їх зв’язок з іншими суб’єктами профілактики як по горизонталі, так і по вертикалі [1280 – С. 27]). Схвалюючи віднесення зазначених органів до суб’єктів профілактики, важко погодитися з таким обмеженням кола цих суб’єктів, що грунтується на першій з названих ознак. Якщо в умовах планово-розподільчої економіки на судові і прокурорські органи лягав основний тягар такої профілактики, то запровадження в економіку країни ринкових відносин внесло свої корективи: створена низка державних органів, що здійснюють захист публічних інтересів у сфері господарювання (наприклад, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Комітет у справах захисту прав споживачів, Антимонопольний комітет та ін.).

На регіональному рівні подібні функції виконують органи місцевого самоврядування [47 – Статті 26, 29-31], а на локальному – суб’єкти господарювання, їх засновники, власники майна шляхом прийняття установчих, внутрішніх та інших документів, які регулюють внутрішні (корпоративні) відносини, встановлюючи в них відповідні механізми розв’язання корпоративних конфліктів з метою попередження їх переростання в правопорушення. Ринкові засади господарювання з наданням їм цивілізованого характеру передбачають і широке залучення об’єднань громадян, господарських організацій за професійною, функціональною та іншими ознаками для розробки системи профілактичних заходів та їх реалізації з метою запобігання конфліктам у певній сфері, надання консультативних та посередницьких послуг щодо їх розв’язання. Лише узгодженість дій всіх елементів системи з врахуванням усіх впливаючих на неї чинників може забезпечити оптимальний її стан, а відтак – попередити більшу частину конфліктів, мінімізувати негативні наслідки від них, перевівши їх в юридичну площину, а також з користю використати набутий досвід для профілакти конфліктів, управління ними, а також розв’язання за допомогою правових засобів.

Хоча Українською державою запроваджуються різноманітні заходи для досягнення подібного ефекту, однак важко погодитися з обмеженням ролі прокурорів, зокрема в господарському судочинстві, сферою захисту лише приватних інтересів громадян та однієї категорії публічних інтересів - інтересів держави [19 – Ст. 36-1; 20 – Статті 2, 29; 418 – C. 5, 12]1, обмежуючи тим самим можливості захисту решти публічних інтересів – територіальних громад, значної частини слабозахищених верств населення (17-мільйонної армії дрібних акціонерів [1068/2], дрібних підприємців), зротаючої кількості залежних (в т.ч. від іноземних суб’єктів господарювання) підприємств і відповідно – їх учасників, працівників і кредиторів. Як слушно зауважує В.Б. Ястребов [1316 – С. 302], цивільні та господарські спори, попри їх спрямованість в більшості випадків на розв’язання конфлікту приватних інтересів сторін, нерідко набувають державної або суспільної значущості, що вимагає втручання прокурора (як найбільш придатного для цього органу) для їх захисту. Відтак звернення прокурора на захист державних і суспільних інтересів не виключає пред’явлення позову в інтересах конкретного підприємства, організації – не лише державних і муніципальних (комунальних), але й комерційних, якщо вони з об’єктивних причин або через бездіяльність свого керівництва не могли пред’явити позови, спрямовані на забезпечення виконання державного замовлення, забезпечення населення продовольством та ін. [1316 - С. 319-321].

Положення Конституції, що визначають Україну як демократичну, соціальну, правову державу [1 – Ст. 1], зумовлюють забезпечення державою захисту (в т.ч. за допомогою органів прокуратури [1 – Ст. 121] всіх категорій публічних інтересів з закріпленням відповідних положень в Конституції [1 – Ст. 121], Законі “Про прокуратуру” [19 – Ст. 36-1], Господарському процесуальному кодексі України [20 – Статті 2, 29]. Положення останнього потребують також корегування з огляду на необхідність надання більшої самостійності прокуророві як захисникові публічних інтересів без “підкріплення” його позицій органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції зі спірних питань, що має виконувати роль позивача [20 – ч. 2 ст. 29]. Відсутність ініціативи такого органу щодо подання позову в інтересах держави зазвичай свідчить про наявність конфлікту інтересів між ним і прокурором, за заявою якого порушується справа. Відтак доцільно ч. 2 ст. 29 ГПК викласти в такій редакції:

“У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором у публічних інтересах, орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, набуває статусу позивача лише у випадку, якщо підтримує позовні вимоги прокурора”.

Виключно важливу роль у попередженні не лише правопорушень, але й решти конфліктів, відіграє законотворча діяльність Верховної Ради, від якої залежить якість прийнятих нею законів, закріплення в них правових механізмів захисту законних інтересів усіх рівнів і видів (включаючи приховані законні інтереси, поява яких зумовлена змінами в суспільних відносинах). Особливо слід наголосити на великій кодифікації господарського законодавства, встановлення за допомогою останньої такого господарського правопорядку, який би забезпечував адекватний соціальній правовій державі та соціально спрямованій ринковій економіці баланс публічних і приватних інтересів різних видів і рівнів [1234 – С. 54], тобто реалізацію та захист приватних інтересів, рівночасно орієнтуючи їх на дотримання публічних інтересів1. Оптимальне поєднання цих інтересів, встановлення ефективних механізмів відновлення порушених в результаті конфліктів-правопорушень прав, забезпечуватиме системний зв’язок [755 – С. 12] між державно організованим суспільством і його членами.

Попередженню конфліктів, таким чином, сприяє система заходів, на яких акцентують увагу дослідники (оптимізація правової системи країни1 з максимальним врахуванням факторів, що впливають на ефективність правового регулювання2 (включаючи й кодифікацію законодавства, в результаті проведення якої усуваються колізії, прогалини та інші недоліки законодавства [1295 – С. 250-260; 1296 – С. 21]); підвищення правової культури [564; 892] та дисципліни [351 – С. 216-218] учасників господарського життя; усунення правового нігілізму – однієї з основних причин ігнорування учасниками правовідносин своїх обов’язків3, а також прав та законних інтересів інших осіб; збільшення ролі локальних нормативних актів (установчих та внутрішніх документів господарських організацій, що визначають основні параметри їх діяльності та регулюють внутрішні відносини в таких організаціях) і договорів, що встановлюють взаємні зобов’язання суб’єктів правовідносин; використання науково-правової експертизи при вирішенні судами спорів-конфліктів [846]. Однак цей перелік ніколи не буде повним через динамізм соціальних систем, вплив на них численних факторів (внутрішніх, зовнішніх), а також пов’язану з цими факторами перманентну змінюваність людини як основного і визначального елемента будь-якої соціальної системи. Відтак будь-які заходи щодо попередження конфліктів не будуть ідеальними, однак досягнення оптимального стану профілактики (зменшення конфліктності в системі та оточуючому середовищі, управління конфліктами та переведення їх в юридичну площину) – цілком реальне завдання.

Не менш важливу роль, ніж попередження конфліктів, відіграє їх раннє виявлення. При цьому не всі конфлікти мають ліквідовуватися, особливо ті з них, що виявляють вади соціальної системи та дозволяють оптимізувати її внутрішній та зовнішній стан, уникнувши масштабних криз чи навіть глобальних катастроф. Так, конфлікт між контрагентами в процесі виконання договірних умов (щодо нечітко визначеного договором порядку оплати виконання) може свідчити про негаразди в роботі виконавця (недоліки в організації договірної роботи на підприємстві, несвоєчасну сплату учасниками своїх внесків/повну оплату акцій і пов’язаною з цим проблемою матеріального забезпечення виробництва, а також ефективністю управління, своєчасністю та адекватністю рішень менеджерів і навіть вищих органів управління – загальних зборів, спостережної ради та ін.), власні прорахунки, негаразди у зовнішньому середовищі (відсутність коштів у покупця /замовника, неналежне виконання посередниками своїх зобов’язань щодо обслуговування виконання договірних зобов’язань, зміна законодавства в бік погіршення умов для виконавця, інфляційні процеси... Своєчасне виявлення дійсних причин такого конфлікту, управління ним дозволяє уникнути більш серйозних наслідків і попередити його переростання в правопорушення (в даному випадку порушення договірних умов).

Рівночасно об’єктивна обумовленість конфліктів у суспільстві та бажаність мінімізації їх негативних наслідків зумовлюють необхідність розв’язання конфліктних ситуацій з найменшими втратами для його учасників та суспільства.

Представники конфліктології як загальнонаукового напряму та юридичної (правової) конфліктології, зокрема, розрізняють кілька методів, що використовуються при розв’язанні конфліктів. Вони відрізняються ступенем ефективності, характером (організаційні, технічні, правові).

Дата добавления: 2015-04-25