Система олімпійської освіти

Проблеми олімпійської освіти розповсюдження знань про олімпізм, історії Олімпійських ігор Стародавньої Греції та сучасності, принципи та ідеї сучасного спорту, місце олімпійського спорту в системі виховання та освіти, його зв’язок з іншими явищами суспільного життя, теорія та практика підготовки та змагальної діяльності спортсменів та інші питання – постійно знаходяться у сфері особливої уваги Міжнародного олімпійського комітету.

Вже на сесії МОК у 1897 році ці питання вперше були поставлені на порядок денний. Неодноразово піднімались вони і в наступному.

В наш час існує декілька організацій, метою яких є вирішення задач олімпійської освіти Міжнародна олімпійська академія (МОА), Олімпійський музей, національні олімпійські академії (НОА), міжнародні та національні центри олімпійських досліджень та освіти, Міжнародний комітет П’єра де Кубертена та інші.

В останні роки в учбові програми з фізичного виховання в загальноосвітніх школах та вищих учбових закладах фізичного виховання та спорту включається учбова дисципліна «Олімпійський спорт», створені кафедри олімпійського спорту, які стали центрами освіти та досліджень.

Вперши у 1925 році ідею створення учбового центру на території давньої Олімпії офіційно висловив представник НОК Греції професор Іоаніс Христафіс. Втім особлива заслуга у вирішення цього питання належить генеральному секретарю НОК Греції Іоанісу Кетсеасу та професору з Німеччини Карлу Діему. Ініціатори створення Міжнародної олімпійської академії представляли її подібною відомій Академії Платона – освітній установі, яка була створена у IV столітті до н.е., та спиралися на інші історичні факти, зокрема, на те, що у Давній Греції існував спеціальний інститут, завданням якого було вчення суддів, яким надавалося право обслуговувати Олімпійські ігри.

У відповідності до цього були сформовані принципи діяльності Олімпійської академії, в основі якої виявилися розповсюдження та захист філософії олімпізму, її духовних та моральних цінностей, протидія всілякого роду зовнішнім впливам, що можуть нанести шкоду гуманітарній складовій олімпійського спорту.

У 1938 році Карл Діем запропонував створити Міжнародну олімпійську академію, яка, по його задумці, повинна була працювати під керівництвом Міністерства освіти та Олімпійського комітету Греції. Діем розробив структуру академії, написав учбовий план та почав активне листування з Іоанісом Кетсеасом. Згодом проект був підтриманий НОК Греції та МОК, однак його реалізація стримувалась через відсутність коштів. А згодом почалася Друга світова війна.

Так через ці причини, а також через несприйняття після війни німецьких ініціатив, Олімпійська академія була відкрита тільки у 1961 році. Одночасно з нею відкрився і давній стадіон, який не в останню чергу вдалося відновити завдяки археологічним розкопкам. Саме завдяки цим розкопкам ми маємо змогу прослідкувати за історією давніх Олімпійських ігор. А переважна кількість знахідок, знаходиться в Археологічному музеї Олімпії, який був заснований ще у 1887 році.

У період з 1961 по 1964 роки робота Міжнародної олімпійської академії обмежувалася один раз на рік проведенням сесій. У подальші роки об’єм роботи МОА і її роль у системі олімпійської освіти почали розширюватися. У наш час МОА проводить кожного року в Олімпії більш як сорок заходів, що мають вкрай важливе значення.

Для досягнення своїх цілей МОА реалізує наступні задачі:

- діяти як міжнародний академічний центр олімпійської освіти та досліджень;

- діяти як міжнародний форум для вільного висловлення та обміну ідеями серед членів олімпійської сім’ї – вчених, спортсменів, спортивних керівників, педагогів, діячів мистецтв, молоді;

- об’єднувати людей всього світу в дусі дружби та співробітництва;

- застосовувати отримані знання та досвід у реалізації ідей олімпізму у різних країнах світу;

- співпрацювати та підтримувати національні олімпійські академії та інші інститути, основа діяльності яких є олімпійська освіта;

- проводити подальші дослідження в області олімпізму, а також сприяти підвищенню його ролі у розвитку сучасного суспільства.

В основі діяльності МОА лежить реалізація освітніх програм шляхом проведення кожного року міжнародних сесій:

- студентської молоді;

- аспірантів та докторантів; президентів національних олімпійських академій,

- членів національних олімпійських комітетів та національних спортивних федерацій;

- викладачів вищих учбових закладів;

- спортивних журналістів;

- спортсменів – учасників Олімпійських ігор.

Керує Міжнародною олімпійською академією виконавчий комітет, який очолює президент МОА. Члени виконкому МОА обираються Національним олімпійським комітетом Греції на чотири роки. У склад виконкому входять: президент, віце-президент, довічно почесний президент, почесний віце-президент, декан, член МОК для Греції, президент НОК Греції, президент Асоціації спортивних журналістів Греції, член виконкому, консультант з культури.

Офіційними мовами МОА є англійська, французька та грецька. Всі її сесії проводяться виключно на території давньої Олімпії під керівництвом президента або декана. Контроль за діяльністю МОА здійснює НОК Греції під егідою МОК. За сумлінну працю у 1981 році Міжнародна олімпійська академія була нагороджена Олімпійським кубком.

Ідея створення Олімпійського музею, ще у 1915 році, належить П’єру де Кубертену, відразу після того, як штаб-квартира МОК розташувалась у Лозанні. Саме з того часу всі історичні цінності, які відносяться до олімпійського руху, почали зберігатися у цьому швейцарському місті.

Та тільки у 1980 році, коли президентом МОК став Хуан Антоніо Самаранч, на березі Женевського озера, почалося будівництво олімпійського музею. Сам музей, будівництво якого коштувало більш як 118 мільйонів швейцарських франків, збудований з білого мармуру, чим підкреслювалось грецьке походження Олімпійських ігор. Враховуючи побажання місцевих мешканців, було вирішено, що фасад будівлі не перевищував фасади сусідніх домів, а також щоб зберегти неповторний ландшафт місцевості, три поверхи з п’яти були збудовані під землею. Урочисте відкриття Олімпійського музею відбулося 23 червня 1993 року і було присвячене 100-літтю сучасного олімпійського руху.

У наш час в музеї знаходиться більш як 10 000 експонатів, які розташовані по принципу поєднання спорту і культури. Експонати музею дозволяють отримати повне враження про історію олімпійського руху, його сучасному стані та перспективах. У музеї зберігаються повні колекції автографів олімпійських медалістів, факелів для олімпійського вогню, починаючи з 1936 року, унікальні колекції монет та марок, олімпійських нагород, прапорів та іншої символіки. Книжковий фонд бібліотеки включає більшу частину літератури, яка видана у світі з олімпійської та спортивної тематики за весь час історії сучасного олімпійського спорту. Працює унікальна відеотека.

Починаючи з 1960-тих років в багатьох країнах Європи та світу робилися спроби створення національних структур, які повинні були займатися олімпійською освітою. Найбільш вдалою визнана та, що була реалізована у 1968 році в Іспанії. Згодом схожі академії стали функціонувати у США, Франції, Великій Британії та інших країнах.

У 1984 році за підписом президента МОК у національні олімпійські комітети були розіслані циркуляри, в яких рекомендувалося створити при кожній НОК свою національну олімпійські академію. У 1989 році таких академій було вже 45. НОА України була створена у 1991 році.

Національні олімпійські академії реалізують не тільки олімпійські освітні програми, але й програми, що направлені на стимулювання молоді до вивчення іноземних мов та культурних традицій інших націй, на привертання уваги до світових проблем екології, економіки, здоров’я, освіти.

Для реалізації цих програм НОА співпрацюють з різними організаціями в тому числі з Міжнародною олімпійською академією, національними олімпійськими комітетами, національними федераціями з видів спорту, учбовими закладами всіх рівнів, місцевими органами влади та оргкомітетами Олімпійських ігор. Адже саме практична реалізація ідей і філософії олімпізму є головною ціллю діяльності національних олімпійських академій.

Для цього національні олімпійські академії проводять свою діяльність з широкими верстами населення – спортсменами, тренерами, суддями, журналістами, вчителями, студентами, ветеранами спорту та іншими. Крім того, кожного року НОА проводять сесії, на яких обговорюються найбільш актуальні проблеми олімпійського спорту, приймають участь у роботі інших організацій, виступаючи з доповідями, які пов’язані з олімпізмом у спортивних клубах та федераціях, та виконують іншу роботу, яка направлена на інтеграцію олімпізма в учбові заклади шкіл, вузів, системи підвищення кваліфікації.

У 1978 році був заснований Міжнародний комітет П’єра де Кубертена, ціллю якого є розповсюдження та вивчення багатої гуманітарної спадщини засновника Олімпійських ігор сучасності. Першим президентом цього комітету, штаб-квартира якого знаходиться у Лозані, став Жофре де Навасел, внучатий племінник Кубертена.

Комітет, має філіали на кожному континенті, а національні комітети більш я у 80 країнах світу, вирішує головні задачі: вивчення, пропаганда та роз’яснення широким верстам населення творчої спадщини Кубертена; вивчення його гуманістичний ідей та педагогічних і соціальних світоглядів; вклад у розвиток принципів та методів вчення Кубертена; нагородження спортсменів та вчених, учбових закладів та інших організацій, чия позиція або діяльність послугували затвердженню ідеалів олімпізму; співпраця з національними та міжнародними організаціями, що пропагують дух олімпізма; керівництво на міжнародному рівні діями представництв Комітету в різних регіонах.

5. Історичний досвід олімпійської підготовки

На сьогоднішній день немає країни, в якій не серйозно відносяться до спорту та демонстрації свого потенціалу на міжнародній політичній та економічній арені, яка б не прагнула до загальнокомандних успіхів на Олімпійських іграх.

Більшість країн пов’язують свої перспективи з розвитком дитячо-юнацького спорту та спорту вищих досягнень. Окремі країни, що не вирізняються великими фінансовими ресурсами та мають слабко розвинутий спорт, намагаються вирішити цю проблему за рахунок натуралізації у себе сильних спортсменів з інших країн.

Стан розвитку олімпійського спорту у різних країнах впродовж усієї сучасної історії визначав їх конкурентоспроможність на олімпійській арені. Так наприклад у 20-30-ти роки XX століття на Іграх у загальному заліку сперечалися команди США, Німеччини, Великої Британії, Франції, Італії, Швеції. У 50-60-ти роки явними лідерами були атлети СРСР та США. У 70-80-ти до них додалися спортсмени НДР, а з початком 90-тих ситуація змінилась на користь США, Китаю та Росії. Все це, не в останню чергу, зумовлено і відповідними системами підготовки спортсменів у цих країнах.

Напевно першим хто звернув увагу на олімпійський спорт як засіб демонстрації свого потенціалу на міжнародній арені була нацистська Німеччина в період 1933-1936 років. Так успіх на Олімпійських іграх, які мали відбутися у Німеччині, планувалося використати, перш за все, у політичних цілях – для переваги арійської раси, державного та політичного устрою тодішньої Німеччини, укріплення націоналістичної ідеї, консолідації населення для досягнення світового панування.

Саме там вперше в історії були чітко сформовані системи олімпійської підготовки, в якій були враховані основні організаційні, матеріально-технічні, кадрові, спортивно-методичні, наукові та медичні аспекти. До того не одна країна в світі до Олімпійських ігор так не готувалася.

Втім, ще до приходу до влади нацистів, у Німеччині створилися умови для інтенсивної підготовки до Ігор 1936 року. Річ у тім, що після поразки у Першій світовій війні, за умовами Версальського договору, Німеччині дозволялося мати тільки дуже обмежену армію. Через це, сили які прагнули реваншу та були дуже впливовими в країні, приділяли спорту, як засобу ефективної фізичної та ідеологічної підготовки молоді, підвищену увагу.

Хоча неможливо не враховувати, що розвитку спорту в Німеччині приділялося багато уваги ще до початку світової війни. Адже вже у 1916 році коли Олімпіада повинна була відбутися у Берліні, урядом країни було поставлене завдання досягти якомога кращих результатів для покращення національного престижу. Цікаво, що підготовка до тих Ігор, які зрештою таки не відбулися, не припинялася і під час розпалу бойових дій.

Та все ж таки саме з приходом до влади Гітлера було поставлене завдання неодмінно перемогти на змаганнях. І незважаючи на те, що останні виступи на Олімпійських іграх збірної Німеччини бажали залишати кращого, тільки дев’яті місця на літніх та зимових Іграх 1932 року, почалася широкомасштабна робота по виконанню заданого плану.

До цього періоду слід віднести перший випадок формування цілісної концепції олімпійської підготовки. Так олімпійська команда з самого початку розглядалася не як збірна, яка складається зі спортсменів, що спеціалізуються з різних видів спорту, а як єдиний колектив, підпорядкований загальній меті. В основу такої підготовки були покладені наступні принципи:

- пріоритетна підготовка спортсменів в тих медало ємких видах спорту, в яких домінували спортсмени США;

- концентрація уваги на підготовці спортсменів у всіх видах спорту, де Німеччина мала необхідні спортивні споруди, тренерські кадри та інші умови;

- забезпечення ефективної організації і фінансування олімпійської підготовки, суворий контроль за її якістю, персональна відповідальність виконавців, підпорядкування усього спортивного життя країни задачам підготовки до Олімпійських ігор;

- максимальна ідеологічна, інформаційна та пропагандистка підтримка німецьких спортсменів та їх участь в Олімпійських іграх.

Істотним було і те, що політизація та державне регулювання олімпійської підготовки було перенесено і на деякі інші країни, що тісно співпрацювали з Німеччиною. Так за підсумками Ігор у Берліні збірна Угорщини завоювала трете місце, а команда Італії – четверте.

Такий підхід державного регулювання сприяв тому, що вже у 1935 році в Німеччині з’явилась достатня кількість спортсменів високого рівня. І хоч перемогти на зимових Іграх, де вони стали тільки другими, німецьким атлетам не вдалося, на Олімпіаді в Берліні німці впевнено виграли командну першість.

Та напевно найбільш яскравий приклад державного втручання в олімпійську підготовку надала система, що існувала в Радянському Союзі. Спортсмени СРСР довгий час взагалі не приймали участі в олімпійському русі, час від часу задовольняючись змаганнями у так званих «робітничих олімпіадах». Втім все ж таки в країні існував стійкий інтерес до олімпійських змагань. Так результати кращих радянських спортсменів постійно зіставлялися з досягненнями, які були показані на Олімпійських іграх. І навіть була думка про виступ на Іграх 1936 року в Берліні. Втім це рішення так і не було реалізоване. Не в останню чергу через негативну позицію тодішнього президента МОК Анрі де Байе-Латура. Хоча не менше значення мало і відношення самого СРСР до олімпійського руху, як сугубо буржуазного.

Таким чином задовго до того, як Радянський Союз вийшов на олімпійську арену був зумовлений його політичний підтекст. Тож після вступу в 1951 році до Міжнародного олімпійського комітету Радянському Союзу і потребувалась особлива система олімпійської підготовки. Саме вона повинна була забезпечити успішний виступ та протидію капіталістичним країнам.

Так якщо проаналізувати історію виступів команди СРСР на Олімпійських іграх, то можливо легко переконатись, що всі успіхи радянських спортсменів були забезпечені під час чіткого державного регулювання олімпійської підготовки та контролю за її ефективністю.

Вже відразу після закінчення війни урядом країни була поставлена задача швидкого відновлення рівня фізкультурного та спортивного руху. Особлива увага зверталась на необхідність досягнення радянськими спортсменами високого міжнародного рівня.

Для цієї цілі у 1945-1946 роках була проведена перепідготовка однієї тисячі тренерів, почали регулярно проводитися учбово-тренувальні збори з різних видів спорту. У 1946 році в країні вже працювали 460 дитячих спортивних шкіл у яких займалися понад 80 тисяч чоловік. Регулярно проводилися змагання і спартакіади профспілок, спартакіади сільських спортсменів, студентські спартакіади. Так вже у 1948 році в СРСР не тільки був досягнутий довоєнний рівень розвитку фізичної культури та спорту, але й по багатьом показникам, особливо які відносилися до спорту вищих досягнень, він був перевершений.

Розвивалася матеріально-технічна база будувалися стадіони, палаци спорту, плавальні басейни та інші спортивні споруди, а також система спортивних змагань, як на всесоюзному, так і на республіканському, краєвому та обласному рівні. В практику спорту увійшло нагородження переможців змагань медалями, жетонами, цінними призами.

Особливу увагу було звернуто на розвиток наукової роботи у сфері фізичного виховання та спорту. В цю роботу активно включились працівники фізкультурних вищих учбових закладів, науково-дослідницьких інститутів фізичної культури та навіть Академія наук СРСР. Саме в ті роки була поставлена задача перевести підготовку радянських спортсменів на наукову основу, та забезпечити тренерів сучасною літературою і сучасними знаннями.

До цього періоду відноситься і зародження відомих вітчизняних шкіл спорту, де визначні спеціалісти не тільки успішно виконували свою тренувальну діяльність, а й поєднували її з науково-дослідницькою роботою, написанням підручників та учбових посібників. Такий зв’язок спортивної науки спортивної практики з передовою спортивною наукою, визначив той підхід, який на протязі довгих років приносив славу радянському спорту.

Таким чином, найбільш важливим моментом системи підготовки радянських спортсменів стало планування процесу підготовки та змагальної діяльності збірних команд з видів спорту і тісній співпраці тренерів, керівників спортивних підрозділів та федерацій з провідними спеціалістами у сфері спортивної науки.

Важливо, що такий підхід не обмежувався центральними органами керівництва фізичною культурою та спортом, науково-дослідницькими установами Москви, але й розповсюджувався на відповідні республіканські організації, та на всю вертикаль добровільних спортивних товариств, систему дитячо-юнацького спорту Міністерства освіти, окремі структури Академії наук СРСР, Міністерства охорони здоров’я та інші.

У 1956 році система комплексних командних змагань була доповнена найбільш масштабною спортивною подією за всю історію радянського спорту – першою Спартакіадою народів СРСР. На старти цієї Спартакіади в різних містах країни вийшло біля двадцяти мільйонів чоловік. А у фінальних змаганнях, що пройшли у Москві, прийняли участь збірні колективи усіх союзних республік, Москви та Ленінграду, що зрештою склало більш, як дев’ять тисяч спортсменів, які змагалися у двадцяти видах спорту. Для порівняння на Іграх у Мельбурні прийняли участь трохи більше трьох тисяч спортсменів, а у Римі – майже п’ять з половиною тисяч. І змагалися вони у сімнадцяти видах спорту. З 1962 року почали проводитися і зимові Спартакіади.

Спартакіади народів СРСР почали проводитися регулярно – у рік, що передує Іграм Олімпіад. Ці грандіозні комплексні змагання з командним заліком стали не тільки сильним стимулом до розвитку спорту та пошуку нових талантів але й, що дуже важливо у плані олімпійської підготовки, стали змаганнями які в організаційному, спортивному та психологічному плані відповідали атмосфері, яка характерна для Олімпійських ігор.

Так, незважаючи на те, що у СРСР на той період ще не було сучасного спортивного обладнання, а ізольованість країни не дозволяла в повній мірі використовувати зарубіжні науково-практичні досягнення, саме відповідальне відношення до олімпійської системи підготовки, дозволило збірній успішно виступити на Олімпіадах 1952, 1956 та 1960 років.

Та деяка перебудова наприкінці 1950-тих років системи управління фізичною культурою та спортом, а також послаблення уваги контролюючих органів, призвели до того, що збірна СРСР дещо здала свої позиції.

Втім правильно зроблені висновки, відновлення дії Комітету з фізичної культури та спорту при Раді Міністрів СРСР, а також доручення керівництва цією організацією спеціалісту у сфері управління Сергію Павлову, визначило в подальшому перевагу спортсменів СРСР на олімпійській арені впродовж двадцяти років.

Починаючи з 1970-тих років в СРСР була створена потужна організаційна система олімпійської підготовки, основою якої стало постійне залучення великої кількості дітей та підлітків до занять спортом, створення їм необхідних умов для підготовки. У 1970-1980-ті роки в країні працювала велика кількість дитячих спортивних шкіл (в тому числі спеціалізованих), спортивних шкіл молоді, шкіл вищої спортивної майстерності.

Важливою особливістю цієї системи стало те, що на базі цих шкіл стали формуватися опорні пункти олімпійської підготовки (ОПОП) з видів спорту. Вони мали все необхідне для повноцінної підготовки спортсменів на самому високому рівні, а також поєднували учбові заняття з напруженою тренувальною роботою.

Згодом система опорних пунктів отримала подальший розвиток шляхом створення експериментальних груп олімпійської підготовки. На кінець 1980-тих років тільки у системі профспілок працювало 125 таких експериментальних груп з різноманітних олімпійських видів спорту. Подібним чином була організована підготовка і в системах збройних сил та внутрішніх військах.

Ще одним важливим фактором системи олімпійської підготовки радянських спортсменів стало будівництво по всій країні комплексних та спеціалізованих баз для підготовки збірних зі всіх олімпійських видів спорту. Будівництво таких баз, Цахкадзорі, Медео, Раубичі, Конче-Заспа та інші, з врахуванням їх особливостей, створило комфортні умови для занять олімпійськими видами спорту, та заклало потужний потенціал для подальших перемого радянських спортсменів.

Особливо цей потенціал яскраво проявився на Іграх 1992 року в Барселоні. Адже тоді впродовж кількох місяців після розпаду Радянського Союзу та створення на його теренах незалежних держав, взагалі не було визначено питання відносно участі спортсменів СРСР на Олімпійських іграх. Втім об’єднана команда СНД не тільки прийняла участь у змаганнях, а і завдяки створеній системі олімпійської підготовки, що будувалась десятиліттями, у чудовому стилі залишила позаду збірна США та Німеччини.

Впродовж багатьох десятиліть за рахунок тісної співпраці формування ефективних систем олімпійської підготовки було забезпечено і у ряді країн соціалістичного табору.

Найбільш яскраво ця співпраця проявилась у системі підготовки спортсменів Німецької Демократичної Республіки. Створенню у НДР такої цілісної системи сприяло прийняття у 1950 році Закону про молодь, та рішення про розвиток фізичної культури та спорту, прийняте Радою Міністрів НДР у 1955 році. І у подальші роки керівництво НДР постійно відслідковувало та координувало розвиток спорту в країні. Особливого розвитку це набуло після 1968 року, коли спортсмени Східної Німеччини вперше виступили окремою командою на Олімпійських іграх. Саме тоді спорт у НДР став розглядатися, як одна з найбільш важливих сфер діяльності країни, та був направлений на підвищення її міжнародного авторитету та внутрішню консолідацію суспільства. Особливо у НДР піддавалось критиці уявлення про спорт, як про аполітичне явище.

На початок 70-тих років XX століття у НДР – країні з відносно невеликою кількістю населення, спортом займалося близько 16 мільйонів чоловік, та була створена виключно потужна система спорту вищих досягнень. Це, насамперед, відобразилося в організаційній структурі східнонімецького спорту, у великій кількості тих, що займаються спортом, бурхливому розвитку матеріально-технічної бази.

Важливим у цьому сенсі виявилося те, що у формуванні усієї системи вирішальну роль відіграло створення центрів спортивної науки – Німецької вищої школи фізичної культури, Центрального науково-дослідницького інституту в Лейпцигу, Інституту дослідження та розвитку спортивного спорядження.

Також у короткий термін був розроблений ефективний спортивний інвентар, створені засоби стимуляції працездатності та відновлювальних реакцій, а також схеми підготовки спортивного резерву у системі шкільної освіти та методи виявлення спортивних талантів.

Для цієї цілі в країні формується струнка організаційна система підготовки, яка складається з декількох рівнів.

Найбільш низьким рівнем цієї системи стали тренувальні центри. Їх завданням було масове навчання дітей, підготовка на початковому етапі їх багатолітнього вдосконалення та відбір найбільш перспективних з них для переводу на наступний рівень. Таки центри були створені з різних видів спорту у всіх районах чотирнадцяти адміністративних округів країни.

На другий рівень – у дитячо-юнацькі спортивні школи – зараховували дітей, які пройшли повний курс початкової підготовки та успішно виконали програму перевідних тестів. Юних спортсменів, що не мали перспектив для досягнення високих спортивних результатів, у ДЮСШ не приймали. Саме такий підхід надавав визначного впливу на ефективність підготовки резерву для збірних команд країни. Мінімальний строк перебування в ДЮСШ, впродовж якого дітей було заборонено відраховувати, складав два роки. Після закінчення ДЮСШ відбувався значний відсів, і на наступний рівень переводили тільки тих, які з об’єктивних причин могли потрапити до збірної команди НДР.

На третьому рівні робота проводилася у центральних або окружних спортклубах. Кількість тих, що займалися в таких спортклубах складало біля 40%, від тих, що займалися в ДЮСШ. Спортклуби тісно співпрацювали зі збірними командами юніорів та дорослих, і підготовка найбільш сильних спортсменів проходила по черзі в клубах та на зборах різних команд.

Ще однією особливістю спорту в НДР було те, що найбільша увага приділялася розвитку тих видів спорту, які були широко представлені у програмах Олімпійських ігор і для розвитку яких у країні були відповідні історичні, кадрові та матеріально-технічні передумови. У якості основних критеріїв, які стали вирішальними у виборі пріоритетних для НДР видів спорту, були взяті наступні: орієнтація на ті види спорту, де розігрується якомога більша кількість нагород, та результати в яких найменше залежать від суддівства; прагнення до розвитку тих видів спорту, які вирізняються родинною методикою підготовки і можливістю швидкого перенесення новин та досягнень в організації та методиці підготовки; розвиток видів спорту, що мають історичні передумови, традиції, висококваліфікованих спеціалістів, досягнення у сфері науки та спеціальної освіти, матеріально-технічну базу; переважно орієнтація на розвиток жіночих видів спорту у зв’язку зі значно меншою конкуренцією на олімпійській арені, відставанням розвитку жіночого спорту порівняно з чоловічим спортом в багатьох країнах, особливо у США; орієнтація на види спорту, що в першу чергу залежать від досягнень промисловості, та залучення можливостей промислових підприємств до розробки спортивного інвентарю, обладнання, діагностичної апаратури.

Такий підхід до системи олімпійської підготовки сприяв тому, що вже на кінець 1970-тих років спортсмени НДР вийшли на передові позиції на змаганнях як зимових, так і літніх Олімпіад. Вже у 1976 році на Іграх у Монреалі спортсмени цієї невеликої країни змогли зайняти друге загальнокомандне місце, випередивши збірну США. Повторили вони своє досягнення і у 1988 році під час Ігор у Сеулі. Ще краще була ситуація на зимових Олімпіадах. Так у 1984 році за підсумками Ігор у Сараєво збірна НДР зайняла перше загальнокомандне місце.

Проте слід зауважити, що не всі успіхи східнонімецького спорту були досягнуті тільки завдяки правильному формуванню системи олімпійської підготовки. Багато в чому успіхи спортсменів цієї країни залежали і від застосування ними фармакологічних засобів. Втім не правильно вважати, що все вирішувалось вживанням заборонених препаратів. Адже у НДР, так як і у СРСР, було дійсно створено потужну та сучасну системи підготовки кваліфікованих спортивних кадрів. Тому швидкий та непродуманий демонтаж на початку 1990-тих років системи олімпійської підготовки у цих країнах залишив спортивний та науковий світ без великої кількості досягнень спортивної науки та ефективної практики.

Завдання для самоконтролю:

- дайте характеристику проблемі аматорства та професіоналізму в олімпійському спорті;

- опишіть яким чином впродовж історії відбувалася комерціалізація олімпійського руху;

- охарактеризуйте причини та наслідки втручання політики в олімпійський спорт;

- розкрийте суть системи олімпійської освіти в сучасному олімпійському русі;

- опишіть найбільш вдалі з точки зору командного успіху приклади системи олімпійської підготовки в історії.

Питання для самоконтролю

1. Коли і де вперши з’явилося поняття «аматор»?

2. Кого в Англії наприкінці XIX століття не допускали до участі у змаганнях?

3. Який документ взяв за основу Кубертен у визначенні аматорства при відродженні олімпійського руху?

4. Спортсменів якої країни на Олімпійських іграх вперши звинуватили у професіоналізмі?

5. Чому вже на початку XX століття була здійснена перша спроба ревізії аматорства?

6. В якому році спортивним федераціям надавалося самим право визначати статус спортсмена-аматора?

7. Коли вперши з’явився термін компенсація «за потрачений час»?

8. Які дві точки зору на проблему аматорства зіткнулися у середині 1960-х років?

9. Яку пропозицію з питань аматорства висунув СРСР на сесії 1964 року?

10. В якому році МОК вперши дозволив спортсменам приймати грошову допомогу від національних олімпійських комітетів?

11. На сесії якого року, та які зміни були внесені у «Положення про аматорство» та «Положення про допуск»?

12. За чиєю вирішальною допомогою було прийнято рішення про надання МСФ права самим визначати допуск спортсменів до Ігор?

13. Роботу яких міжнародних федерацій взяла за основу МОК при визначенні статусу аматора?

14. Коли був прийнятий «Кодекс атлета»?

15. Які аргументи прихильників та супротивників професіоналізму в олімпійському спорті?

16. Яка хронологія виступів спортсменів-професіоналів на Олімпійських іграх?

17. На які проблеми була перенесена активність прихильників аматорства в олімпійському спорті?

18. Чому на початок відродження олімпійського руху економічний вплив на нього був досить незначним?

19. Як у ті часи МОК задовольняв свої фінансові потреби?

20. Які зміни у фінансуванні МОК відбувалися між світовими війнами?

21. Коли вперши на Олімпійських іграх з’явилося телебачення?

22. Через яку причину проведення Ігор 1948 року змусило МОК прийняти в Олімпійській хартії фінансові поправки?

23. На яких Іграх вперши у складі організаційного комітету з’явилося комерційне відділення?

24. Чому у 1960-1970 роки значно зросла кількість представників бізнесу, що виявили бажання співпрацювати з олімпійськими структурами?

25. На якій Олімпіаді оргкомітет вперши уклав угоду про співпрацю з рекламним агентством?

26. Чому на кінець XX століття олімпійський рух остаточно був включений в систему світового ринку?

27. Що таке комерціалізація олімпійського спорту?

28. Яким чином у виборі спонсорів змінилася політика МОК з приходом до влади Хуана Антоніо Самаранча?

29. Які економічні програми на сьогоднішній день реалізує МОК?

30. За рахунок чого покриваються витрати ОКОІ?

31. Які позитивні та негативні наслідки має таке явище, як комерціалізація олімпійського спорту?

32. В яку епоху своїм корінням походить політична експлуатація Олімпійських ігор?

33. Для чого, на початку свого існування, концепція «спорт – поза політикою» була потрібна керівникам олімпійського руху?

34. Які політичні проблеми виникли при підготовці до проведення перших Олімпійських ігор сучасності?

35. Чому на Іграх між світовими війнами не приймали участь спортсмени СРСР, та частково інших країн?

36. Якими політичними ускладненнями відзначилися Ігри 1936 року в Берліні?

37. Який твір мистецтва, прем’єра якого відбулася у 1938 році, вважається одним з кращих на олімпійську тему?

38. Що змінилося у політичному протистоянні з виходом на олімпійську арену представників СРСР та інших соціалістичних країн?

39. Як уряд Радянського Союзу спонукав спортсменів до кращих виступів?

40. Ідеологічне та спортивне протистояння яких країн було найбільш принциповим у роки «холодної війни»?

41. Чому поразка на Олімпійських іграх прирівнювалася до політичної поразки?

42. Яким чином у США змінювався процес політизації олімпійського руху?

43. Кого і як керівники держав та урядів використовують для збільшення своєї популярності?

44. Через яку причину уряди окремих країн намагаються отримати право на проведення престижних міжнародних змагань?

45. Яку ідеологічну направленість мали Ігри 1964 року в Токіо?

46. Як боролися за свою спортивну незалежність представники Богемії (Чехії), Фінляндії, НДР?

47. Який останній найбільш вдалий приклад підвищення авторитету своєї країни завдяки спорту?

48. Як в олімпійському русі використовувався спорт для демонстрації самостійної внутрішньої та зовнішньої політики?

49. Керівники яких країн у 1980 та 1984 роках не піддалися тиску влаштувати бойкоти своїм ідеологічним противникам?

50. Коли і через яку причину вперши був застосований бойкот Олімпійських ігор?

51. Через яку причину не брали участь у Іграх 1976 року деякі представники Африки та Азії?

52. Чому Куба у 1988 році прийняла рішення бойкотувати Олімпіаду в Сеулі?

53. Через яку причину у 1968 році чорношкірі американські спортсмени влаштували деякі акції протесту?

54. Які задачі у наш час вирішує олімпійська освіта?

55. Коли вперши виникли ці питання?

56. Де і коли почала своє існування Міжнародна олімпійська академія?

57. Для яких цілей вона була створена?

58. Хто висунув ідею і коли був збудований Олімпійський музей?

59. Що є головною ціллю діяльності національних олімпійських академій?

60. Коли був створений Міжнародний комітет П’єра де Кубертена?

61. Які засоби застосовують країни для успішного виступу на Олімпійських іграх?

62. Яка країна першою звернула увагу на олімпійський спорт, як засіб демонстрації свого потенціалу?

63. Чому саме в цій країні створилися такі умови?

64. Які принципи були покладені в основу такої підготовки?

65. Через які причини спортсмени СРСР так довго не виступали на Олімпійських іграх?

66. Чому задовго до приїзду на Ігри Радянських спортсменів цей виступ отримав міцний політичний підтекст?

67. За рахунок перш за все чого добивалися успіхів на Олімпіадах спортсмени СРСР?

68. Як використовувалась наука в успіхах радянського спорту?

69. Коли пройшла перша Спартакіада народів СРСР?

70. Яке завдання мали опорні пункти олімпійської підготовки?

71. Як потенціал Радянської збірної проявився на Іграх у Барселоні?

72. Як співпраця з СРСР допомогла уряду НДР створити свою потужну систему олімпійської підготовки?

73. Коли спортсмени НДР вперши прийняли участь в Олімпійських іграх самостійною командою?

74. Яким чином була сформована система олімпійської підготовки у НДР?

75. Які критерії приймалися до уваги у виборі пріоритетних для НДР видів спорту?

76. Які успіхи мала команда Східної Німеччини на Олімпійських іграх?

77. В чому оглядачі, крім системи підготовки, вбачали причини успіху спортсменів НДР?

ЗАГАЛЬНІ РЕСУРСИ ДИСЦИПЛІНИ

«ОЛІМПІЙСЬКИЙ СПОРТ»

Дата добавления: 2015-05-06