Сімейно-шлюбне право

Регулювання майнових відносин

У майнових відносинах особливе місце належить інституту власності. Основними видами власності у Вавілоні була власність на землю, рабів, будівлі, рухоме і нерухоме майно. Розрізнялися такі форми власності на землю, як державна (царська), храмова, громадська, приватна, земля “ілку”.

І царською, і храмовою землею розпоряджався цар. Це було його найважливіше джерело доходів.

Громадська земля знаходилась або в колективному володінні, або сімейному. Селянин – член громади володів широкими правами на свою земельну ділянку. Він міг її продавати, міняти, заставляти, здавати в оренду, передавати у спадок (ст. 39-47, 60-65). Однак все це було можливе тільки в рамках громади. Громада ж могла свою землю продавати чи дарувати.

В царювання Хаммурапі інтенсивно розвивалася приватна власність на землю. Приватне землеволодіння було різним за розміром. На власника подарованої царем землі покладався ряд повинностей на користь царя, громади чи сусідів.

Значна увага в законнику приділена землевласницьким правам воїнів і урядовців. Їх земельні наділи – це земля “ілку”. Вона повністю виключалась із торгового обороту, всяка угода щодо неї вважалася нікчемною. Майно “ілку” (поле, будинок, сад) надавалось царем за дійсну службу. Воно не передавалось у спадок.

Ряд статей Законів Хаммурапі містять норми про власність на раба. Існували такі ж її форми, як і на землю (царські, храмові, приватні раби, раби що були власністю громади чи частиною майна “ілку”).

Досить розвинутим було зобов’язальне право. Зобов’язання виникали або з договорів, або з правопорушень. Законами передбачені договори купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення, зберігання, товариства. Основним засобом забезпечення виконання договірних зобов’язань була застава. В ряді статей врегульовується питання про зобов’язання з приводу заподіяння шкоди (ст. 53-60).

Укладення шлюбу оформлялося договором між сім’ями нареченого і нареченої чи нареченим і батьком нареченої (як правило, усним). Письмова форма договору застосовувалася при необхідності обговорити особливі умови. Без укладення договору шлюб вважався недійсним.

Перешкодою до укладення шлюбу не могли бути ні ранній вік нареченої (12-14 років), ні відсутність згоди жінки, ні належність до різних соціальних груп. Водночас необхідною умовою шлюбу був передшлюбний подарок нареченого сім’ї нареченої та шлюбний дарунок самій нареченій. При одруженні батько давав дочці посаг.

В законнику досить докладно визначені права та обов’язки подружжя. У давньовавілонській сім’ї панував чоловік. Він вів спільне господарство, представляв сім’ю у ділових стосунках, мав право розпоряджатися дружиною і дітьми. Жінку, яка “ганьбить свого чоловіка або розоряє його майно”, дозволялося вигнати з дому. Правом чоловіка було залишити її в домі як рабиню і одружитися вдруге. Безплідна дружина могла привести чоловікові наложницю, залишаючись господинею в домі.

Водночас жінка була вправі розпоряджатися власним майном, нажитим у шлюбі, отриманим у спадок чи в дар, укладати договори купівлі-продажу, позики, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством. Чоловікові заборонялося розтрачувати майно дружини або розпоряджатися ним без її згоди.

Шлюб у Вавілоні не вважався священним і нерозривним. Розлучення було легкою процедурою для чоловіків, а жінки могли вимагати його лише в небагатьох передбачених законом випадках (якщо чоловік потрапив у полон і сім’я залишилася без засобів існування; якщо чоловік покинув громаду і втік; якщо чоловік постійно принижував і зраджував дружину).

Патріархальність вавілонської сім’ї означала і велику владу батька над дітьми. Він міг віддати їх у боргову кабалу, продати у рабство, віддати дочку у жриці чи храмові наложниці. Батько давав згоду на шлюб дочки, мав право “обирати” наречених для синів. Допускалось, що він може вигнати сина із сім’ї і позбавити його спадщини, однак обґрунтованість такого рішення встановлювалася судом.

Спадкування здійснювалося головним чином за законом. Діти успадковували майно родичів у рівних долях: сестри отримували стільки ж, як і брати (це важлива особливість вавилонського законодавства; нічого подібного не було ні в старому афінському, ні в старому римському праві). Усиновлені діти спадкували нарівні із законними, діти від рабині, – якщо батько визнавав їх своїми.

Заповітів вавилонське право, очевидно, не допускало. Однак відомі були внутрісімейні даріння майна: чоловіка дружині, батька сину. Оформлені спеціальним договором, вони вважалися безспірними і спадковому переділу не підлягали.

Дата добавления: 2015-05-06