Варіант 27

.

1. Національно-демократичний рух в Україні в 1960-1980-х роках. Українське дисиденство.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був нас­тільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії

а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які

були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він будучи реальною опозиційною силою, фактично не мані власних організаційних структур (партій, об'єднань)ні цілісної загальної програми.

1. Заснування Запорозької Січі та її внутрішній устрій.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється1551 р. у польського історика Мартина Бєльського.

Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям

Дмитра Вишневецького. Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва. ли притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний

імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені. Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку

історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті

відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Вкажіть одну з найбільших перемог селянсько-козацького війська над польським під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, внаслідок якої було визволено від польського панування Поділля і Волинь:?

Пилявецька битва

До тріумвірату Ярославичів окрім Ізяслава київського та Святослава чернігівського входив:?

Всеволод;

Перша легальна політична організація українців Галичини мала назву:?

"Головна Руська Рада"

Дата добавления: 2015-05-23